Народився Євген Коновалець у невеличкому місті Зашків, що на Жовківщині, у родині галицьких інтелігентів-учителів та священиків. У своєму рідному Зашкові у 1901 році закінчив народну школу і перейшов учитися до української Академічної гімназії у Львові, яку закінчив 1909 року. З 1909-го вивчає право на юридичному факультеті Львівського університету. У 1909-1912 роках Коновалець самовіддано поринув у громадську роботу, активізувавши діяльність місцевої "Просвіти", секретарем якої він став.

З'явився Народний дім, було засновано кооперативну крамницю, почала діяти зашківська філія товариства "Сокіл", для розбудови якої він доклав чимало сил. У той час на Галичині, як власне, і в Наддніпрянщині, були в моді соціалістичні кличі. Але в Євгена Коновальця вони ніколи не викликали захоплення, бо він виріс серед селянства і чудово розумів душу українського селянина, для якого польський пан або польський пролетарій були однаковими ворогами. А в українському інтелігентові бачив не класового ворога, а брата. Тому він соціалістичну доктрину рішуче відкидає й починає вивчати сам і долучати інших політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно-програмову брошуру "Самостійна Україна" та політичні видання Української Народної Партії. Коновалець бере участь у боротьбі студентства за український університет у Львові. У демонстраціях українських студентів, під час яких від куль польських шовіністів загинув український студент, Євген Коновалець зорганізував і провів належну відсіч польським напасникам. Через це його заарештували, відтак він опинився на лаві підсудних разом із іншими українськими студентами. Процес отримав назву "Процес 101 українського студента". Польська сторона закидала Євгенові, що він, озброєний окутою залізом палицею, був "головним погромником" "невинних" польських напасників. Але доказів у суду не було – і Коновальця звільнили. Так молодий Євген Коновалець став небезпечним у політичній та рукопашній дії супроти окупантів "новітнім гайдамакою". У 1912 році Коновальця було покликано до австрійської армії, де він, як студент, відслужив один рік у старшинській школі у Львові і повернувся до цивільного життя у званні чотаря (лейтенант) та продовжив своє навчання у Львівському університеті. Із 1913 року як одного з лідерів українського студентського руху, його обрали до складу головної управи Українського Студентського Союзу. Військова служба звернула увагу на те, що українській молоді теж конче необхідно мати військову підготовку. Війна між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською – ставала все очевиднішою та реальнішою. І у разі війни українці мусять мати власні військові формування. Тому Євген Коновалець ініціює зорганізування студентського товариства для військового вишколу української молоді. Ініціативу підхопили спортивно-руханкові товариства "Січ" та "Сокіл", які створили такі ж самі відділи для військового вишколу по всій Галичині. Та не на теренах рідної Галицької України призначила Коновальцю доля відіграти важливу для всієї Української Нації роль, а на Наддніпрянщині – у Золотоверхому Києві.

Перша світова війна заскочила 23-літнього Євгена Коновальця – студента-правника Львівського університету – на Львівщині, у момент складання іспитів, що перешкодило йому отримати диплом доктора права. У серпні 1914 року його призвали до війська – у 19-й піхотний полк Краєвої оборони (Ляндверу). У званні кадет-аспірант Коновалець потрапляє на бойові позиції в Карпати, до гори Маківка. Його полк був поряд з оборонними позиціями Легіону УСС, в якому служило чимало львівських друзів молодого лейтенанта. Спроби перейти служити в Легіон не увінчалися успіхом. Участь Коновальця у бойових діях на фронті проти росіян закінчилася наприкінці квітня 1915 року, коли під могутнім ударом дивізії генерала Каледіна оборона полку Ляндверу впала і він потрапив у російський полон. Сім сотень Українського Легіону Січових Стрільців потім виправили становище, зупинивши російський наступ і відкинувши російські частини із захоплених позицій. Але Коновальця в той час вже було доправлено у пересильний табір для військовополонених, який знаходився у Дарниці, що під Києвом.

У червні 1915 року його, разом з іншими бранцями, вивезено до табору приволзького містечка Чорний Яр, за 200 км на південь від Царицина серед безкрайніх степів. Але вже восени його переводять в табір, розташований безпосередньо в Царицині, і розмістили в бараках у його південній частині – Цар-Горі. Коновалець опинився в середовищі чехів, поляків, хорватів, словаків, австрійців та угорців; українців тут майже не було. Отож, адміністрація табору призначила високоосвіченого старшину, який знав кілька мов, перекладачем при начальникові табору. Визначною подією для Коновальця стала поява у таборі групи галицьких старшин Легіону УСС, які після боїв у вересні 1916 року на горі Лисоні потрапили до російського полону. Серед них були друзі з українських парамілітарних товариств та університету: А. Мельник, Р. Сушко та інші. Коновалець одразу стає лідером серед українців, організатором заходів, які сприяли зміцненню морального духу, піднімали у людей віру в краще майбутнє, у повернення на батьківщину. Він робив усе, щоб старшини не гаяли часу, готувалися до нових битв за волю України. Організував навчання з предметів військового мистецтва, щоденні спортивні вправи просто неба, навіть у лютий мороз. Передплачувались газети, журнали, замовлялися поштою книжки. Саме Коновалець узяв на себе роль організатора і особисто слідкував за доставкою преси, книжок та будь-яких вістей з батьківщини. Саме тоді він особливо близько зійшовся з Андрієм Мельником. У звітах начальник табору наголошував на винятково приязних відносинах українців із місцевим населенням, пояснюючи цей феномен (йшлося про ворогів), високою освіченістю, інтелігентністю і релігійністю українців. Дійсно, українські полонені, яких доля занесла на береги далекої Волги, здебільшого були молодими людьми віком 20–25 років з вищою освітою. Ідеологічний гарт усі пройшли в українських політичних партіях, молодіжних громадських і мілітарних товариствах, мали військовий досвід. І не випадково буквально усі бранці царицинських таборів – Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, І. Чмола та інші – в ході національно-визвольних змагань 1917–1921 років стали військово-політичною елітою Нації. Українці створили великий хор, який давав концерти для полонених та місцевих жителів, а також співав під час відправ у церкві. Було організовано струнний оркестр. Отож, закономірно, український осередок завдяки лідерським якостям Коновальця став центром культурно-освітнього життя провінційного містечка. За активної участі Коновальця в таборі галицькі старшини заснували велику бібліотеку. У ній були книжки, надіслані з Києва, Москви, Полтави, усі річники журналу "Украинская жизнь", який у Москві видавав С. Петлюра, а також газети. Тоді ж було влаштовано і університетський та політехнічний курси. Головною метою заснованих Коновальцем таємних гуртків було знайти спільну думку та підготовка до активної участі в національній боротьбі на теренах всієї України. На гуртках вивчалась російська мова, географія, політекономія Російської імперії (зокрема України), був перекладений українською мовою військовий статут російської армії, вивчалось партійне життя. До речі, тим удосконаленим статутом керувалися майбутні частини корпусу Січових стрільців Є. Коновальця, він же був затверджений Директорією для Армії УНР. Лекції з військових справ читали Є. Коновалець, А.Мельник, А. Кучабський і Р. Сушко.

Лютневу революцію в Росії 1917 року українці у таборі зустріли з великим ентузіазмом. Сподівання на швидке визволення та повернення на батьківщину пов'язувались із Українською Центральною Радою, про перші Універсали якої стало відомо і в таборі. Коновалець бере активну участь у зібранні українців Царицина і стає одним з організаторів Української Царицинської Ради, яка розгорнула широку роботу. Коновалець доклав зусиль щодо українізації, зокрема, щоб виділити українців в окрему військову частину. З українців у царицинському гарнізоні вдалося організувати український батальйон (це десь 1000 осіб), який планувалось відправити в Україну. За цих умов Коновалець надіслав до Центральної Ради кілька листів з проханням ужити заходів для визволення українських вояків із полону і забезпечення переходу сформованого в місцевому гарнізоні українського батальйону до Наддніпрянщини. Але відповіді так і не одержав. Тоді він звертається до начальника табору із проханням під слово офіцера – повернутися в Царицин – відпустити його на короткий термін за межі табору. На початку липня 1917 року він прибуває до Києва, де має зустрічі з Миколою Міхновським, Симоном Петлюрою та головою Уряду Володимиром Винниченком. Голова Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченко зустрів Коновальця холодно. Знову військо? Нам, соціал-демократам та іншим щирим патріотам своя армія не потрібна! Ми за знищення всіх постійних армій! Ця агіткова промова викликала у Коновальця неприємне враження. Якраз в цей час за наказом Винниченка роззброїли полк імені Полуботка, що формувався за ініціативою Миколи Міхновського. Виправдовувались тим, що стрімке зростання Української армії може призвести до виступу московської залоги в Києві проти Центральної Ради. Полуботківців, використавши їх довіру до українського уряду, підступно роззброїли і під конвоєм російських частин, що перебували у Києві, доправили на фронт. А самого Міхновського передали російському суду. Виходило, що український уряд, яким український загал вважав Генеральний Секретаріат Центральної Ради, був проти створення власної Української армії. Але Генеральний Секретар Військових Справ Симон Петлюра радить Коновальцеві скласти письмове звернення і пообіцяв позитивне вирішення. Коновалець, отримавши підтримку від Петлюри, встановлює зв'язок з Галицько-буковинським комітетом і складає спільний план щодо створення галицько-буковинської військової частини. Він через цей комітет передає до Головного Секретаріату Центральної Ради меморіал, в якому просить про створення із українських військових полонених, котрі вже напоготові, окремої військової частини, котра стане до позиції Української Центральної Ради. Під час свого кількаденного перебування у Києві Коновалець мав змогу близько роздивитись оту "революцію", що йде. Він помітив, що та "революція" несе Україні дві різні течії: національний патріотизм та соціалістичний інтернаціоналізм. Речником першої течії був Микола Міхновський, другої – Володимир Винниченко. Почуваннями та своїм світоглядом він був повністю на боці націоналістичної ідеології та державницької програми Миколи Міхновського. Демагогічна соціалістична фразеологія Винниченка для справжнього українського патріота була чужою й незрозумілою. Вперте проповідування класової солідарності з російськими соціалістичними партіями викликало найрішучіші застереження. Але ж не Міхновський, а саме Винниченко був головою Генерального Секретаріату Центральної Ради. А голова Центральної Ради Михайло Грушевський цілком поділяв та підтримував позицію Винниченка. І Коновалець розуміючи, що іншої влади в Наддніпрянщині на той час не було, приймає рішення стати лояльним до Центральної Ради і підпорядкуватись її Генеральному Секретаріатові, сподіваючись при цьому що Винниченко та Грушевський все ж таки відчують загальні настрої українських мас і під їх впливом закинуть свої утопічні безглузді соціалістичні переконання. Дотримавши слова офіцера, Коновалець повертається до табору, але вже у вересні він разом із деякими старшинами здійснює втечу і дістається Києва, де і узявся до реалізації накресленого спільно із Галицько-буковинським комітетом плану, розраховуючи на обіцяну підтримку Симона Петлюри.

Саме період свого гімназійного та студентського життя, перебування на фронті та російських таборів, Євген Коновалець формується як непересічна особистість і після постає перед нами героїчною постаттю – таким, яким ми його знаємо у визвольних змаганнях, під час діяльності в УВО та ОУН.

Коновалець влаштовується на постійну роботу в Галицько-буковинському комітеті і передає до Генерального Секретаріату другий меморіал про створення із українських полонених, зокрема, із галичан, що перебували у російських таборах, окремої військової частини. Але Генеральний Секретаріат видає доручення не приймати до українських частин галичан. 7 листопада 1917 року у Петрограді стався державний переворот – Тимчасовий уряд було повалено і до влади в Росії прийшли більшовики. Вже 11 листопада в Києві починається збройне протистояння між військовими формуваннями, вірними Тимчасовому урядові, більшовикам, та Центральній Раді. Оскільки усі російські частини зазнали повної деморалізації, російською стороною – більшовиками – був негайно викликаний до Києва чехословацький корпус. Але представники Галицько-буковинського комітету на чолі із Коновальцем звернулись до командування чехословацького корпусу із вимогою не втручатись у внутрішні справи, інакше проти них буде озброєно достатньо українців, аби захистити Центральну Раду. Це вплинуло на рішення чехословацьких вояків оголосити нейтралітет і покинути Київ. Після цього нечисленні прибічники Тимчасового уряду змушені були капітулювати. Ця перемога Центральної Ради у боротьбі за владу дала змогу 20 листопада 1917 року Третім Універсалом проголосити Українську Народну Республіку. Це відбулось не в останню чергу завдяки рішучим діям у вирішальний момент лейтенанта Євгена Коновальця. Тоді Коновалець разом із Галицько-буковинським комітетом організовує в Києві віче, на якому він виступив із палкою промовою, поставивши вимогу негайного створення із полонених українців-галичан окремої військової частини, що має увійти до армії Соборної Незалежної Української Держави. Віче підхопило цю думку і оформило це в рішучу вимогу до Центральної Ради. Присутній на вічі генеральний секретар військових справ Петлюра підтримав цю пропозицію, закликавши присутніх "чинно силою бороти свої національні права". Того ж дня, 25 листопада 1917 року, генеральне секретарство військових справ дало Галицько-буковинському комітету дозвіл на формування окремої військової частини із полонених українців.

1–2 грудня ветеран Легіону УСС Роман Дашкевич відбирає у Дарницькому таборі для полонених 22 добровольці, які і стали першими вояками Галицько-буковинського куреня Січових стрільців. Остаточне видання Генеральним Секретаріатом Центральної Ради дозволу на формування військової частини із українських бранців – це був ще один успіх Євгена Коновальця, а разом з тим були закладені підвалини під будову всіх тих родів зброї та формацій Січового стрілецтва в Україні, що потім відіграли значну, а інколи і вирішальну роль, у визвольній боротьбі 1917-20 років. 21 грудня у київській пресі з'явилась відозва за підписами Є. Коновальця, Р. Дашкевича та інших із закликом до галичан і буковинців вступати до військової формації Січових стрільців. Наприкінці грудня 1917 року розпочалася війна УНР з більшовицькою Росією. На той час формація Січових стрільців складалась із двох піших сотень і становила 317 вояків.

Центральна Рада зволікала з вирішенням важливих соціально-економічних питань, займаючись міжпартійною боротьбою, що викликало поширення пробільшовицьких симпатій серед населення України. У містах Південної та Східної України спалахували робітничі виступи проти української влади. В цих умовах російсько-більшовицькі загони швидко захопили Схід України і стрімко просувались углиб України. У лавах Січових стрільців теж не все було гаразд. Генеральний Секретаріат Центральної Ради вирішує впровадити соціалістичні засади у військовому керуванні цієї формації. Створюються стрілецькі ради, скасовуються військові ранги, вводиться принцип виборності старшин. І це аж ніяк не сприяє зміцненню бойового духу. До частини допускаються соціалістичні агітатори. Навіть першим командиром Січових стрільців призначають не когось із патріотично налаштованих українців, а старшину із соціалістичним партквитком – О.Лисенка. Він мав багато справ поза куренем, тому в казармах бував лише рідким гостем. Він не турбувався стрільцями, навіть не подбав про зброю, харчування та одяг. Але Євген Коновалець і тепер не зневіряється і не капітулює. Він створює підґрунтя для остаточної розправи із соціалістичними ідеями розкладу і їх носіями. Тут і згодились загартовані ним у царинському таборі старшини УСС та вояки із сформованого ним українського батальйону, котрі у січні 1918 року здійснили втечу і приєднались до січовиків. Вирішальний бій за основи, на які мали спиратись Січові стрільці, бій за душу стрільця, відбувся 19 січня 1918 року. Того дня відбулося віче, зібране у зв'язку із виданим Генеральним Секретаріатом Центральної Ради розпорядженням про демобілізацію українського війська. На віче прибув тодішній Генеральний Секретар військових справ Порш та комендант міста Київ – Шинкар. Вони заявили стрільцям, що частина може продовжувати своє існування як народна міліція, але має бути закріплена система солдатських рад і слід "прогнати всіх панів офіцерів як собак", інакше січовиків буде роззброєно. Зовсім з іншими думками та поглядами виступив на тому вічі Євген Коновалець. Він зауважив на серйозності положення України у зв'язку із російсько-більшовицьким походом. Він сказав, що тільки збройна сила є найпевнішою обороною проти ворожих агресій і то – не озброєна маса мітингуючих партійців, яка при першій серйозній небезпеці розбіжіться, а міцна дійсною військовою дисципліною та щирим патріотизмом збройна сила. Серед учасників спалахнула гостра дискусія з приводу ставлення до війни із більшовиками та збереження в курені принципу виборності. Соціалісти були впевнені у своїй перемозі, бо сили видавалися аж надто нерівними. Але переважною більшістю голосів збори ухвалили рішення про те, що формація Січових стрільців цілковито підлягає Центральній Раді, сучасну боротьбу в Україні вважає боротьбою національною, а не класовою, і тому готова дати відсіч російсько-більшовицькій агресії. Новим командиром куреня було обрано хорунжого Є. Коновальця. Наслідком палкої дискусії було скасування радянської системи у формації Січових стрільців, заміна солдатських рад 7-членною "Стрілецькою радою", компетенції якої були строго обмежені, як дорадчого органу при командирові. До складу "Стрілецької ради" ввійшли командир Є. Коновалець, начальник штабу сотник Андрій Мельник та командири стрілецьких підрозділів. Партійних агітаторів було викинуто і заборонено їм у доступі до військової частини. Оскільки планувалося, що до лав Січових стрільців прийматимуть добровольців з усіх куточків України, 20 січня 1918 року Галицько-буковинський курінь було перейменовано на 1-й курінь Січових стрільців. Такі наслідки віча були дуже немилими для соціалістів із уряду, але вони чудово розуміли, що їхні погрози роззброїти курінь практично нездійсненні. Саме під тиском січового стрілецтва та інших військових частин, вірних Центральній раді – зокрема, Гайдамацький кіш Симона Петлюри, Чорноморський кіш, Дніпровська дивізія, полк імені Богдана Хмельницького – 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральна Рада проголошує незалежність Української Народної Республіки. І знову ж таки, не в останню чергу завдяки зусиллям Євгена Коновальця. За короткий час зусиллями командного складу та особисто Є. Коновальця курінь Січових стрільців не лише відновив у своїх лавах військову дисципліну і порядок, але й став одним із найбоєздатніших українських підрозділів. Курінь складався на цей час із 2-ох піших сотень по 200 багнетів кожна, кулеметної сотні (150 багнетів), запасної сотні (100 багнетів) та відділу з 12 гарматників. У справах формування куреня, забезпечення його всім необхідним військовим майном Коновалець налагодив тісну співпрацю з військовою владою Києва.

Між тим, більшовицькі війська, захопивши Полтавщину та Чернігівщину, наближалися до Києва. Соціалістичним діячам Центральної Ради на чолі із Грушевським та Винниченком довелося знову звертатись до Січових стрільців, але не з новими вимогами прогнати панів офіцерів чи із погрозами роззброїти, а із проханням виступити в обороні Києва перед більшовиками. Завдяки рішучості Коновальця у відстоюванні своїх позицій Курінь Січових стрільців був готовим до виступу. Також це вплинуло на долю подальшої збройної боротьби українського народу проти російсько-більшовицьким поневолювачів. Бо при системі, яку хотіли впровадити у війську соціалісти, січовики швидко здеморалізувались би та покинули військо, як то було в багатьох інших військових частинах.

Сил на фронті катастрофічно не вистачало. 27 січня під Полтаву, на Яготин, було відправлено 1-шу сотню куреня. Решта підрозділів Січових стрільців залишалась у Києві. Однак 29 січня в столиці спалахнув більшовицький заколот. Положення Центральної Ради стало вкрай небезпечним. І от тоді, коли інші військові частини, вірні УНР, котрі в той час перебували у Києві, внаслідок партійного політиканства і повного знищення військової дисципліни "радянським" устроєм, проголосили нейтралітет – то саме Січові стрільці не мітингували, а однодушно та дисципліновано стали до виконання свого обов'язку: в бій, за волю України, за золотоверхий Київ! Близько 2 тис. київських червоногвардійців, до яких приєднались понад 1 тис. збільшовичених вояків залоги, виступили проти української влади. Коли звістку про більшовицький заколот одержали у казармах Січових стрільців, Коновалець у супроводі свого начальника штабу А. Мельника негайно виїхав до Центральної Ради, щоби отримати докладнішу інформацію про події. Він передусім хотів з'ясувати причетність до заколоту лівих українських партій. Довідавшись, що повстання є справою винятково російських більшовиків, Коновалець виступив із заявою про те, що Січові стрільці візьмуть участь у його придушенні. Більшовики хотіли захопити Київ, щоби перешкодити укладенню сепаратного миру у Бресті між Україною та Центральними державами, та завадити визнанню ними незалежності УНР де факто і де юре, щоби полегшити війську Муравйова, висланого Раднаркомом, окупацію щойно проголошеної ІV Універсалом незалежної і суверенної Української Народної Республіки. Більшовицькі загони поповнювали місцеві робітники, вороже до самостійності України населення, збільшовичені солдати та офіцери, які сподівалися знайти помилування в Муравйова. Була серед більшовиків і міська біднота, яка сподівалась на наживу в "буржуїв". Найтрагічніше у цьому – нейтралітет більшості українських військових частин, бо невідомо, чи не скерують вони зброю проти частин, що обороняють Київ від більшовиків. Декотрі з таких "нейтральних" вже почали збройну допомогу більшовикам. Не було ні наказів, ні вказівок, ні зв'язку з комендатурою міста. Отже, без дальшої затримки січовики вступили в бій з більшовиками в обороні незалежності України та її столиці, всіма силами обороняючи Центральну Раду. Слід було ліквідувати вороже гніздо в Старокиївській дільниці, опанувати середмістя та Поділ, допомогти чорним і червоним гайдамакам та Вільному козацтву стиснути й ліквідувати скупчення ворога на Печерському. Треба було дати можливість урядові і Центральній Раді в ті важкі дні пробути в Києві, протриматись до завершення мирних переговорів у Бресті. Першого ж дня вулиці Києва перетворились на арену бойових дій. Українські вояки ледве стримували натиск червоногвардійів, намагаючись зупинити їхнє просування до центру міста – до будинку Центральної Ради. Упродовж 29–31 січня Січові стрільці спромоглись очистити від більшовиків центральну частину міста, ліквідувавши загрозу для будинку Центральної Ради, і відкинули їхні загони на Поділ. Тим часом до більшовиків приєдналися збільшовичені "сагайдачники". У ході боїв 1–2 лютого Січові стрільці остаточно опанували Поділ, зламавши опір подільської червоної гвардії. Гніздо заколоту таким чином було розбито. Перемога обійшлася дорогою ціною – Січові стрільці втратили вбитими та пораненими близько половини свого складу. Але серед загального сум'яття й хаосу вуличних боїв дії військового підрозділу Січових стрільців відзначалися досить високим рівнем зорганізованості. Бойові операції були чітко спланованими, і в цьому велика заслуга стрілецького командування на чолі з Є. Коновальцем. 3 лютого 1918 року українські частини здобули обложений "Арсенал", а наступного дня – останній осередок заколоту в місті – Головні залізничні майстерні. Немає ніякого сумніву, що коли б в той критичний момент не Січові стрільці під командуванням Коновальця, то вже через три дні після проголошення ІV Універсалом незалежності, уряд української держави та Центральна Рада були би захоплені більшовиками в полон і ліквідовані. Уся ж Україна за кілька днів була би опанована більшовицькими окупантами. Перемога в обороні Києва перед більшовицькими заколотниками дала можливість урядові УНР довести до успішного завершення мирні переговори із Центральними Державами і підписати Брестський мир. Безвиглядне, – як заявив Винниченко, – положення Української Народної Республіки врятував зі своїми Січовими стрільцями Євген Коновалець.

Проте вже 5 лютого штурм Києва розпочали російсько-більшовицькі загони Муравйова, що підійшли до столиці зі сходу, прорвавши героїчну оборону під Крутами. Гідна постава, мужність, патріотизм та бойовий запал Січових стрільців захопили й українську студентську молодь Києва. Після звістки про грізну небезпеку для Батьківщини формується студентський січовострілецький курень добровольців, в рядах якого наддніпрянські студенти в геройському бою під Крутами гідно склали іспит найвищої любові до свого народу. Більшість студентів загинула в нерівному бою із більшовицькими окупантами, не отримавши належної підтримки через брак війська (більшовицький заколот у Києві змусив повернутись, прямуючий до залізничної станції Крути, Гайдамацький кіш під командуванням Петлюри до столиці на придушення повстання). Таким чином банди Муравйова, втративши кілька сотень бійців в бою під Крутами, підійшли до Києва і 5 лютого розпочався штурм. 6 лютого Січових стрільців було переведено до Святошина, де курінь мав забезпечити від'їзд Центральної Ради та евакуацію столиці. Вже у ніч на 8 лютого Центральна Рада і уряд під охороною Січових стрільців виїхали до Житомира. 9 лютого українські частини відступили з Києва і столицю України захопили більшовики. Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем перебували разом з урядом УНР, супроводжуючи його в переїздах до Коростеня, Сарн. Лише під час наступу на Київ курінь Січових стрільців разом з Окремим Запорізьким загоном та Гайдамацьким кошем взяв участь у боях з більшовиками. Це сталося 28 лютого. Гайдамацький кіш під натиском більшовиків відступав, але Січові стрільці багнетною атакою переломили хід подій, змусивши ворога остаточно відступити. Після цього червоні вже не намагалися чинити опір просуванню українських військ на Київ. 2 березня 1918 року до столиці без бою вступили українські війська. Першими ввійшли у Київ частини Січових стрільців під командуванням лейтенанта Євгена Коновальця. На вулицях Києва Вояків урочисто вітали мешканці міста. На Софіївський майдан проїхали автомобілем військовий міністр О. Жуківський, С. Петлюра, Є. Коновалець та інші військовики, яких натовп захоплено вітав вигуком "Слава!" На Софіївському майдані відбувся урочистий молебень та парад, який приймали члени Центральної Ради, С. Петлюра, Є. Коновалець, українські міністри. На честь звільнення Києва, а також за виявлені в боях якості й за значні заслуги командирові куреня лейтенантові Є. Коновальцю було присвоєно звання полковника. Оскільки ж Січові стрільці показали високий рівень боєздатності та дисциплінованості, військове міністерство УНР ухвалило рішення залишити курінь Січових стрільців у Києві для несення залогової служби. "Під час останніх подій Січове стрілецтво виявило себе вірною підтримкою уряду і високобойовою та дисциплінованою частиною, – йшлося в наказі. – Тому уряд вирішив вибрати Січових стрільців як гвардію України, залишаючи їх у Києві і йдучи назустріч всім побажанням Січового стрілецтва у справі його організації".

Січові стрільці залишались упродовж березня – квітня 1918 року основною залогою столиці. 26 березня курінь, залучивши чисельних добровольців, розгорнувся в полк. Сотні було розгорнуто в курені. Становище в Україні залишалось нестабільним. Присутність контингенту німецьких та австро-угорських військ, запрошених урядом УНР на допомогу в боротьбі з більшовицькою Росією, супроводжувалась постійним втручанням Центральних Держав у внутрішні справи України. Небажання українських політичних сил домовитись між собою не лише паралізувало державотворчу діяльність Центральної Ради, але український уряд неспроможним визначити чіткий внутрішньо- та зовнішньополітичний курс розвитку. Євген Коновалець з однієї сторони – прогнав з казарм січовиків всіх партійних агітаторів, котрих вперто насилали соціал-демократи і соціал-революціонери із Центральної Ради, а з іншої сторони – зберігав лояльність до уряду і Центральної Ради, як єдиної легітимної влади УНР, не дивлячись на те, що діяльність тих соціалістичних діячів йому ніяк не подобалася.

Коли до Коновальця дійшла звістка про підготовлюваний гетьманський переворот, він негайно доповів про це діячів Центральної Ради, а далі й самого голову ЦР професора Михайла Грушевського. Але Грушевський запевнив, що ніякої загрози немає. Лише ця категорична заява була причиною, що напад на будинок Центральної Ради 29 квітня був несподіваним і раптовим. Є. Коновалець поставився негативно до гетьманського перевороту 29–30 квітня 1918 року. Як командир полку Січових стрільців Коновалець того ж дня заявив голові Центральної Ради Михайлу Грушевському і прем'єр-міністру Голубовичу про готовність захищати уряд, однак жодних чітких наказів він не отримав. 29 квітня у Києві відбувся організований генералом Павлом Скоропадським за згоди та сприяння німецького командування державний переворот. Незважаючи на чисельну перевагу німецьких військ, які підтримували гетьманців, Січові стрільці були готові захищати Центральну Раду. Проте, не отримавши від "провідних політиків" УНР жодних інструкцій, Січові стрільці не вдавались до активних дій. Така поведінка уряду дезорієнтувала січовиків і вони були змушені бездіяльно придивлятися до ходу подій. Соціалістичні діячі виявилися зовсім нездібними не тільки до державного будівництва, але й навіть до власної оборони. Полк в своїх казармах опинився оточений звідусіль німецькими частинами. Новоспечений гетьман особисто запропонував полковникові Коновальцю, щоби Січові стрільці визнали нову владу, однак зробити це Стрілецька рада відмовилась. Коновалець відповів, що стрілецтво є дисциплінованим військом; стрільці не мішаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, відчиняючись його правовому урядові; що для Січових стрільців тим правовим урядом є Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат; і що стрілецьке військо не може через ніч переходити із табору до табору лише тому, що хтось ставить їх перед доконаним фактом; що стрілецтво дуже схвильовано методами та засобами взяття гетьманатом влади. Особисто від себе полковник Коновалець додав, що виступ Скоропадського буде початком великих лих для України. "Не дивлячись на те, що Січове стрілецтво як революційна військова організація втратило віру у вартість Центральної Ради, все ж, бажаючи рятувати її авторитет у широких народних масах, перед замахом, що йшов виразно з боку суто московської реакції, воно шукало в перших днях нових подій шляхів для ліквідування гетьманського перевороту. Тим треба пояснити відмову Січових стрільців на пропозиції гетьмана і німців". Тому німецьке командування в ультимативній формі зажадало від Січових стрільців визнати гетьмана або ж роззброїтись. В такій ситуації, не маючи ніяких наказів або інструкцій від уряду Центральної Ради, командування полку Січових стрільців на чолі з Коновальцем ухвалила розформувати частину, що й було здійснено впродовж 30 квітня – 1 травня. Діючою після розформування частини залишилася тільки Стрілецька рада.

Скоропадський дає доручення про створення регулярної української армії, але він не опирався на якусь українську політичну партію чи силу, а мав підтримку шовіністичного російського "Союзу Землевласників", котрий був вкрай ворожим до всього українського. Усі керівні посади в державній адміністрації та в новоствореній українській армії відразу опинилися в руках членів того "союзу", або людей, вказаних тим "союзом". Було очевидним, що від такого становища не могло бути користі українській державності. Стрілецька рада постановила, щоб стрільці не повертались до Галичини, а залишались на Наддніпрянщині, "ще прийде час, коли стрільці будуть Україні потрібні". З метою протидії шкідливому напрямку гетьманської політики із українських партій створився "Український Національний Союз". Але, якщо представники соціалістичних партій вважали, що слід лише критикувати гетьманців і бути до них в політичній опозиції, то Євген Коновалець зайняв принципово іншу позицію. Він поставив вимогу протидіяти шкідливій політиці гетьманського уряду, йдучи до державного апарату спільними силами усіх партій, щоби крок за кроком відсувати з нього росіян-шовіністів, ворогів державної самостійності України, та скерувати політику на власний шлях самостійницького державного будівництва. У зв'язку з цим вже у травні 1918 року Є. Коновалець висловив думку про необхідність відновити січовострілецьку формацію, щоб таким чином протидіяти зростові сил і впливів московських добровольчих дружин. На початку липня члени Стрілецької ради (яка фактично не припинила свого існування) вирішили звернутися до гетьмана П. Скоропадського з проханням дозволити відновити військову формацію Січових стрільців. Справді, в перші місяці гетьманської влади на провідних посадах у військовому міністерстві й Генеральному штабі опинились генерали й полковники колишньої російської армії, які здебільшого не поділяли ідею незалежності України. Такий стан речей загрожував поступовим перетворенням армії Української Держави на збройні сили російської контрреволюції. Тож не дивно, що рішення Стрілецької ради позитивно оцінили й опозиційні до гетьманського уряду українські соціалістичні партії. Значну допомогу Коновальцю у справі відновлення полку Січових стрільців надали також міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко та директор Українського телеграфного агентства Дмитро Донцов, виконуючи роль посередників між Стрілецькою радою та гетьманським палацом. 29 липня Скоропадський прийняв групу січовострілецьких старшин на чолі із полковником Коновальцем. Січовики висловили бажання відновити формацію СС у складі української армії. Гетьман схвально поставився до цієї ідеї і пообіцяв якомога швидше полагодити усі організаційні моменти. Декларуючи гетьману Скоропадському бажання знову формувати Січове стрілецтво, полковник Коновалець разом із стрілецькою делегацією чітко й виразно підкреслили, що Січові стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійність і незалежність Української Держави. 23 серпня гетьман віддав наказ про формування Окремого загону Січових стрільців. Загін мав складатися з 4 піших і 1 кулеметної сотень, легко гарматної батареї, кінної розвідки й технічних підрозділів. Згідно зі штатним розписом, він мав налічувати 1000 вояків. Командиром загону було призначено полковника Є. Коновальця, начальником штабу – сотника А. Мельника. Місцем постою частини стала Біла Церква. Отже, уже в вересні 1918 року розпочалось формування Окремого загону Січових стрільців. Стрілецька рада негайно оголосила про збір до Білої Церкви колишніх січовиків. Були розіслані телеграми: "Усі до Білої Церкви – Коновалець". Формування Окремого загону Січових стрільців супроводжував посилений військовий вишкіл його особового складу. З бійцями постійно проводили стройову підготовку, польові заняття тощо. Особливу увагу командири приділяли зміцненню дисципліни.

Події на фронтах Першої світової війни у жовтні 1918 року показали, що поразка Німеччини й Австро-Угорщини є справою найближчого часу. Українські політики небезпідставно побоювалися, що гетьман, позбавлений австро-німецької підтримки, а отже і необхідності дотримуватися курсу на незалежність України, відкрито переорієнтується на створення федерації з небільшовицькою Росією. В країні надзвичайно зросла активність російських політичних партій та організацій, які прагнули перетворити Україну на осередок відновлення "єдиної і неподільної" Росії. 29-30 жовтня в Києві відбулась таємна нарада представників УНС. Стрілецьку раду представляв сотник А. Мельник. Було вирішено підняти збройне повстання проти гетьманського режиму. Але увагу в цей час привертали не лише перипетії політичної боротьби в Наддніпрянщині, а й події в Галичині, де після розпаду Австро-Угорщини владу перебрали місцеві українці. Вже в перших числах листопада 1918 року в Галичині розпочалося збройне протистояння українців з поляками за владу в краї. У зв'язку з цим Головна рада галицьких, буковинських і угорських українців, до котрої входив як командир Січового стрілецтва і полковник Коновалець, 6 листопада опублікувала в київських часописах звернення із закликом до українців Наддніпрянщини надати негайну допомогу Західній Україні у боротьбі з поляками. У Києві було розпочато формування Українського козацького загону ім. І. Гонти, що мав вирушити на допомогу до Галичини. Цікаво, що серед проросійських кіл подібні військові одиниці викликали певні побоювання. "Сьогодні у "Відродженні" заклик – у зв'язку із виступом галичан, а може, для захоплення влади тут?" – так передав цей настрій російський вчений В. Вернадський у своєму щоденнику. Зустріч гетьмана 3 листопада 1918 року на ст. Скороходів на Полтавщині з донським отаманом Красновим, яка проходила під гаслами "відродження Росії", свідчили про неухильне зростання проросійських настроїв у політиці гетьманського уряду і це прискорило підготовку до антигетьманського виступу. На початку листопада гетьман Скоропадський під тиском різних політичних сил кілька разів приймав рішення перевести Січових стрільців із Білої Церкви до Києва – і щоразу скасовував уже віддане розпорядження. У штабі загону це породжувало справжнє сум'яття. 11 листопада Стрілецька рада доручила Коновальцю виїхати до Києва і з'ясувати остаточно, чи мають Січові стрільці готуватися до переїзду. 11 листопада Є. Коновальця прийняв гетьман П. Скоропадський, який заявив, що справа переведення січовиків до Києва ще не вирішена. Виходячи з гетьманського палацу, Є. Коновалець несподівано зустрівся з делегатами галицької Української національної ради – Осипом Назаруком та Володимиром Шухевичем, які приїхали до Києва просити гетьманський уряд про допомогу. Під час розмови з полковником галицькі представники запропонували перевести загін Січових стрільців до Львова – для участі в боях з поляками. Оскільки ж Коновалець принципово не заперечував, львівські посланці попрохали гетьмана П. Скоропадського вислати Січових стрільців до Галичини, на що Скоропадський із великим задоволенням погодився. Після короткої наради у гетьмана за участю Коновальця було вирішено, що загін передислокується на лінію Козятин Жмеринка, звідки він начебто самочинно (щоб уникнути ускладнень у відносинах між Українською Державою та Польщею) мав дістатися до Галичини. З гетьманського палацу Коновалець, Назарук та Шухевич вирушили до президії УНС, де застали голову Союзу Винниченка. На звістку про виїзд Січових стрільців до Галичини В. Винниченко відреагував дуже гостро, "страшенно схвилювався, назвав заходи Назарука зрадою та заявив, що все готове до повстання". Нарешті, після нетривалої дискусії її учасники зійшлися на тому, що справу від'їзду до Галичини вирішить сама Стрілецька рада. Ввечері 11 листопада Є. Коновалець та О. Назарук виїхали до Білої Церкви. Реакція Винниченка була невипадковою – адже Січові стрільці мали стати основною військовою силою Союзу в майбутньому повстанні проти гетьманату, тож на Січових стрільців було покладено великі надії. Від'їзд загону до Галичини ставив під сумнів успіх повстання. 13 листопада Стрілецька рада обговорила справу можливого виїзду до Галичини. Переважна більшість старшин висловилась проти. Більшістю голосів було вирішено, що Січові стрільці мають залишатись у Білій Церкві та взяти участь у повстанні проти гетьманату. Це рішення, не перебільшуючи, можна назвати доленосним. Сучасники, як і нащадки, давали цій події різні, часто діаметрально протилежні оцінки. Але, цілком очевидно, що при відсутності в той час Січових стрільців в Наддніпрянщині, цей протигетьманський рух прийняв би московсько-більшовицький характер. Симон Петлюра, як представник Українського Національного Союзу, полковник Коновалець, а разом із ними Стрілецька рада стали на позицію, що "шлях до вільного Львова веде через вільний Київ". Пояснюючи свою позицію, січовики звернули увагу на політичне становище, що без збереження самостійності Наддніпрянщини годі думати про збереження самостійності Західної України. Капітуляція Центральних держав і вибух революції в Австро-Угорщині та Німеччині заохотять московських більшовиків до походу проти України. І якщо їм вдасться швидко захопити Наддніпрянщину, то вони вже точно не зупиняться на Збручі, і Галичина, взята в облогу між двох огнів – Польщею та московськими більшовиками – вже точно вистояти не зможе. Крім цього, сили загону Січових стрільців для Галицької Армії вирішального значення не мають, а в Наддніпрянщині в сучасних умовах загін Січових стрільців являється хребтом республіканської армії. Тому роль Січових стрільців в Наддніпрянщині матиме вирішальний вплив на подальші події. 13 листопада до Білої Церкви прибули звільнений нещодавно з гетьманської в'язниці С. Петлюра та командир Окремого Корпусу залізничної охорони генерал О. Осецький, військовий керівник повстання. Ввечері цього дня в Києві на таємному засіданні президії УНС було обрано Директорію на чолі з В. Винниченком, яка мала керувати повстанням. На цьому засіданні були присутні представники Січових стрільців, що висунули на посаду члена Директорії й Головного отамана повстанських військ кандидатуру С. Петлюри, яку було схвалено. Таким чином, полковник Коновалець своєю рішучою обороною Симона Петлюри вирішив, що на посаді Головного Отамана військ УНР, а й пізніше – голови уряду УНР, став безкомпромісовий антибільшовик і самостійник Симон Петлюра, а не якийсь там "антимілітарист-соціаліст" на кшталт Порша, Винниченка чи ще якийсь соціалістичний антидержавник. Петлюра був єдиним соціалістом, котрий стояв на твердих засадах створення національної армії і обстоював незалежність України. 14 листопада Скоропадський прийняв делегацію російського Союзу хліборобів, яка заявила, що самостійність України є тимчасовим явищем, і закликала гетьмана провадити політику, спрямовану на об'єднання з Росією. П. Скоропадський погодився з делегатами. Його намір використати українську державність як підґрунтя для відновлення російської держави ставав дедалі очевиднішим. Того ж дня він видає "Грамоту гетьмана" про злуку України із московщиною в "Єдину Російську Державу". Зрозуміло, така політика гетьмана викликала серед партій УНС гостро негативну реакцію. В день проголошення "Грамоти гетьмана" про федерацію із Росією, Коновалець здійснив останню спробу звернути гетьмана від згубної для Української Держави політики і уникнути таким чином громадянської війни. Того ж дня, 14 листопада, він відправився до Скоропадського на прийом і висунув йому такі умови: 1. Відкликання маніфесту про федерацію із Росією; 2. Скликання Національного Конгресу за участю всіх українських політичних партій та організацій; 3. Розформування російських військових добровольчих відділів; 4. Перенесення загону Січових стрільців з Білої Церкви до Києва. Разом із вимогами полковник Коновалець дав гетьманові запевнення, що у випадку прийняття цих умов, Січові стрільці дадуть йому повну моральну та збройну підтримку. І тільки, коли гетьман відповів, що не в змозі звернути своєї політики, визначеної "Грамотою гетьмана" про федерацію із Росією, полковник Коновалець остаточно вирішився залишитись в Наддніпрянщині і взяти участь у збройному виступі проти гетьманської влади. Про своє рішення він попередив гетьмана, заявивши йому, що своїм маніфестом про федерацію із Росією гетьман звільнив Січове стрілецтво від вірності йому як голові Української Держави. 14 листопада з'явилась відозва Головного отамана С. Петлюри до народу України, а наступного дня Директорія видала відозву аналогічного змісту. Обидва документи закликали до повалення гетьманського режиму, сповіщали про початок збройного повстання й відновлення Української Народної Республіки.

15 листопада 1918 року головнокомандувач військ Директорії генерал Осецький призначає полковника Коновальця начальником середньої бойової дільниці республіканських військ. Проте, оскільки жодна з частин не поспішала визнавати Директорію УНР, у розпорядженні Коновальця залишалися тільки Січові стрільці. Тож, фактично, йшлося саме про цю силу, коли полковнику Коновальцю було наказано захопити ввечері 16 листопада Фастів та зайняти Білу Церкву. Станом на 15 листопада Січові стрільці налічували 59 старшин і 1187 вояків. Оскільки військові частини київської залоги не підтримали повстання, перед військовим штабом Директорії постає потреба у наступі на Київ. Про підтримку оголосили Чорноморський кіш у Бердичеві й Запорізька дивізія на Харківщині, проте перший був нечисленним, а друга перебувала занадто далеко від центру країни. Тому, знову ж таки, в наступ на Київ мали піти саме Січові стрільці. Здійснити цей план доручили полковникові Є. Коновальцю. Але в Києві, окрім німецьких військ, було 10 000 російських офіцерів і складність завдання стає очевидною. Не зволікаючи, 16 листопада Січові стрільці займають Білу Церкву, розігнавши кадрові полки Київського корпусу, а вранці 17 листопада 2-га сотня Січових стрільців займає Фастів, куди переїхали Директорія та штаб куреня на чолі з полковником Є. Коновальцем; німецька залога оголошує нейтралітет. 18 листопада кулеметна сотня Січових стрільців разом із іншими стрілецькими підрозділами у бою під Мотовилівкою завдає нищівної поразки висланому з Києва 3-тисячному загону, який складався із білогвардійських добровольців та Сердюцького полку. Увечері того ж дня стрільці займають Васильків. Мотовилівський бій вирішив долю гетьманщини. На бік Директорії перейшли підрозділи на Поділлі, на Чернігівщині, а Запорожці зайняли Харківщину. В Україні з новою силою набув величезних масштабів повстанський рух. Загальна мобілізація за наказом Директорії в кілька разів збільшила чисельність республіканських військ. Впродовж 19 – 20 листопада Січові стрільці зайняли Глеваху, Гатне, Юрівку. На їхній бік перейшов Лубенський Сердюцький кінний полк. 21 листопада під Київ прибув Чорноморський кіш. Одночасно артилерія Січових стрільців розпочала обстріл південних районів Києва. Столиця опинилася в облозі. Із Січових стрільців, Чорноморського та Запорізького кошів, Дніпровської дивізії, та групи полковника М'ясника під командуванням полковника Коновальця створили "Осадний корпус". Незабаром Коновальця призначають командувачем республіканських військ на Київщині, які вели бої з підрозділами Київської офіцерської добровольчої дружини під командою білогвардійського генерала Кірпічова та сердюцькими частинами, що обороняли Київ. Особливо запеклі бої відбулись 21–23 листопада – обидві сторони зазнали величезних втрат. Але незабаром бойові дії під Києвом перейшли у фазу позиційної війни. Директорія побоювалася, що рішучий наступ на Київ примусить німців взяти активну участь в обороні міста. 29 листопада, згідно з домовленістю між Директорією та німецьким командуванням про відтягнення республіканських військ з-під Києва, Січові стрільці відступили. З перших днів облоги Києва Коновальцю довелося вирішувати не лише оперативні завдання, але й військово-організаційні питання, пов'язані з приходом добровольців і мобілізованих, а також розгортанням нових частин. Січових стрільців було розгорнуто завдяки мобілізованим у полк. Розпочалось формування 2-го полку Січових стрільців. 2 грудня 1918 року, наказом Головного отамана військ УНР С. Петлюри, Січових стрільців було розгорнуто у дивізію. 8 грудня Головний отаман віддав наказ: "Наказую лічити сформованим Осадний Корпус, отаману котрого полковнику Коновальцю підлягають частини: Дніпровська дивізія, перша дивізія Січових стрільців, Чорноморська дивізія, 8 піша дивізія, Хвастівська залога (3 курені), Білоцерківська та Уманська резервні бригади, Білоцерківська окрема бригада, 2-й Дніпровський резервний полк, запасний кіш Січових стрільців, окремий запасний курінь Січових стрільців, Ходорківський курінь, а також всі резервні і охоронні частини, котрі знаходяться на території Осадного Корпусу". Разом війська Осадного корпусу налічували до 50 тис. бійців при 48 гарматах. Командування корпусу розташувалось у Фастові. Призначення Є. Коновальця командиром Осадного корпусу було визнанням його військових заслуг на службі Україні. Але у корпусі вирувала отаманщина і самоуправство, в армії (окрім Січового стрілецтва) продовжувались насаджуватись соціалістичні принципи командування: солдатські ради, партійні повстанські загони тощо. Володимир Винниченко хитався весь час між більшовизмом і анти більшовизмом. Та й Петлюра, будучи членом соціалістичної партії, вимушений був часто, дотримуючись партійної дисципліни, приймати рішення, які суперечили його поглядам на організацію військової справи чи державотворення в цілому.

То що говорити про більш низових соціалістичних діячів? Межа між ворожістю та приязню до більшовизму для них дуже часто губилася. Внаслідок цього утворювались мало підконтрольні, здебільшого самоуправні, повстанські загони. Тому, хоч в час протигетьманського повстання і в перших тижнях після нього армія УНР налічувала біля 300 тисяч багнетів, але вартість тієї армії з огляду військової та політичної цінності була не надто високою. Січове стрілецтво залишалось чи не найбоєздатнішою військовою одиницею. Полковник Коновалець був рішуче проти такого методу організування армії на засадах політичної лояльності, партійної зверхності, соціалістичної системи керування. У цей час Є. Коновалець зосередився головно на організаційній праці на тлі браку відповідної кількості військових кадрів та неспроможності військової влади тримати під контролем багатотисячні маси мобілізованих. Коновалець вживав заходів для підвищення дисципліни та бойового духу у військових частинах. Коновалець намагається замінити політикуючих партійних отаманів на фахових старшин. На жаль, ці вимоги полковника Коновальця не знайшли належної підтримки у Директорії. Кожне політичне угруповання мало устремління сформувати свою військову частину. Військові частини почали формувати активніші особи, які зібравши навколо себе певний гурток людей, отримували санкцію уряду і ставали N-ою військовою частиною. Свавілля й отаманія у війську часто зводила нанівець усілякі плани командування. Але доля Києва зусиллями Січових стрільців на цей час фактично вже була вирішеною. Лише перебування у столиці значної кількості німецьких військ не давало військам Директорії здобути місто. Однак упродовж першої половини грудня, коли німці та австрійці розгорнули евакуацію з України, успішно розкладаючись на ґрунті революційного бродіння, владу Директорії УНР було встановлено майже на всіх теренах України. Гетьманський уряд зберігав контроль лише у Києві. 12 грудня 1918 року делегати німецького командування підписують з представниками Директорії угоду про те, що німецькі частини не перешкоджатимуть вступові республіканських військ до міста. Того ж дня розпочався наступ Осадного корпусу на Київ. Коновалець планував увести до столиці лише надійні та дисципліновані частини. Такими, звичайно ж, були Січові стрільці – тож за розпорядженням командування Осадного корпусу наступ на Київ розгорнула спершу лише дивізія СС. 13 грудня Січові стрільці зайняли район Жуляни – Мишоловка, але самочинно в наступ перейшли також частини Дніпровського коша отамана Зеленого, зайнявши Білогородку – Біличі, а з лівого берега Дніпра станцію Дарниця. Одночасно Чорноморська дивізія підійшла до Пущі-Водиці. Відділи гетьманських дружинників у безладді відступали. Ще вночі 14 грудня в Києві вибухнуло повстання політв'язнів. Повстанці вже на ранок опанували Печерськ, роззброюючи гетьманські частини. Офіцерські добровольчі відділи кидали фронт під Києвом і йшли до міста. Опівдні 14 грудня Січові стрільці рушили на район Жуляни – Пост-Волинський. Проте частини Дніпровської дивізії всупереч наказу Коновальця вирушили на Петропавлівську Борщагівку. Близько 13-ї години штаб гетьманських військ віддав наказ припинити опір. Просуваючись услід за гетьманськими відділами, що відступали, частини 1-ї Дніпровської дивізії першими вступили до Києва. Січові стрільці лише ввечері 14 грудня зайняли Солом'янську площу, а окремі січовострілецькі підрозділи з'явились в центрі міста. Гетьманат було повалено. Роль Євгена Коновальця, як командира Січових стрільців та Осадного корпусу, у протигетьманському повстанні дуже високо піднесла його авторитет у республіканських політичних колах. Саме у цей час він став однією з провідних фігур серед воєначальників армії УНР. 15 грудня 1918 року кияни вітали війська Директорії. Парад, що відбувся на Софіївському майдані, приймав полковник Є. Коновалець. Поки Директорія перебувала у Вінниці, тимчасову цивільну владу в столиці перейняла Рада комісарів, а військову передали командиру Осадного корпусу. Одночасно Коновалець став комендантом Києва. У виконанні своїх обов'язків він, звичайно, спирався насамперед на Січових стрільців. "Стрілецька Рада заздалегідь поставилася дуже неприхильно до думки передання військової влади в Києві Січовим стрільцям. Директорія стояла на тому, що тільки Січові стрільці зможуть завести в Києві сякий-такий лад і що мої функції, як відпоручника Директорії, триватимуть дуже короткий час, – згадував Є. Коновалець. – Ніяких директив ані щодо загальної лінії політики, ані щодо маси заплутаних питань місцевого київського значення я не одержав. На мої настирливі запити з Києва до Вінниці, де в той час перебувала Директорія, я весь час одержував стереотипні відповіді: " все, мовляв, буде полагоджено, коли Директорія приїде з Вінниці до Києва "". Але одразу штаб Коновальця наштовхнувся на низку серйозних проблем. Відсутність політичної єдності і чітко сформульованої програми дій у таборі Директорії далася взнаки ще під час протигетьманського повстання. А після перемоги подібне становище лише поглиблювало політичну кризу і сприяло деморалізації серед вірних УНР військ. Протистояння військовій деморалізації та падінню дисципліни в армії унеможливлювалось через більшовицькі настрої, які поширювалися військом. Тому збройна агресія більшовицької Росії загрожувала черговою катастрофою. Давалась в знаки крайня шкідливість соціалістичних засобів керування військом, впровадженими такими як Винниченко, для котрого партійна діалектика була вищою за державні інтереси. На початку 1919 року більшість "партійних військових частин" та "партійних повстанських отаманів" незадоволені політикою Директорії, зрадили і здебільшого перейшли на бік більшовиків, або стали бандами. Із 300 000 вояків залишились вірними урядові УНР лише 30 000, з яких половину становив Корпус Січових стрільців, котрий в січні складався із 2-х дивізій і налічував понад 12 000 вояків. На початку 1919 року Коновалець фактично став гарантом бодай якоїсь стабільності у столиці Наддніпрянщини. Міністри уряду УНР, не маючи власного справного адміністративного апарату, відсилали до Січових стрільців всі справи, які потребували адміністративного полагодження, навіть такі, які а ні з військовою, а ні з поліційною адміністрацією нічого спільного не мали. Коновалець займався звичайними громадськими цивільними справами, адміністративно полагоджуючи їх. Директорії та урядові було не до того, продовжувалась міжпартійна боротьба, агітаційна робота серед селянства та війська, що лише відвертало людей, бо соціально-економічні проблеми так і не вирішувались. Представники Стрілецької ради вказували на необхідність провадити чітку і послідовну лінію як у внутрішній, так і в зовнішній політиці республіканського уряду. На прийомі у голови Директорії В. Винниченка Коновалець заявив, що Стрілецька рада засуджує політику Директорії, яка веде країну до катастрофи. Становище стало загрозливішим – на північно-східних кордонах розпочиналася друга українсько-більшовицька війна. Російсько-більшовицькі війська просувалися вглиб Лівобережної України. Активізувалась також діяльність більшовицького підпілля в українських містах і передовсім – у Києві. Коновалець вживав рішучих заходів проти більшовицької агітації в столиці. Так, 22 грудня 1918 року він заборонив антидержавну агітацію в столиці. Він вимагав ліквідації кількох паралельних політично-слідчих поліційних установ, котрі кожна партія створювала під себе, не визнаючи інші. Коновалець створив єдину розвідувально-слідчу поліційну установу, котра не займалась боротьбою проти партійних опонентів, а почала діяти проти відвертих ворогів української державності. На жаль він і тут зустрівся із непереборним опором соціалістичних партій, котрі вбачали в таких рішучих діях Коновальця утиски для партійної діяльності. Але більш за все непокоїла Євгена Коновальця не тільки сильна відмінність поглядів в середині Директорії та в уряді, а ще й відсутність чіткої та зрозумілої позиції супроти партійного опонента. Тобто, всі політики не погоджувались із позицією решти опонентів, але чіткого плану ніхто не пропонував, були лише абстрактні політичні погляди. Не маючи концепції подальшого розвитку, всі представники тогочасного політичного істеблішменту просто топили один одного. Коновалець це бачив і розумів – це катастрофа. Він вже не плекав надій на зміни поглядів Винниченка та подібних йому, він бачив загальне військове дезертирство зневірених вояків, відчував настрій народу і розумів, що має зробити все, що в його силах на своєму місті і треба починати готуватись до іншої боротьби – другими засобами, із принципово іншим підходом. Але виконуючи свій обов'язок до останнього, він взяв участь у збройній боротьбі проти другого московсько-більшовицького наскоку. 16 січня 1919 року Стрілецька рада запропонувала учасникам державної наради УНР у Києві проголосити військову диктатуру на чолі із Володимиром Винниченком. Коновалець дав рішуче запевнення Винниченкові, що Січові стрільці у повній мірі підримають його. Але за одної умови – якщо Винниченко твердо стоятиме на сторожі самостійності Української Держави. Утім, пропозицію Стрілецької ради учасники наради відхилили. Тоді стрільці пропонують перебрати диктаторські повноваження Петлюрі, але він давав згоду лише в тому випадку, якщо всі політичні партії України дадуть позитивну відповідь. Така умова була просто неможливою. Тому пропонується третій варіант – військовий тріумвірат, невипадково серед кандидатур до військового тріумвірату, окрім С. Петлюри й А. Мельника (призначеного вже начальником штабу армії УНР), був і Коновалець. Директорія після цих подій ухвалила включити Коновальця до свого складу, однак розчарована позицією українських політиків Стрілецька рада постановила цілковито усунутись від втручання в політичні справи й відмовилась від призначення отамана Є. Коновальця членом Директорії. Між тим Коновальцю не бракувало суто військових клопотів. Станом на початок січня 1919 року в столиці розміщувалось понад 10 000 старшин і вояків. У підпорядкування полковника Коновальця перейшли усі частини, що перебували на Київщині. Йому постійно доводилось інспектувати частини, вирішувати безліч організаційних питань забезпечення військ усім необхідним, їхнім розміщенням тощо. За дорученням Петлюри Коновалець відвідує Галичину, щоби домовитися про вирядження галицьких військових частин до Наддніпрянщини. Командувач Галицької Армії генерал Михайло Омелянович-Павленко не підтримав цієї пропозиції, але заходами виконувача обов'язків державного секретаря військових справ сотника Бубели до Києва було скеровано близько 2 000 галицьких новобранців. У цей час Осадний корпус як об'єднання різних військових частин фактично припинив своє існування, а натомість було розгорнуто Корпус Січових стрільців. 25 січня інформаційне бюро при штабі армії УНР повідомило про "перейменування" Осадного корпусу в корпус Січових стрільців. Що ж до дніпровських дивізій, то вони протягом другої половини грудня 1918 року практично втратили боєздатність. Значна частина повернулась до рідних домівок, рештки було зведено в Окрему дніпровську дивізію на чолі з отаманом Зеленим, але вже незабаром це з'єднання також демобілізувалось. Колишні гетьманські сердюцькі полки переформували у полки Січових стрільців. Таким чином, в середині січня 1919 року Січові стрільці перетворились на єдине військове формування в Києві. Тим часом, січень позначився поразками у боях з російсько-більшовицькими частинами. В той час більшовики знову захопили Харківщину і нестримно наступали на Полтаву та Катеринослав. Штаб Корпусу Січових стрільців вислав до Полтави ударну групу, але замість того, аби відкинути ворога, січовики змушені були вступити в непотрібний бій проти повставшої збільшовиченої Корсунської бригади отамана Хименка. Намагаючись підняти бойовий дух вояків і вселити в них впевненість, 22 січня 1919 року УНР укладає Акт Злуки із Західно-Українською Республікою. 23 січня Коновалець стає командувачем Східного фронту до складу якого входили Січові стрільці, Запорізький корпус, Чорноморська дивізія та загін полковника Миколи Аркаса. Йому підлягали практично всі вірні Директорії війська, що діяли на Чернігівщині, Полтавщині та Київщині. Але цього було недостатньо, щоб зупинити більшовицькі війська – Коновалець міг розпоряджатися корпусом Січових стрільців, невеличким загоном полковника Аркаса й окремими підрозділами чорноморців; Чорноморська дивізія та Запорізький корпус на той час вже здеморалізувались і втратили боєздатність. Тому, хоча загальна кількість номінально підпорядкованих Коновальцю військ складала понад 12 000 вояків, для оборони Києва він мав не більше 4 000 боєздатних бійців. В той час коли наступаюча Чернігівщиною на Київ 1-ї Українська російсько-більшовицька дивізія, налічувала 8 000 вояків. Сили були нерівними і деморалізовані ворожістю частини населення військові частини армії УНР продовжували втрачати боєздатність. Зневіра та апатія охопили і державне керівництво. Оголошена урядом евакуація столиці лише засвідчила, що Київ здадуть ворогові. Бойовий дух у військах це, звичайно, не підняло. 23 січня 1919 року більшовицькі частини захопили Ніжин та Козелець в почали наступ безпосередньо на Київ. Під Ніжином 1-й Білоцерківський полк перейшов на бік більшовиків, а 1-й Київський полк самочинно покинув позиції. Директорія не приймала ніякої участі в справах оборони столиці, готуючись до власної евакуації. Ситуація вимагала швидких і рішучих дій. За наказом Коновальця на Семиполки вирушили два Лубенських полки. 1 лютого в ході боїв більшовики увійшли у Бровари і наступного дня почали обстрілювати Київ гарматним вогнем. Січовики були змушені відступити до Микільської Слобідки. У ніч з 5 на 6 лютого українські війська залишили Київ і у місто вступили більшовицькі частини.

Під натиском більшовиків Січові стрільці змушені продовжити відступ. 19 лютого Фастів здано противнику. У боях за місто особливо важких втрат зазнав 3-й полк Січових стрільців. Кістяком оборони на важливому напрямку був Корпус Січових стрільців. На жаль, перевтома від безперервних 4-місячних боїв погрожувала повною деморалізацією січовиків – дотепер найміцнішої та твердої в боях частини. За таких обставин Коновалець домігся від штабу армії розпорядження, яким корпус Січових стрільців відкликали з фронту й направили в запілля на відпочинок. Він розумів, що лише так можна було направити стан січовострілецьких частин. Командування віддало відповідний наказ, яким перевело корпус в район Проскурова, де частини розташували на відпочинок і розпочався їхній перевишкіл та реорганізація. До речі, з ініціативи Коновальця та за згодою головного командування на допомогу УГА, що вела важкі бої з поляками, було вислано 2-й і 6-й важкогарматні січові полки та кілька ешелонів у складі близько 100 вагонів артилерійських набоїв. Коновальцю та його штабові довелося займатись також організаційними справами в 1-му Волинському корпусі армії УНР, який від 26 лютого перейшов у його підпорядкування. У Проскурові стрільці перебували близько місяця і значною мірою завдяки зусиллям Коновальця, що, за словами генерала М. Капустянського, вмів "підтримувати свій авторитет і заступництво перед підлеглими і здобути від них поваги", вдалося підняти військову дисципліну та боєздатність у лавах січовострілецьких частин. Наприкінці березня корпус отримав наказ вирушати на фронт і це вже була здатна до активних дій проти ворога військова частина. Після успішно проведеної Сарненсько-коростенської операції головне командування армії УНР планувало розгорнути антибільшовицький контрнаступ на Житомирщині. Передбачалося, здобувши Житомир і Бердичів, розпочати просування до Києва. Січові стрільці мали діяти на бердичівському напрямку. 21–23 березня Січові стрільці з боями вийшли до ст. Романів, готуючись до штурму міста. У цей же час війська Північної групи армії УНР здобули Житомир. 24, 26 та 30 березня січовострілецькі частини тричі атакували Бердичів. Всі три штурми закінчились однаково: стрільці займали місто, але потім контрударом більшовики їх звідти вибивали. Після важких втрат з обох боків 31 березня стрільці перейшли до оборони, а 3 квітня під тиском більшовиків відступили. Під натиском російсько-більшовицьких полків Січові стрільці поступово відтягувались до Шепетівки. Незабаром у Січових стрільців з'явилась можливість переломити хід бойових дій. 18 квітня у 14-му Миргородському більшовицькому полку спалахнуло антибільшовицьке повстання. Ця подія гнітюче вплинула на інші ворожі частини на цьому відтинку фронту. Січові стрільці одразу ж перейшли у контрнаступ і 19 квітня увійшли в Полонне, але більшовицькі частини переважаючими силами енергійно контратакували і 26 квітня, захопивши Миропіль, підійшли до Шепетівки, яку в результаті жорстоких затяжних боїв стрільці залишили. В цей час Північна група отамана Оскілка підняла бунт проти решти військових частин армії УНР, але заколот видався невдалим і горе-отаман втікає до Польщі. Але ситуація для Січових стрільців стає критичною. Відступаючи під натиском більшовиків, війська УНР майже впритул підійшли до польського фронту. 20 травня більшовики захопили Кам'янець, хоча вже 22 травня Січові стрільці відбили місто і спробували контратакувати, але розвал на сусідньому відтинку фронту прирік цю спробу на невдачу. Не маючи впевненості щодо флангів та запілля, Коновалець наказує відступити до Крем'янця, де зосередилась Запорозька група. 28 травня до Крем'янця прибуває помічник начальника штабу армії УНР полковник Василь Тютюнник з готовим планом загального контрнаступу і на короткій нараді з Коновальцем та його штабом план приймається. Наступного дня почався загальний контрнаступ військ УНР. 8 червня Січові стрільці, відкинувши на північ більшовицькі частини, досягли Старокостянтиніва, Проте в ході боїв 8–15 червня вони знову змушені відступити, зазнавши в боях особливо важких втрат. Коновалець отримує від головного командування наказ утримувати переправи на річці Случ і перейти в контрнаступ, щоб відкинути ворожу групу. Цього разу Коновалець досяг успіху в районі Катеринівки, завдавши більшовикам нищівної поразки, він здобуває Базалію. Втім, боєздатність Січових стрільців знову на критичній межі. Наприкінці червня Коновалець звертається до головного командування із проханням відвести корпус у запілля. Становище на фронті було особливо напруженим, та, як згадував М. Капустянський, "група Січових стрільців майже видихлась і доконче потребувала відпочинку і реорганізації." На початку липня під Катеринівкою корпус ще витримує жорстокі бої, але командування Січових стрільців віддає наказ відступати. Більшовики перехопили стратегічну ініціативу й 6 липня зайняли Проскурів. Армія УНР була на межі поразки. Відступ Січових стрільців був досить важким. 10–12 липня відбулась чергова реорганізація, в результаті якої Корпус було переформовано в групу у складі двох дивізій. Командувачем групи залишався Є. Коновалець, а його помічником став А. Мельник, який наприкінці червня повернувся до Січових стрільців зі штабу Дієвої армії УНР. Відпочинок і переформування Січових стрільців тривали близько двох тижнів. Перехід УГА за Збруч 16–18 липня змінив стратегічну ситуацію в регіоні на користь армії УНР, яка маючи тепер чисельну перевагу, перейшла до активного контрнаступу. 20 липня січовострілецькі дивізії завдали більшовикам нищівної поразки, що спричинило їх відступ. Більшовики і в подальших боях зазнали важких втрат. Під час загального наступу української армії на Правобережжі в серпні 1919 року Є. Коновалець неодноразово прохав Головне командування направити Січових стрільців на Київ. Але прохання було відхилено і 15 серпня Січові стрільці вийшли на лінію р. Хомора, женучи перед собою частини 1-ї Української більшовицької дивізії. Але наступ постійно ускладнювали польські війська, з якими січовикам довелося межувати. 16 серпня, коли з'єднання УГА разом із Січовими стрільцями зайняли Шепетівку, частину міста захопили польські підрозділи. Подібний інцидент стався і 20 серпня під час визволення січовиками від більшовиків Новоград-Волинського – 23 серпня поляки захопили січовострілецькі обози; це дало можливість більшовикам повернутись до міста. "Отаман Коновалець і його помічник отаман А. Мельник дуже хвилюються і весь час хапаються за зброю", – згадував М. Капустянський з цього приводу. Зусиллями Головного командування армії УНР непорозуміння владнали без пролиття крові і 5 вересня Січові стрільці знову здобули Новоград-Волинський. Проте наступ на Коростень виявився менш успішним: тривалі бої не мають успіху і наступ Січових стрільців не увінчався успіхом. Тим бої на українсько-більшовицькому фронті і припинилися, зі сходу насувався новий ворог – білогвардійські війська генерала Антона Денікіна, що несли на своїх прапорах гасло відродження "єдиної і неподільної" Росії. У вересні 1919 року уряд УНР та українське командування змушені були визначитися зі ставленням до денікінських військ, які на цей час зайняли Лівобережну та значну частину Південної України. Бойові дії проти більшовиків, під чиїм контролем залишився тільки клаптик північної Волині, тимчасово припинилися. Січові стрільці отримують відпочинок від безперервних кількамісячних боїв і поповнюються мобілізованими – на 15 вересня в стрілецьких лавах налічувалося за списком 10 063 вояки.

Наприкінці вересня 1919 року розпочалися бойові дії між українськими та білогвардійськими військами. Від самого початку виснаженість української сторони дала змогу противнику перехопити стратегічну ініціативу. Наприкінці жовтня бої на українсько-білогвардійському фронті стали особливо запеклими, що супроводжувалось значними людськими втратами з обох сторін. Білогвардійці активно атакували по всьому фронту і ситуація поступово складалася не на користь українських військ. Білогвардійці завдали важких поразок українським військам. Армія УНР та УГА в умовах нестачі зброї, амуніції та іншого військового майна, поширення у військах тифу стали втрачати боєздатність. Через ворожий прорив на фронті спроба Січових стрільців перейти у наступ була невдалою. Унаслідок зменшення людського складу групу Січових стрільців реорганізовують у зведену дивізію. Захоплення противником Жмеринки поставило армію УНР у катастрофічну ситуацію, а перехід УГА на бік білогвардійських збройних сил остаточно ліквідував регулярний фронт. Полковник Коновалець був рішучим і послідовним ворогом будь-якого "партикулярного патріотизму" і тому послідовно з ним боровся. Але у дуже складному політично-моральному стані він опинився, коли командування Галицької армії, щоб врятувати спаралізовану тифом армію, уклало з денікінцями сепаратну угоду. Полковник Коновалець навіть не був поінформований про переговори. Довідавшись про підписаний між УГА та Денікіним договір, він рішуче відмежувався від нього. Та й командування Добровольчої армії Денікіна в угоді з УГА рішуче викреслило збройні формування під командуванням полковника Коновальця. Січові стрільці залишились і після сепаратного договору УГА з Денікіним головною збройною опорою Директорії УНР. Коновалець не розгубився і не зламався, зберігши гідну рівновагу духа і спокій. Але поріділі січовострілецькі частини були змушені разом з іншими з'єднаннями армії УНР швидким маршем відступати. 22 листопада білогвардійці зайняли Проскурів. Тож для української армії війна регулярним фронтом фактично завершилася. 26 листопада Січові стрільці зосередилися в районі Старокостянтиніва, але під впливом чуток про "зраду галичан" гайдамацька бригада отамана Волоха роззброїла їх і заарештувала сотника Андруха. Залишивши у Старокостянтиніві хворих і поранених, рештки дивізії Січових стрільців разом з іншими частинами армії УНР під натиском противника з боями відступили далі на північ. На початку грудня армія УНР зосередилася в районі Шепетівки і тут українські частини опинились у "трикутнику смерті", оточені білогвардійцями, поляками і більшовиками. 5 грудня у Новій Чорториї відбулась державна нарада УНР за участю командного складу армії. Було вирішено ліквідувати регулярний фронт і перейти до партизанських методів війни. Після державної наради відбулися збори січовострілецьких старшин, на яких було вирішено демобілізувати формацію Січових стрільців. Це не означало, що Коновалець збиралися припинити боротьбу за незалежність України. В умовах військово-політичної катастрофи уряду УНР січовострілецький провід збирався продовжувати її самостійно. Збереглися свідчення про те, що саме в ці дні Стрілецьку раду було реорганізовано й перетворено з дорадчого органу при командирові на таємну військово-революційну організацію, яка мала на меті провадити далі національно-визвольну боротьбу. Проте несподівано 6 грудня 1919 року

на Чорторию напали польські частини. Поляки захопили місто, роззброївши підрозділи Січових стрільців. Фактична ліквідація Січових стрільців як військової частини наступила як вислід чужої гри: новий ніби союзник – поляки – підступно роззброїли Січових стрільців і перевели всіх до таборів полонених. Так військова формація Січових стрільців остаточно припинила існувати.

Участь у Перших визвольних змаганнях наклала відбиток на всю подальшу долю Євгена Коновальця. Визвольна війна не лише стала для нього своєрідною школою, але й принесла визнання серед усіх борців за Незалежність України. Військова формація Січових стрільців цілком виправдано мала славу однієї з найкращих та найбоєздатніших в українській армії. Командир легендарного військового з'єднання став живою легендою для багатьох сучасників. Ця обставина посприяла розгортанню власної політичної діяльності Євгена Коновальця у 20-х роках. Безпосередня участь полковника Коновальця у бурхливих подіях на Наддніпрянській Україні стала для нього важким іспитом на державницько-політичну зрілість, який він витримав відмінно.

Євген Кирилюк

IP Address