23.09.2012
автор: Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю ГЕЛЯ Івана Андрійовича
В.Овсієнко: 25 червня 2003 року Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко бесідують з Іва-ном Гелем у телецентрі на вулиці Мельникова, 42, в Києві. 

РОДИНА
І.Гель: Я – Іван Гель, по-батькові Андрійович, народився 17 липня 1937 року, село Кліцко Городоцького району Львівської області. Маєте перші анкетні дані. Народився в селянській християнській греко-католицькій родині. Батько, маючи 17 років він наро-дження (він 1901 року), пішов добровольцем в УГА, супроводжував стройові загони і брав участь у бойових діях проти поляків. Один той факт уже говорить багато про що. Тато на-магався передати мені свої ідеї. Більше того, тато в 1950 році був арештований як станич-ний підпілля та зв΄язковий окружного Провідника СБ ОУН (довідка з архіву КГБ). Він дав багато пиломатеріалів і продуктів до підпілля, а також курував надрайонного провідника ОУН Олеся Ольхового, псевдонім Черемха. 
Мама моя називається Февронія Тершаковець. У Галичині, я вже не кажу на Городоч-чині, одно слово Тершаковець важить дуже багато. Григорій Тершаковець, 1887 року на-родження, – засновник "Просвіти" в Комарні та навколишніх селах, посол до Галицького Сойму від 1913 року і до розвалу Австрії. А потім, після окупації, галичани бойкотували польські вибори. Від 1928 до 1939 року, тобто до розвалу Польщі, українці брали участь у виборах, і він 11 років був послом до Сейму. Гринь Тершаковець також засновник "Сіль-ського господаря". Дуже цікаво: у 1990 році я пішов запрошувати Патріарха Мстислава, коли він уперше приїхав з Америки в Україну, на відкриття меморіальної таблиці січовим стрільцям, то він мене запитав: "Пане Іване, а Ви звідкіля родом?" Я кажу: "З Кліцка". – "Де це є?" Він, звичайно, не пам’ятав. Я кажу: "То біля Комарна, сусіднє село". – "Чекайте, чекайте, біля Комарна є село Якимчиці." Я кажу: "Є, це ж одна парохія і одна сільрада". – "А Ви не знаєте, хто такий Григорій Тершаковець? Він звідтіля. То старший був за Вас чоловік." Я кажу: "Так моя мама Февронія Тершаковець". А він мене обійняв і каже: "То я був у Вашому селі, проїжджав, бо з Гринем Тершаківцем ми були особисто знайомі, він був послом від УНДО до польського Сейму, а я був незалежним послом від Волині. А жі-нка моя жила у Львові, і ми часто приїжджали". Таким чином, у 1990 році – який світ тіс-ний, – я думаю, що це Провидіння звело нас із Патріархом Мстиславом. Не дивно вам, що одіозний греко-католик має приязні взаємини з православним Патріархом?
Можливо, я сьогодні скажу про це вголос на телебаченні. Усі мене вважають одіоз-ною постаттю в знищенні православ’я і відновленні Української Греко-Католицької Церк-ви. Я справді був головою Комітету захисту Греко-Католицької Церкви і жорстко, щоб не сказати затято, воював із православ’ям, але московським, російським православ’ям. Проте я був хресним батьком Комітету за відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Богдан Михайлечко був головою того Комітету, а Євген Сверстюк був його чле-ном, і ще декілька осіб із Києва – прізвищ не пригадую зараз. Я вже тоді розумів, що УГКЦ є моя рідна і свята Церква. Але з уніятством на Схід не підеш, бо воно там не прийметься. Ми в Галичині усвідомлювали, що без Української Автокефальної Правосла-вної Церкви самостійної української держави, в повному розумінні цього слова, не ство-риш. А ми завжди боролися, власне, за державу. Тому я запропонував о. Богданові Ми-хайлечку створити і допоміг йому сформувати Комітет за відродження УАПЦ. Але про це згодом. Повернімось до родоводу. 
Отже, я вже назвав батька, назвав маму і назвав Гриня Тершаківця. Це був дядько ма-ми. Мама вийшла заміж за Андрія, і тому стала Гель Февронія. А Зиновій Тершаковець, син Гриня, мамин уже троюрідний брат, був Крайовим провідником ОУН і командиром Бойової округи «Буг», третьою особою після Романа Шухевича і Василя Кука, бо був про-відником Львівського крайового проводу. Загинув у бою в 1948 році. Дві тітки – щоби чи-тачеві було зрозуміло – це дві маминих рідних сестри, Ганка, як у нас у Галичині кажуть, стала сестрою-василіянкою Агнетою, тобто черницею. Вона теж допомагала, між іншим, підпіллю. Причому стала монахинею ще у 1942 році, коли мала 16 років. А тітка Дарина, Дарка стала сестрою-монахинею чину святого Василія Великого у 1946 році, коли вже по-чався розгром підпілля і треба було заховатися, бо вийшли на неї, а вона була зв’язковою ОУН. 
Таким чином, ви бачите: мама – Февронія Тершаковець, професор Михайло Тершако-вець визнаний в Америці діаспорою визначним літературознавцем ХХ ст., мав у Галичині вільний вхід до Митрополита Шептицького, Гринько Тершаковець, Зиновій Тершаковець, Ганна Тершаковець і Дарія Тершаковець. Всі глибоко релігійні. Дві монахині були, а вони не могли стати монахинями так, з нічого. Потрібно було морально відповідати цьому ста-тусові, мати тверді підстави і внутрішній поклик. 
І ще показовий факт: тато належав до Товариства тверезості, був заступником голови "Просвіти". Що таке "Просвіта" в Галичині, ви теж знаєте. Був, крім цього, членом Това-риства "Відродження" – це кооператив і теж тверезість. Отже, коли я народився, то на мо-їх хрестинах не було ні краплини горілки. Була бочка пива, яку поставив кум батька, і вперше – то було 1937 року – на хрестинах була не троїста музика сільська, а грамофон – віяння проґресу. Мені, коли я приїжджаю в село, – звичайно, тепер уже нема тих, які це пам’ятали, а я ж, звичайно, своїх хрестин не пам’ятаю, – то мені розповідали: "Іване, коли ти народився, то на твоїх хрестинах грамофон грав. А за німців ти вже не ходив босий, на-віть літом ходив у мештах або черевиках". А в селі всі босими ходили. Це говорить про рі-вень заможності. Тато передплачував газету, вечорами до нас сходилися люди, а це свід-чить про ступінь заанґажованості. Я підкреслюю: глибоко релігійна родина, надзвичайно активна і патріотична. У 1936 році, очевидно, перед вагітністю, моя мама була на величез-ному, майже стотисячному, здвигу "Сокола" і "Просвіти" у Львові на площі Сокола-батька на честь митрополита Андрея Шептицького. Вони йшли одягнуті в український одяг, стрій, як у нас кажуть, і робили різні вправи. Тобто родина постійно була заанґажована у суспільне життя села, повіту, Галичини… 

ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ 
Я думаю, що читачеві це також буде цікаво. Дитинство. 1945 рік, мені 8 років, ходимо до школи. Я до третього класу. За німців я закінчив перший клас. А тато, як завжди, вчать у родині: «Будеш добре вчитися – будеш переходити з кляси до кляси, а як ні, то залиши-шся тупаком, сидітимеш по два роки в одній клясі». А тут приходять москалі, 1944 рік. І встановили такий порядок: хто ходив до першого класу – ще раз до першого, хто до п’ято-го – ще раз до п’ятого, хто до дев’ятого – ще раз до дев’ятого, бо ламається і методика ви-ховання, і програма навчання. А я вперся: «Не піду ще раз до третьої кляси. Як, ти мені казав, що два роки не буду сидіти, то як я тепер буду сидіти два роки? Я що – тупак?» А я справді добре вчився. Тато мені по задку дав, але пішов до директора школи. А директор школи – перша моя вчителька, Марія Юсич, була в той час районним провідником ОУН. Підпільно, звичайно, а легально працювала вчителькою і директором школи. Вона каже: "Пане Гель, та хай іде, тепер війна, хто там буде за тим дивитися. Буде тягнути, – кажучи теперішньою мовою, – то буде переходити, а не буде, то десь у старшій клясі залишиться і все". Отож я «тягнув і тягнув». 
Ми всі тоді, бо то було після війни, розумілися на зброї. Що таке "дегтяр", що таке "шмайсер", що таке ППШ, що таке "лимонка", що таке РГ, тобто ручна граната, що там інше, це й міни, гарматні снаряди тощо, бо була війна. А хлопці особливо це засвоювали. І тут один з однокласників каже, очевидно, не розуміючи принципу роботи зброї: "А наші партизани мають довгу зброю, щоб далеко дістати". Я кажу: "Ти що, хлопці мають авто-мати "шмайсери" і ППШ, і ще такі десятизарядні карабіни". – "Та що ти мелеш, вони ма-ють такі довгі зі штиками". Я кажу: "Ні". І хоч він однокласник, але старший, десь із 1935 року, а я на два роки молодший. То він: "Що ти мені розказуєш, вони мають зброю довгу". А я тоді кажу: "Та що ти мені розказуєш, у нас учора вночі були, то що, я не видів, яку во-ни мають зброю?" А вчителька десь збоку чула цей хлопчачий диспут. 
Я не пам`ятаю, скільки минуло – одна ніч чи дві. А завжди, коли приходили партиза-ни до хати, то заслонялися вікна коцами, тобто одіялами, щоби непомітно було, а тільки тоді засвічувалася лампа, бо електрики ще не було. І коли партизани приходили, то мама мені завжди голову до подушки: "Спи, повернися туди", – до стіни, щоб не бачити, що в хаті робиться, бо дитина ще. А тут мене будять, мама каже: "Іванку, вставай, партизани прийшли". Я скочив, а той, що завжди мене брав на руки, давав потримати зброю, поціли-тися, і я захоплювався ним, бо він був у портупеях, на голові мазепинка, тризуб, гранати висіли на ремені і німецький штик такий, що прикладався. Отож він строго підходить до мене: "І ти хотів бути партизаном? Ти зрадник!" А я кажу: "Який зрадник? Я є партизан". Бо вони завжди брали мене на руки: «Івасю (або Іванку), підеш у партизани?» Чоловік, напевно, мав своїх таких дітей або любив їх і легко спілкувався з дітьми: "Підеш у парти-зани?" – "Піду! Я буду партизаном!" А тут він мене зрадником називає. Я обурився, зірва-вся: "Який зрадник! Я ніколи не був зрадником!" – "Ти зрадник, ми тебе будемо зараз су-дити". – "Що?! – обурююся, – який я зрадник?" – "А що ти в школі говорив учора там чи передвчора?" Я кажу: "Нічого я не говорив". – "Як нічого не говорив? А ти ж казав, яку партизани мають зброю. Ти правильно казав, що мають коротку зброю, але чому ти роз-повів, що бачив, як ми вночі були? Ти знаєш, що ти нас видав?" Я кажу: "Я нікого не ви-давав". Тоді командир пояснює: "Те, що ти сказав, чули інші люди, і якщо б вони донесли облавникам, то це вже є зрада, тому ти вже не можеш бути партизаном. А ми не будемо більше сюди приходити, і до тебе також". Вони,звичайно, приходили до тата, до мами, щоб їжею запастися або перевдягатися, або ще якусь інформацію отримати, але: "До тебе не будемо приходити, бо ти нас зрадив, ми тебе зараз як зрадника будемо судити". А мама каже: "Та він ненавмисно, він не хотів". А тато мовчить, теж дивиться строго на мене. "Друже Черемха, ти як вважаєш?" А друг Черемха каже: "Та відрізати йому язика, щоб не міг москалям нас видавати". А я раз – і під перину заховався, і вже з плачем, це ж усе-таки всього вісім років. Вони мене дістають, а я вже ногами відбиваюся, не даюся, але вони ме-не дістають. Нарешті я сам виходжу: "Ну то судіть, я не був ніколи зрадником". А тато мовчав, мовчав, аж раптом відізвався: "Але будьте справедливими – то перший раз таке трапилося, і я думаю, що він не зрадив навмисно, він помилився, будьте справедливими". І командир: "Ти, друже, як?" – "А ти, друже?" Було їх чоловік п’ять. "Судити, відрізати язи-ка". Я розплакався: "Ні, ні в якому разі, не дам язика". Тоді знову слово бере командир бо-ївки, що брав мене на руки, і каже: "Я вважаю, що це була його ненавмисна зрада, а спро-ба доказу, яку мають зброю партизани. І хоч це величезна і непростима дія, але на перший раз ми повинні дати йому можливість виправитися. Я, як провідник, кажу, що завтра тут до хати доставлять ґрипс. Ти знаєш, отам в лісі та сосна? Завтра ти маєш прийти туди, до-ставити ґрипс і решту, що передадуть". Ну, я вже: "Добре". – "На цей раз ми тобі прощає-мо, але щоб ти знав: усе, що тут робиться в хаті, і все, що в хаті говориться, навіть якби тебе під тортурами допитували, ти не маєш права сказати. Ти зрозумів?" – "Зрозумів". – "Ми тебе прощаємо, але завдання ти маєш виконати". 
Приходить наступний день. Я вже цілий день ходжу, наче на голках, бо не знаю, коли принесуть ґрипс, і я, звичайно, не знав, як це все відбуватиметься, але знав, що повинен туди прийти і занести ґрипс. Беру такий з лепехи виплетений кошик, мама ставить туди якийсь горщик, хлібину, шмат сала, тато бере це все в руки, дістає десь із запілля такий скручений папірець – я думаю, що він був порожній, – дає мені під язик і ми йдемо. Бере мене за руку, я під язиком це тримаю. Ідемо ми до ліса, кілометр, може, 800 метрів, ліс не-великий, але від села близько починається. Ідемо до тієї розлогої сосни. А вона розлога – бо на полянці. Як дерева ростуть густо, то вони крону мають маленьку, стрункі, високі, а вона теж висока, але така розлога. Кора там груба така, потріскана, я це буду вічно пам’я-тати. І тато каже: "Візьми ґрипс, покладеш у таке дупельце маленьке, де тріснута кора. За ту кору засунеш ґрипс. А оту кобівку", – у нас "кобівкою" називали плетені з лепехи ко-шики, – в якій стояв отой горщик, напевно, з молоком, я не знаю, але сало бачив, – покла-деш у той корч". "Корч" то по-галицькому кущ. "І так замаскуєш, щоби не було видно". До тієї сосни і до того корча залишалося метрів 70, 100, 50 – я зараз не можу зорієнтувати-ся, звичайно, бо потім москалі зрізали ту сосну і ще тисячі і відправили на шахти висо-ченні двохсотлітні сосни, різали їх на дошки, розкрадали й пропивали. Отож тато тут сто-їть, так ніби прикрився, а я з тією кобівкою пішов, куди тато сказав. Я поклав ґрипс, ту кобівку з салом і хлібом поставив у корч, замаскував і повернувся до тата. Тато мене пог-ладив по голові: "Ну, тепер я бачу, що ти будеш партизаном. Щоби ти ніколи не говорив про те, що в хаті робиться. Біжи додому, а я зараз вернусь". Я думаю, що тато пішов, за-брав кобівку і ґрипс викинув, звичайно, бо там не було нічого. Таким було моє перше бо-йове хрещення. 
Підсумок до сказаного. Вирісши на березі річки, я ніколи не вчився плавати. І не па-м’ятаю, як, з чиєю поміччю, коли навчився плавати. Так із шести чи семи років я знав, ким буду: я буду партизаном. Байдуже, що робитиму: буду зі "шмайсером" ходити, чи буду зв’язковим, чи кимось іншим, але з дитинства знав, що продовжуватиму татову і вуйка Зе-ня справу. Отож коли трохи згодом тата арештували, а в 1956 році тато повернувся (його "актували", списали актом як якийсь товар – не амністували, не реабілітували, а списали по акту як уже непридатну річ – як інваліда), – то і тато знав, що я продовжуватиму боро-тьбу за самостійну Україну. Він тільки казав: "Іване, пам’ятай: або ти маєш це робити так, як треба, або знай, що горохом стіни не проб’єш. То я тебе не стримую". 
Коли в 1956 році тато повернувся, він каже моїй тітці, маминій сестрі, монахині: "Га-ню, знайди мені якогось доброго священика, щоб я висповідався з цілого життя, бо мене відпустили не жити – мене відпустили помирати. Я хочу висповідатися". Вона йому за-просила отця Шепітка, згодом підпільного єпископа, теж василіянина. І в цьому випадку вважаю, що Провидіння Боже влаштувало зустріч, бо вона не може бути простим співпа-дінням. Виявляється, що в тому полку, де тато воював добровольцем, рядовим стрільцем, але ще малоліткою, сотником був отець Шепітка, на той час ще не отець, а інтеліґент, сот-ник. Вони разом воювали, але в ГУЛАГу, звичайно, сиділи в різних лагерах. Сотник Ше-пітка став священиком УГКЦ, а стрілець Гель – зв΄язковим окружного Провідника СБ. Отож, розговорившись після сповіді, два добровольці були вражені несподіваною зустріч-чю через 38 років. І отець Шепітка потім щотижня, інколи двічі в тижні – в суботу і в не-ділю – приїжджав до нас відправляти службу Божу. Бо з того полку, очевидно, більше ні-кого не залишилося, а діалог спогадів, аналіз подій, взаємна симпатія двох комбатантів були просто невичерпними, і це стосувалося не тільки питання ЗУНРу – усієї історії за пі-встоліття. Вони говорили годинами підряд, а я зачаровано слухав живу, усну історію виз-вольної боротьби кількох поколінь, поки мене не забрали до війська. 
В.Кіпіані: Ви закінчили школу. Чому Ви збиралися присвятити життя? 
І.Гель: У 1948 році загинув дядько Зиновій Тершаковець, крайовий провідник ОУН, псевдонім «Федір». Чому Федір? Бо Федь Черник із тієї ж парохії, з того ж села, з яким є спільна сільрада – Якимчиці. Він – соратник Коновальця. У корпусі січових стрільців Федь Черник творив дивовижні речі. Він визнаний національним героєм. Загинув під Мо-товилівкою 1918 року, 14 листопада. Дуже близьким був до Євгена Коновальця. Власне, Українська Народна Республіка трималася на корпусі січових стрільців. Потім були й інші – армія Української Народної Республіки, але на початках були вони. Він загинув і був похований у Києві на Аскольдовій могилі, на полі почесних захоронень, що їх більшовики на початку тридцятих років знищили, зруйнували. Отож Зиновій Тершаковець взяв собі псевдонім «Федір», на честь Федора Черника. А коли мене запитували, ким я буду, то я відповідав: «Адвокатом». Чому? Я ще, очевидно, не знав, що це достеменно означає, але Зиновій Тершаковець був один із видатних, популярних адвокатів-правників, які захища-ли українців у польських судах. У роки більшовицької окупації був Крайовим провідни-ком. Я ще не знав, що є важливішим – Крайовий провідник ОУН чи адвокат, але – "Я буду адвокатом, як вуйко Зеньо". 
Та, окрім уже сказаного, вуйко Зенко був улюбленцем усіх навколишніх сіл. Він орга-нізовував драмгуртки, юнацькі загони «Сокола», футбольні дружини, проводив вистави, фестини, змагання. А з найкращих формував молодіжну жандармерію. З початком німе-цько-російської війни був у похідній групі. Повернувшись зі Сходу України, розбудовував підпільну мережу ОУН, формував загони УПА. У 1944 р., переодягнувшись у німецького офіцера, підробив документи і ще з декількома хлопцями, також у німецькій формі, вивіз із військового складу начебто на фронт три машини озброєння в ліс. Німці його розшуку-вали, хотіли привселюдно розстріляти. Тому для всіх нас він був героєм, прикладом того, як треба любити Україну і боротися за неї. Коли він загинув, у нашій хаті стало велике го-ре, мама і тітки постійно плакали: «Зеня вже нема». Тато ходив, зціпивши зуби, і навіть не приховував своїх внутрішніх страждань. А тітка Агнета казала: «Про тих, хто боровся і за-гинув за Україну, маємо говорити тільки побожно». І ці слова, як бачите, назавжди вріза-лися мені в пам΄ять. 
Чому я про це розповідаю? Бо це ще один, як і з партизанами, урок для формування характеру і моральних засад дитини. Таких епізодів, зрештою, було багато. Адже до смер-ті Сталіна ми жили в умовах війни, хоч великих і частих боїв уже не відбувалося, та страх репресій, вивезення на Сибір тяжів над людьми постійно. 
Я ходив до школи в містечко Комарне – для Кліцка і Якимчиць була лиш чотириклас-на. Окрім десятирічки, в місті (районний центр) стояв гарнізон військ МВД і МГБ, а також була тюрма. І під стіною тюрми час від часу кидали тіла убитих партизанів. Вони лежали з простріленими головами, грудьми, очевидно, добиті, бо рани були й на ногах, на животі. Лежали в одній білизні, босі, а нас, п΄яти-, шести-, семикласників, водили на «екскурсію»: чи не впізнаємо когось із родичів чи знайомих? Опустивши голови, ми дивилися на тіла мовчки і з жалем, але емоцій не виявляли, хоч не один із нас стикав у кишенях дитячі ку-лачки, ще слабкі і безпорадні. Відкрито ж виявляти співчуття означало поставити під удар репресій батьків – цілу родину могли вивезти на Сибір або катувати під час допитів. 
У Комарнівській середній школі я також був наймолодшим серед однокласників: я один з 1937 року, більшість із 1935-36 рр., хоч були і з 1933-го. Не належав до відмінни-ків, але «тягнув» вище середнього і легко переходив із класу в клас. 
Коли тата арештували, я почав гірше вчитися, бо треба було працювати, заробляти на хліб насущний уже в колгоспі. У 1952 році переходжу в десятий, випускний клас. Ще жи-ве Сталін. У Галичині колосальна напруга, наступ реакції, підпілля ще є, але вже слабке, знесилене. Усі, хто має закінчити десятирічку, мусять бути комсомольцями. Мусять. Отож мама мені каже: "Іване, сину, я не знаю, як будеш жити. Ти що, зречешся Бога? Бо якщо маєш стати комсомольцем, тебе будуть питати, чи ти віриш у Бога. Ну, і що ти скажеш – що не віриш у Бога? Правда, навіть Петро три рази за ніч зрікався Ісуса Христа. Але якщо ти скажеш, що ти не віриш у Бога, вони обов΄язково тебе спитають: "А де твій тато?" А це ж по суті село. Містечко Комарне нараховувало 5-7, максимум 8 тисяч населення. Може, на початку 50-х стільки вже й не було, бо ж масу людей вивезли, частина людей утекла, виїхала за кордон – третя політична «тимчасова» еміґрація, яка згодом стала постійною діяспорою. "Ну, і що ти скажеш, що твій тато в колгоспі працює? У Комарні, як у селі, всі всіх знають, і вони знають, де тато. А як ти скажеш, що тато в сибірському лагері, то вони запитають: "Тато ворог, а ти хочеш будувати соціалізм як комсомолець? То вибирай щось одне: або соціалізм, або тато. Ну і що, зречешся тата? А зречешся тата, зречешся Бога, то треба зректися й України". 
Був це 1952 рік, уже почалася друга чверть, може, листопад, можливо, початок груд-ня, бо ще снігу не було… Директором школи працював такий Яків Цегельник. Він потім став директором музею Ярослава Галана у Львові. А завуч – смершист. Прізвища не пам΄ятаю. Усі учні-комаряни, три класи – повністю поступили в комсомол. 
В.Овсієнко: Які це класи, десяті? 
І.Гель: Ми в десятому. Але збирають «лінійку», три старших класи – восьмих два, два дев’ятих, два десятих – шість класів по тридцять – тридцять п΄ять учнів, бо багато вчилося переростків, як мінімум, 180-200, а може й 250 учнів старших класів. Усіх забирають з уроків, вистроюють "лінійку". Завуч – директора не було – і ще декілька вчителів викли-кають на середину мене і ще Олю Бей, дівчинку з Якимчиць, з нашої парохії (то два села як одне ціле, Кліцко і Якимчиці). Вони мене викликають на середину і завуч грізно запи-тує: "Гель, ти чому так люто відмовляєшся поступити в комсомол?" Отож я, як розуміла це мама, випалив: "Не буду комсомольцем, бо поступити в комсомол означає зректися Бо-га, тата і України". – "Геть звідси!" – не стримавшись, істерично заверещав завуч і, схопи-вши мене ззаду за комір благенької куртки, вишпурнув з центру шкільної П-подібної "лі-нійки". Це був, скажемо сьогодні дещо з гумором, мій перший публічний антирадянський виступ. Я мав 15 з гачком, бо пішов до школи в 6 і здобути середню освіту повинен був ще не маючи повних 16. Та мене «з тріском» вигнали зі школи. Ті, хто поступив у комсо-мол, заочно, а часом і безпосередньо звинувачували мене: "Він дурний, не пішов у комсо-мол і цим хоче щось показати, а йому ж не дадуть учитися". Страх ламав людям хребти. У Галичині такі «прагматики» пристосовувалися до нових умов життя. Зрештою, чи не так сьогодні чинять «народні» депутати: аби залишитьсь «при кориті», стають перевертнями, політичними повіями, підстилками. Візьмімо для прикладу «патріота» Тараса Стецьківа: був у Русі, але задля наживи перекинувся до Пустовойтенка в НДП. Трохи згодом кричав, що «Кучма своїх не здає» – і опинився у його оточенні. Не отримавши Миколаївського цементного заводу як плату за службу, перекинувся до Олександра Мороза – працював у його штабі під час виборів. Від Мороза до Віктора Ющенка. А тепер, опинившись перед загрозою втратити можливість залишитися біля корита ВР, стелиться під Юлю Тимошен-ко – патологічну брехунку й українофобку. А ще їх об΄єднує ненависть до президента В. Ющенка, якого зневажають і підло шельмують. Таких у ВР «хоч гать гати…»: Михайло Косів, Юрій Луценко, Володимир Яворівський, Борис Тарасюк тощо. Це ті, хто «вчасно» поступав у комсомол, навчився лицемірити і засуджувати. Подають себе за патріотів, а насправді – політичні підстилки. Тому ті, що зламалися, вже самі з усіх сил намагаються зламати іншого, уподібнити його до себе. А якщо це їм не вдається, вони бачать у ньому ворога і ненавидять, бо відчувають зневагу й комплекс нижчевартости. Такі тоді приходи-ли до мами й дорікали, вчили своєї «мудрости»: «Февроніє, ти чому своїй дитині не даєш учитися? Та він здібний хлопець, може з нього щось було б, а ти йому закриваєш дорогу». На що мама відповідала запитанням: «А як учитися без Бога і без тата? Якось він уже му-сить жити». Хочу наголосити, що ціла наша родина – тато і мама, сестра Оля і я, дві тітки – Агнета і Дам΄яна, а також найближчі родичі, прожили оту більшовицьку епоху, відкрито виявляючи нашу віру в Бога й опозицію, зневагу до окупантів. 
А тоді, в грудні 1952 р., мені видали довідку, що я навчався в дев’ятому класі Комар-нівської середньої школи. Не в десятому класі – тоді мені не треба було б складати ексте-рном за дев’ятий. Була така Львівська міжобласна заочна школа. Я там, звичайно, екстер-ном легко склав за дев’ятий клас, вони мені видали свідоцтво, але рік я втратив. 
У 1953 році восени втік із колгоспу, різними правдами і неправдами виробив паспорт (бо паспорти селянам не видавали) і поступив у Самборі, за 40 кілометрів від свойого се-ла, у вечірню школу та влаштувався вантажником на хлібозавод. Так можновладці офіцій-но казали – не пекарня, а хлібозавод. Я там вантажив хліб, але це було добре, бо я щодня приносив собі хлібину. Як купляв пляшку молока, то вже мав що їсти. Але ж до того всі минулі роки жахливий був голод. П’ятдесятий, п’ятдесят перший, другий, третій, четвер-тий, до п’ятого – поки не почалася хрущовська критика культу особи Сталіна, в колгоспах та й у містах усі жили впроголодь, а я ще мамі привозив хліба в село. 
У Самборі я поступив у вечірню школу, вчився, звичайно, добре. У десятому були во-яки так званої Вітчизняної війни, офіцери, інші, кому треба було мати на якійсь маленькій, але керівній посаді, диплом за технікум або атестат за десятий клас. Вони вчилися задля папірця, а мені так не личило, тому, прагнучи здобути знання, я школу закінчив з добрими оцінками. 
У 1954 році поступаю в університет на історичний факультет. 
В.Овсієнко: З атестатом, у Львові? 
І.Гель: У Львові, так. Здаю документи, але, очевидно, хтось у селі здав мене або вже тоді я був під ковпаком. Бо що? Нікому не розповідав, що збираюся поступати. А вступні іспити в ті роки починалися 1 серпня. Отже, приходжу з екзаменаційним листком 1 серпня на перший іспит. Через вхідну браму мене пропустили, а перед аудиторією стоїть ще один сторож-контролер. Подивився мій екзаменаційний листок і каже: "Гель, ти зайди в прий-мальну комісію, там до тебе мають справу". Але екзаменаційного листка мені не віддав. Я повернувся, швидко побіг, бо інакше не зможу бути на іспиті. Заходжу, а там у приймаль-ній комісії навпроти дверей відповідального секретаря сидять ще троє таких, як я, одна ді-вчина і нас три хлопці. Викликають першого хлопця. Через кілька хвилин він виходить насуплений, нічого нам не сказав, пішов. Викликають дівчину – вона зі сльозами вихо-дить. Викликають того хлопця третім – він теж насуплений. Мене четвертого. Бо я четвер-тий прийшов. А мій екзаменаційний уже лежить на столі. "Сідай, Іване." Я сів. Стіл бук-вою "Т" великий, попереду нього приставний маленький столик. Я сів за цей столик. З-за спини підходить, кладе мені так обидві руки на рамена і каже: "Іване, ти чому брешеш?». Відрухово зриваюся: «Я не брешу». – «Іване, ти подав документи в нашу альма-матер, хо-чеш тут учитися, а починаєш навчання з брехні. Ми брехунів не приймаємо. Що ж ти брешеш?» Я знову зриваюся, що не брешу, а він стоїть наді мною і зверху руками мене притискає до крісла, залишає сидіти. А мені ж усього 17 років, я ще ніде особливо на лю-дях не бував, зате бачив підпілля, вже доросла, без сумніву, людина, сформована, але не міський мешканець – самовпевнености й нахабства мені завжди бракувало, бо виховував-ся в селі, ходив до Комарна, а потім рік провчився в Самборі, та ще не адаптувався до міс-та. Але почуття гідности та справедливости були сильніші... Та мене той високий чоловік притиснув твердо до крісла: "Брешеш, Іване, – каже. – А де твій батько?" Я охляв. Я три-мав плечі жорстко, та буду пам’ятати все життя, як мені ті плечі раптом опустилися, я охляв. Я ж в автобіографії написав, що батьки працюють у колгоспі. А вони або перевіри-ли, або я був «під ковпаком», або хтось із села сказав це. Бо я справді сказав неправду: та-то був тоді у Тайшеті, в ув’язненні, а я написав, що батьки працюють у колгоспі. Отож ме-не до іспиту не допустили. Він мене піймав на брехні, я охляв, почувався зламаним. Не духовно зламаним, а тим, що от "бандерівським виплодкам немає місця в радянських ву-зах – ти це маєш пам’ятати". Але за комсомол він мені нічого не сказав. Тобто торкалося тільки цього епізоду. Бо потім уже були згадки, що я відмовився поступити в комсомол. Очевидно, ще тоді МГБ, а потім уже КГБ знав, що я демонстративно відмовився поступи-ти в комсомол та що батько сидів. 
З цього часу вже більше я не поступав, влаштувався слюсарем на заводі автонаванта-жувачів. Рамно-пресовий кузовний цех. Надзвичайно тяжка і брудна робота, руки терпли, треба було носити швелера вісім з половиною метрів чи шість метрів довжиною. І то на плечах, техніки ж ніякої там не було. Ми ті швелера на пилках розрізали. Пилки, звичай-но, механічні. Там я проробив два роки – з серпня 1954 до серпня 1956. Потім мене забра-ли до війська. 
В.Овсієнко: То якого року? 
І.Гель: 31 серпня 1956 року. На той час тато вже місяць як повернувся з ув΄язнення. І тато відразу ж попередив: "Іване, ти маєш шанувати маму і сестру Олю". А ми дуже лю-били одне одного, були дружними, свідомо не ходили на забави, танці, бо батько в тюрмі. Згодом я ще навчився танцювати, в армії, а Оля так уже і не навчилася. Вона з тридцятого року, в 1980 померла, КГБ її зацькував. Але про це буде мова пізніше. Ми дали собі слово, що поки тато буде сидіти, ми не ходитимемо на танці. До п’ятдесятого року в нашому селі танців не організовували, тривала жалоба за партизанами, за депортованими в Сибір, за усім утраченим. Якби навіть влаштували якісь танці чи веселощі, то самі хлопці намасти-ли б організаторам голови смолою або ще що-небудь зробили б. Таке траплялося в інших селах. Робили це ті, хто був близький до підпілля, бо партизани такими речами, звичайно, не займалися. Тому ніхто не влаштовував танців. А десь із початку п’ятдесятих років завк-луби за дорученням райкомів почали організовувати танці, та ми на них не ходили. Отже, вже на другий день після повернення тато робить заповіт: "Ти вже великий, я в твоєму віці вже воював за Україну. Ти маєш берегти маму, бо мене відпустили не жити, мене відпус-тили помирати. Я мамі це не буду говорити і Олі, а ти маєш знати, бо йдеш до війська і не відомо, чи застанеш мене живим. Уся опіка над жінками має лежати на тобі" Отакий був мій тато. 
Мене забрали до війська. І вельми цікаво, як зомбує совєцька пропаганда. В армії я був також націоналістом і патріотом, хай ще не активним, хіба що демонстративно відмо-вився від комсомолу. Але готуючись поступати в 1958-59 роках, я наполегливо вивчаю німецьку мову, вільно читаю, вимова, звичайно, гірша, зате володію великим запасом слів. Перекладаю німецьку газету. Вивчаю історію, вивчаю українську мову та літературу, але найбільше німецьку мову. Мене демобілізують достроково до 25 липня, ще встигаю з 1 серпня скласти іспити. Але свідомо чи підсвідомо подаю документи на юридичний факу-льтет, бо хочу бути адвокатом, як вуйко Зенко Тершаковець. 
В.Овсієнко: Якого це вже року? 
І.Гель: У 1959 році. Служив я, між іншим, у Борисполі рік, а два роки в Києві в Жу-лянах. Там був військовий аеродром і цивільний, а між Совками і Жулянами велике війсь-кове містечко, де стояла окрема рота ЗОС – земне обслуговування літаків (самольотів), і окрема ескадрилья, де командувач округу Конєв мав свій особистий літак. Там служба бу-ла легка, звичайно. Але чому мене кинули туди? Я ж перед тим рік служив у Борисполі. 
Та щоб не забути, розповім про ще один цікавий, важливий факт. Що армійський спецвідділ знав про мене, свідчить таке. Коли в 1956 році мене призвали, я потрапив у школу молодших командирів. Без моєї згоди, звичайно, мене ніхто не питав. Лише тому, що мав середню освіту. У Борисполі було три полки авіації – два винищувачів і один полк ТУ-16, це середні бомбардувальники. Моя частина – зенітний батальйон, 57-міліметрові гармати. Охороняли аеродром. Але на той час батальйон почали переозброювати ракета-ми, змінювати ті гармати на ракети. Ракети були «цілком секретними», тому мені не дали допуску. Мене одного перекинули в частину, в якій не було жодних секретів. Це свідчить, що про мене знали. І остерігалися. Та я в цьому пересвідчився, коли вдруге не поступив. І вкотре переконався в батьковій мудрості. 
Але ще епізод. У 1954 і в 1955 роках, коли Хрущов прийшов до влади, мене як призо-вника ледь не до самого призову дуже наполегливо львівський райвійськкомат викликав на призовний пункт. Два майори буквально примушували мене стати курсантом військо-вого училища. Мене постійно тягали, поки за порадою мами і рідних не сказав, що тато є засудженим. Тоді вони заповнили якусь рубрику якогось документа – з того часу мене пе-рестали тягнути у військове училище. Що за військове училище, я не знаю. Та, очевидно, послали б у київське, можливо і в російське. Вони, як правило, наших галичан туди поси-лали. Потім до капітана або майора десь на Півночі або Далекому Сході дослужився б, але був би втрачений як українець і асимільований або зламаний психологічно. 
Та повернемося до вступу. Я демобілізований у 1959 році, поступаю на юридичний факультет Львівського університету. Документи надіслав ще з місця служби. А тато каже: "Іване, я сидів, ти ж знаєш, яка наша родина – то куди ти поступаєш? Йди десь у політех-ніку вчитися, у якийсь інший технічний інститут. А чого туди йдеш? Там тебе не прий-муть". І ось елемент зомбування. Я татові відповідаю: "Тату, вони кажуть, що діти за ба-тьків не відповідають". – "Та що ти таке немудре говориш? І твої діти, і внуки будуть від-повідати, якщо москаль буде тут". 
І все ж поступаю. Три іспити складаю блискуче, всього одне "чотири". А маю шести-літній стаж: три роки роботи до армії, три роки армії. Вступникам же стаж ой як потріб-ний. Мені навіть трійок вистачало б, але я не маю рекомендації райкому комсомолу. Та найважливіше те, що я «під ковпаком» був уже давно. На останньому іспиті мені ставлять двійку з української мови і літератури після 11 додаткових запитань. На білет відповів на "4" точно, не твердитиму, що на більше. Мені, власне, трійки було достатньо, за балами навіть двійки вистачило б, але це негативна оцінка. Я отримую двійку – і все летить у тар-тарари. Почуваюся пригніченим, розбитим, приїжджаю додому і кажу, що двійка, а тато реагує так: "Я тобі що казав?" Переконаний, що «двійка» навмисна, караюча, що мене, як у нас у Галичині кажуть, «спалили». 
Уже у вересні влаштовуюся на роботу на Завод кінескопів слюсарем. Через рік мене призначають бригадиром, бо була в мені якась організаційна жилка. 12 хлопців мав, навіть значно старших від себе. А восени 1959 року паралельно записуюся на українську філоло-гію, на підготовчі курси. Чому на філологію? Бо всі іспити склав добре і продовжую пра-цювати з цими дисциплінами самостійно, а мову, думаю, підтягну. Йду на підготовчі кур-си. Раптом заходить викладач, який поставив мені двійку. "Добрий день!" – "Добрий день!" – "Я – ваш викладач. Прошу вставати, коли буду викликати, щоби ближче позна-йомитися". А я ще в солдатському галіфе, але вже в якомусь піджаку і сорочці. За алфаві-том моє прізвище одне з перших – відразу четвертий або п’ятий у списку. Він зачитує: "Гель!" Встаю і кажу: "Я!" Однак лютий на нього і поглядом ледь не спопеляю. А він ви-ходить із-за кафедри аудиторії Івана Франка, це 113-та величезна аудиторія в головному корпусі університету. Отже, він теж встає, підходить до мене з-за кафедри, подає руку, хоч я не дуже спішу подати свою, бере її й тисне мені руку: "Юначе, я не сумніваюся, що Ви будете вчитися. Якщо Ви тут, то Вам наполегливості й волі вистачить добитися мети". Голос гучний на цілу аудиторію. А нас там чоловік шістдесят сидить. Ще раз демонстра-тивно потиснув мені руку, а мені не вистачило характеру чи нахабства не подати йому ру-ку. Після такого вияву симпатії повернувся і читав далі. Минає певний час. Він один раз підходить до мене, вдруге, втретє, запитує, що та як. Це прізвище у Львові відоме: Андрій Скоць – прекрасний викладач української мови і літератури в університеті, тепер, напев-но, доктор наук – мені, на жаль, не відомо, можливо, пенсіонер. Підходить і каже: «Юна-че, проведіть мене». Бо підготовчі курси закінчувалися об 11 годині вечора. Лекції було дві пари. Відпроваджую його, а він мене делікатно розпитує про життя. Так було від жов-тня до травня місяця. Поки не закінчилися підготовчі курси, він мене весь час перекону-вав: "Не поступайте на юридичний, Ви там не будете вчитися. Поступайте на українську філологію – тоді по суті ґарантовано станете студентом і будете вчитися". 
Однак я філології не любив, вважаючи, що поза літературою – це нудна граматика. А мене цікавила історія і «політика» в розумінні боротьби. Я ходив на підготовчі курси фі-лологічного факультету, щоб посилити знання з дисципліни, з якої я отримав «два», з української мови та літератури, а документи подав на історичний факультет. На цей раз мене не «спалюють» – я мав усього одну оцінку «чотири». Проте не мав рекомендації райкому комсомолу і райкому партії, тому не проходжу за конкурсом. Розчарований при-ходжу з роботи. Вечорами голову опускаю на два кулаки: що ж робити? Вчитися не можу, а вже 23 роки, зрілий чоловік… 
Якось у вересні бабця, в якої мешкав на квартирі на вулиці Чкалова, каже: "Пане Іван-ку, тут до Вас якийсь лист прийшов – подивіться, я забула Вам сказати". А вже сьома го-дина вечора. Я відкриваю конверт, а в конверті: "Шановний товаришу Гель! Наказом рек-тора за номером таким-то Ви зараховані на заочний відділ історичного факультету Львів-ського державного університету імені Івана Франка. Будь ласка, прийдіть за літературою і відповідними документами, бо настановча сесія вже давно пройшла". Я готовий просльо-зитися, зворушений до краю: як так? Іспити ж були ще в серпні, а заочників приймають взагалі в травні… Вже недавно я написав про це у спогадах до 90-річчя ректора академіка Євгена Лазаренка. 
В.Кіпіані: Про нього Михайло Горинь гарно згадував. 
І.Гель: І Горинь, і Павличко, і Іваничук – всі його знають. Отже, що виявляється? Ви-кладач Андрій Скоць, можливо, був сердитим на мене, що я його не послухався, бо на фі-лологію був би, очевидно, пройшов. Але його замучило сумління за те, що він мені тоді поставив двійку. Він звернувся до ректора і, як на сповіді, сказав: «Євгене Костянтинови-чу, – мені це відомо і від нього, і від ректора, хоч у ректора сказане делікатніше звучало. – У 1959 році я поставив цьому хлопцю двійку з української мови та літератури, а тепер він склав іспити, але не пройшов по конкурсу. Тоді мене викликали в перший відділ універ-ситету, поставили перед його прізвищем «галочку» і наказали «засипати». А цей юнак по-винен вчитися». І ректор, коли вже перший курс заочників був сформований, окремим на-казом мене одного, постфактум, зараховує заднім числом. Він не побоявся – усвідомлює-те! Адже 1960 рік на календарі – і яка мужність, щоб не сказати героїзм. Яка виняткова порядність у викладача, і особливо у ректора! Потім, у 1963 році, Є. Лазаренка звільнили за націоналізм. Я був уже на третьому курсі, вже самвидав робив, хоч, може, ще не на по-вну потужність. Повної потужности виготовлення та поширення самвидаву сягнуло в 1964 році. 
Після зняття ректора ми зблизилися з Андрієм Скоцем. Те, що я вам зараз розповів, знаю з його слів. Склалося так, що ми опинилися в одному товаристві. Щоправда, він ці-леспрямовано самвидавом не займався, але він знав, що за читання «захалявної літерату-ри» я його не продам, а я тоді вже знав, що він мене також не здасть. Він був Українець. Політичного самвидаву тоді ще не було багато. Проте вже в ті роки ми читали Василя Си-моненка, розповсюджували статті Івана Франка «Що таке поступ», «Поза межами можли-вого» тощо. 
У 1962 і в 1963 роках приїжджали до Львова Іван Світличний та Іван Дзюба. Я був на тих вечорах і особисто познайомився з ними, та був тільки студентом, а вони вже були громадські діячі в повному розумінні цього слова, вони збуджували студентську, та й ви-кладацьку аудиторію. У нас уже тоді готові були виникати стихійні молодіжні мітинги. Та бракувало бунтівної критичної маси, ще панував страх і не сформувався отой протестний суспільний процес, який швидко розгортався у вісімдесятих роках. 
Коли ми зі Скоцем познайомилися ближче, то вже знали, що робимо. Я серцем, розу-мом відчував, усвідомлював відновлення отого стану душі, яким з дитинства знав, ким стану, що робитиму. У нашому середовищі був Євген Наконечний – один із моїх близьких друзів-побратимів аж до смерті. Він був політв’язнем-малоліткою. Вчився на філології пі-сля повернення з концтабору. А мене на історичний прийняли. До цього кола належали Люба Попадюк – доцент кафедри німецької мови, Омелян Ільчишин – студент філології, Петро Процик – зав. кінофотолабораторією університету, Мар΄ян Гатала –студент Львів-ської політехніки, Михайло Чериба – робітник заводу, член моєї бригади. 
До речі, Євген Лазаренко запросив мене (я, на жаль, не довершив розповіді про ту ко-лосальну постать, яка ризикуючи власним становищем дала мені шанс). Отже, я прийшов у приймальню як студент, мені 23 роки, вже не 17-літній юнак, а сформований у всіх від-ношеннях мужчина, але першокурсник. Я сказав секретарці, по суті, ще по-військовому, що Іван Гель за викликом ректора з’явився. Вона дочекалася, коли в приймальні нікого не стало. Я слухняно, звичайно, чекав. Вона, очевидно, теж була його однодумниця, знала, як доповідати ректорові про мене. Каже: "Євгене Костянтиновичу, тут до Вас студент Іван Гель". А в приймальні тільки вона і він. Уявіть собі моє здивування, коли вона каже захо-дити і я йду в напрямку кабінету, а ректор уже в дверях (кабінет і приймальня, між іншим, величезні, десь метрів вісім-десять довжиною), і ректор потискає мені руку. Не я йому, а він подає мені руку, а потім бере мою руку в дві свої руки і каже: "Юначе, я радий за Вас, що Ви вчитеся! Вчіться, і як тільки закінчите першу сесію або ж перший курс, Ви будете переведені на те відділення і той факультет, який собі оберете. Але вчіться, і бажано, що-би Ви першу сесію чи перший курс закінчили якнайкраще. Я знаю, що Ви працюєте". Це, по суті, в дверях. Потім завів мене в кабінет і поблагословив: "Я знаю, що з Вами було, викладач (він не назвав прізвища), який приймав у Вас іспити, все мені розповів". Але тоді я ще не знав, що Скоць йому розповів.
Отак я став студентом-заочником історичного факультету. Склав першу сесію на від-мінно і ще зимою перевівся на вечірній відділ історичного факультету. Не міг учитися на стаціонарі, бо тато був на грані смерті. Його актували з табору, бо тиск піднімався навіть до 260. Інша, менш вольова людина, таких «закалювань» не витримала б. Крім того, тато в таборі хворів плевритом, ті осадки зробили його інвалідом. З Тайшета його кинули до Чу-ни, на 42-му лагпунктові вантажив «балани», тобто колоди, на вагони. Тата арештували в сорок дев’ять років, а в 1951– 1953 роках він уже мав за п’ятдесят. І в штрафному лагері мусів вантажити "балани". Така каторжна робота будь-кого зламала б і знищила б фізич-но. Потім його перекинули в Молотовську область (згодом Пермська), у Чусовський ра-йон, точно, та, на жаль, не пам΄ятаю, в який саме табір – може, навіть у Кучино. Там був табір інвалідів. Десь у тих таборах ми потім з Вами, пане Василю, сиділи. 
В.Овсієнко: Це можна встановити через Пермський "Меморіал". 
І.Гель: Він там був з 1954 по 1956 рік. Дуже цікаво, як тата списали по акту – це його розповіді. Він нічого не знав і не чекав. Раптом викликають на суд. Тато йде на суд. У кі-мнаті сидить медик, сидить прокурор і суддя – всі в погонах, усі військові. Суддя відкрив засідання і каже: "Дайте справку". Медик починає доповідати медичними термінами діаг-ноз татовий. А прокурор каже: "Ты мне докладывай не медицинскими терминами – ты мне скажи, сколько он еще протянет". А медик відповідає, що місяців два-три. "Да, много-вато, но пусть идет!" Це дослівно те, що тато мені розповідав. Який цинізм! Тобто комісія ніби працювала, партія на чолі з Хрущовим критикували культ особи Сталіна, але катор-жна система і цинізм влади – все залишалося і діяло на повну потужність. Так що «нагорі» говорили одне, а внизу все залишалося по-старому – бо Хрущов хіба не був таким же ста-ліністом? Переважаюча більшість із них залишалися сталіністами, тож «низи» вимушено, під тиском обставин, робили ті списування по акту, просто щоб менша була смертність у таборах. Саме тому тата й відпустили. 
Природно, що я не міг учитися на стаціонарі: мама працювала в колгоспі, а тато вже зовсім не працював. Тата ми з сестрою берегли від перевантажень і стресів. Отож, як ба-чите, на «власному хлібі» я був з 15 років. 

ПОЧАТОК ДІЯЛЬНОСТИ. САМВИДАВ
У 1960 році я став студентом, а ще в 1961 році на Янівському цвинтарі, де на величез-ному 38-му полі поховано 602 січових стрільці, а також Білас і Данилишин, ми з Омеля-ном Ільчишиним вперше організували панахиду 1 листопада. На День Усіх Святих. За традицією, це був польський Dzien wszystkych swintych. Свято не було українським поми-нальним днем, але коли хтось хотів пом’янути когось із тих, кого не можна було офіційно поминати, той ішов 1 листопада. І все ж на цвинтарі було багато людей. Але розрізнених, поодиноких. Та коли ми знайшли на цвинтарі якогось старенького священика і попросили відслужити панахиду, то люди зійшлися з навколишніх могил, із різних куточків цвинта-ря. Вони, очевидно, боязко приходили, на окремих могилах ставили свічку, молилися і ві-дходили. А коли священик почав відправляти, то зібралися сотні людей, кілька сотень лю-дей, разом величезна маса! Відважному священикові накидали рубльовок, троячок, п’яті-рок – хто що міг собі дозволити – повний капелюх, він ніколи стільки б там не заробив. Але що він відважився піти, а ми організували відправу панахиди, то за нами почали ганя-тися людолови. На кладовищі були перевдягнені кагебісти. Нам насилу вдалося втекли з тими людьми. 
З цього часу ми постійно ходили на цвинтар. Ми впорядкували могили Костя Левиць-кого і Мирона Тарнавського – прем’єра ЗУНР і Головнокомандуючого УГА. Впорядкува-ли з Омеляном. Дружина й дочка Мирона Тарнавського саме в той час повернулися з Си-біру, і ми з ними домовилися, що вдова нас начебто найняла впорядкувати ті могили. Ми розмішали бетон і зробили гарні могили з таблицями і хрестами. Вони простояли до 1995 року. А доти була звичайна купка землі і стояв дерев’яний символічний хрест. А ми зро-били так, що дві могили стояли до останніх часів, бо все поле зруйнували, хоронячи на ньому різних чинуш. Коли я вже став заступником голови обласної ради, то поле очисти-ли і офіційно відновили могили, уподібнили до первісних бетонних плит і поставили на кожній стрілецький хрест, тобто повністю відбудували військове кладовище.
На початку 60-х років уже обговорювали можливість створення підпільної організації. Ініціатором був я. Євген Наконечний, колишній політв’язень-малолітка, тепер студент, та-кож готовий був діяти, але відкидав ідею організації. Існує думка, що галичани не знали, що робити, аж до приїзду Івана Світличного та Івана Дзюби в рамках їхньої програми ку-льтурницької діяльності. Ця теза для нас, львів΄ян, звучить як певна недооцінка. Адже мо-лодь прагнула більшого. Вже тоді, в 1961 році, 100 львів΄ян їздили на сторіччя від дня смерті Тараса Шевченка до Канева. Ми з Омеляном Ільчишиним вночі поставили до під-ніжжя пам`ятника сплетений терновий вінок. Але офіційно залишили й дубовий вінок. Природно, що КГБ вичислив: терновий вінок ставила не публіка з Донецька... У Каневі не було масового паломництва, але приїжджало багато людей. А зі Львова сто чоловік при-ватно поїхали до Києва, відвідали музей, а потім із Києва поїхали до Канева. 
В.Овсієнко: Ви вінка везли з собою чи там зробили, в Каневі? 
І.Гель: Ні, везли запакованого в коробці ще зі Львова. Неформальним керівником у нас був Всеволод Байдак, блискучий організатор, якоюсь мірою мій духовний батько. По-тім його КГБ підступно вбив. 
В.Кіпіані: А ким він був, ким працював? 
І.Гель: Він працював у Інституті переливання крови. У той же час організовував гру-пи, скажімо, як у Києві Клуб творчої молоді. Тобто зовні це була культурологічна робота, освідомлення молоді. Але серед нас проводилася серйозна селекційна робота, назву це політичним добором. Всеволод Байдак якось у розмові сказав: "Іване, от ми їдемо до Ка-нева, але треба і щось більше, не тільки це робити". Однак висока довіра, відкритість були помилкою: цю групу розгромили, частину залякали, його вбили. Вичислити ж було ж лег-ко. Хоч вони конкретної особи не знали, хто поклав вінок, але здогадувалися. 
На Львівщині не прийнято було святкувати 22 травня – день перенесення до Канева тіла Тараса Шевченка. Ми маємо шевченківські дні в березні. У нас 22-23 травня святку-ють День героїв. Це день загибелі Євгена Коновальця в Роттердамі. Отож мене легко ви-числили, хоч я й не признався, і Омелян не признався. А Всеволода Байдака КГБ вбило – в цьому немає сумніву. 
На початок 1960-х років у Галичині, особливо у Львові, ще панували постгеноцидні суспільні умови. Приблизно те, що на Великій Україні під кінець тридцятих – масових ре-пресій уже не було, але страх сковував людей. Тому у Львові об΄єктивно не могли з΄явитися ні Світличний, ні Дзюба, ні Алла Горська. «Критика культу» реально мала один зміст у Києві, на Наддніпрянщині і зовсім інший – у Львові, в Галичині. Тому духовні лі-дери шістдесятництва могли вирости, сформуватися і діяти лише на Сході, а в Галичині навіть якби вони з΄явилися, то їх тихо «прибрали б», як зробили це зі Всеволодом Байда-ком. Разом з тим, якби виступи трьох Іванів не впали на благодатний галицький суспіль-ний ґрунт, шістдесятництво не стало б таким потужним суспільно-політичним явищем. Воно жевріло б лише у вузькому київському середовищі. А його творців фізично знищили б, як це зробили зі Всеволодом Байдаком, Аллою Горською, Володимиром Івасюком. 
В.Кіпіані: Як це сталося зі Всеволодом Байдаком? 
І.Гель: У 1963 році знайшли його мертвим. Так, як і Вадима Гетьмана тепер убили. 
В.Кіпіані: [Нерозбірливо]. 
І.Гель: Ні-ні, Байдака задушено. Його знайшли мертвим на відлюдді, потім приписа-ли, що помер від інфаркту. Але в нього на шиї проступав червоний знак. Як у Володимира Івасюка. Його смерть, на жаль, не стала резонансною. Родичі тихо поховали. І все. 
А мене вже 3 травня 1961 року вперше викликали на КГБ. Через два дні після повер-нення з Канева. Викликав – не Гальський і не Горбань, а капітан Батюк. Лише після того, як Батюк виявився неспроможним, заслабким, мене почав курувати Гальський. 
В.Кіпіані: Гальський – це Клим Дмитрук, він, кажуть, тепер живе і працює в Києві. 
І.Гель: Наскільки мені відомо, він уже не живе. А він справді був мешканцем Києва і друкувався під цим псевдонімом. Писав усяку гидотну.
В.Кіпіані: Мені сказали, що він працює в податковій адміністрації. 
І.Гель: Не думаю. Податки – не його світ. Він «гуманітарій», добре освічений. Хіба що оперативник у боротьбі з «тіньовим» бізнесом. До того ж він старий. Гальський розпо-відав мені таку легенду: коли чекісти залишали його у Львові перед вступом німців, йому виповнилося 18 років. Отже, порахуйте: в 1961-му Гальському було 38 років. Тоді він ма-йор. У 1981 – 58. І вже без звання, зі псевдонімом Клим Дмитрук, автор книжки «Безбат-ченки». Це означало, що Гальський на пенсії, а пише Дмитрук. Хоча з ЧК і КГБ на пенсію ніколи не виходять. 
В.Кіпіані: Мені казали, що в Печерському районі. 
І.Гель: Я сумніваюся, він навряд чи пішов би туди працювати. Гальський був началь-ником V відділу, а в його групі – капітан Батюк. Він, звичайно, не був таким вправним психологом, як Гальський. Щоправда, з Гальським я познайомився трохи згодом. Батюк почав мене лякати, а коли людину лякають, то психологічно вона спалахує – це природ-ний вияв обурення, протесту. Було декілька викликів. Отож я до тих викликів адаптувався. І коли Батюк передав мене Гальському, то я вже з Гальським міг говорити вільніше. У ме-ні й тепер немає зла на них, думаю, що Провидіння Боже мене оберігало, щоб я не зламав-ся, щоб мене не зуміли залякати. Я вчився, і дорожив цим, то під час кожного виклику по-грожували: ми тебе виключимо. Дотепер вважаю, що я обрав оптимальний варіянт пове-дінки. Є різні форми поведінки. Перша – Василя Стуса: абсолютна безкомпромісність, ви-кличний героїзм. Я з ним сидів у камері, отже знаю, він мені розповідав, як слідчому ска-зав: "Та ви ж фашисти, ви ж найбільші злочинці". А Василь мав громовий голос і будь-якого слідчого буквально глушив. Василь говорив, майже не підвищуючи голосу, проте голосу слідчого вже не було чути. Тобто він себе також не чув. Коли Василь йому це ска-зав, слідчий викликав наглядачів, Василеві скрутили руки назад. І так на викручених ру-ках занесли в камеру. Я думаю, ви цього не знаєте... 
В.Овсієнко: Йому справді викрутили руки, вони йому довго боліли, він і при мені, в 1984 році, не міг руки вгору піднести. 
І.Гель: Його, підвішеного на руках за спиною, – з обох сторін по менту – занесли в камеру. Після того він понад два роки не міг підняти руки догори. Ми сиділи в одній ка-мері в Кучино на початку 80-х, нас спеціяльно кинули, можливо, щоби два сильних харак-тери зіткнулися. А ми якраз виявилися сумісними, відчули симпатію один до одного. Ва-силь запропонував перейти на «ти», хоч був дуже вимогливим у стосунках із людьми.
А є ще інша форма поведінки. Це ні в якому разі не втрачати людської гідности, не здаватися, не каятися, але й не провокувати, не говорити з ними з зухвалим викликом. У мене була саме така виважена поведінка. Я думаю, що мене цієї поведінки навчив Батюк. Бо якби відразу був Гальський... А Гальський мав наступальний характер, був нахабним, цинічним і чинив колосальний психологічний тиск на людину. З ним ще тісно співпрацю-вав соратник підполковник Горбань. Гальський був спочатку майором, а за нас, шістдеся-тників, як мені розповідали, отримав ще одну «звєзду», підполковником став. Горбань, ще будучи лейтенантом, у 1947 році облавником арештовував Олю Мацелюх (майбутню Олю Гориневу), бив її по лиці. Отакі в нас точки дотику. Оля запитує: "Як, Ви знаєте Горбаня? Та він мене, негідник, бив по лиці". Відповідаю: "Та загалом знаю добре, він мене, щопра-вда, вже не бив, але разом із Гальським упродовж чотирьох років ламав і тероризував і в 1965 році він же й арештовував". 
Отож пам΄ятаючи, що до мене повернулося знаття того, ким буду, й відчуваючи пос-тійну радість, що вже щось для цього роблю, я вже був психологічно підготовленим до Гальського. Гальський мав різні методи впливу. Одного разу він каже – і це свідчить, що під ковпаком КГБ я опинився ще з юначих років: "Іване, що ти сам придурюєшся і робиш дурня із когось, а з чогось – таємницю? Та ти затятий націоналіст, я ж чудово тебе знаю, і всю твою рідню знаю. Я більше про тебе знаю, ніж ти сам про себе". Папка в нього лежала підготовлена, очевидно, оперативна справа. Він дістає її з шухляди, розгортає. У папці є ватман, складений удвічі на розмір папки. У центрі: Гель Іван Андрійович, прямокутник, Гель Андрій Петрович, Гель Февронія Іванівна (Тершаковець), Тершаковець Зиновій, Те-ршаковець Григорій, Тершаковець Михайло Тершаковець Ганна, Тершаковець Дар΄я, Гель Ольга тощо. 
Ага. Вище забув ще сказати про Михайла Тершаківця. Він народився у 1883 році, а в 1904 році як студент університету почав досліджувати життя і творчість Маркіяна Шаш-кевича. Шукав документи у львівських архівах і у Відні – в архіві австрійської спецслуж-би. І вже у 24 роки написав монографію про Маркіяна Шашкевича "Галицько-руське літе-ратурне відродження", яку Іван Франко дуже високо оцінив. Михайло Тершаковець у 26 років став дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, яке прирівнювалося до Академії наук. А потім був професором першої української гімназії, Львівського універ-ситету. У діяспорі – Віденського університету, потім Римського університету УКУ (Укра-їнсько-католицького університету). Помер у 1978 році, маючи 96 років, був визнаний ви-датним літературознавцем XX століття. 
Гальський показав мені всі ці прізвища. Про вуйка Зенка я, звичайно, знав, Григорія знав, бо він повернувся з Сибіру і помер 1959 р., похований у нашому селі, а про Михайла я щось чув, але не знав. І багатьох інших членів родини особисто не знав. Наймолодший брат тата Степан загинув у підпіллі в 1946 році, його племінниця Марійка Гель була зв΄язковою між татом і окружним провідником СБ. Тобто вся родина вистріляна або зни-щена була в лагерах, депортована або еміґрувала за кордон і жила в діяспорі. Він на діяль-ність родини, по суті, відкрив мені очі. Наповнив новим змістом про кожного її члена, бо в хаті не все говорилося, не про все знали рідні. Я зробив висновок, що вони за тією роди-ною постійно стежили, не припиняли стежити всі роки, фіксуючи нові «злочини» проти совустрою й дописуючи нових «злочинців»у цей ряд. 
Під час постійних викликів, особливо в 1963-64 роках, Гальський почав мені «натяка-ти» на Самвидав: а що ти, Іване, читав останнім часом, що розповсюджував сам, що дру-куєш, де зберігаєш машинку, а як ви зійшлися з Михайлом Горинем, чому ти призначаєш Мирославі Зваричевській не любовні побачення, вона ж гарна дівчина, а конспіративні політичні рандеву, які зв’язки можуть бути між студентом і викладачем університету Лю-бою Попадюк – вона ж тобі не читає лекцій тощо. Кагебист «натякав», що все знає про мене і моїх друзів. Це був відвертий психологічний тиск, спосіб залякати, зламати, змуси-ти відійти від суспільної діяльности. Та це була «м’яка форма» впливу. Час від часу Галь-ський «зривався». Згодом стало зрозумілим, що це заздалегідь продумана «психічна ата-ка». Його перевагою було те, що він знав, коли мене заберуть з вулиці або з роботи, і міг продумувати, формувати свій «монолог», а мене забирали зненацька, несподівано для ме-не. Атака починалася з брутального сичання: «Ти знову (скажімо, про 1 листопада –День утворення ЗУНРу і День усіх святих – вшанування пам’яті мертвих) був, ...твою мать, бан-дерівська падаль, на Янівському цвинтарі і ставив свічки різним Левицьким, Тарнавським, Біласам і Данилишиним – таким же націоналістичним падлам, як сам. Радянський народ не терпітиме подібного зухвальства. Ми тебе згноїмо в тюрмі, знищимо, як усе самостій-ницьке охвістя, що стояло на шляху до розквіту українського народу в єдиному і могут-ньому СРСР». Коли я зривався з крісла і з обуренням кричав, що так він може говорити про свою маму і себе називати падлом, то Горбань або Батюк із силою притискали мене до крісла, а Гальський несамовито гарчав і матюкався. Через деякий час я зрозумів, точніше буде сказати, здогадався, що такі «сцени» були продумані, влаштовувалися навмисне і ма-ли на меті мене зламати, залякати або «вивести із себе» й у неконтрольованому стані я мав би «виговоритися», сказати щось для них «бажане». А я мав «опуститися» до їхнього рів-ня – взаємних особистих образ. Зрозумівши це, я спокійно, навіть демонстративно спокій-но вислуховував навмисно істеричні тиради Гальського. Пізніше він також здогадався або психологи-експерти (усе це, звичайно, записувалося на магнітофон), проаналізувавши мою реакцію, пояснили йому, що на таку «наживку» я не «клюю», отож Гальський відмо-вився від «психічних атак» на мене. Також під час слідства. Хоч до Михайла Осадчого цю «методу» впливу застосовував: матюкався, розмахував перед обличчям кулаками, обра-жав. 
Тепер про нашу уявну недосвідченість та свідому відмову від створення організацій і збройної форми боротьби. Політв’язні, учасники визвольної боротьби 1940-х рр., не сприймали нашу форму діяльности, відкрите протистояння, виготовлення та поширення Самвидаву, щоправда, конспіративне, заяви протесту тощо. Професійні підпільники вва-жали це дитячими іграми, хоч і самі не відмовлялися від листівок. Ви, пане Василю, пот-рапили в лагер трохи пізніше, коли корифеїв-підпільників було вже значно менше, але думаю, що й Ви стикалися з такою «зверхньою» тезою: «Та ви – комсомольці, за що ви сі-ли! За довгого язика, за якісь там писульки. Хіба це боротьба? І ваша писанина має хоч яке-небудь значення? Майже ніякого». Вважаю, що наша діяльність була адекватною, ре-зультативною і навіть єдино можливою формою боротьби в умовах тоталітарного режиму і тодішньої політичної ситуації, а також стану заанґажованости суспільства в політичному русі. Адже в Галичині домінував страх, а на Великій Україні стався розрив генетичної па-м’яті між поколіннями. Ці дві складові України йшли власним шляхом, шукаючи форм, напрямків, методів боротьби і синтезували їх: зерно, засіяне східняками Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Василем Симоненком на благодатне поле Галичини, дало подиву гід-ний урожай, яким почала живитися ціла Україна – від Харкова і Луганська до Чопа і Лу-цька.
Але прикро було чути скептичну оцінку політв’язнів. Тим паче, що особисто я намага-вся створити організацію і по сьогодні переконаний, що збройна боротьба, діалог кулеме-том – це найбільш результативна і впливова розмова з окупантом.
В.Овсієнко: Найбільш переконлива. 
І.Гель: Саме так. «Переконлива» – дуже гарне слово: автомат і граната справді пере-конливий «діалог» з окупантом. Але формуючи організаційну структуру, я побачив, що група складається зі студентів, викладачів, робітників. А потрібно шифрувальника, опера-тивника, радиста і рацію тощо. Тобто ентузіастів багато, проте немає жодного фахівця. І я також не фахівець. Ми з Євгеном Наконечним – досвідченим уже підпільником, який був у юнацькій структурі ОУН і за це опинився в лагерах, – часто обговорювали труднощі фо-рмування організації, згадували базову структуру ОУН, починаючи ще з УВО та Євгена Коновальця. Він починав з офіцерських кадрів, а я не міг довіритись офіцерам совєтської армії. Євген Коновалець творив УВО (до ОУН ми не сміли рівнятись, хоча знали її чітку систему розбудови структур та конспірації) з професіоналів, а ми – з ентузіастів-дилетантів. Люба Попадюк казала мені: «Іване, я буду робити все, що ти скажеш, але сама я не знаю, що і як треба робити».
Паралельно і майже водночас, хіба що на два роки раніше від мене, Левко Лук΄яненко створив Українську Робітничо-Селянську Спілку. І на власному емпіричному досвіді при-йшов до такого ж розуміння. Коли ми з ним зустрілися в Мордовії на 11-му лагпункті й розговорилися про нашу працю, він сказав: «Іване, дуже добре, що ти не зациклився на організації й не формував її до кінця, бо вона просто повторила б дорогу нашої організації – була б викрита й розгромлена на стадії формування. Адже кожен п’ятий – агент КГБ. Найрідше – кожен сьомий: знайдеш шість чесних людей – сьомий тебе продасть. Можли-во, тобі пощастить знайти чотирнадцять, та все одно п΄ятнадцятий тебе здасть». 
Промовистим є співпадіння, якщо це справді випадковість, у чому я сумніваюсь. У 1961 р. слідчим Левка Лук΄яненка був капітан Дєнісов – «слєдоватєль по особо важним дєлам». У 1965 р. моїм слідчим був той же Дєнісов, «вовкодав» і на додачу – парторг слід-чого відділу: під час слідства кагебисти заходили в кабінет і здавали йому величезні пар-тійні внески. Я дивувався, бо це були, по суті, заробітні платні робітників, швачок, двір-ників тощо. А перед початком слідства він робив «вступ»: «В сорок сєдьмом я уже бил волкодавом і знал, что с такімі как ти дєлать – пропускать чєрєз мушку автомата ілі ду-шіть. Тєпєрь я вот должен с тобой разговарівать, ублажать, а ти наглєєшь, протів чєго-то там протєстуєшь. Но сідєть всьо равно будєшь».
Дєнісов і Гальський під час слідства в 1965 р. називали нас із Михайлом Горинем, то-чніше, наші групи, «організацією без організації». Значною мірою це так і було. Формаль-но створеної організації не було, але групи діяли як підпільні осередки, зокрема, у вигото-вленні і поширенні Самвидаву, а ми з Михайлом, особливо я, були «засвіченими», людь-ми, що організовували процес нелегального Самвидаву, а самі діяли відкрито, тобто не приховували своїх поглядів, виступали публічно. До речі, саме Михайло Горинь переко-нував мене у недоцільності організації. А його – І. Світличний та І. Дзюба. На той час моє знайомство з ними було хіба що «шапочним», і вести розмови про організацію я просто не наважився б.
А переконувати мене Михайлові довго і тяжко не доводилось. На той час я був дещо розчарований не вельми вдалими спробами створити діючу організацію. Група була, при-тому доволі строката за своїм соціальним статусом, за рівнем освіти тощо. Скажімо, Люба Попадюк – викладач університету, а Михайло Чериба – робітник заводу «Кінескоп», слю-сар, як і я, член моєї бригади. Петро Процик – завідувач університетської кінофотолабора-торії, який зробив сотні фотокопій різних документів. У лабораторії ми мали таємні схов-ки. Через неї був вихід на горище і дах університету. Там ми також переховували Самви-дав, навіть у статуях, що домінують над фасадом головного корпусу. На жаль, КГБ зумів залякати Петра настільки, що після мойого повернення з ув’язненнями він не хотів ні з ким навіть підтримувати дружні контакти. Але він ні на кого не дав свідчень і його ніхто не здав. Мар΄ян Гатала – студент-вечірник Львівської Політехніки, інженер-технолог цеху електронних трубок на «Кінескопі». В обкомі партії знайома дівчина показала нам, як працює у спецвідділі, куди, до речі, вхід стороннім був суворо заборонений, ротатор. Мар΄ян запам΄ятав принцип роботи цього механічного друкаря, сконструював його, а я як бригадир слюсарів машинобудівного цеху замовляв виготовлення деталей, вкладаючи креслення цих деталей до креслень інших деталей, що їх токарі, фрезерувальники, шліфу-вальники виготовляли для інших механізмів, а слюсарні роботи я виконував сам. Оскільки креслення на вузли та механізми лежали в папці бригадира, то ніхто не звернув уваги на несумісність деталей. Ми їх виносили, ті деталі, за межі заводу і змонтували ротатор. Пе-рша модель не спрацювала. Тоді Мар΄ян доробив креслення, ми точніше підігнали бара-бан – і ротатор дав першу продукцію в хаті на Левандівці, де мешкали родичі Мар΄яна (а тоді Левандівка ще, по суті, була приміським селом із забудовою одно- і двоповерхових будиночків. Люба Попадюк або Мирослава Фуга друкували на восківці тексти поезії Ва-силя Симоненка, використовуючи для цього університетську чи шкільну машинку. Це бу-ло небезпечно, але своєї машинки в нас ще не було. Згодом ми придбали друкарську ма-шинку, але втратили джерело, від якого Мар’ян отримував восківку. Ми робили багато спроб самим виготовляти восківку, та, на жаль, нам це не вдалося – ще один наочний при-клад, як без фахівців годі створити діючу організацію. Після наших арештів Мар΄ян Гата-ло розібрав ротатор і викинув деталі в різних місцях Львова. Було страшенно прикро від невдачі, бо кожна восківка давала 100 – 120 примірників тексту, до того ж за дуже корот-кий час, а ми зуміли дістати всього 25-30 восківок – і все обірвалося, коли ми звикли до успіхів і тішилися результатами.
Так, поряд з успіхами в розширенні роботи групи, приходили невдачі в намаганні за-вершити формування організації. Тому, очевидно, аргументи М. Гориня під час наших зу-стрічей і дискусій ставали щораз переконливішими і, наголошую, саме він мене перекону-вав, що створення організації не на часі, бо ніхто з нас не знав ні правил конспірації, ні як організувати систему зв’язку, не кажучи вже про постійний брак коштів на елементарні потреби, адже всі потреби оплачувалися за рахунок наших мізерних робітничо-інтелігентських зарплат, до того ж, не членських внесків, а пожертв значно більших, які часто спустошували особисті чи сімейні бюджети. Але все ґрунтувалося на ентузіазмі, грошей ніхто не шкодував.
Так зароджувався Самвидав на Львівщині. Окрім поезії Василя Симоненка, ми друку-вали заборонені тоді вірші «Розрита могила», «І мертвим, і живим...» Тараса Шевченка; «Не пора, не пора...» та вступ до поеми «Мойсей», що починається словами «Народе мій…» Івана Франка; поезію Панька Куліша «Обманщице, кому ти не лестила...», яку я знайшов, читаючи «Акорди» – антологію української поезії, упорядковану і видану І. Франком у 1904 або 1906 році. Для галичан І. Франко був особливо актуальним ще двома статтями: «Що таке поступ?» та «Поза межами можливого». Ці статті мені порекоменду-вав прочитати професор Ярослав Кісь, завкафедрою історії України, з яким у нас склалися довірливі взаємини. Це була людина виняткової порядности й шляхетности. Навіть тоді, тобто на початку 1960-х, він не дозволяв собі будь-яких «компліментів» на рахунок КПСС. Глибоко віруючий, чесний, блискучий історик, професор умів подати матеріал без осуду ЗУНР, УНР, українського буржуазного націоналізму загалом, що тоді було обов’яз-ковим. 
На той час у мене склалися довірливі стосунки зі Степаном Злупком, молодим доцен-том, який читав нам лекції з політекономії і наголошував на видатному внескові в цю нау-ку українців Миколи Зібера і Михайла Туган-Барановського, зазначаючи при тому, що з останнім гостро полемізував Лєнін, ідеолог революції і диктатури, в той час як українці відстоювали еволюційний шлях розвитку людства. Наголос на українськости теоретиків-економістів і участі Туган-Барановського в уряді УНР викликали симпатію студентів до викладача. Степан Злупко був відкритою людиною, і ми швидко зблизилися. Він брав Са-мвидав у мене й ділився тим, що мав сам. Але писати для Самвидаву відмовився, мотиву-ючи тим, що його стиль яскраво індивідуальний, отож він буде швидко викритий КГБ. Однак після звільнення ректора Є. Лазаренка С. Злупко став незахищеним і незабаром був звільнений, не встигнувши захистити докторської. Він поневірявся на різних, далеко не наукових, роботах, а відновився в університеті тільки напередодні здобуття державности і ще зумів реалізувати себе, ставши академіком.
На кафедрі історії стародавнього світу працювала лаборантом Лідія Квіт, дружина за-ступника декана механіко-математичного факультету Івана Квіта. В обох кабінетах под-ружжя я зберігав Самвидав, хоч сам у математика не появлявся – не було підстав. Зате мо-тиви бувати на кафедрі історії диктувалися навчальним процесом, і разом з випозиченою літературою я приносив Самвидав або забирав переховуваний там Лідією Квіт. Окрім то-го, вона щедро ділилася університетською копіркою, цигарковим папером, стрічками до машинок, хоч сама нічого не друкувала на університетській машинці. Такою ж надійною «конспіративною квартирою» був кабінет кафедри новітньої історії, де лаборантом пра-цювала Таїсія Таірова. До захалявного Самвидаву її залучила Лідія Квіт, а трохи згодом ми вже спілкувалися безпосередньо. На кафедрі працював професор Бродський, лютий українофоб, тож я боявся, щоб випадково не сталося провалу. Проте Таірова, може тому, що була дружиною кадрового офіцера, виявилася зухвалою конспіраторкою, ховаючи Са-мвидав у папках із написом «Статті та конспекти проф. Бродського». Вона також щедро ділилася копіркою, цигарковим папером, стрічками й передрукувала І. Франка.
Такими були люди й університетська атмосфера, що їх сформував Є. Лазаренко, для яких і я став своїм. Отже, коли Ярослав Кісь дав мені ще довоєнне видання статті «Що та-ке поступ?», а згодом «Поза межами можливого», то, читаючи, точніше, поглинаючи і «переварюючи» текст, я був вражений талантом передбачення генія. Адже стаття написа-на 1903 року! Вже тоді І. Франко блискуче громить Лєніна, який, спираючись на теорію Маркса і Енгельса, прагне встановити «диктатуру пролетаріату». Іван Франко ще задовго до більшовицького перевороту переконливо доводив, що коли побудувати суспільство за зразком Лєніна у Росії (а наше покоління живе й на собі відчуває «здобутки» тоталітарно-го окупаційного режиму) – то це означатиме відкинути світовий поступ і розвиток суспі-льних демократичних процесів на 150 років назад. Що могло бути кращим, переконливі-шим і актуальнішим для молоді, як стаття І. Франка? Особливо коли з’являлися лиш перші пагони сучасної публіцистки. 
Ще більш вражаючою була праця «Поза межами можливого». Для мене це було, по суті, нове відкриття І. Франка як мислителя, ідеолога української державности. Адже в школі вивчання Франка обмежувалося «Каменярами», «Зів’ялим листям», «Захаром Бер-кутом» плюс «Борислав сміється», «Лис Микита» та ще декілька оповідань. Певен, що і студентам-філологам не подавали означеної праці. Бо це означало б апологію українсько-го націоналізму. У статті «Поза межами можливого» І. Франко визначив українську наці-ональну ідею – право українців на власну державу, але для досягнення мети – здобуття державности – необхідно сконцентрувати колосальні вольові зусилля, і тоді, як розумів Франко, те, що сьогодні неможливе, завтра стає ймовірним, а що завтра стало ймовірним, те післязавтра стає реальним. Потрібна лише подвижницька праця. 
Повторюю. Ці дві статті мене буквально потрясли. Адже на той час я ще не читав ні Бачинського, ні Липинського, ні Донцова, ні Липи. Мій націоналізм формувався на прик-ладі батька, вуйка Зенка, тієї атмосфери, в якій я формувався, тобто він виходив із внутрі-шньої потреби. Але системної освіти, теоретичних знань мені, звичайно, бракувало. Та поклик до знань, мотивацію, я сказав би, одержимість, мав просто подиву гідні. Отож статті Франка були одними з перших, які мою внутрішню мотивацію, готовність до само-посвяти і переконаність у правильному виборі дороги суттєво поглиблювали, скажімо так, ставили на наукове підґрунтя. Оті дві речі І. Франка ми проговорювали в групі, дискуту-вали, точніше, захоплювалися викладеними ідеями, арґументацією, потужним мисленням і винятковою актуальністю давно написаного. Тому вирішили друкувати й поширювати їх. Вони були особливо цінними й переконливими ще й тим, що автором був сам Іван Франко – революціонер-демократ, як його називали в школі, ховаючи при тому «за сімома замками» його найвагоміші праці. Адже ці статті зберігали в «спецхронах» – вони навіть у п΄ятдесятитомник не ввійшли.
Моя щирість про роки, коли я ще сам дозрівав (хоч людина «дозріває» й шукає все життя) і одержимо шукав знань, а ще більше – способів, як боротися з окупантом, сьогод-ні вам може видатися наївною, навіть патетичною. Але так справді було. Я намагався на-здогнати втрачене. 1959 р. мене, вже 22-річного, після трьох років служби, демобілізовано з армії. У такому віці мої однолітки, завершивши освіту, вже працювали. А я тільки почи-нав учитися, бо таким було попереднє життя. 
Наша родина ніколи не ховалася за пеленою навіть зовнішньої толерантности до сис-теми. Ніхто не кривив душею, виголошуючи гасла на славу «визволителів», тримаючи водночас дулю в кишені, як це навчилися робити багато галицьких пристосуванців. Бать-ко, повернувшись із ув’язнення, не каявся за минуле, хоч йому це постійно «пропонували» зробити. Тітки-черниці не відступилися від свого монашого стану. В хаті греко-католицькі священики, по суті, щонеділі відправляли святу літургію. Сестра своїх дітей відкрито на-вчала молитов, Катехізису, на Великдень, інші свята не пускала до школи. Тому кожен з нас мав відповідні стосунки зі владою, підлягав тискові, не шукав посади й на хліб мусив заробляти тяжкою працею. Мама – в колгоспі, тітки звичайними робітницями, сестра – бухгалтером. Я пішов з дому в неповні 16 років. До армії працював вантажником і закін-чував вечірню школу. Згодом, до призову, – слюсарем на Львівському заводі автонаван-тажувачів. Після армії – бригадиром слюсарів на «Кінескопі». Отож, потрапивши в уні-верситет завдяки ректорові Є. Лазаренку, прагнув наздогнати втрачене. І справді вечорами та ночами «гриз» науку. Не для того, щоб «обійняти посаду», а щоб знати, як боротися з москалями.
Багато шістдесятників, зокрема, Наддніпрянщини, починали з пошуків правди життя, дехто – свободи творчости, інші прагнули відчуття людської гідности, аби не лицемірити перед собою. Одні були «незгідними», дехто – шукачами істини або віри, ще інші – диси-дентами. Усе це, разом узяте, в мене заклали батьки, рідні, середовище, в якому я ріс і фо-рмувався як людина. Я знав, що буду робити – боротися за Україну. Питання стояло «як». Отож відповіді я шукав у книжках, буквально поглинав їх ночами. Щоправда, це також не було системною освітою, бо читав багато і художньої літератури. Я захоплювався героями Джека Лондона, Жан-Крістофом Ромена Роллана, Камю, Сартром тощо. 
Але повернімося до Самвидаву, бо я, здається, почав повторюватися. 
Орієнтовно у тому ж часі, тобто в середині 1963 року, можливо, під його кінець, точно не пригадую, брати Горині налагодили канал постачання літератури від української діяс-пори. Першими ластівками були «Вивід прав України» – збірка статей, серед яких я поба-чив і Франкову «Поза межами можливого». Отож ще раз переконався, яку цінну працю прочитав сам і пустив у широкий світ, адже сама назва книжки свідчила, що її зміст – тео-ретичне обґрунтування прав України на власну державу. Ще однією книгою з-за «калаба-ні» (так галичани називали заокеанські США, що відповідало російському «из-за бугра») була праця Мирослава Прокопа «Україна і українська політика Москви». Обидві ці книж-ки пішли в український самвидавний світ із моєї легкої руки. Якщо, звичайно, не врахову-вати того, що декілька оригінальних примірників цих книжок роздали брати Горині. Ми друкували також матеріали української публіцистики, яка набирала політичного характе-ру: «Щоденник» В. Симоненка, його поезії та «Відкритий лист матері Василя Симоненка Ганні Щербань». Трохи згодом – «З приводу процесу над Погружальським», статтю Євге-на Пронюка «Стан і завдання українського національно-визвольного руху» тощо.
Таким чином, виготовляти й поширювати матеріали Самвидаву ми почали вже на по-чатку шістдесятих років. Тоді, щоправда, більшість із нас вважали, що це буде побічним, додатковим заняттям, як, скажімо, розповсюдження листівок, бо кожен думав, що в орга-нізації буде виконувати значно «серйознішу» та небезпечнішу роботу. Але з часом зрозу-міли, що Самвидав політичного змісту – наша найважливіша робота. Особливо організація цього процесу. 
Разом з тим, треба сказати, що у Львові з початку 1960-х рр. діяла група Всеволода Байдака. Він організовував молодь, влаштовував тематичні вечори, забави, колядки, щед-рівки, поїздки по знакових місцях України. В. Байдак, В. Вітрук, Микола Батіг, Віра Свєн-ціцька читали лекції з культурології та мистецтвознавства. Багато молоді збиралося в На-ціональному музеї – тоді Музеї українського мистецтва на Драгоманова, 42. Такі лекції були добрим, умотивованим приводом для відвідування музею, і в той же час чудовою конспіративною квартирою. Приходить, скажімо, осіб 50-60, одні з одними обмінюються думками, новинами, а в кутку біля картини чи в іншому зручному місці обмінюються Са-мвидавом, передають цигарковий папір, стрічку до друкарської машинки. Аналогічні зу-стрічі-вечорниці Всеволод Байдак організовував у квартирах. Це він робив легально, а водночас таємно вивчав, просіював і відбирав надійних хлопців та дівчат, назвемо їх умо-вно «бойовиками», але швидше бойовиками духовними. Наприклад, 1961 року, у столітню річницю смерті Т. Шевченка, В. Байдак зібрав групу зі ста осіб і ми поїхали в Канів. Поса-дили деревце дуба, роздали декілька тисяч поштівок та брошур, а вночі перед від’їздом до підніжжя пам’ятника я поклав терновий вінок з калиною. З відома і за дорученням, зви-чайно, Байдака. КГБ прямих доказів не мав, проте легко «вичислив», що це зробили львів΄яни. З цього часу мене постійно тягали кагебисти по своїх кабінетах. 
Уже на початку 1963 р. мене, як «ділового партнера», розшукує Михайло Горинь, бо у Львові пішла чутка, що Геля тягають у КГБ. Я свідомо цього не приховував, щоб не на-шкодити іншим. Отож одні сторонилися, інші тягнулися. Під час першої ж ділової зустрічі я сказав Михайлові, що «засвічений». Отож якщо він хоче робити зі мною добрі справи, то мусить зважати. Михайло відповів: та усі ми «засвічені» або станемо такими. І ми вже по-стійно зустрічалися відкрито. А Всеволода Байдака КГБ убив у тому ж 1963 році. Убивст-во змоделювали під інфаркт. 

ПЕРШЕ ЗАТРИМАННЯ
У 1964 році – ще один епізод, який, думаю, буде цікавий, бо для мене це теж пам’ят-ний факт. Розповім, як Гальський не імітуючи, а по-справжньому зірвався психічно, під час затримання. У 1964 році – 150 років від часу народження Шевченка. «Верхи» заплану-вали широкі показові заходи відзначення ювілею. Ми знаємо, що будуть зарубіжні деле-гації – сам Хрущов уперше оголосив, що запрошено 66 делегацій із цілого світу. І перева-жна більшість складатиметься з української діаспори. Є великий масив самвидаву, ми по-чинаємо працювати. Я через Польщу вже дещо передавав, бо маю родича, частина родини якого залишилася в Польщі під час акції «Вісла». Він сам – переселенець, а його брат за-лишився там. Було легко передати. А кияни трохи згодом погоріли на тому, що передава-ли через Чехословаччину... Отже, треба скористатися нагодою і передати діаспорі. Але ро-зумію, що знаходжуся «під ковпаком». Тобто якщо я повезу той самвидав – буде провал. А Мирося Зваричевська разом з Горинями закінчувала університет – Михайло швидше, а вона з Олею Гориневою трохи пізніше. «Мирося» – обов΄язкова, серйозна, дуже гарна дів-чина. Ми з Михайлом домовляємося, правда, дуже обережно, бо нас підслуховують. До-мовляємося, що треба передати за кордон. І підключаємо до цього Миросю Зваричевську. А я беру на себе роль буфера. Тобто роблю вигляд, що я повезу. Не розповідаю про це прямо, але там, де слухають, кажу, що мені треба буде кудись поїхати мотоциклом, щоби швидше прибути. Водночас домовляюся з Володимиром Бараном, який був тоді першим секретарем Львівського обкому комсомолу і очолював делегацію творчої молоді на свят-кування ювілею, що він мене візьме в автобус. Ми – однокурсники, тільки він учиться на українській філології в університеті, я ж на історичному. А знаємося з тих підготовчих ку-рсів. Володимир каже: "Я тебе візьму". Нагадав йому: "Якби я запізнювався, ти мене до-чекайся". 
У день від΄їзду приходжу з роботи до себе на квартиру, до тої старенької бабці, в якої винаймав частину напівпідвальної кімнати, кладу в валізу чотири чи п’ять зошитів, куль-кові ручки – то було останнє досягнення техніки й моди, бо воно в СССР щойно з’явилося, вишиту сорочку і китайський пороховик (плащ). І ще півхлібини, шматок сала, щоб було десь перекусити. Під’їжджаю до обкому комсомолу за десять хвилин до відправки автобу-са. А Володя Баран – тепер його письменницький псевдонім Квітневий, бо прізвища Баран він чомусь соромився і ввійшов у поезію як Квітневий, – саджає мене не серед публіки, а: "Ти в мене будеш заступником керівника делегації". Ми сідаємо на перші сидіння в авто-бусі. 
Виїжджаємо. Мирося Зваричевська сидить із самого заду – я її туди посадив. Вона не мала шансу їхати, але завдяки Квітневому я власне включив її в списки. Їдуть Роман Іва-ничук, Тарас Мигаль, їдуть Мирослав Скорик, Микола Ільницький, сестри Байко – люди, які зараз мають ім’я. Виїжджаємо від обкому комсомолу на Київське шосе. Тільки переї-хали КП – тоді ж усюди при виїзді на трасах з міста були ті міліцейські контрольні пунк-ти, – на мотоциклі нас доганяє міліціонер і зупиняє. А я сиджу поряд із Квітневим, ще по-ряд за кермом і на приставному – два водії автобуса. Автобус інтуристівський, бо то деле-гація від обкому комсомолу. Один водій каже до другого: "Дивно, чого вони нас зупиня-ють? В інтуристівських автобусах їздять, як правило, закордонні делегації, тому їх не зу-пиняють, – а нас зупиняють". Відчиняє двері. Заходить міліціонер: "Хто тут Гель?" Я мов-чу. "Я запитую: хто тут Гель? Він не має права їхати – він не включений у список делега-ції і не має права їхати". А Квітневий встає і каже: "Та є він у списку – він другий, він мій заступник". – "Він не має права їхати! Хто тут Гель? Інакше, якщо ви зараз не признає-тесь, я заверну весь автобус, і ніхто не поїде". 
Бачу, що не пустить усіх, і кажу "Я Гель. Що таке?". Тоді не думав, що мене знімуть. Вважав, що будуть мене там тримати на оці, я відверну їхню увагу, а Мирося в той час зробить те, що мала зробити. Я кажу: "Я Гель. У чому справа?" – "Забирайте свої речі, ви не поїдете. Якщо ви не вийдете, то ми вас або силою знімемо, або завернемо весь авто-бус". Не було виходу – беру свою валізочку з тими чотирма зошитами, плащ на руку: "Щасливої дороги, друзі, до побачення!" Усі, хто мене там знав: "До побачення, Іване! Щасливої дороги!" Усі бачать, що тут щось не те. Володимир також виходить разом зі мною, так йому сказали, міліціонер веде нас на КПП, а там Гальський і Горбань чекають на мене. Не встигли ми зайти, як Гальський раз! – валізу з моїх рук. Він був переконаний, що там маса самвидаву. Вириває валізу з рук, на стіл, відчиняє, а там чотири зошити. Він раз переглянув – вони чисті. І кулькова ручка, півхлібини і сало – і більше нічого, окрім ще вишитої сорочки. Він витягує всі ці речі, кидає і потім так гарячково стукає по дну з обох сторін – він бачить, що не знайшов того, на що сподівався, шукає подвійного дна. Нема нічого! Тоді він каже: "Почекайте мене тут". Бере Володимира Барана під руку, дає йому настанови, щоб він стежив, аби там не відбулося чогось підозрілого, щоб спокійно їхали і щоб він не розповідав, чому мене зняли. І пояснює, чому це зробили. Гель, мовляв, віз самвидав і хотів влаштувати на святкуванні Шевченка антирадянську націоналістичну провокацію, тому ніяких поїздок Геля до Києва і Канева не можна допустити. Володимир сів в автобус – а переляканий уже був капітально! – і вони поїхали. 
Гальський із Горбанем (був іще третій, та зовсім невідомий і мовчазний кагебист) ви-водять мене з КПП. За його стіною стоїть "Волга". Так у затінку. Швидко зривається і пі-д’їжджає. Тоді я вперше побачив, як вони технічно роблять арешт. Гальський сідає спере-ду, а другий мене заштовхує в машину на заднє місце. І не встиг я туди сісти, як з того бо-ку вже сидить кагебіст. Тобто коли тебе штовхають з правої сторони в машину, в той мо-мент відчиняються двері з лівого боку і туди влітає їхній вишколений на це оперативник. Ти ще ноги не встиг закинути як слід, а вже майже лежиш на сидінні. І ти вже в полоні, вже не можеш чинити будь-якого опору. Це робиться блискавично, я навіть не спам’ятав-ся, як опинився в машині. А Гальський сідає спереду і, як командир, повертається: "Ну що, Іване, попався мені?" А я кажу: "З чим попався? Чому попався? Чому ви забрали мене з автобуса, коли я мав їхати на святкування Шевченка?" – "Ми тобі дамо таку можливість, ти поїдеш або завтра, або післязавтра – ти їх доженеш, ми тобі візьмемо квиток на літак. Але треба проговорити – може, ти нам допоможеш викрити тих, хто ще туди їде з тією метою, з якою й ти їхав?" А я відповідаю: "У мене немає іншої мети, крім того, щоби свя-ткувати 150-річчя Шевченка". – "Брешеш! Ми зараз тобі це доведемо". Цей «діалог» від-бувався по дорозі на колишню Дзержинського, в КГБ, де тепер приміщення Служби без-пеки, тепер назва вулиці змінилася з Дзержинського на Вітовського. 
Мене завозять у подвір’я. Я вперше побачив, яке там величезне подвір’я. На площі стояло багато техніки. Він заводить мене аж на третій поверх КГБ, у якийсь кабінет, і там починається обшук. Тут уперше я побачив, як робиться обшук. Для цього вони викликали вже фахівця, може, слідчого, отож я вперше подумав, що, напевно, арештований. Мастак по обшуках навіть гребінець подивився, чи він часом з чогось не складається. Валізу він повністю промацав, навіть ручку. В одному місці знизу проколов шилом, зверху теж про-колов шилом, але подвійного дна там не було. Тоді – "роздягайся". І мене залишили зо-всім голим, а в трусах кожен рубчик перевірили. Так і сорочку, майку, штани. Усе це складає на купу – сорочку і плаща, а я ж голий. Приниження жахливе, бо стоїш голий, а тебе лапають. "Встань!" Я встав. "Присядь!" Присів. Він, вибачте, заглянув мені під чоло-віче багатство, а також у дупу, у рівчак. Потім – це також я вперше побачив – заглянув між пальці ніг. Потім заглянув у вухо, у друге вухо. "Розкрий рота!" Я розкрив рота. "Ви-став язика". Виставив йому язика. "Підніми язика". Він подивився під язик. Тобто вони мене обшукали професійно, як згодом обшукували сотні, якщо не тисячі разів. Так я впе-рше з тим зіткнувся. Це було в 1964 році. Власне, цим завершилася моя поїздка на 150-річчя Шевченка. Потім вони всі вийшли, залишився тільки один слідчий чи оперативник, який обшукував, а потім і він вийшов. Мене залишили з якимось капітаном у кагебістській формі, більше нікого немає. І мене більше не рухали. Так протримали від восьмої години вечора до дванадцятої ночі. 
В.Кіпіані: І весь час голим? 
І.Гель: Ні, як вони все вже зробили, то дали мені можливість одягнутися. Жодного слова зі мною не мовили. Кинули якусь спортивну газетку, але в таких випадках читати неможливо, бо думки десь там розсіюються. Я її переглянув, можливо двічі, тричі, проте змісту не пам’ятаю. О дванадцятій години з’являється майор, черговий по управлінню, як написано по-російськи, звичайно: "Іване, куди тебе відвезти?" А я вже змирився з тим, що мене, очевидно, у камеру поведуть. Відповідаю зовнішньо зухвало, навіть із бравадою: "Як куди? Додому, звичайно". – "А де ти мешкаєш? На Пекарський?" – "Так". – "Ми тебе зараз підкинемо до хати". "Ми тебе зараз підкинемо до хати, бо все ж зняли з транспорту". Посадив мене в такого, як у народі називають, «бобика», у військового “уазика”. Сидіння там не впоперек, а в довжину. Завезли мене додому, прямо під саму хату, порушивши правила руху. Я мешкав на вулиці Гастелло, яка мала односторонній рух. Треба було з од-нієї сторони завозити, а вони так під саму браму, з правої сторони випустили мене. Я за-йшов і сам собі не повірив – було вже о пів на першу ночі, – що мене відпустили. До ран-ку не спав, а вранці на роботу. Приходжу на роботу, переодягнувся в спецівку, працюю. А думки в автобусі, як Мирося. Приблизно десята година, підходить до мене начальник це-ху: "Іване, щось тебе військкомат кличе". Начальником був єврей, розмовляв російською, але був нормальною, спокійною, виваженою людиною: "Щось тебе у військовий стіл кли-чуть, зайди". Я зайшов, а там два кагебісти сидять, у тому числі й Гальський. У супроводі одного йду в роздягальню, беру на себе костюм. Їдемо в КГБ і мене знову допитують. Отак щодня, поки група не повернулася. 
В.Кіпіані: Практично кожного дня Вас викликали? 
І.Гель: До кінця тижня практично кожного дня. Тут є суттєвий момент. Цей епізод життя мав продовження. Пам΄ятаєте, вище я сказав, що Гальський психічно зірвався? Отож. У 1965 році арештовують двох Горинів, Михайла Масютка, мене, Миросю Звари-чевську, Косіва, Осадчого. Я не даю показів до грудня місяця – хіба що підтверджую деякі самоозначені факти, бо вже навчений. Як до арештованого, вони вороже до мене став-ляться, я до них також відкрито вороже, тобто ніяких там компромісів. Але я не «перехо-джу на особистості», я не воюю, хоч дещо задерикувато з ними розмовляю. Сиджу в кутку кабінету на слідстві. Раптом вривається Гальський у кабінет – а я мав того майора Денісо-ва, який був слідчим Левка Лук’яненка, парторг слідчого відділу КГБ. Я обурююся пос-тійним порушенням Конституції, а він каже: "Іване, так Конституція СРСР написана не для вас, вона – для негритосів написана". Отакий цинізм. Він був ще з тих старих облав-ників, що й Горбань. Коли були лейтенантами, то ходили за партизанами. Я сиджу в кутку на прикованій табуретці, малесенький столик, одна четверта ось того столу, чи трошки бі-льше. Раптом вривається Гальський і до мене: "…твою мать, сопляк!" І руками розмахує біля мого обличчя, аж Денісов налякався. Він утратив самоконтроль: "…твою мать, соп-ляк! Нае..л кадрового чекиста!" Матюкається, а я не знав, у чому справа. 
В.Кіпіані: Передали самвидав, кому треба? 
І.Гель: А Мирося Зваричевська, на жаль, розповіла, що передала, і про мою підтасов-ку, хоча деталей задуму не знала. Кагебист клюнув на гру в піддавки. А дізнавшись про це, втратив контроль. Він завжди хизувався, що «ас». Отак «аса» «опустили». Бо тоді я зробив себе буфером, вони сконцентрували увагу на мені. Це був колосальний провал КГБ, бо Мирося передала самвидав на Захід. Але не знала про підставу. Її розповідь про-аналізували на слідстві. Усе ж записується так, як от ми це робимо, тільки там стаціонар-но. І вони аналізують потім кожне слово на допиті, не лише те, що в протоколі. Ще й у протокол деталі записали. Не розповідаючи, вона не стільки себе чи когось порятувала б, як порятувала б насамперед Гальського, бо то ж був його колосальний прокол. Вона роз-повідає про факт передачі епізод за епізодом, на касету. Все фіксується, а він усвідомлює, що це означає: якийсь непрофесійний «сопляк» наколов його, досвідченого оперативника, кадрового чекіста! 
От Михайло Осадчий, як він мені сам розповідав і в романі «Більмо» описав, трошки боявся їх. Він поміркованим був, і каявся. Осадчий – прагматик совєцького типу. Гальсь-кий, щоб його залякати, махав йому перед носом кулаком. Щодо мене ніколи цього не бу-ло, єдиний той раз, що аж Денісов зірвався: "Клим Евгеньевич, в чем дело? Клим Евгенье-вич, успокойтесь!" А той махає мені кулаком й матюкається. Той епізод я на все життя за-пам’ятав: що хоч вони спеціалісти, без сумніву, високопрофесійні і не ликом шиті, але їх можна, якщо продумати свої ходи, запросто переграти. Вони даються на це. 
І ще епізод, знову забігаючи наперед розповім, які вони страшенно вразливі. У 1974 році мене привозять з Мордовії для так званої профілактики до Львова. Попереду в мене ще багато років, бо тільки в 1972 році нас арештували і «відміряли» 15. А сама «профілак-тична робота», по суті, – моральний терор. Людину постійно вербують, багато обіцяють, і місто показують. Водили й мене, обіцяли роботу в університеті, квартиру, сите життя, по-тім ще у 1976 і 1980 возили. Тоді ж приходить до мене ще вищий рангом від Гальського чекіст – генерал Полудень, начальник Управління Львівського КГБ. Він так по-товариськи: "Іване, ми з тобою інтелігенти, Ви – талановита людина. Ви історик, Ви ж можете бути доктором наук, деканом історичного факультету чи, можливо, ректором. Ми Вам дамо можливість працювати, але треба, по-перше, щиро покаятись, а потім розповіс-ти все. Ви ж нічого не розказали?" А зустріч відбувалася в 1976 році, після другого арешту і суду. Це співзвучні епізоди, тому я перекидаю такий місток. Він каже, що покаятися тре-ба. А я йому зустрічне: "Генерале, щури тікають з тонучого корабля. Отож ми Вам прос-тимо, якщо будете з нами співпрацювати, не будемо Вас судити. Але Ви повинні давати нам інформацію – я вже не пропоную, що звільнити мене чи й усіх наших. Ви повинні співпрацювати з нами. Не Ви мене вербуєте, бо Ви не маєте на це права, а я Вас вербую". Боже! Як він налякався! Василю, для мене це була форма захисту. Я і тепер стверджую: це було Провидіння Боже. Ніхто інший, без сумніву, не міг би мене так осінити. Адже я цьо-го не продумував – думка майнула раптом, мене осінило, і сам ще не знаєш, буде вона правильною чи ні. Та як він упав у паніку! "Да куда Вы меня склоняете! – відзразу ж пе-рейшов на російську. – Я кровь проливал!" І задирає отак штанину. Я без ноги зараз, і мені соромно показувати, що я без ноги, хвалитися тим. А в нього справді на гомілці вирвано і така впадина є, де був, може, осколок гранати чи снаряда: "Да я кровь проливал, а Вы ме-ня вербуете! Как Вы смеете!" А потім по-українськи: "Я від тебе не чекав такого! Як ти смієш!" Він упав у паніку і через хвилину чи, може, через три втік – він запанікував! А мене відразу забрали і кинули в камеру. Бо ж вони вважали, що для політв’язня, точніше «какого-то уголовника», висока честь, коли з ним генерал зустрічається, і надавали тому ваги, що коли генерал вербує, то ймовірніше, що буде результат. А в нас розмови не від-булося, тільки 15–20 хвилин. Він панічно пішов. А потім – Василю, може, при Вас був у Кучино такий кагебіст Чепкасов? 
В.Овсієнко: Так-так, знаю його. 
І.Гель: От я того Чепкасова тим же методом вербував – і абсолютно ідентична реак-ція. Може, трохи різні слова чи різний рівень культури, бо той майор, а той генерал, що хизувався шевченківським значком на лацкані, своєю начитаністю та культурою, бо був генералом, начальником управління. 
Служив у Львові ще такий майор Шумейко Олександр Олександрович, оперативник, який власне замінив Гальського. Але це зовсім інший тип – облесливий, у спілкуванні м΄який, проте садист, без сумніву. А Гальський вирізнявся – надзвичайно аґресивний, лю-тий, мстивий, тонкий психолог. 
Так що я в своєму житті вербував трьох кагебістів – генерала Полудня, Чепкасова і Олександра Олександровича Шумейка. Усі вони абсолютно ідентично реагували. Кагеби-сти на це виявлялися дуже вразливими. Чому? Бо знали, що там записують кожне їхнє слово. І коли людина переходить у наступ, він не знає, як реагувати – в такій ситуації він опиняється вперше. Поведінка не розроблена, бо його ще ніхто не вербував. Я перекона-ний, це був колосальний захист, в усіх відношеннях. З Чепкасовим це відбулося в концта-борі Кучино, коли вже термін особливого режиму закінчувався. Нас туди десь у вісімдеся-тому році перекинули. Тоді я це робив делікатніше, впевненіше, бо вже здобув досвід та-кої практики. Очевидно, в особовій справі зафіксовано, що я Полудня вербував, бо його «спокушав» я в 1976 році. Після таких перипетій вони вже не грізні й небезпечні против-ники – людина бачить їхню ницість, страх, паніку, і вони стають жалюгідними. Вони в΄язня тероризують чи садять у карцер, однак якщо ти спроможешся отак себе поставити, то психологічну війну виграєш ти, а не тюремники. 
Був такий випадок, що я стоденну голодівку тримав. Стільки ж ніхто там не витриму-вав...
В.Кіпіані: Давайте ми на цьому сьогодні зупинимося. 
В.Овсієнко: Ця розмова була в телецентрі 25 червня 2003 року, а продовжуємо її в парку імені Тараса Шевченка в Києві 27 червня. 
В.Кіпіані: Нагадайте, будь ласка, дату Вашого арешту. Ми на цьому зупинилися. 
І.Гель: Ми говорили ще не про арешт – ми говорили про затримання 1964 року, коли було 150-річчя Шевченка і мене зняли з автобуса і отак детально обшукували. Я думав, що це арешт, але мене відпустили, завезли мене своїм джипом-«бобиком» додому на по-чаток першої години ночі, а потім постійно викликали. 
Коли повернулася, то Мирося Зваричевська й інші, тобто більшість членів делегації, передали мені масу сувенірів і дякували. Частина боялися й тому передали через Миросю або Володимира. Це була подія львівського масштабу, дуже резонансна. Моє затримання рознеслося між інтелігенцією, студентами, творчими працівниками, музикантами, компо-зиторами, істориками і публіцистами. Тобто весь Львів гомонів, що затримали Геля, при-чому затримали з політичних міркувань. Коли делегати їхали до Києва і з Києва, то факт зняття обговорювався, коментувався: за що, чому, чи заарештували тощо. У Володимира Барана-Квітневого (щоб ми не плутали, бо то одна і та ж особа) щось люди випитали, він сказав, що знімали Геля кагебісти. Потім, очевидно, вже під кінець 1980-х, він присвятив мені кілька віршів. Подія багатьох мобілізувала, а багатьох налякала.
Наступне, на чому ще варто зупинитися. Я тоді вчився на вечірньому відділенні Львівського університету, закінчував четвертий курс історичного факультету. Його закін-чив найгірше, бо постійно протягом червня, коли тривала літня сесія, мене тягали на КГБ. Були не звичайні розмови, а елементарний моральний кагебістський терор: погрози, шан-таж, нагадування про батьків, про інших членів родини. Тримали на КГБ по кілька годин майже щодня, зрідка через день чи три. А після того, як мене зняли з автобуса, протягом трьох або чотирьох тижнів двічі-тричі на тиждень, а часом навіть кожен день. Вони спе-кулювали ще на тому, що я працював, виконував важку фізичну працю, хоча був бригади-ром слюсарів. Я взяв відпустку – нам належалося брати її на 15 днів весною і на 15 днів зимою, під час двох сесій. Кагебисти мені, по суті, вибачаюся за слово, спаскудили відпу-стку і навчання, бо я не мав можливости сидіти в бібліотеці. І коли тебе систематично тя-гають на КГБ, ким би ти не був, Штірліцом, скажімо, чи Джейсом Бондом, та серце твоє живе і ти постійно переживаєш, нервуєш, що ж буде далі, як буде, як будуть розгортатися події. Найгірше те, що не дають нормально працювати, адже робота від виробітку й зар-плати по суті тебе позбавляли, а ще заліки, іспити. На роботу з літературою я виділяв ба-гато часу, однак опинився в «цейтноті». І психологічному також: адже ще нічого особли-вого не зробив, а вже «пахне» арештом, тюрмою. 
Так тривало ціле літо. У 1964 році відкривали пам’ятник Іванові Франкові у Львові, в серпні місяці. Напевно, 26 серпня, до дня народження Франка. Ми справді готували листі-вки. Їх було, напевно, 150-160, не більше. Друкувати на машинці. Ротатор уже не діяв, а для машинки це справді багато. Але зробили оперативно, бо тексту з півсторінки. І вірш «Не пора, не пора…». Вони або щось пронюхали, або просто, так би мовити, перманентно тягали на КГБ. Вирішили і в той день викликати. Я вже був на роботі, слюсарем працю-вав. Приїжджає десь годині о дев’ятій – а ми з восьмої працювали. До мене вкотре підхо-дить начальник цеху і каже: "Иван, тебя снова в военкомат". Він уже знав, що це КГБ, і я також знав. Пішов прямо в спецівці. Зайшов, а там сидять Гальський, Горбань і ще якийсь третій, не знаю, як його прізвище, вже чекають на мене. Тоді Гальський послав того моло-дика разом зі мною в пивницю (ми в цеху перевдягалися). Я помився, перевдягнувся. Був настороженим, точніше, стривоженим. Бо вони мене частіше чистим забирали, а тут як переодягатися, то це вже надовго. Може, того дня вже сюди не повернешся. Окрім того, на плечах тягар листівок, не знаєш, чи кагебисти щось знають про них, та чи хлопці зумі-ють їх непомітно поширити. 
А листівки повинен був розповсюдити Мар’ян Гатала. Він людина подиву гідного ге-роїзму і мужности, самопосвяти, мій побратим. Мар΄ян молодший від мене, але дуже мені близька за духом людина. Мар΄ян не мій односельчанин, але народився десь кілометрів за 5-7 від мойого села, в Підзвіринці. Їх було сім братів, найстарший – двадцятип’ятилітник, був у підпіллі ОУН. Батьки теж, щоби їх не вивезли на Сибір, завчасно сховалися у Льво-ві. Як переселенці з Польщі, влаштовувалися хто двірником, хтось на якийсь завод. Закон-спірувавшись, вони не були депортовані на Сибір. Але той найстарший їхній син сидів. А Мар’ян був шостий, він 1942 року, а ще був молодший брат. Допомагати Мар΄яну мав Михайло Чериба, товариш зі слюсарської бригади, і ще один його побратим. 
Про нашу дружбу хотів пізніше розповісти, бо коли повернувся, то між першим і дру-гим арештом ми ще більше зблизилися. Він тоді вже працював головним технологом цеху і начальником якогось бюро. І сконструював ротатор. Він побачив ротатора всього один раз: в обкомі партії його добра знайома надрукувала статтю, невелику, обсягом три сторі-нки. Ми здивувалися, як швидко друкується на ротаторі, і загорілися бажанням самим зробити такий ротатор. І Мар’ян його сконструював. Оскільки він був технолог, то йому неважко було замовляти окремі деталі чи вузли. Я працював у машинобудівному цеху, а він у цеху електронно-променевих трубок, який тільки, по суті, формувався. На заводі са-мостійно виготовляли великі лінії – ті системи, на яких з кінескопа відкачували повітря, наповнювали апаратурою, заварювали скло, виготовляли електронно-променеві трубки. Він у нашому цеху замовив одну деталь, я замовив другу. Мар΄ян сам зробив креслення. Так ми зібрали ротатор. Перший виявився невдалим. Хоч я і добрий слюсар шостого роз-ряду і монтажник, та перший механізм у нас не працював. Подивилися, в чому справа – там стиковки були невдало підігнані. Не знаю, як це по-українськи "стикуватися". Він до-опрацював, ми зібрали другий ротатор, він дуже добре працював. На ньому ми друкували малі речі. Бо коли велика стаття, то треба багато восківки, а її тяжко дістати. Ми пробува-ли робили самі восківку, але вона була неякісна: коли набираєш текст, то місцями були прогалини в тій саморобній восківці. Ми діставали восківку в обкомі або в облвиконкомі, але в облвиконкомі її було обмаль. В обкомі більше. По різних каналах діставали. Та вос-ківка спрацьовувала блискуче. Ми друкували речі на дві, на три сторінки, тоді виходило дуже багато, це вже були за самвидавними мірками масові тиражі. 
Так Мар`ян мав розповсюдити листівки про 100-річчя Франка. Ми домовилися, що на десяту годину ранку зустрінемося, обговоримо всі ті речі – а мене взяли кагебісти. Ну, помився я, перевдягнувся там у пивниці, де ми мали свої персональні маленькі гардеробні шафки. Тоді мене кагебисти забрали на вулицю Дзержинського (тепер Вітовського), не в слідчий відділ, як вони інколи робили. Годину-півтори проговорили зі мною, не більше. 
В.Кіпіані: Висували якісь конкретні звинувачення? 
І.Гель: Звинувачення ніякого, лише те, що я можу – і це мене вразило – розкинути листівки на мітингу, присвяченому відкриттю пам’ятнику Іванові Франкові. Власне, під час відкриття. Тому мене ізолювали – так мені й сказали. А перед тим вони не казали про це, але дуже гостро говорили, що я не роззброююся, що буду сидіти, згнию в тюрмі так, як мій батько, – звичайні кагебістські речі. А коли ліміт часу вичерпався, вони посадили біля мене у цивільному лейтенантика чи просто прапорщика понадстрокової служби і протри-мали в тому кабінеті до восьмої години вечора. Тобто від дев’ятої ранку до восьмої вечора. Кинули якусь стару "Спортивку", ще там щось. А той чоловік до мене навіть не обзивався, я тим паче не звертався до нього, але коли я хотів виходити, він різко зривався. В КГБ без перепустки не можна ні ввійти, ні вийти. Прийшов підполковник Горбань і о восьмій го-дини мене відпустив. На цей раз уже не відвозили. 
А листівки не розкинули тому, що не було мене. У бригаді, якою я керував, знали, зо-крема, Михайло Чериба. Отож коли Мар’ян прийшов і запитав, де Іван, йому сказали: «Його забрали на військкомат. Його щось дуже часто на той військкомат тягають, а до войська ніяк не беруть». Мар’ян знав усе і зрозумів, де я опинився, адже працювали на одному заводі, мали безпосередні дружні, ділові та виробничі стосунки, обговорювали й аналізували мою тяганину в КГБ. 
Однак я ще не дійшов до найголовнішого. Мар΄ян – людина незвичайно жертовна, шляхетна, внутрішньо чиста. Коли нас арештували вже вдруге, а він залишився не ув΄язненим, то щоб запротестувати проти репресій, він зібрав збори в цеху електронно-променевих трубок, де працювали півтори тисячі людей... Працювали в першу, другу і третю зміну. Перша і друга були найбільшими. І от він на стику змін – так практикувалося – оголосив збори. Усі зібралися десь після четвертої години – одні вже не працювали, а другі ще не працювали, механізми всі відключені. Він зібрав робітників і виступив, сказав про наші арешти, а потім витягнув з кишені ножиці і проколов собі серце, перед тим ска-завши: "Лише моя кров може змити бруд з моєї землі". Проколов собі серце і загинув. Отаким був Мар’ян Гатала. Я про нього розповім більше, звичайно... 
В.Кіпіані: Цей протест, це самогубство коли сталося? 
І.Гель: Це сталося 25 травня 1972 року. Ми вже п’ять місяців під слідством, а він був у жахливому відчаї. Мар΄ян багато зробив. Згодом, через багато років, я казав усім, хто його знав, – і Калинцям, і Марії Савці, і Стефі Шабатурі, – що коли б знав, що він покін-чить життя, то дав би на нього покази, щоб його арештували, то в камері він би вже не по-кінчив з життям – а так бачите, як склалося. Постать героїчна і безмірно жертовна. [...] 
В.Овсієнко: Зважайте, що в нас небагато часу. Вже одинадцята година, а треба ж якось завершити розмову. 
І.Гель: Завершимо. Зараз десять на дванадцяту. У Мар΄яна була чарівна дівчина 21 року, дочка священика зі Свято-Юрського храму. Вони одне одного дуже любили. Але, як це буває в молодих, посварилися. Обоє важко переживали власну драму. Втручався ще ба-тько, боячись за дочку, адже вона також друкувала самвидав. Мар΄ян був у пригніченому стані. Усім цим він ділився зі мною і був певний, що їхні взаємини відновляться. (Та дів-чина Наталя померла навесні 1967 року від лейкемії. Мар΄ян тяжко переживав цю траге-дію. – Ред.). Зі Шабатурою Мар΄ян не знався. Лише 1 листопада 1970 р., коли ми поверну-лися з Янівського кладовища, де ставили свічки стрільцям, а можливо 4 або 5 листопада, коли в Стефи відзначали день народження, я їх познайомив. [...] Ще задовго до їхньої зу-стрічі, але вже після трагічного акту Яна Палаха (про Василя Макуха були лиш куці пові-домлення) Мар΄ян буквально горів ідеєю посвятити життя Україні і спалити себе. Я довго і важко переконував його, що Україні потрібна не смерть, а його життя. Що в цих умовах важливіше є працювати, складати цеглину до цеглинки, ніж померти, хай і героїчно. Це його переконало. Він дуже багато робив часто чорної роботи – поїздки, передачі самвида-ву, пошуки квартир і дівчат для друку тощо. Я справді мав на Мар΄яна великий вплив. […] Отже, 1964 рік. Після того затримання, яке було 25 або 26 серпня, мене вже, за винятком одного або двох разів, на так звані профілактичні розмови до самого арешту не тягали. Тобто за рік, можливо, за десять місяців перед арештом 1965 року мені дали спокій. Вони, очевидно, зрозуміли, що ніякого зламу вже не відбудеться. Після брежнєвського перево-роту різко змінилися політика і режим. Почали готувати арешти. 
Упродовж 1963-65 років ми дуже зблизилися з Михайлом Горинем, разом робили ба-гато самвидаву. Слава Менкуш сама запропонувала і також допомагала, бо й її заарешто-вано. У підпіллі вона була обласним провідником Жіночої сітки ОУН. Підключив її до ру-ху мій вуйко Зиновій Тершаковець, крайовий провідник. Тоді він, звичайно, ще не займав цього поста, але організовував підпілля по цілій області. Сталося це на початку 1940-х ро-ків. Згодом під кінець 1940-х і на початку 1950-х у нашій хаті Слава Менкуш переховува-лася разом з дочкою Галею. Майбутня дружина Панаса Заливахи Дарина Бандера у нас також переховувалася – бачите, який світ тісний, – але хто вони, в хаті ніхто не знав... Знали легенду, що Слава – це є господиня квартири моєї сестри Олі у Львові. Бо Оля була студентка десь від 1949 до 1954 року. Слава Менкуш до нас приїжджала, була тиждень-два або місяць-два, особливо літом. А в 1956 році вона вийшла з повинною. Їй Ірина Віль-де допомогла, бо Вільде була замужем за полковником КГБ Дроб’язком. Слава звернулася до неї, Ірина Вільде звернулася до полковника… Славу не судили. А в 1964 році Слава сама запропонувала, щоб друкувати самвидав. На вулиці Кутузова – тепер Тарнавського, де вона мешкала, Мар΄ян доставив машинку. В 1965 році вона також друкувала. Машинку й частину надрукованих матеріалів під час арешту й обшуку забрали кагебисти. 

АРЕШТ 1965 РОКУ
Ми наближаємося до першого "покосу". Я вже сказав, що КГБ мене більше не чіпля-ло. Тобто стежили, я був, звичайно, «під ковпаком», я навіть часом це помічав, хоч вони ховалися. «На озброєнні» КГБ мав відверте, демонстративне стеження, щоби створювати психологічний тиск, і приховане стеження. Я декілька разів помічав стеження за собою. 
У 1965 році я майже на "відмінно" закінчив п’ятий курс історичного факультету, ще півроку мав писати дипломну роботу. Паралельно знайшов собі роботу в педагогічному технікумі на півставки і вперше шив собі солідний чорний костюм, щоби прийти норма-льно читати лекції студентам. Мені виповнилося 28 років. Пів на п’яту я повертаюся з примірки на квартиру до себе (а о сьомій ми мали йти на виставу в театр Заньковецької). Поблизу місця, якщо ви знаєте Львів, де колись стояв танк, у верху Личаківської, біля це-рква Покрови, що реставрована з костелу, якого я вже потім, у 1990 році, віддав греко-католицькій громаді. Поряд стояла величезна дзвіниця – це височезна чотиригранна вежа метрів 40 висотою. Вона була на балансі КГБ, там стояла апаратура для прослуховування і спецзв΄язку. Три високі вежі стояли ще біля собору Юра, а це одна з найвищих точок Львова. Майже поруч з нею я мешкаю на квартирі. Повертаюся з примірки, а посеред ву-лиці саме навпроти церкви мене раптово зупиняють – і я миттєво опинився в трикутнику: Гальський, Горбань і ще якийсь молодик. "Іване, вам треба поїхати з нами". Відповідаю: "Не поїду, бо маю квитки до театру, і вже пізно". Гальський на це: "Ні, поїдеш, мусиш по-їхати, бо треба проговорити дуже важливі речі". Я давно знав, що з кагебістами не вийде так: сказав "ні" і не пішов, бо вже декілька разів мене брали насильно. Раніше про це про-сто забув сказати, що кілька разів відмовлявся йти з ними, то мені миттєво скручували ру-ки і запихали в машину, притому навіть у людних місцях. А коли люди звертали увагу, то один із них кричав, мовляв, ми бандита ловимо. Іду в їхньому оточенні, один відчиняє двері, сідаю в машину, і знову так вийшло, як отоді, в 1964 році, коли мене знімали з авто-буса, під час поїздки на Шевченківські свята. Тебе садять на заднє сидіння, не встигнеш залетіти справа, як тебе вже підштовхують зліва, і ти опиняєшся так, як оце ми зараз си-димо на лавці: ви – справа і зліва, а я – всередині. Гальський сів спереду, ми поїхали. Як правило, завжди їздили в його кабінет або в кабінет Горбаня, а тут нас повезли на Копер-ніка в тюрму, причому через браму тюрми – не через центральний вхід (у 1963 році мені доводилось заходити у слідчий відділ на допит у справі Євгена Чабана, він потім розкаяв-ся, але тоді я заходив не під конвоєм, а сам). Тепер мене завезли через ту приховану браму з вулиці Коперніка, підняли на другий поверх у слідчий відділ КГБ. 
Відразу викликали двох понятих. Не знаю, хто ці люди були. Капітан Денісов почав мене обшукувати, дуже скрупульозно. У мене нічого не було, вони нічого не знайшли. Бу-ла приблизно за двадцять п’ята 24 серпня 1965 року. Ні, пізніше, бо за двадцять п’ята мене взяли біля танка, і тоді я востаннє на три роки глянув на годинник. А привезли десь о пів на шосту, може, за п’ятнадцять шоста, бо я вже тоді на годинник не дивився. Пам΄ятаю, що початок допиту о 18:00, так слідчий написав у протоколі. Почав допит і висунув мені звинувачення в антирадянській націоналістичній діяльності, стаття 62, частина 1, і в орга-нізаційній діяльності, стаття 64 Кримінального кодексу України. Просить вийти з повин-ною, усе чистосердечно розповісти і розкаятися, і це будуть пом’якшуючі обставини. Це вже слідчий офіційно оголосив. Три кагебисти вийшли, слідчий залишився сам зі мною. Він почав мене допитувати вперше як підозрюваного. Посадив за маленький квадратний столик на прикуту до підлоги табуретку, і я вже тоді зрозумів, що тут щось серйозне. Про-те ще допускав, що арешт імітують, бо вони здатні грати різні вертепні п΄єси, щоб заляка-ти. 
Допитував мене до пів на дев’яту вечора. Десь за п’ятнадцять дев’ята викликав нагля-дачів, з΄явилися два прапорщики, забрали мене, спустили на поверх нижче і посадили в бокс, зовсім малесенький. Є такі стоячі бокси. В ньому була дерев’яна лавка, я сів, але но-ги не міг розпрямити, колінами підпирався в двері. Бокс сантиметрів 40 глибини. У такій напівсидячій позі пробув там хвилин 15. Думаю, чи вони виставу роблять, а чи справді арештували? Вивели мене з цього бокса, знову ґрунтовно обшукали, забрали пояс, годин-ник, шнурівки зі взуття. Десь пів на десяту – за п’ятнадцять десята завели мене в камеру. Краватку забрали. Я завжди ходив акуратно одягнутий. Кинули в одиночку, в манюсеньку камеру метр двадцять ширини і два метри довжини. Нічого в камері немає, тільки малень-ка в кутку параша, тумбочка і ліжко залізне з таких металевих пластин, десь 5-6 сантимет-рів ширини і п΄яти міліметрів товщини. Ліжко тяжке, залізне, чи прикуте воно до підлоги, не знаю. "Отбой, – кажуть, – ложитесь спать". Але який сон у першу ніч арешту? Я, зви-чайно, збуджений сильно, не спав, часом хвилевою дрімотою засинав, прокидався, але не спав майже цілу ніч. Не знаю, котра це була година, бо годинник забрали, ну, четверта, п’ята, десь з-під низу – істеричні, жахливі крики: «О-о-о, мамо! Боже!» Стогони не істери-чні, а мученицькі, болісні, страждальні. 
В.Кіпіані: Жіночі чи чоловічі? 
І.Гель: Чоловічі, тільки такі дуже разючі, проникаючі в глибину душі. Це справді си-льно впливає на людину. Від тих проникаючих стогонів і зойків я зірвався, став на ноги, почав ходити, а мент підходить і каже: "Подъёма ещё не было, ложитесь". Мені не ле-житься, я продовжую ходити. – "Здесь порядки другие. Мы скажем, когда надо вставать, тогда ложиться уже нельзя будет". Я ліг, але ж не сплю. Минає кілька хвилин – і знову зойки, стогін, крик… Цікаво, що коли наглядач говорив, то крику не було чути. Чи вони відключали, чи що. Багато разів повертався я до першої ночі – що це було? Це – постфак-тум. А тоді що я думав? – "Іване, б’ють". Тато мені розповідав, як б’ють, як мучать, але в більшості з нас було враження, що тепер тортур не застосовують, як у сталінські часи, а все ніби так цивілізовано. "Іване, б’ють, візьми себе в руки. Іване, візьми себе в руки!" І я почав психологічно мобілізовувати себе: якщо тато витримав отаке – і ти маєш витримати, ти мусиш витримати. А я – ось бачите, оці нарости. Це я себе привчав до тортур ще юна-ком 15-16 років. Я вже тоді добряче курив. Отже розкурював сигарету і прикладав до ру-ки. Поки вона не погасла, я не віднімав. Спочатку рука смикалася, коли сильно боліло. Так робив багато разів, поки не привчив себе до того, що вона вже не смикалася. А потім ще прикладав сигарету на витягнутій руці. Лише тоді, коли вже і витягнута рука не смика-лася, коли припалював її сигаретою, я перестав це робити, бо зрозумів, що біль зможу ви-тримати. Та це було в юнацькі роки, коли мав 15-16-17. Ну, ще може 18 років. По суті, я психологічно готував себе до цього. І такий «тренінг» став у пригоді. Бо коли арештували, то я наказував собі внутрішнім голосом: "Іване, б΄ють. Візьми себе в руки". Зірвешся з лі-жка – а мент тебе змушує лягати. Нарешті настала шоста година – "Підйом"... 
Наглядачі ходять у повстяних тапочках, аби не створювати шуму. Заслонка тюремно-го вічка, у яке постійно заглядають, зроблена з ґуми, щоб не гриміло від тертя об залізо. Бо в тюремному лагері на "спецу" вона була залізною, наглядачі там уже не дуже церемо-нилися, але також, якщо треба було, ходили у повстяних капцях, в обрізаних валянках і тихо заглядали). "Подъём!" Я встав. "Туалет". Дали мені рушника. А я селянський син, та-то ще з дитинства, скільки себе пам’ятаю, літом і зимою на подвір΄ї мився до пояса в хо-лодній воді з криниці або розтирався снігом. Ще з дитинства і я, як тато, робив це. 
(Можу вам розповісти ще епізод з дитинства. Тата арештували, протримали два тижні й випустили. Тато був головою колгоспу в 1949-50 році. Але номінальним головою колго-спу був такий Отверко, очевидно, відряджений зі Східної України, бо гарно говорив укра-їнською, їздив на мотоциклі. Ще діяло підпілля, то голова колгоспу приїжджав на дев’яту, а о п’ятій уже змивався, щоб його часом не пристрелили. Увесь обсяг роботи виконував той, що формально теж називався головою колгоспу, а по суті був його заступником або бригадиром. У ті роки в нас у пивниці, ще до арешту батька, завжди було багато підсоле-ного сиру, масла, солонини, у коморі продуктів, гречка, пшенична крупа. У моїй справі, до якої ми наближаємося, є виписка з батькової справи, що тато був станичним і зв΄язковим окружного провідника СБ. Він дав велику кількість пиломатеріалів у ліс, продуктів, навіть сказано: 25 голів свиней і 10 голів, якщо узагальнити, великої рогатої худоби. Це в такій кількості, бо в підпілля одночасно цілу корову, звичайно, не давали, а частинами. Це так слідчі, а згодом і архівісти в цій довідці підбили підсумки. Тата випустили ніби щоб за-кінчити жнива. 
Одного дня зранку мама як завжди розбудила мене пасти корови. А я, очевидячки, за-кинув палицю, що там мав. Шукаючи, заглядаю в стодолу. Що таке стодола, Ви знаєте, так? Заглядаю на тік, у стодолу – а там щось чорне рухається. Таке перше відрухове вра-ження. Та я впізнав, звичайно, тата. Тато, коли я грюкнув дверима, озвався: "Іване, ти що тут робиш?" Відповідаю: "Палиці шукаю". А він: "Ти мене таким побачив, але щоби ніко-му нічого не казав, бо я дав підписку!" А тато весь чорний, так збитий, ну, суцільна була чорнота, тільки обличчя біле. А решта все синє-синє, без проміжків світлого – і руки, і спина, і груди та живіт. А тато що? Тато ховався в стодолі, щоб я не бачив отієї чорноти, інші. Бо люди до голови колгоспу часто приходять. Аби односельці не побачили його не одягнутого і такого збитого, тато перейшов митися з сіней і подвір΄я до стодоли, на тік. "Ти, Іване, нікому не кажи, що побачив!" А я вжахнувся – я тільки тоді зрозумів, у чому справа. Чому тата випустили? Офіційний мотив був такий: довершити жнива. Але я певен, ще перед тим, як у нашому селі відбулися великі арешти, облавники викрили криївку. У ній був окружний провідник ОУН, чотири боївкарі і секретарка. Щоб упевнитись, що кри-ївка порожня, туди кинули когось із наших односельчан – узяли пастуха, чи не почнуть стріляти. Але вхід уже був відкритий, в каструлі лежала картопля, це примус був теплий. Тобто хтось вчасно попередив, партизани зуміли сховатися. Я переконаний, що тата випу-стили як наживку, чи не вийде хтось на зв’язок. А за хатою пильно стежили. Бо навіщо бу-ло випускати? Коли ніхто не з΄явився, тата через два тижні арештували, ОСО його судило, "Особое совещание", "трійка". Вона тата відправила в Тайшет, у табори.) 
Так от, коли мене повели в туалет під наглядом тюремника, а там на туалет – Василь, звичайно, знає, – дають усього п’ять хвилин. Я зробив свої справи, швидко сорочку скинув і холодною водою, там іншої й не було, до пояса буквально себе злив. А наглядач наді мною стоїть і вже насильно тягне і сичить: "Вы срок свой перебрали". Я розтерся й відчув себе спокійним, мобілізованим. О восьмій годині дали сніданок, а вже о пів на дев’яту по-чали допит – знову Денісов допитував. 
Приблизно до грудня я не давав ніяких показів. Хіба підтверджував відомі факти. А в грудні заводять у слідчий кабінет Богдана Гориня. Це було несподівано й не очна ставка. Богдан каже: "Іване, треба всі справи закінчувати, пора давати покази – ми всі даємо пока-зи, є таке рішення..." Може, ми цього не будемо писати? 
В.Овсієнко: Ви кажете, зайшов Богдан Горинь – як зайшов? 
І.Гель: Завели Богдана. 
В.Овсієнко: В камеру? 
І.Гель: Ні, в кабінет слідчого. І я після зустрічі з Богданом, орієнтовно з грудня, почав давати покази, тобто погоджуватися з тим, що вони мали. Вони знайшли в мене проект програми Національно-демократичної партії. 
В.Кіпіані: Вами написану? Ви її писали? 
І.Гель: Ні, то були тези. А програма, яку я писав на основі цих тез, їм не потрапила. Я от Василеві казав, що мені пропало два слоїки, як у нас кажуть – дві трилітрових банки самвидаву, тепер ми назвали б цей сховок архівом. Там був самвидав і різні матеріали за-ховані. Усе, що лежало недбало приховане, тато ховав – тато ще жив. У селі пройшов об-шук – і нічого не знайшли. А потім, коли мене арештували вдруге, рідні переховали в ін-ше місце (тата вже не було). Закопали на городі, біля хати недалеко. 
В.Кіпіані: Це хто? 
І.Гель: Моя родина – рідна сестра і тітка, яка, як я вже казав, була монахинею. Але вони закопали неглибоко. Це були слоїки, залиті смолою. Їх виорали – виорав сусід, який співпрацював, очевидно, з КГБ. Усі це знали, бо він на міліцію працював. І вони відразу ж при ньому все це спалили. Облили гасом чи бензином і спалили. Я вже не пам΄ятаю, що там було. Сусід таки доповів, у село приїхало двоє людей, дивилися, пробували розгорта-ти попіл, але воно вже було змішане з землею. Попіл лежав цілий день і цілу ніч, припав росою і змішався з землею – так мені сестра розповідала. Мені тих архівів дуже шкода, бо там були написані від руки матеріали, а не лише надруковані на цигарковому папері. Та-кож написані на трансформаторному папері – ще тонший, але він цупкіший, на ньому ду-же добре писати. Ми це називали "змікрувати". Такого паперу я мав у концтаборі повно, бо завжди, як сестра чи дружина висилали якусь фотографію, то обмотували саме цим па-пером. Вони знали, це було домовлено, щоби постачати його в лагер. Власне, оця книжка "Грані культури", що я її написав у Сосновці, «змікрована» на такому папері. 
В.Кіпіані: Вона є в мене зараз з собою. 
І.Гель: Так от, я відчув себе мобілізованим, сильним, упевненим. 
Якби вони не пробували мене залякати, запанікувати, то, може б, якось захитався чи заламався – я не думаю, але допускаю такі речі. Оте, що вони намагалися мене психологі-чно налякати стогонами і криками, вважаю, було записано на магнітофон. Тобто не певен, чи вдавалися до катувань, але могли справді бити, бо поряд є КПЗ міліції, і перші три дні вони там справді "вибивають" дані. У КПЗ фахово б’ють, я один раз, уже пізніше особисто чув, як б’ють. Ми з Михайлом Осадчим явно пересвідчилися, як вибивають покази, чули, що відбувається із затриманими. Ми гуляли у дворику, а міліція катувала людину і все бу-ло чути. Та кожний по-різному на биття реагує. У випадку зі мною, вважаю, що стогін і зойки було записано на магнітофоні і десь із сусідньої камери його транслювали. 
Ранком після першої арештантської ночі вже о дев’ятій годині чи навіть ще перед де-в’ятою мене потягли на слідство. Почався восьмимісячний процес слідства, потім суд, три роки ув’язнення за двома статтями. 
В.Овсієнко: Вас одного судили в залі суду? 
І.Гель: Ні, у нас спочатку була справа №27. Ціла група за тією справою йшла – йшли Михайло Горинь, Михайло Масютко, Богдан Горинь (називаю майже в алфавітній послідовності), Іван Гель, Михайло Гринь… Його випустили. Потім Михайло Осадчий, Михайло Косів, Мирося Зваричевська, Слава Менкуш, Ганна Садовська. Та вже коли по-чали готувати справи до суду, нас було порівняно багато, і якби (це моя думка, звичайно, але думаю, що не помиляюся) на одну лаву підсудних посадили всіх підсудних, а поряд з нами ще стільки адвокатів, то це була би справді солідна справа, відбувся б великий гру-повий процес, що викликало б потужний суспільний резонанс і реакцію в світі. Вони цьо-го боялися, тому влаштували справу Геля і Слави Менкуш, а Масютка вивели в окрему справу, а в третій справі судили Михайла Гориня, Богдана Гориня і Михайла Осадчого. А Михайла Косіва і Миросю Зваричевську – відпустили, вони покаялися. Особливо скру-пульозно й «щиро» це робив відомий нині патріот Міша Косів. (М.Зваричеська була за-суджена до 8 міс. ув΄язнення і відповідно звільнена 24.04.1966 р.. М.Косів звільнений за по-становою слідчого відділу УКДБ при РМ УРСР по Львівській обл. 6.03.1967 р.. Згодом брав участь у виданні «Українського вісника» В.Чорновола. – В.О.)

МОРДОВІЯ. ЯВАС
Табірне життя починається після тривалого етапу. Привезли мене в лагер Явас через Потьму. Думаю, читачам цікаво буде знати, що таке етап. Найжахливіші, я сказав би, мо-менти в житті політичного в’язня і найбридкіші – це є етапування до місця призначення, до концтабору. Перший мій етап – зі Львова до Харкова. Доба у вагонному «купе»-трійнику. Зустрічає конвой із собаками. Прибув на Холодну Гору. На Холодній Горі по камері бігають щури, бо каналізація є відкритою, тобто під стіною, протилежною від две-рей, споруджено бетонний рівчак, яким пливуть фекалії через усі камери. Камерна підлога не дерев’яна, а бетонна. Це етапна камера. Бо згодом, коли я вдруге їхав, то мене завели вже в цитадель, яку будувала ще Катерина II. В цьому корпусі метр двадцять або більше товщина стіни, стеля сферична, півкруглі вікна. Принаймні там не волого і не пливуть ка-налізаційні стоки. Є параша. А в першій етапній, куди кинули мене в Харкові, – нестерп-ний сморід, бігають щури, холодно, волого. Тримають сім днів, можуть десять і місяць. Етап іде, якщо за розкладом, через кожних десять днів, але тебе можуть тримати там і два місяці. 
Наступний етап – з Харкова до Воронежа. Воронізька пересилка – теж камера смерт-ників у підвалі. Матраца не дають, ліжко зварене з таких залізних смуг, приварене – я вже точно пам’ятаю – до підлоги, прикріплене або забетоноване, а посередині камери бетон-ний стовпчик висотою 40 сантиметрів і на ньому товста металева шайба з двадцятиміліме-трового заліза, вирізана газовим різаком. Там, очевидно, всередині до неї приварені стри-жні. Усе це вбетоноване. Ти сідаєш на залізо – чи це зима, чи літо, чи осінь, – ти можеш лише на ньому присісти. На ліжку заборонено сідати, хоч на нього матраца і не дають. Це залізні нари. Двері прикуті товстим ланцюгом і відчиняються на цьому ланцюгу тільки до половини. Наглядач кричить: "Приготовиться на выход!" Людину відведуть на прогулян-ку всього на 15-20 хвилин – і назад у камеру. У Воронежі я пробув дев’ять днів. З Вороне-жа – в Ряжськ. Ряжськ під Рязанню. Звідтіля в Пензу, з Пензи в Потьму, з Потьми вже в Явас, табір №11 строгого режиму, дві тисячі людей, 60% – українці. 
«Населення» табору різних категорій. Серед українців були й поліцаї, найбільше, зви-чайно, повстанців – підпільників, вояків Української Повстанської Армії. Зустрівся я там зі своїми земляками Андрієм Губичем, Михайлом Вітром, Василем Мисаківцем, Євгеном Прухніцьким – усі досвідчені підпільники. Через місяць привезли Панаса Заливаху, ще через місяць Михайла Гориня, Богдана Гориня, з київської групи Славка Геврича і Сашка Мартиненка, з Одеси Святослава Караванського. На одинадцятому вже були Левко Лук’я-ненко, Іван Кандиба і майже вся їхня Робітничо-Селянська спілка. Запам’яталося, що в пе-ршу чергу нас познайомили з елітою лагера – Михайло Сорока, Василь Левкович, Данило Шумук, Юрко Шухевич, Іван Покровський, Степан Вірун, Степан Сорока, ще багато імен, але зараз мені важко сконцентруватися. 
Наш приїзд викликав надзвичайну реакцію. Можливо, необізнаному читачеві вида-сться дивним, але про це важливо розповісти. У тюрмі, в концтаборі КГБ веде постійну дуже жорстку і продуману психологічну гру, намагається деморалізувати людей будь-яким чином – не лише самим ув’язненням, жорстоким режимом, але в першу чергу нама-гається деморалізувати психологічно. Я дещо примітивізуватиму, спрощуватиму процес обробки, але за змістом він точний, як фото. Викликають в΄язня і кажуть: "Ну навіщо ти тут сидиш? Ти міг би бути викладачем в університеті, ти міг би нормально працювати, ма-ти дружину, дітей виховувати. Глянь навколо – твоєї ідеї ніхто більше не підтримує. От зібралися ті, що тут є, і все, а зараз ніхто про самостійну Україну вже не думає. Люди но-рмально живуть, розмовляють українською мовою, вчаться по-українськи, думають про великі будинки, про нормальні квартири в місті, про якусь роботу, про те, щоби дітям да-ти освіту. Ти тут гниєш у тюрмі, а твоя дитина там не має за що жити нормально, бо мама одна не може дати того, що дасть батько. Вона і вихована не буде, як слід. Але і вчитися ми їй не дамо, – вони прямо це кажуть, – бо ж вона піде твоїми слідами...". І так постійно, упродовж років – терміни ж великі. Коли ніхто новий не приїжджає з борців, які продов-жують ідею державности України, коли цей табір закритий герметично і туди немає дос-тупу нелегальної та об΄єктивної інформації, бо всі листи цензуруються, найменша вісточ-ка, що могла би підняти настрій політв’язня, обов’язково буде конфіскована, будь-яка – чи з концтабору у велику зону, чи з великої зони в концтабір. Така «залізна завіса» і однома-нітність буття в тяжкому режимному лагері гнітять людей. Отож в’язні нашим приїздом дуже втішилися – усі ті «важковаговики», бо кожен мав 25, 15 років, а в кого було менше, той уже відсидів.
Ми дуже близько зійшлися з Панасом Заливахою. Так складалося, що він завжди при-ходив до мене: "Ходімо, Іване, потопчемося". Можна було вийти на доріжку, по зоні по-ходити. Тривало зближення з Михайлом Горинем, але Михайла швидко перевели на сім-надцятий. Близько ми зійшлися з Юрком Шухевичем, з Михайлом Масютком, але Масют-ка також швидко забрали в інший лагер. На 11-му був і Валентин Мороз. Тут він написав свій знаменитий «Репортаж із заповідника імені Берія».
У Явасі ми, молоді в΄язні, розпочали, точніше, відновили згасаючу через утому людей тривалим ув΄язненням боротьбу з тюремниками, з посиленням режиму, а головне – розпо-чали чи продовжили боротьбу із Системою в самих лагерах, започаткували систематичний цілеспрямований вихід інформації у «велику зону», а звідти – на Захід. Звідтіля наші заяви поверталися в Україну через радіо «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі тощо. Ми ого-лошували одиночні і групові голодівки протесту, і вже того дня або наступного про це по-відомляла, скажімо, «Свобода» чи Бі-Бі-Сі. КГБ скаженіло від «проколів» у роботі, але вони не здогадувалися, що ці акції протесту заплановано задовго до початку і цю інфор-мацію передано заздалегідь. Тому вони заставали тюремників зненацька, оперативні слу-жби навіть серед своїх шукали «кротів», тобто зрадників. Такі акції мали великий вплив на в΄язнів, давали добрий результат, бо викривали свавілля тюремників, але відбивалося на учасниках акцій – до них прискіпувалися, саджали в карцер, у БУР (барак усілєнного рєжіма), позбавляли побачень. Та незважаючи на кари, ми продовжували акції протесту. 
Саме з другої половини 1960-х років, у час нашого прибуття, брежнєвська кліка взя-лася посилювати режим утримування в’язнів. Нас змушували ходити «строєм» у їдальню, забороняли вдень сідати або лягати на ліжка, вимагали принизливо називати своє прізви-ще, ім΄я, по-батькові, статті Кримінального Кодексу, за якими тебе судили, тривалість те-рміну, коли під час виводу на роботу нарядчик вигукував прізвища в΄язнів. 
Вивід на роботу – це цілий ритуал. Біля брами в «запрєтой зонє» стоїть два десятки наглядачів, офіцерів лагера, начальник або його заступники. Тут же взвод або й більше конвоїрів із автоматами і собаками. Браму «запретки» перекривають ще з десять нагляда-чів, вишикуваних у лінію, які «шмонають» (обшукують) тих, кого виводять на роботу. Бі-льшість з них – офіцери зі «свєрхсрочніков» – уже підстаркуваті, ледачі, ситі й пересичені, але коли опиняються у великій групі, то намагаються показати «свойо служебное рвєніє», стараються догодити начальству. Вони, зрештою, садисти за природою, бо нормальна лю-дина не захоче працювати на такій принизливій і нечистоплотній роботі – обмацувати лю-дей, навіть їхні статеві органи тощо. А з протилежної від «запрєткі» сторони (розповідаю про лагер № 11 у Явасі) на лагерному майдані чекають свого виклику сотні в΄язнів, бо за-пізнитись не можна – буде кара.
Отож нарядчик (обов’язково стукач, довірена особа тюремників, але із в΄язнів) міцним голосом вигукує прізвища. В΄язень повинен, як уже було сказано, голосно, щоб чули тю-ремники, виголосити дані про себе й тоді йти до лінії наглядачів для особистого «шмону». А вже після обшуку ставати в колону, яку охороняли конвоїри з собаками. Коли збереться «отряд» чи «бригада», конвой кричить: «Предупреждаю – шаг вправо, шаг влево счітаю побег і стреляю бєз прєдупрєждєнія. Шагом марш». Тоді вже колона прямує до місця пра-ці в такому ж колючому пеклі.
У цьому натовпі в΄язнів чекаю своєї черги. Майже всі вони мені ще не знайомі, але старожили новоприбулих бачать і вивчають відразу ж. Та й запам’ятати багатьом легше декількох, аніж одиницям багатьох. Нарядчик викрикує моє прізвище. Відповідаю йому «є» і йду до лінії наглядачів, якийсь із них має мене обмацати. Та раптом чую пискливий голос заступника начальника лагера по режиму Іоффе: «Гель, почему не отзиваєтесь?» – «Я вам не єфрейтор, а політіческій заключьонний», – голосно відповідаю підполковнику. «Взять єго, водворіть в карцер», – вже несамовито верещить Іоффе. Такого він, звичайно, не чекав. Два наглядачі кидаються на мене, щоб викрутити руки і відвести в карцер. Тоді я був молодим, мав рельєфну мускулатуру, дещо, як бачите, дотепер збереглося, а в армії здав на другий розряд з гімнастики – крутив «сонце» і перший – з футболу. Та й робота слюсаря наганяє мускулатуру і силу. Одним словом, вони схопили мене за руки, а я повів руками назустріч до середини, мєнти зіткнулися животами і відпустили руки. Тоді мене схопили інші наглядачі за шию і голову, повисли на руках, скрутили їх назад і так відвели в карцер. Так я отримав перших 15 діб. Таких епізодів було ще декілька. Те саме робив Сашко Мартиненко з київської групи Євгенії Кузнєцової. А Славко Лесів, коли його при-везли в Явас, на вивід на роботу виходив «сальтом». Він розганявся і дорогу в 30-40 мет-рів перевертаючись із ніг на руки, знову на руки і знову на ноги, поки не зупинявся біля лінії наглядачів. Його завертали або відразу вели в карцер, а він повторював свої гімнас-тичні витівки. Таким чином ми перетворювали ненависне, похмуре ледь не священнодійс-тво тюремників, яке мало служити упокоренням, знущанням над людською гідністю, на зухвалий вияв протесту, на посміховисько над тюремниками. Промовистим є ще один факт.
КГБ й оперативники МВД (так звані «куми») намагалися використати епізод з Іоффе для компрометації мене як антисеміта. До цього вони залучили нарядчика, який підійшов до Юлія Даніеля й нібито у випадковій розмові передав йому, що я начебто сказав не єф-рейтор, а єврей. Отже, виходило, що «я вам не єврей, а політіческій заключенний». Тобто зневага єврейської людської гідности. Відвертий антисемітизм. А в Явасі був Веніамін Іо-фе – політв’язень із ленінградської групи, з яким я був у дружніх стосунках. Та до мене ця провокація ще не дійшла, бо я сидів у карцері.
Коли ж через 15 днів вийшов звідтіля, до мене підходить Юлій Даніель і каже: «Іван, я могу понять бандеровцев – оні форміровалісь і жілі в антісемітской атмосфере, но ви то человек другой епохі, уже не било ні Гітлєра і Геббельса, ні Кагановіча, Троцкого, Сталі-на. Откуда у вас такой злобний антісємітізм?» Таке запитання вдарило по мені як грім з ясного неба. Запитую: «А в чому ви побачили мій антисемітизм?» – «Ну как же. Зачєм оскорбляете єврєєв? Среді нас, как і среді українцев ілі другіх народов, єсть разние люді. Вот єврей Іоффе – комуніст, фашист, жандарм, которий садіт і іздєваєтся над людьми. А вот лєнінградскій Іофе – єврей, которий сідіт, как я, как ви і тисячі другіх» – «Но, господін Даніель, кто вам сказал что ето било слово єврей? Я говоріл подполковніку Іоффе «я вам не єфрейтор» і т.д. А ви обвіняєтє меня в том, чего я не говоріл. Давайте провєрім». Ми разом пішли по людях виясняти і вияснили, що було «єфрейтор». Юлій вибачився. Тоді пішли до всіх знакових євреїв, а було їх доволі багато. І Юлій сам спростовував, що було сказано мною. Останнім був нарядчик, який розповсюджував цю інформацію. Юлій запи-тав: «Ти мнє скажі в его прісутствії, что говоріл Іван Іоффе». Той спочатку ніби знітився, а потім прямо сказав: «Юлій, я же работаю нарядчіком, я должен виполнять прікази». Дані-ель заїхав йому в пику. Нарядчик навіть не відмахнувся – був досвідченим зеком, знав, що може отримати ще більше. Це нас дуже зблизило. Юлій запропонував перейти на ти, а рі-зниця у віці була значною, він був фронтовиком, дуже рішучою, шляхетною людиною. Заочно Юлій познайомив мене з Ларисою Богораз. Вона завжди передавала мені вітання або надсилала поштівки, Лариса виросла в Харкові. Блискуче володіла українською мо-вою, перекладала нашу поезію російською, і поезію Даніеля – українською. Богораз разом з Людмилою Алексеєвою або поокремо повинні були зустрічати нас із Юрієм Шухевичем на вокзалі в Москві. Це запропонував мені Даніель, і він же про це домовлявся з Ларисою, а вона – з Людмилою. Окупація Чехословаччини нам завадила. А Юлій з Ларисою розій-шлися після його виходу з-під варти. У них не склалося життя ще до арешту Даніеля, але шлюб вони зберігали до повернення Юлія з лагера. Лариса декілька разів приїжджала на побачення. Між першим і другим ув’язненням я також декілька разів бачився з Богораз, передавав через неї самвидав на Захід. Але частіше робив це через Л. Алексеєву. В Тарусу до Даніеля, на жаль, не їздив. А шкода, бо скоро він помер. 
Таким був зовнішній, видимий бік нашого буття в Яваському лагері суворого режиму. І таких фактів боротьби з тюремною системою можна навести ще багато. Існував, однак, і невидимий, але значно важливіший і дієвіший бік лагерного руху опору.
Майже всі ми, новоприбулі молоді в΄язні, усвідомлювали вагу слова. Власне за Слово нас тоталітарний режим і карав, бо воно в добу швидкого розвитку продуктивних сил та інформаційного простору ставало найнебезпечнішою зброєю і загрозою для його існуван-ня. Тож ми налагодили «витік інформації» з лагерів, у першу чергу з 11-го, де біля двох тисяч в’язнів, понад дев’ятсот з яких – українці. Функціонував завод з виготовлення меблів як для простого люду, так і вишуканих, красивих, ручної роботи – для високого начальст-ва та московського готелю «Россия», який згодом згорів. Текстура – шпон з горіха – при-ходив з Австрії та Югославії, карельської берези – з Фінляндії, червоного дерева – з Авст-ралії і Африки. Високоякісної фурнітури було достатньо, тому почали виготовляти суве-нірні речі, а в них упаковувати лагерну інформацію, написані заяви, статті.
До передач таких «сувенірів» було задіяно багато людей із числа шістдесятників. Та найбільше цим займалися Святослав Караванський (він, звичайно, не шістдесятник, зате надзвичайно енергійна й ділова людина), Опанас Заливаха і я. У цій роботі найважливі-шим був організаційний момент – знайти довірену людину, яка погодилася б передати ма-теріал за потрібною адресою. Адже якщо провал – цій людині загрожував новий термін, а ненадійний кур’єр міг просто «здати» організатора передачі. Ще один момент – виготов-лення речі, що не викликала б підозри, в якій знаходитиметься «контейнер» з інформаці-єю. «Сувенір» повинен бути красивим, функціональним, невеликим. Ми знаходили такі варіянти. 
Скажімо, екслібриси Опанаса Заливахи я передав у «махорочниці» (своєрідному порт-сигарі для махорки). Ще задовго до цього я, як слюсар-інструментальник, виготовив йому різці з дуже доброї сталі, хлопці виточили до них відповідні ручки. Панас тішився й казав, що таких «фірмових» різців не мав навіть удома. Він вирізав ними дерев’яні шкатулки, птахів, образки, а в середині між стінками чи в цілком непомітно просвердленому отворі розміщали тюремний самвидав. Так із зони вийшли мої заяви, які Чорновіл помістив у книжці «Лихо з розуму», заяви і матеріали С. Караванського. Для екслібрисів Панаса ми придумали махорочницю. Я зробив у своїй майстерні залізну матрицю, на якій зі шпону, розмочивши його, виготовив внутрішню стінку. На ній розташували понад або біля два-дцяти екслібрисів. Знову закрутили шпоном, який у вологому стані стає еластичним мате-ріалом і легко гнеться в потрібному місці. Панас під час такої роботи часто кепкував, зви-чайно, дуже по-доброму, яким і сам був. Він перефразовував російську приказку «Голь на видумку хітра» на Гель і сміявся, що переграємо тюремників. Такі сувеніри через мужніх людей потрапляли до моїх родичів, потім до Ольги Гориневої або Івана Світличного і далі на Захід.
Наведу ще приклад. Почувши разом зі мною та іншими в΄язнями розповідь наших друзів-литовців, як їхні побратими намагалися здійснити втечу «на ривок» і як їх по-звірячому убивали, Валентин Мороз написав блискучий «Репортаж із заповідника імені Берія». Дав прочитати Панасові й мені. «Репортаж» був справжньою бомбою, зате Вален-тин виявився безпорадним і не міг сам організувати передачі матеріалу у «велику зону». Кожної миті його могли викрити наглядачі під час обшуків або хтось «настукати» – у ко-жній секції бараку тіснилося 45–50 чоловік, у бараку – 200, а в цеху – 300-350. Панас За-ливаха і я почали шукати виходу на зовні. Мені вдалося переконати свого земляка – кома-рянина Андрія Губича – взяти «Репортаж», коли виходитиме з-під варти вже додому. Ми вирішили вмонтувати матеріал у взуття. Ще один земляк, Василь Мисаковець, колишній районний провідник ОУН, попросив литовця, який працював у шевській майстерні, розіб-рати нові кирзові черевики з гумовою підошвою, вирізати в каблуках місце для «Репорта-жу...», майстерно знову склеїли каблуки ґумою і ще раз змонтувати черевики. А Губич спокійно, як партизан-підпільник, пройшов через останній обшук, черевики також пройш-ли через випробування. У них Андрій приїхав додому, наступного дня приніс їх до моєї мами. А тітка-монахиня з Кліцка – мого рідного села, привезла до Львова і передала Олі Горинь. Оля повезла Іванові Світличному до Києва, вже Іван розпоров черевики, вийняв «Репортаж...», роздрукував, поширив в Україні та передав у Москву, звідтіля він потрапив на Захід. Отакими були технології та маршрути виходу матеріалів в’язнів із лагерів. Існу-вали, звичайно, інші варіянти й інші люди, але ризик тих, хто це робив, був дуже високим. Якщо траплявся провал, вони отримували додатковий тюремний термін.
Трохи згодом, та ще під час першого ув’язнення, ми «освоїли» нову технологію: «від-крили» тонюсінький, але цупкий трансформаторний папір, на якому можна було написати дуже багато надзвичайно дрібно. Олівці 1 або 2Т заточували як вістря голки й писали так тонко, дрібно й густо, що ті, хто розшифровував написане, мусіли користуватися шестик-ратною лупою. Робили капсули розміром, який можна було ковтати. А герметично закри-вали їх поліетиленовою плівкою з кульків. Під полум’ям сірника вона плавилася і склею-валася. Щоб капсула була герметично надійною, так склеювали її декілька разів. Винахід-ником цього методу був Святослав Караванський, людина колосальної енергетики, невга-мовна в пошуках способів боротьби з тоталітаризмом, блискучий мовознавець. Потім ви-готовлення капсул стало найпоширенішим способом, його освоїли сотні людей, але ми були початківцями, розробниками технологій передачі матеріалів з лагера. 
Якщо не помиляюсь, у 1967 р. на побачення до С. Караванського приїхала дружина Ніна Строката. Її супроводжувала Надійка Світлична. Святославу побачення не дали, отож жінки зустрічали нас під час виведення на роботу і повернення («сйома») з роботи. Отоді я познайомився з Надійкою і Ніною. Ще їх трохи й налякав. Як завжди, ми прохо-дили колоною в дротяному коридорі, довжиною біля двохсот метрів. Виходити з колони було строго заборонено, це означало грубе порушення режиму. Надійка з Ніною стояли біля дротяної стіни з зовнішньої її сторони, я вийшов з колони, підійшов до них і предста-вився: «Я Іван Гель, поклін Україні. Будьте сьогодні о восьмій вечора з перпендикулярної сторони загорожі». І рукою показав, де це. Конвой засичав на мене: «Становісь в строй, падла, іначє очєрєдь пущу». Я знав, що в середину коридору він не має права стріляти, але все могло статися. Вівчарка через дроти на задніх лапах кидається до мене, хоч і не діста-не. А Надійка відчайдушно кидається до конвоїра, ледь не затуляючи мене собою і кри-чить: «Не смій! Ще мало ви настріляли!». Таким було наше знайомство з Надійкою і Ні-ною.
А підходив я до них тому, що Святослав просив сказати про передачу його матеріалів «напряму» – через «запрєтку» й кількарядну дротяну огорожу. Ми так інколи практикува-ли, але це було дуже небезпечно, оскільки тюремники могли легко перехопити «посилку», обшукавши адресатів чи просто перехопивши матеріал. Однак Святослав наполягав, що будь-яким способом хоче передати цей матеріал. Дівчата підійшли в домовлене місце, а ми вже давно чекали на них, тусуючись між бараками. Святослав попросив мене кидати матеріал, бо я добре потрапляв у «ціль». Це був шматок господарського мила з добре упа-кованим матеріалом. Ми стояли на гірці й у світлі прожекторів з вишки, добре бачили, як мило «приземлилося» в двох-трьох метрах від жінок. Але ті ж прожектори, очевидно, осліпили їх. Вони відразу ж не підняли мила, бо був сніг. Наступного дня їх уже не допус-тили до пошуків, але й тюремники його не знайшли. Тільки весною, коли розтанув сніг, хтось із мешканців Яваса підібрав шматок мила і користувався ним, поки не змилив до половини. Виявив папір у целофані, якого він відніс кагебистам. Вібувся суд, на ньому мордвин виступав як свідок. А Караванський отримав рік критої тюрми. З цього часу ми не бачилися. Деталі він мені розповів, коли ми зустрілися на «спецу» в Сосновці. Я почав «тягнути» другий термін, а він продовжував сидіти безвихідно. 

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО УВ΄ЯЗНЕННЯ 
З Юрком Шухевичем ми були до його звільнення і домовилися, що зустрінемося в Москві. Він звільнявся 21 серпня 1968 року, а я 24 серпня. Ми мали зустрітися в Лариси Богораз або в Люди Алексєєвої. В усякому разі, там Юрко повинен мене дочекатися. Але пам΄ятаєте, що 21 серпня 1968 року совєцькі війська окупували Чехословаччину. Там, у Москві, відбулася ота демонстрація Горбаневської, Литвинова, Делоне – п’ять чоловік їх було. (Семеро: Костянтин Бабицький, Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Вадим Де-лоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов, Віктор Файнберґ. – Ред.). Демонстрантів арештували й вони не змогли вийти нам назустріч. Юрка піймали біля вагону й він уже не міг поїхати в місто. Його прямо на вокзалі взяли, потримали добу або на Красній Пресні, або в Лефортово, поки всі документи підготували, а потім із супроводжуючою особою йо-го кинули аж у Нальчик. Власне, йому запропонували кілька міст, які би він вибрав. Оскі-льки Нальчик був найближче до України, то він вибрав Нальчик. Його посадили в купе разом із супроводжуючою особою, з якимось кагебістом, той його довіз до Рязані і сказав: "Якщо ти зійдеш або десь спробуєш вийти, то дістанеш ще строк, будеш сидіти далі". І Юрко поїхав у Нальчик. А ми з Михайлом Озерним звільнилися 24 серпня, приїхали до Москви, нас теж ніхто не зустрів. 
В.Кіпіані: А з ким Ви їхали до Москви? 
І.Гель: А ми звільнялися разом з Михайлом Озерним, якого арештували в Тернополі, – я думаю, що ви знаєте ту людину. 
В.Овсієнко: Так-так, у книжці Чорновола «Лихо з розуму» він є. 
І.Гель: Приїхали. (Михайло в той час почав зі свідками Ієгови зближуватися, з яко-юсь не нашою традиційною церквою). Нас ніхто не зустрів, а ми в Москві вже ні на кого не могли вийти, і прямо з вокзалу поїхали до Києва. Михайло відразу поїхав до Тернополя додому, а я залишився у Світличних. Ми з Іваном Світличним були знайомі ще десь із 1963 року, але такого прямого, безпосереднього контакту не було. А 1968 року мене На-дійка зустріла на вокзалі, завела до Івана, я в Івана ночував декілька ночей. Іван подарував мені вишиту сорочку, Надійка разом з Іваном водили мене по Києву. Тоді ми познайоми-лися з Василем Стусом, навіть фотографія є така, де я ще зовсім без волосся і в Івановій сорочці. 
В.Овсієнко: На обкладинці книжки «Нариси історії дисидентського руху в Україні» Бориса Захарова вона є. 
І.Гель: Так, може, там. Я там ще без волосся, Надійка Світлична фотографувала. На-лагодили ми зв’язки. Я повернувся, у Львові мені не дали прописки. 
В.Овсієнко: Ось та книжка Бориса Захарова. 
І.Гель: Так, ось. Дуже цікаво. Сорочка та, між іншим, Івана Світличного – він мені подарував. Я їхав у зеківському одязі, а Надійка взяла той зеківський одяг ніби в музей. Вона збиралася створювати музей з цього одягу, зеківських речей, листів тощо. 
В.Овсієнко: Отже, вишивану сорочку Вам дав Іван? 
І.Гель: Іван Світличний, це Іванова сорочка. Я йому через місяць або через два привіз галицьку таку, гуцульську. Він не хотів брати, але я кажу: "Іване, ти мені подарував, я ту сорочку бережу". 
В.Овсієнко: Тобто навіть дату цього знімка можна встановити. Після 24 серпня 1968 року через декілька днів, так? 
І.Гель: Так, це 26 або 27-го. Бо я був 28-го серпня вдома. А в моєму селі храмовий празник Успіння Матері Божої, у нас його дотримуються, дуже гарно, урочисто святку-ють, і якраз я приїхав з Києва о восьмій годині ранку до Львова, а зі Львова у своє село приїхав десь у десятій або одинадцятій годині ранку. Така моя епопея повернення. 

САМБІР. «ФАБРИКА САМВИДАВУ»
Прописки мені не дали ні у Львові, ні в Кліцку – моєму рідному селі. Ну, у Львові, я так розумію, вони не хотіли, бо у Львові я міг би загубитися, але, головне, дуже швидко налагодити контакти, а в Кліцку не дали прописку тому, що в Кліцку вони не мали профе-сійних людей, які би могли за мною стежити, бо я в селі – свій чоловік і також міг загуби-тися. Тому вони вибрали місто Самбір, де живе понад 40 тисяч населення, вже йдуть місь-кі процеси, постійний рух людей тощо. Я там нікого не знаю, хоч мешканкою міста була моя сестра. У такому місті вони можуть загубитися, а я постійно залишатимусь на видно-ті. У Самборі мене ще півроку не прописували, аж у березні 1969 року прописали. Мене постійно тероризував КГБ через міліцію: чому не прописаний, чому на роботу не влашто-вуюся. А я справді страшенно бідно жив. Мама колгоспниця, але в колгоспі вже не пра-цювала, треба було опікуватися батьком. Тато ще жив, та через рік помер, сестра працю-вала, але виховувала двоє дітей. Ви знаєте, що кожний зайвий рот у ті часи – це було не легко. Тим, що жив, завдячую сестрі. 
Я і в Самборі налагодив самвидав, і там було навіть легше працювати. Мене прописа-ли лише через півроку. Жахливий терор: міліція приходить щовечора до сестри, перевіря-ють, а я маю відмічатися. Паспорта мені КГБ не віддає, він начебто в Києві, бо справу взя-ли розслідувати знову, мовляв, відкрилися нові обставини. А без паспорта як замкнене ко-ло: не можу прописатися, без військового квитка не можу стати на військовий облік, а, отже, влаштуватися на роботу і прописатися, бо я військовозобов’язаний. Та коли я про це кагебістам кажу, вони відповідають: "Ваше дело на доследовании в Киеве. Вы, может быть, еще сядете". Мені було цікаво, звичайно, бо я прикривався, що їду за паспортом, двічі на тиждень їздив до Львова на КГБ за паспортом, та насправді їхав для того, щоби зустрітися з кимось зі своїх. Кагебисти розкусили мою хитрість і почали забороняти їзди-ти – паспорт, мовляв, у справі й буде тільки тоді й тоді. На що я реагую так: "У такому ра-зі скажіть міліції про це, бо міліція щодня приходить до хати й тероризує мене та рідних, чи вже прописався, і погрожує, що посадить за дармоїдство". Дільничний щодня заходить у восьмій-дев’ятій годині вечора, інколи навіть о десятій, провіряти, чи я є, а я хоч є, та не прописаний. Сестру лає за те, що живу не прописаний, і погрожує оштрафувати, а мене за те, що не влаштувався на роботу. Міліція може посадити за «дармоїдство», а КГБ твер-дить, що "на доследовании". 
Але в Самборі мені вдалося налагодити самвидав доволі добре. Були, по-перше, хлоп-ці – старі партизани Володимир Сорокаліт, Іван Петрина, Влодко Васюта, він ще живе, бо молодий і сів значно пізніше. Вони були вже більш-менш – особливо Васюта і Петрина – матеріально забезпечені, допомагали купити машинку, папір. А сестра моя працювала за-ступником головного бухгалтера в організації, яка називалася "Змішаний торг". Там було все. Я завдячую сестрі тим, що понад 20 кілограмів цигаркового паперу дістала мені дуже швидко. Ми назбирали грошей на машинку. В одного з тих хлопців родичі були вивезені на Сибір і ще не повернулися. Репресований родич закінчив Новосибірський університет і працював у Сибірському відділенні Академії Наук. Це були надзвичайно порядні люди. Тому машинку купили в Новосибірську, для конспірації, звичайно. Привезли і налагодили друк. Це було вже в середині 1969 року. 
Мене нарешті прописали в Самборі. Влаштувався слюсарем по ремонту бетономіша-лок у якомусь ПМК. Приходив до сестри на роботу завідуючий Старосамбірського рай-вно. Сестра каже: "Я маю брата, який працює слюсарем, а має університетську освіту". – "Ну то хай подає заяву". Вона йому не сказала, хто я. "Хай приходить, я візьму його на роботу. Деякі вчителі в мене не мають навіть педагогічного училища". Це передгір΄я Кар-пат. Старосамбірський район доволі глухий і у віддалені села люди не хотіли йти працю-вати вчителями. Але Старосамбірський район близько підходить в одній точці до Самбо-ра. Це село Надиби. Той завідуючий райвно влаштував мене там на роботу вчителем. Я пропрацював три місяці... 
В.Кіпіані: Історію викладали? 
І.Гель: Ні, історії мені не дали, її читав завуч, я викладав біологію, географію, в од-ному класі природу. І читав дітям поезію Симоненка. Школа мала шість гектарів землі, і все це –тобто обробіток ділянок, саджання різних культур, прополювання – лягало на вчи-теля біології. У попередні роки батьки скидалися грошима, щоб трактором зорати і зроби-ти решту роботи. Те, що нам виділили, я зі своїми дітьми обробив упродовж одного тиж-ня, посадив усі ділянки. Діти радо копали, і я з ними радо копав, бо – вчитель. А традиції були такими, що сільську дитину дуже важко змусити працювати ще й у школі, бо вона наробиться в своїй хаті, та ще й корови пасе і грядки поле чи картоплю сапає... Весь педа-гогічний колектив був вражений тим, як Гель зумів сільську дитину – то була кожного ро-ку проблема – примусити протягом тижня засадити всі ділянки, причому все під шнуро-чок, акуратно. А діти робили це з ентузіазмом, і я теж із ними працював і паралельно ще їм читав вірші, розповідав якісь історії. Про ув’язнення я, звичайно, нічого не казав. 
В.Овсієнко: Це була весна якого року? 
І.Гель: Уточнюю – весна 1970 року. Так сталося, що директор школи побудував собі хату в Самборі і хотів перейти на роботу до Самбора. А йому в райвно сказали так: "Знай-деш відповідного кандидата на директора школи – і ми тебе відпустимо". Ота подиву гід-на для вчителів організація обробітку ділянок зіграла зі мною злий жарт. Він узяв і подав мою кандидатуру, без моєї згоди, без розмови, навіть без відома. А я недипломований пе-дагог, бо мав ще закінчити шостий курс. 
В.Овсієнко: І треба ще в Комуністичну партію вступити, щоб стати директором! 
І.Гель: Так. А директор нічого про мене не знав, бо мене завідуючий райвно скерував, у селі треба було педагога. Всюди в гірських селах брак учителів дотепер, ніхто туди не хоче їхати. У райкомі почали ту кандидатуру розглядати. Райком дає запит у КГБ. Ті вжа-хнулися. А вони мали довідку, бо я їм передав, що працюю слюсарем по ремонту бетоно-мішалок. А як же я в школі опинився? Вони почали швидко досліджувати, і якраз напере-додні закінчення навчального року, вже кілька іспитів пройшли, збирає другий секретар райкому збори директорів шкіл, завучів і, звичайно, заврайвно. Формально райвно скли-кає, а на збори приходить другий секретар райкому і починає виступати: "До чого ви до-котилися! Ви затятого націоналіста, отамана української...". "Отамана" – мені це слово за-пам’яталося, коли в учительській розповідали, бо мене, звичайно, не запрошували на ті збори. – "Отамана української контрреволюції, бандерівця ви влаштували на роботу! Ви такі ж самі!" А той директор не розгубився – він зрозумів, що йому вже теж буде кінець, і каже: "Ні, це ви такий самий – чого ви мені не дали інформації? Що я – маю своє КГБ, що повинен знати, хто Гель? Прийшов, надзвичайно інтелігентна людина, шість гектарів зем-лі обробив за тиждень з дітьми – а ми тут по два трактори наймали й не могли нічого зро-бити. Він блискучий організатор – і звідки мені знати, хто він там такий?" У школі ж учи-телі вважали, що я працював в університеті або в якомусь іншому місці займав якусь доб-ру посаду, але, очевидно, дуже полюбляв жінок або ще там щось – і тому мене відправили як на заслання в Надиби. Звичайно, політичних підозр ніхто не мав. У Самборі – з ким бу-ли справи, той знав, але в селі мене знали як учителя, якого дуже люблять діти, та органі-затора, що зумів обробити шкільні ділянки. 
Одним словом, мене з тріском вигнали з цієї школи. Учителем у школу сестра мене влаштувала, бо сам я влаштувався слюсарем по ремонту бетономішалок. Було вільне міс-це, то мусів поспішати – адже мені погрожували терміном за «дармоїдство». Сестра, без сумніву, мала зв’язки, працювала заступником головного бухгалтера в "Змішторзі" і допо-могла мені ще раз: влаштувала працювати техніком в Управлінні осушних систем і гірсь-ких річок. Фірма укріплювала береги, споруджувала дамби, клала трубчатий дренаж на полях, копала канали. Береги і канали треба було обходжувати, в більшості по полях. Зар-плата там була всього 70 рублів, але робота надзвичайно добра тим, що ти не несеш від-повідальности. Маєш у кожному колгоспі, скажімо, вісім кілометрів каналів, то повинен їх обійти. Підключити руслового, щоб канали були скошеними, упорядкованими. Добра ро-бота ще й тим, що наче їдеш у колгосп, на поле, а насправді їдеш кудись на конспіративну зустріч. Пройшовся по тому полю – і ти бачиш, чи за тобою хтось стежить чи не стежить, а потім звертаєш убік і везеш самвидав чи матеріали до самвидаву, куди тобі треба. Так упродовж тих трьох років ми видали масу книг і дуже багато статей. 
В.Кіпіані: "Вивід прав України" Ви видавали? 
І.Гель: Так. Мені її не інкримінували, бо не знайшли. Мені інкримінували тільки "Крик з могили" Миколи Холодного, яку знайшли. У Стефи Шабатури 4 чи 5 листопада був день народження, то я їй подарував цю книжку і написав там побажання. Отож під час обшуку її забрали. 
В.Кіпіані: Це друковані на машинці книжки чи фотокопії були? 
І.Гель: На машинці. "Вивід прав України" – це збірка статей. Я думаю, що ви бачили цю книжку – концептуальні теоретичні визначення чи аргументація прав України на дер-жавність. Там і Франко, там багато авторів. Є Прокіп... 
В.Овсієнко: Мирослав Прокоп. 
І.Гель: Так, Мирослав Прокоп. Він має роботу "Україна і українська політика Моск-ви". Цю книжку також передруковано. Я мав ще й особистий інтерес: у роботі згадується Гринько Тершаківець – посол до австрійського Сойму і до польського Сейму. Це мій дя-дько. М. Прокоп називає його першою жертвою сталінського терору: 17 вересня 1939 року більшовицькі орди перейшли кордон, до Комарна прийшли 24 вересня. Посла арештували 25, а вже 3 або 5 жовтня Гринько Тершаковець пішов етапом на Колиму. Так що він вва-жається першою жертвою більшовицького терору на Галичині. Книжка дуже цікава, мала широкий попит, тому її передрукували. Після арешту Мороза я зібрав усю його публіцис-тику, написав передову й ми надрукували "Серед снігів" – повну збірку статей і поезій Мороза. Вона збереглася, я її маю. Навіть хотів узяти сюди, але просто не подужав. Коли почуватимусь ліпше, привезу. Книжку Михайла Гориня "Листи з-за ґрат" – теж понад триста сторінок, надруковано з моєю передмовою за півроку до його звільнення. 
В.Кіпіані: А це не перевидавалося? 
І.Гель: Та хочемо зробити. Я написав передмову, однак нема видавця. Оля шукала, вона хотіла Михайлові сюрприз зробити до сімдесятиріччя, та нічого не вийшло. Вони, можливо, думали, що я це зроблю, та мені не вдалося знайти таких грошей. (Вийшла до 75-річчя: Михайло Горинь. Листи з-за ґрат (До друку підготували І. Гель, О. Горинь і В. Овсієнко).– Харків: Харківська правозахисна група, Фоліо, 2005. – 288 с., фотоіл.). Я сприяв Михайлові Масюткові у виданні його книжки, але я не читав її, лише дав рекомен-дацію, а він там... Та Ви знаєте, мабуть. 
В.Овсієнко: Так, я маю його книжку «В полоні зла» 1999 року. От Ви кажете «вида-вали» – а тиражі які були? Одна закладка чи більше? 
І.Гель: Не всі однакові, але не менше п’яти закладок. У мене була така засада. Одна закладка – коли маєш чіткий зв’язок з закордоном, і там зроблять тираж. Отак Ірина та Ігор Калинці робили зі своїм журналом "Євшан-зілля", Михайло Осадчий з «Кафедрою». 
В.Овсієнко: То вже пізніше. 
І.Гель: Я знаю, я про це й говорив. Отак Михайло Осадчий робив зі своїм журналом "Кафедра". Він зробив одну закладку, передавав за кордон, закордон або транслював по радіо "Свобода", що йому підходило, і передруковував. А на той час ми ще не мали такого надійного зв’язку – переважаючу більшість передавали в Москву для закордону. Був спо-радичний, на жаль, не постійний канал через Польщу. І дуже цікаво, що те, що йшло на закордон через Польщу, потрапило за призначенням, а те, що йшло через Москву, – в кращому разі лише п’ята частина чи навіть десята, тобто одиниці. Відверто націоналістич-ні, державницькі роботи, в яких окупанти називалися окупантами, тоталітарний режим – тоталітарним режимом, все це залишалося в Москві, «пропадало», спалювалося, можливо, потрапляло в архіви КГБ, чи хто його знає, яким способом зникало. 
В.Овсієнко: То була «демократична цензура». 
І.Гель: Так, цілеспрямована цензура. Можу Вам сказати, мені це саме й Левко Лук΄яненко розповідав. Бо тоді, до 1972 року, масу речей було передано, але більшість пропало, не дійшло до адресата, хоч і КГБ не реагував відповідним чином. Ота ненадій-ність, ота аморальна цензура – цей російський шовінізм вражав. А інших контактів, крім польських, я не мав, там надійні були люди, але приїжджали рідко. Москва є Москва. В столиці і посольства, і акредитовані журналісти, і наукові конференції, і таке інше. 
Окрім названих книг, друкували ще п’ять номерів журналу "Український вісник". Бі-льшість із названих речей друкувала Роксоляна Данчин, студентка Дрогобицького педінс-титуту. 
В.Кіпіані: То Ви ще тоді підтримували зв`язки? 
І.Гель: Так, з Чорноволом ми на той час і товаришували, і добре співпрацювали. Але Чорновіл теж так робив, що друкував одну закладку, давав мені примірник, я вже друку-вав більше. Чорновіл спочатку навіть пропонував мені стати членом редакції, але потім відмовився від пропозиції, мовляв: "Іване, якщо ми попадемося, то попадемося відразу вдвох. А якщо я буду один – мене візьмуть, а ти будеш продовжувати". Хоч матеріяли до «Вісника» я постачав, у тому числі й свій виступ на похороні Алли Горської. 
В.Кіпіані: А як виглядав "Український вісник" зразка 1969-70 року? Бо пізніше вони вже... 
І.Гель: Пізніше я закладку робив сам. На перший "Український вісник", який видава-вся в 1987 році, я був відповідальним секретарем. Формат – на повну сторінку. Це А4, правда ж? 
В.Овсієнко: Так, звичайні аркуші. 
І.Гель: Це аркуші, надруковані на машинці, на цигарковому папері. На грубому папе-рі перший відбиток Чорновіл зберігав у себе або передавав за кордон. За кордон передава-лося, коли можна було, фотоплівку. Ми десь у 1970 році дістали фотоапарат "Кодак", ма-ленький такий, німецький. І передавали фотоплівку, але ним багато не нафільмуєш, бо якщо маєш запас плівки, то робиш, коли ж немає – чекай. Адже у Львові не купиш цієї плівки. А "Український вісник" був машинкою надрукований, обкладений. 
В.Кіпіані: Він брався в тверду обкладинку? 
І.Гель: Ні, не тверду, як книги, а картонну, але з м’якого картону, бралося обов’язко-во. 
В.Кіпіані: А який обсяг тих видань? 
І.Гель: Обсяг – до 90 сторінок. Не всі були по 90 сторінок, але один, п΄ятий, здається, сягав навіть 130 сторінок, дуже товстий. Очевидно, випуск у 130 сторінок був присвяче-ний Аллі Горській і Валентину Морозу. Власне ми зі Славком зробили Валентинові таку популярність, що його на Заході вважали лідером визвольного руху. Бо про книжку "Се-ред снігів" Мороз казав мені, що бачив її за кордоном, її туди Рая привезла. Отож цілком можливо, що книжку "Серед снігів" на Заході перевидали з того, що я тут видав. Обов΄язково привезу показати, бо є – "Листи з-за ґрат" Гориня, є Морозова "Серед снігів", є Миколи Холодного «Крик з могили»... Їх би перевидати. 
В.Кіпіані: А оригіналів "Українського вісника" з кінця 60-х у Вас не збереглося? 
І.Гель: У мене не збереглося. Зрештою, запитаю. Можливо, хтось глибоко заховав. 
В.Кіпіані: Оригінали 1987 року так чи інакше існують, а оригіналів «Українського ві-сника» 1969-71 років нема. 
І.Гель: Я запитаю. Є ще самвидав, але так глибоко захований, що до сих пір не те що бояться, а просто знайти не можуть. На початку дев’яностих років не було часу, а потім воно вже якось задавнилось... 
В.Кіпіані: [Нерозбірливо]. 
І.Гель: Наскільки мені відомо, є навіть замуровані у сходи до пивниці, заховані на го-рищі, в глину. Але батько жінки, яка знає, що там машинка і самвидав замуровані, помер, а вона не пам΄ятає, в якому місці, і не хоче всього горища розбивати. Тобто ще невідомий самвидав усе ж таки є. 
Що ми ще видали? "Невольницькі плачі" Зеня Красівського. Я їх маю. Рукописний оригінал Зенів забрали під час арешту, а тепер я забрав зі справи ці «речові докази». Так що, напевно, здам у музей національно-визвольної боротьби, якщо такий буде. Ми пере-друковували Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», "Іван Котля-ревський сміється", але останній не зберігся. Проте маю дві бобини, записані з голосу Сверстюка. Отже, передайте йому, він, певно, не знає, що записи збереглися. 
В.Овсієнко: То він начитав статтю "Іван Котляревський сміється?" 
І.Гель: Так. 
В.Кіпіані: Колись цей магнітофонний самвидав був дуже популярний. А потім якось зник. Хтось розповідав, що є й голос Стуса на бобині, не так давно згадував, але знайти це неможливо. Добре, що це у Вас є. (2004 року вийшов диск «Живий голос Василя Стуса», де він читає 12 віршів. – В.О.) 
І.Гель: Ну, чому не збереглося? Збереглося ще те, що було взяте як речові докази – це можна забрати назад. Але якщо, наприклад, у справі Стуса щось є, а він уже помер – то чи Дмитрові видадуть? 
В.Овсієнко: Дмитро має доступ до того. 
І.Гель: Доступ – так, але чи видадуть? Бо мені речові докази, які є, повернули, але де-чого не повернули і сказали, що нема. Знищена книжка, яку взяли в Осадчого, "Призна-чення України" Юрія Липи – це моя, я давав її Стусові. І ще одна книжка Донцова, зараз я не пам’ятаю яка, теж знищена; і оці фотоматеріали, і тези програми Національно-демократичної партії. Мені цього не віддали, сказали, що воно було знищене. Я запитую: «Як, хіба речові докази могли бути знищені?». 
В.Кіпіані: А Вам хіба ці матеріали включили у звинувачення? 
І.Гель: Статті Івана Франка вони також знищили. Так що кагебісти й так робили. Про книжки вони сказали, що передали в Бібліотеку Академії Наук. Уже на початку 1990-х я питав про це Ларису Крушельницьку, директора. Вона підтверджує: так, передавали, але складали протокол і відразу спалювали. Офіційно передавали, але в Бібліотеці відділ спецфонду не мав права зберігати більше, як два примірники. Отже, якщо виявлялося бі-льше, то «зайве» знищували. Тобто за протоколом передавали, а насправді знищували, спалювали всю «антирадянську» літературу. 

ДРУГИЙ АРЕШТ
Арештували мене 12 січня 1972 року в тому ж Самборі, о восьмій годині ранку. Я за-ймався фіззарядкою, на подвір’ї саме в той момент відтискався від землі. На снігу. Як зви-чайно, був у рукавицях і в спортивному костюмі. Висячи паралельно до землі на руках і пальцях ніг, відтискаюся, як раптом поперед носа побачив чиєсь взуття. Підіймаю голову. "Ви знаєте, хто до вас прийшов?" – "Здогадуюся". – "А раз здогадуєтеся, то вставайте". Я підскочив, встав, а вони вишикувалися «гусаком». Їх було семеро – п’ять кагебістів і двоє понятих, яких вони взяли, коли йшли мене арештовувати. Хто ті поняті, не знаю. Я в спортивному костюмі і накачаний був, тримав себе добре фізично і духовно. А мешкав я в сестри на квартирі. Це старий триповерховий будинок, ще австрійський або польський, мурований, не надто великий. По периметру є балкон. На перший поверх заходиш, трош-ки піднімаєшся, а потім входиш у коридорчик. Чому я це так детально розповідаю – бо то важливо. А вони йдуть шнурочком, не гуртом, бо в коридорі більше як один чоловік не вміститься. Арештовував мене підполковник Баль... Ні, не Баль – бачите, вже забув. Баль, здається. Ні, трішки інше прізвище… Не будемо втрачати часу… Згадав – підполковник Шаля. Це начальник Самбірського районного відділу КГБ. Я його, звичайно, в обличчя знав, бо мене тягали ще до прописки і після похорону Алли Горської. Одним словом, на-чальника п’ятого відділу і начальника КГБ добре знав. Я йду попереду, а він – перший за мною. У сестри вхідні двері подвійні: одні відчинялися назовні, а другі вже до середини. То я ті перші двері відчиняю і залишаю, а ті внутрішні – блискавично відчинив, сам заско-чив і зачинив, підпер їх плечем і кричу: "Олю, в портфелі самвидав, кинь його в піч, бо мене арештовують, тут з обшуком прийшли!". А вони гуртом б’ють у двері. Їх сім чоловік, ну, поняті, можливо, не працювали, а п’ять чоловік навалюються з розгону – і не можуть мене переважити. Так з розгоном – бух та бух. Коли двері трішки прочинилися, Шаля вставив ногу в щілину. Потім ще раз ударили – гуп! Але Ольга дуже швидко зорієнтувала-ся – сестра моя була надзвичайною жінкою. (Між іншим, зв’язковою була, вона з тридця-того року народження, а ще ґрипси носила. Очевидна штатна підпільниця, тобто не була на нелегальному становищі в сорокових, але належала до Юнацької Сітки й була однією з героїчних жінок). Вони як ударять, Шаля посуває ту ногу далі, і вже двері не зачиняються. Але в печі все, що було з паперу, горіло... 
В.Кіпіані: Все, що було в портфелі, все згоріло? 
І.Гель: Все вона вкинула, вона дуже мудро зробила. То була стара будівля, там у по-мешканні стояла плита на кухні, а під плиту підведений газ. Вогонь дуже потужний, бо зимова пора, тому все, що вона вкинула, згоріло. Самвидав був загорнутий у газету, сан-тиметрів 20 товщини. Газета згоріла і все, що було на цигарковому папері, – блискавично згоріло. А от "Невольничі плачі" Зеня Красівського були написані на обкладинках журна-лу "Вопросы философии". Це тонкий картон, але картон. Отже, стосик обкладинок обгорів по краях. Зараз ми до фінішу дійдемо… Кагебисти коли останній раз ударили – двері по-летіли в одну сторону, а я залишився стояти майже на місці та наче збоку. І не впав. А во-ни, п’ять чоловік, як вибивали двері гуртом – так і полетіли: «мала купа» – один на одного. 
В.Кіпіані: А двері як, з двох половинок були? 
І.Гель: Двері з двох половинок. Вони вибили лише одну половинку, а друга тримала-ся, бо на шворні була, і я ж плечима тримав. У той початковий момент мене ще й пази ря-тували, а коли пази вже не втримали, то двері зірвалися з завіс і полетіли в одну сторону, а я залишився на іншій. А вони так прямо, як били, – і так один на одного попадали. 
В.Кіпіані: По-російськи "кубарем". 
В.Овсієнко: Мала купка – невеличка. 
І.Гель: Так, один на одного так, як доміно падає, так вони полетіли. Один Кожемякін, старший лейтенант, кагебіст – батько теперішнього БЮТівця. Його за вчинений «подвиг» забрали до Львова служити, а того Шалю понизили до капітана. Він був підполковником. За невдало проведену оперативну операцію арешту його оперуповноваженим на Харків-щину відправили. 
Кагебисти взагалі тоді розгубилися, бо справді дали маху. Операція зірвалася тільки тому, що, власне, мій опір став для них цілковитою несподіванкою. Щоправда, Кожемя-кін, коли увірвався в хату, адже ще в коридорчику чув, як я звертався до Олі про самви-дав, то живою рукою вихопив з вогню те, що там ще залишалося. За старання його незаба-ром забрали «на підвищення». Він вихопив те, що не згоріло, оті "Невольничі плачі". Кар-тон лиш обгорів, його можна подивитися, бо обкладинки з віршами збереглося. Їх вони взяли як речові докази. А книжка "Невольничі плачі" вже була надрукована. 
Після цього епізоду-інциденту кагебисти почали обшук. Шукають самвидавні книжки та не відкидають і не беруть нічого. У мене понад 500 позицій старих видань: "Націона-лізм" Донцова, "Історія України" Грушевського, "Історія України" Івана Крип’якевича, "Мала історія України", "Історія українських січових стрільців", інші – одним словом, ду-же багато. Вони спочатку нічого не брали, бо треба було міхами забирати, а вони чомусь розгубилися. Вони в той день окрім обкладинок з поезіями Красівського нічого не взяли, хоч повинні були міхами забирати, а вони чомусь розгубилися. Вони шукали конкретно – самвидаву. Книжка Мороза "Серед снігів", отакої товщини, лежала в моєї племінниці під подушкою, бо вона саме читала оте моє видання. 
В.Овсієнко: Почався дощ, але то нічого, ми під парасолькою. 
І.Гель: Вони почали обшук. Мене посадили на крісло посередині хати і заборонили рухатися. Але сестрі, як господині, не забороняли, бо вона повинна була все показувати. А Оксана – 14-й рік дівчинці, у сьомий клас ходила, розплакалася. Дитина налякалася, що під подушкою самвидав знайдуть, бо якраз читала Морозову книжку "Серед снігів". Сест-ра побігла до дитини, а кагебісти не заперечували. Сестра ж на них гримає, що от, бачите, дитину перелякали. Оля побігла до Оксани й почула: "Мамо, в мене під подушкою самви-дав – що робити?" Оля кладе дитині на спину ту книжку, прикриває її шубкою, і в нічній сорочці, накрита шубкою, зігнута, тримається за животик, що їй начебто він болить, ідуть із мамою, Оля веде її до туалету. А в туалеті – труба каналізаційна, 200 – 250 міліметрів, можливо й більша. Вони туди занесли книжку і кинули в трубу, вона полетіла у вигрібну яму. Позбулися ще й того. 
І, по суті, у мене нічого більше не знайшли, хоч рилися від восьмої ранку до пів на де-сяту вечора, коли закінчився обшук. О пів на десяту вечора мене забрали, завезли до Сам-бірського КГБ. У них на довгій лавці переночував біля їхнього чергового, бо камери в них немає. Зранку мене о сьомій годині повезли до Львова. 
До Львова привезли на восьму п’ятнадцять – пів на дев’яту. Знову обшук ґрунтовний, знову той бокс, обшук, потім кинули мене в камеру. Допити. Тут уже господарем стано-вища був я, бо показів не давав ніяких до лютого місяця. Потім дивлюся, що епізоди, які, якщо я не скажу, то вони приклеять комусь іншому або провокацію влаштують. Тож по-чав давати вибіркові покази. Чому? Бо звинувачували сестру не тільки в тому, що вона вкинула самвидав у піч, а й у тому, що вона його й читала, тобто йшлося про розповсю-дження. Через кілька днів вони здогадалися, що з дитиною щось не так, полізли у вигрібну яму, дістали ту книжку в фекаліях, промили. Але знайшли ж її не в хаті. Тобто кагебисти таки здобули книжку, проте формально вона не могла бути речовим доказом. 
В.Овсієнко: Може, таки піти під дерево тимчасово? 
І.Гель: Ходімо. 
В.Овсієнко: У нас уже пішов великий дощ. [Вимкнення диктофона]. 
В.Овсієнко: О тринадцятій нуль шість дощ ущух. Продовжуємо. Ми на чому там зу-пинилися? Ага, сестру звинувачували. 
І.Гель: Так, звинувачували сестру. Я деякі моменти щодо паперу, стрічки, копірки й інших речей узяв на себе, бо її звинувачували, що вона діставала папір. Між іншим, забра-ли 20 кілограмів паперу і шість кілограмів копірки. Коли мене арештовували вдруге, то вже не зверталися "Іване...". Бо коли перший раз брали, то Гальський з Горбанем казали "Іване", а тепер уже зверталися "Іване Андрійовичу, ти цілу самвидавську фабрику хотів відкрити". Однак кагебисти і цього разу не все забрали, бо я мав ще в іншому місці 30 кі-лограмів паперу, і то тільки цигаркового. Той папір зберігся, тобто не потрапив у КГБ – тоді скаженіли б ще більше. 
Одним словом, якихось важливих речових доказів вони не знайшли. Справді, несподі-вано для них. Та моя зухвалість і вияв опору збісила КГБ. Вони намагалися грати на цьо-му, погрожували різними статтями, та я не боявся, що мені це пошкодить чи не пошко-дить, знав, що буде максимальний термін ув΄язнення. Важливо було, щоби з гідністю себе тримати і щоб навіть мінімальну кількість товаришів кагебисти не взяли. Про безпеку тих, хто не був ще «засвіченим», виготовляв самвидав, я піклувався найбільше.
Уже в камері почув я голос Чорновола і зрозумів, що він також заарештований. Та ко-ли допити трансформувалися в процес, то виявилося, що коло арештованих доволі велике. 
В.Кіпіані: Скажіть, будь ласка, чи не було відчуття розпуки, коли Ви почули, що по всій Україні відбулися арешти? Що це всеукраїнський погром? 
І.Гель: Я можу вам сказати таке. Орієнтовно в жовтні 1971 року, можливо, на Покро-ву, а може на початку листопада у Стефи Шабатури зібрався гурт людей і зайшла дискусія на тему арештів. Ми також часто зустрічалися в Калинців. І хоча знали, що нас слухають, проте ж ми – живі люди, зрештою, не завжди йшлося про конкретні факти – розповсю-дження самвидаву чи перенесення машинки тощо. У Калинців також відбувалися різні ро-змови, дискусії. Того дня знову зійшлося коло друзів. Зав΄язалася розмова про поточний момент, оцінку ситуації. Свою доволі оптимістичну позицію виклав Теодозій Старак і пи-тає, чи погоджуюся. Відповідаю: "Вони вчинять погром. Через два-три місяці, максимум через півроку нас усіх поарештують". Ірина заперечує: "Та ти що, Іване, які там арешти – та вони на це не відважаться! Це ж уже не ті часи. Ти думаєш, раз Брежнєв прийшов і «по-закручує гайки», то він їх до краю закрутить? Вони вже не можуть собі дозволити закру-чувати". Я не погоджуюся: "Ні, щодо України вони готують удар. Ти ж бачиш, як режим усе, що стосується українських національних проблем, знищує, повсюдно забороняє наші школи, мову. І нас, напевно, скоро арештують". – "Ні", – не погоджується Ірина. 
Що я цим хочу сказати? Ми готувалися до арештів. Коли арештовували мене, то ще задовго до цього я знав, що буду арештований. Усі знали. Хіба, може, Калинцева не готу-валася або ще хтось із її оточення. А Чорновіл дуже свідомо до того ставився, що буде арештований, і Іван Світличний. Ми з Іваном Світличним часто контактували. Я тут тіль-ки про себе розповів, а контакти ж були постійні. От повернімося трішки назад – як ареш-тували Мороза. Його арештували 1 червня 1970 року. Я у Світличного переночував. Уже був день, то щоб нас не слухали, ми з Іваном пішли вниз, біля дому є не скверик, а схил до залізниці і кущі, верби, зелена трава. Сидимо там на лавочці й розмовляємо. Я з обурен-ням кажу Іванові, що дуже я просив Мороза, буквально наполягав, аби він не публікував статті "Серед снігів" – тієї, якою я згодом назвав книжку. У тій статті Мороз дуже гостро критикує Івана Дзюбу за каяття. Зміст статті ви, напевно, знаєте. Я розповідаю Світлич-ному, що говорив із Чорноволом, і знаю, що Чорновіл також проти публікації тієї статті. Звертаюся до нього: "Іване, переговори ще ти". А Іван Світличний каже: "Та я вже говорив – Валентин уміє слухати тільки себе, більше нікого. Не дивно, що він тебе не послухав – і мене не послухав, і Славка не послухав. Він, звісно, нікого не послухає". 
Отак ми розмовляємо. Раптом Льоля через вікно перехиляється і кричить нам: "Івани, Івани, йдіть до хати, Рая на дроті з Франківська". Ми біжимо до хати. Прибігли, а Рая ка-же, що арештували Валентина. Це було 1 червня – бачите, як запам’яталося: бо я у Світли-чного був. Рая розповіла, що арештований Мороз, Іван відразу ж подзвонив до Сахарова і сказав йому про арешт. Зателефонував також Люді Алексєєвій. Це все тривало півгодини чи, може, менше. Через півгодини ми знову вийшли на вулицю і продовжуємо розмову. Іван каже, точніше, резюмує: "Іване, як би ми не ставилися до Валентина, він уже арешто-ваний. Отож ми тепер мусимо зробити все, щоб дати йому належний захист. Ти що будеш робити?" – "Ти ж знаєш що: я надрукую його речі, передам тобі". Бо завжди давав йому по 1-2 примірники того, що друкував. Передав і «Серед снігів». [Вимкнення диктофона]. 
В.Овсієнко: Ми сховалися від дощу в кафе. На чому ми там зупинилися? 
І.Гель: На тому, що я показів не давав, а потім почав давати вибіркові. На той час по-чувався досвідченим в’язнем, революціонером, тому поводив себе належним чином – дуже принципово й дуже мужньо, чи як би висловитися, тому що коли про себе говориш, не па-сує вживати такі слова. Одним словом, нормально. 
Мене судили одного. За Мар’яна ми вже говорили – що ще? Ага, останнє слово. Я вже мав попередній досвід: коли зимою везуть в лагер, то ті етапи дуже тяжкі. Кожна переси-льна камера – лютий холод. Отож свідомо я прискорював справу, не даючи показів, бо як-би їх почав давати, були б тримали у Львові ще хтозна скільки. Але я прискорював хід слідства і особливо нагнітав ситуацію щодо процесу. Навіть голодував декілька днів. Процес відбувся 6 або 7 серпня 1972 року, тобто довелося сидіти неповних вісім місяців. А під час першого арешту сиділи більше як десять місяців. Чорновола тримали значно до-вше. Він пішов на етап десь тільки в листопаді. А я дуже прискорював справу тому, що, як уже сказав, попередні етапи дались мені взнаки, особливо щодо холоду. Ще невідомо бу-ло, куди потраплю – чи в Володимир, чи куди інше, – тому хотів, щоб приїхати ще за теп-ла. 
Процес відбувся в обласному суді. Я тримав себе у всіх відношеннях належно. Ду-маю, що останнє слово Ви знаєте, його Тарас Батенко процитував повністю в тій книжці – Ви її маєте? 
В.Овсієнко: Так-так, маю. 
І.Гель: То можете там прочитати і передрукувати тут. (Тарас Батенко. “Я повстаю, отже, я існую...”. Політичний портрет Івана Геля. (Нариси з історії українського руху опо-ру кінця 1950-х – початку 1990-х років). – Львів: НТШ, 1999. – С. 96 – 98: 
„У житті будь-якого народу в певний історичний момент виникає складне і надзви-чайно важливе питання: як бути? На це питання український народ відповів своїм ваго-мим словом вже більш як півстоліття тому. На мою думку, відповідь була принциповою і кінцевою. Тому намагання інкримінувати мені антирадянську діяльність з метою підриву соціалістичного устрою суспільства є безпідставні і надумані, оскільки уся моя громад-ська діяльність, за яку я сьогодні опинився на лаві підсудних, полягала у тому, щоб зміц-нити той устрій, в якому я виріс і сформувався, ідеї якого стали основою моїх суспільних поглядів. Справа не в антирадянській діяльності. Такої немає, і це добре розуміють усі. Наша трагедія в іншому.
Буття і розвиток кожного народу — це природний історичний процес, і жодна нація не має ні морального, ні, тим паче, юридичного права змінювати його, впливати на його хід, насильно накидати свої ідеї, культуру і психологію, приймаючи їх за абсолютні істи-ни. А з часу приєднання до Росії Україна з кожним роком усе більше і більше втрачала свою автономію, національну самобутність, занепадав рівень культури. Після кожного визвольного піднесення прокочується по Україні хвиля руйнувань і репресій. Тими, хто не загинув, заселяли Північ, Сибір, на кістках будували міста, а їхніх денаціоналізованих на-щадків яничарами гнали в Україну чинити нові погроми. В 30-ті роки внаслідок голоду і сталінського терору Україна втратила ще мільйони людей; майже всю свою найталано-витішу інтелігенцію. Асиміляторська політика, штучно створювана для цього міграція населення в наші дні носить воістину катастрофічні масштаби. Якщо в 1959 році лише за офіційними даними на території України проживало 7 млн. росіян з усім комплексом інститутів національного життя (освітніми закладами, пресою, радіомовленням, теат-рами, видавництвами), то в 1970 році за тими ж даними їх уже 9 млн. За цей же час з рі-зних причин Україну змушені покинути мільйони українців і жоден з них не має й тисячної частки тих умов і можливостей росіян у збереженні своєї національної самобутності. Це лише невелика ілюстрація із досконало розробленої системи. При таких темпах гено-циду, яка доля чекає Україну, ким станемо і скільки нас буде у недалекому майбутньому? 
Домінуючими постулатами багатьох росіян завжди були великодержавність і пан-русизм. І сьогодні, коли, відкинувши заповіді Христа і мораль, виховані людством протя-гом віків, етичні поняття свободи й рівності, знову прийнято як офіційну релігію експан-сивний шовінізм — сьогодні страшно і трагічно звучить для України не питання „як бу-ти?", а „бути чи не бути?". Тому кожна чесна людина, кожен, хто почуває себе україн-цем, повинен встати і рішуче заявити: ні, ми хочемо жити. МИ хочемо і будемо жити українцями за своїм способом мислення, своєю мовою, своєю національною культурою. Так треба заявити саме сьогодні, бо завтра може бути пізно, – завтрашній день нашого народу, культура якого сягає двох тисячоліть, може стати прахом мерців, а його мова — мовою архівів, як латина стала мовою аптек.
Щоправда, подібні слова ведуть на лаву підсудних з ярликом „державний злочинець". Та це ми давно знаємо, що в Росії вміють чіпляти ярлики. У свій час їх носили не лише Шевченко, Чернишевський, Грабовський, а й сотні тисяч борців різних народів, якими Ро-сія так жорстоко правила і душила їхній дух волі. Їхні страждання були незмірні, але во-ни живили дух волі. Наша філософія і культура стали тим надійним фундаментом, на якому повинні будуватися відносини між націями.
Такі ідеї живлять нас і сьогодні: гуманізм, демократія, свобода і рівноправність між націями — ось прапор і мета нашого життя. Саме демократія і гуманізм стали голосом людей в час політичної відлиги, що виникла завдяки науково-технічному прогресові і час-тковому розкриттю злочинної діяльності Й. Сталіна. Щодо України згадані факти спричинились до появи українського ренесансу 60-х років. Я ще раз підкреслюю, що причи-нами бродіння української інтелігенції є не ревізія державного ладу, а об’єктивні фактори національного життя довготривалого періоду. Народившись як підсумок цього життя, воно триватиме і ширитиметься як його об’єкт. І та широка кампанія, яка в даний час ведеться проти так званого націоналізму, тільки ще раз підкреслює актуальність нашої позиції. Це показує, що Україну глибоко хвилює національне питання, що воно не вирішене і далеке від розв’язання, тим більше об’єктивного. А численні репресивні заходи перекон-ливо свідчать, що дедалі більша кількість людей почала активно відстоювати свої націо-нальні та громадянські права і не хоче жити по-старому.
Доказом цього є сьогоднішній процес, наслідки якого я готовий прийняти як оцінку моїх людських якостей, як людини і громадянина. Та судити мене у вас немає права: ні юридичного, ні морального, ні історичного. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламна і незаплямована честь. Я — син України і в своєму серці пронесу як найсвятішу ношу: долю мого народу, його біль, тривоги й муки. Я жалкую лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ті ідеї, винести їх у широкий світ України і зусиллями всього народу втілити в життя. І все ж я твердо вірю, що не-даремно сьогодні тут, що ні тюремні ґрати, ні концтабори, навіть смерть не спроможні убити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ". 
Процес зробили начебто відкритим. Але це був 1972 рік, у Львові було ще повно ото-го більшовицького сміття, яке брало участь у жовтневому перевороті. Запросили на про-цес отих «р-р-революціонерів», які «Лєніна бачили». Під час процесу, коли я виступав, вони кричали: "Да его расстрелять надо за это!" Мама втратила свідомість, бо думала, що мене таки розстріляють. Адже публіка дуже гостро виступала і аплодувала прокуророві, який так і сказав, що якби за тією статтею була вища міра покарання, то Гель заслуговує на вищу міру, але можна дати тільки п’ятнадцять років – десять років особливого режиму і п’ять років заслання. Тоді я зачитав своє останнє слово. Воно також справило враження на присутніх. Особливо слова: ви не маєте права мене судити, ні юридичного, ні морального, ні історичного. Прокурор, судді, спецпубліка просто шаленіли. Коли закінчився процес, то навіть не в камері, а ще на подвір’ї тюрми КГБ від мене той варіянт мойого останнього слова забрали. Я думаю, що це мене Провидіння Господнє осінило: я його в камері напи-сав, але в боксі в обласному суді, де сидів, прочитавши три або чотири рази, вивчив його напам’ять, і до тих пір, поки не передав на волю, повторював текст і пам’ятав його років вісім чи й десять. Я міг би й тепер іще процитувати, що згадаю. У тому слові йдеться про те, що моя діяльність не антирадянська агітація і пропаганда, а невирішені національні проблеми, що вирок суду я вважаю оцінкою моїх людських якостей (тобто що не давав показів про свою діяльність), але судити мене ви не маєте права ні юридичного, ні істори-чного, ні морального. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламана і незаплямована честь. Я – син України, і в своєму серці пронесу як найсвятішу ношу долю мого народу, його біль, тривоги і муки. Але я вірю, що недаремно я сьогодні тут, що ні тюрми, ні концтабори, навіть смерть не зламають нас, як не зламали народ, бо він є вічний і нездоланний. 
Це закінчення, а всього тексту було три сторінки. Вони звичайно, були розлючені, да-ли мені максимальний термін ув’язнення – десять років особливого режиму і п’ять років заслання. Привезли в Мордовію... 
В.Кіпіані: У мене є запитання: який у Вас був захист? І, якщо можна, порівняйте за-хист у справі 1965 року і 1972 року – поведінка адвокатів. Хто були ці люди? 
І.Гель: 1965 року я не хотів брати адвоката і в 1972 році також відмовився від адвока-та. Але коли ти опиняєшся в тюрмі, а на волі ще залишаються люди, твої рідні, дають тобі побачення з ними, а вони кажуть: "Іване, та одним тим, що ти відмовляєшся, ти збільшуєш собі термін! Ми тебе дуже просимо, ти зважай і на нас". І ти мусиш погодитися на адвока-та. І в 1965 році, і в 1972 році адвокат був такий, який вважав, що я чимось завинив перед радянською владою, але не на такий максимальний термін ув’язнення. Адвокат 1965 року не запам’ятався мені нічим – навіть не знаю, чи він був, чи не був, тобто знаю, що був, але нічим не запам’ятався. В 1972 році адвокат запам’ятався тим, що, по-перше, був жид – "єв-рей" у вас кажуть "жид"? "Єврей"? Ну, то писатимете "єврей". Бо в нас, у Галичині, ка-жуть "жид", і то не образа, а так то історично називалося. У таких питаннях вони відваж-ніші, і якщо не завербовані як, скажімо, Медведчук, то порядні, шляхетні. Він, звичайно, не міг плигнути вище себе, коли підсудний поводиться відверто вороже. І ще запам’ятався тим, що я дав йому текст останнього слова, а він передав його моїй сестрі. 
В.Овсієнко: А прізвище його пам’ятаєте? 
І.Гель: Прізвище якесь російське. 
В.Овсієнко: Його можна буде знайти по документах. 
І.Гель: Я, здається, ще маю вирок, то можу знайти. Отож відносно претензій до адво-ката, то їх немає. Щиро кажучи, Медведчука я ненавиджу всіма фібрами душі за злочини перед Україною і вірну службу Москві. Але звинувачення у тому, що він «захищав» Сту-са, – то це смішно. Це, знаєте, навмисна «солдатська причина», щоб його критикувати за захист підсудного Стуса. Але по-іншому він і не міг говорити. Інша справа, якби його Стус просив передати відповідну інформацію, а він не передав. 
Наголошую: я не можу сказати поганого слова про свого адвоката. І вдруге наголо-шую, що я не хотів його брати, бо знав, що все одно буде максимальний термін ув’язнен-ня, знав, що адвокат нічого не зарадить. Проте один той факт, що він сестрі передав моє останнє слово, говорить про його людські якості, про його порядність. Більше я з ним не зустрічався. Прізвище в нього російське. Думаю, що він, напевно, виїхав в Ізраїль. 

МОРДОВІЯ. СОСНОВКА
В.Кіпіані: Тепер щодо ув’язнення. Я відразу поставлю запитання. Мордовський пері-од дуже добре описаний у літературі – і Кузнєцовим, і багатьма людьми. Ми знаємо їхнє трактування тих подій. Я знаю, що Ви часто були незадоволені тим, як висвітлюють їх Ваші однотабірники. 
І.Гель: Так, це справді жахливо! Та переконаний – не всі, бо, наприклад, не було пуб-лікацій Караванського про це. Я думаю, що, може, Караванський як порядна людина про-сто ніде того не оприлюднював. Додам, що жодної з них я не читав до сих пір і точного змісту не знаю. Лише з розповідей. А це – одна з найболючіших тем, тому що торкається не тільки мене, а й Караванського та Мороза. З Караванським у Мороза особисті стосунки не склалися. Значною мірою те, що там відбулося, саме через взаємини й посилилося. Але найсуттєвіший момент – що ми займали таку позицію, як згодом Стус. Можливо, це була справді неприйнятна для багатьох людей позиція в активному опорі системі, але вона не повинна була вилитися в скандали і навіть рукоприкладство. Бо мене ж за це навіть били, причому почав Кузнєцов. 
В.Кіпіані: Розкажіть, будь ласка, як це було. 
І.Гель: Я не соромлюся своєї поведінки, навіть повторив би її, тільки кажу, що факти ці надзвичайно болісні. Я навіть не хотів Батенкові розповідати про ті скандали, бо вони зовсім не личать українцям, але конфлікти в українців завжди були. Тому спогади про них болять дотепер. 
Здається, вже доводилося розповідати, можливо, комусь іншому, що 15 жовтня мало бути Днем совєцького політв’язня. 
В.Овсієнко: Так, це Ви казали, але не на диктофон. А це важливо – з`ясувати виник-нення цієї дати. 
І.Гель: Виникла ідея заснувати День совєцького політв’язня. Кожна, скажімо так, ет-нічна чи національна група проговорювала це в своєму колі. Росіяни і євреї захотіли, що-би призначити на 5 листопада. Я вважав і так пояснив свою думку, що це буде виглядати як пряма провокація проти 7 листопада, адже нас будуть постійно тероризувати і не дава-тимуть відзначати той день. Тому я вважав, що краще, якби було призначено на якийсь інший, нейтральний день, а не на 5 листопада і не на 1 травня, умовно кажучи. Почали об-говорювати і зводити до спільного знаменника. Ми зі Святославом Караванським почали проговорювати, і я подав ідею, що 14 жовтня – це день Покрови, і Матір Божа (я завжди був віруючою людиною) буде опікуватися нами. Крім цього, 15 жовтня – це день убивства Степана Бандери, і цей день було б дуже добре обрати, навіть не виявляючи, що це день убивства Бандери. Зі мною погодилися всі українці. 
І Шумук не виступав особливо проти. Але Шумук на той час займав надзвичайно кри-тичну позицію щодо ОУН, особливо щодо Служби Безпеки. Він таку ж критичну позицію займав і щодо Надійки Світличної (то м’яко кажучи – критичну позицію), і щодо Івана Світличного, і всіх шістдесятників. Ще з першого терміну він зберіг негативне ставлення до ОУН, до підпілля і особливо до Служби Безпеки. Ми були в одному таборі, він при ме-ні звільнявся, відбувши значно більший термін. При тому відбував його як член ОУН, проте вкрай негативно ставився до ОУН, а захоплювався шістдесятниками – і отією помі-ркованою позицією, і легальною чи напівлегальною діяльністю. А після арешту 1972 року він займав уже вкрай нетерпиму позицію і щодо шістдесятництва, особливо щодо Світли-чного. Він дуже позитивно ставився до Стуса. Вони зустрічалися ще до арешту і, здається, вже в таборі. [У лікарні в Барашево. – В.О.]. Але після останніх розмов на тему Світлич-них і конфліктів Стус до нього ставився дуже неприязно. [Нерозбірливо]. Коли ми разом сиділи в карцері, то не могли в розмовах оминути ці скандали. Версії Шумука Стус не прийняв. Сумбур у поглядах Шумука – не в прямому, тобто психічному розумінні сумбур, але непослідовність щодо діяльности тих і тих. Я, наприклад, справді, щоб не сказати за-хоплювався, то дуже поважав і цінив, і навіть любив Івана Світличного, захоплювався тою постаттю в усіх відношеннях. І не менше поважав і цінив Надію Світличну. У нас були дуже теплі стосунки, як між братом і сестрою. Я її морально підтримував, коли вона була вагітна, і пізніше. Я не міг змиритися, коли говорять погане про цих людей. Зате Шумук мав до них претензії не тільки особистісного плану, а й те, що дав свої спогади Надійці Світличній, вона, мовляв, аж шість місяців їх редагувала, а нічого не зробила, і через неї вони потрапили в КГБ. Тому що затримала. Я не знаю, чи Надійка їх сама редагувала, чи хто інший, але для редагування справді потрібен час, тому вона їх не видала і на Захід не передала. А коли Шумука заарештували, ті спогади потрапили... 
В.Овсієнко: Так, спогади Шумука в неї забрали. «То було шість зошитів,– казала мені Світлична, – списаних його рукою, і було там щось моєю рукою списано. Як не дивно, але, якщо не помиляюсь, мені тоді їх повернули, не забрали. Бували такі дивні парадок-си». А сам Шумук у серпні 1974 року, коли ми мали нагоду зустрітися й поговорити в лі-карні в Барашево, зі втіхою казав мені, що кагебисти показали йому – чи то під час слідст-ва, чи пізніше – закордонне видання його книжки спогадів «За східним обрієм». Щоправ-да, казав, вона потрапила «не до тих людей»: видавці додали своїх дуже просторих комен-тарів. «Але, – схвально казав Шумук, – мого тексту вони не порушили». 
І.Гель: До Світличного Шумук висував претензії, що його позиція не така, як у Шу-мука. Вони їздили зі Світличним декілька разів – мені Михайло Горинь розповідав, що у Фастів чи кудись іще був вихід на природу, щоб проговорити низку проблем. Там Шумук (а він дуже категоричний) виступав проти ОУН за надмірну дисципліну і диктаторський стиль керівництва. А сам він власне твердо чинив у такому ж ключі: якщо хтось не прис-лухається до його думки, то він буквально знищував опонента морально і вже не контак-тував із тією людиною, був дуже злопам’ятний. 
У Соснівці на спецу він декілька разів брався звинувачувати Світличних. Я відразу став йому заперечувати щодо Надійки і щодо Івана, бо не міг погодитися з його випадами. Я розумів, що в озлобленості Шумука є особистісний момент, бо Іван дещо розповідав про нього, але мало, а Надійка – дуже багато, просто як жінка ділилася наболілим – вису-нутими ним докорами, вимогами, але про Данила нічого поганого не казала. Я знав їхні взаємини. І в Соснівці став посередині між Шумуком і Світличними як бар’єр, дуже захи-щав Світличних, не погоджувався з тією нетерпимою оцінкою. Хоч міг, звичайно, тихо промовчати. Але я так не вмію. І тому між нами також постала певна неприязнь, думаю, навіть більше. В усякому разі, я мав свою точку зору на Світличного і на події, взаємини, що відбувалися в Києві. Я вважав, що ми працюємо не так, як би належалося. Здається, ще на початку цього інтерв΄ю, напевно, на першій касеті, говорив, що ми хотіли створити ор-ганізацію, але переконувалися, що це нічого не дасть, бо ми неспроможні працювати на тому рівні, на якому працює КГБ, паритетно, рівноцінно, щоб себе протиставляти. В умо-вах тоталітаризму і нашої чисто матеріяльної слабкости та в обмежених людських фахо-вих ресурсах – хоч людей, готових навіть померти, було дуже багато, але готових до фа-хової праці виявлялося мало, кожен мусив жертвувати чимось своїм. Але не тільки жерт-вувати. Бо люди готові були жертвувати собою, але готових жертвувати серед потрібних фахівців, наприклад, офіцерів з оперативної роботи чи, скажімо, радіотехнічної служби або шифрувальників чи добре вишколених бойовиків, фахівців друкарських машин – то всі такі спеціалісти знаходилися по той бік, а ми цього не могли зробити, бо навіть дістати або купити зброю виявлялися неспроможними – поки її купиш, тебе вже схоплять і засу-дять. Пробували шукати і знаходили в лісі старий, як у нас у Галичині кажуть, ґвер , тобто стару ґвинтівку, яку партизани носили, – то з цим же не підеш на операцію. Так що вини-кала ціла низка моментів, які переконували, що форми і методи боротьби сорокових не можна переносити в сімдесяті. 
А Шумук виходив з того, щоб продовжувати діяльність ОУН, але не оунівськими ме-тодами, – він хотів перенести діяльність підпілля на сімдесяті-вісімдесяті роки, а воно од-не з другим не в’язалося. 
В.Кіпіані: На демократичні рейки? 
І.Гель: Бо справді, не можна діяти методами ОУН демократичним чином. Але ми не мали й тих людських ресурсів, які такими методами могли би діяти. Одним словом, роз-біжності в нас були, бо в лагерях він законсервувався і психологічно не міг вийти зі свого стереотипу. 
Поступово негативні нашарування щораз збільшувалося. Етапом повинні були приве-зти Юрка Шухевича в нашу мордовську тюрму. А був там такий Трохим Шинкарук. Юрко бив його по лиці – ну, Юркові доручили. Шинкарук був гомосексуалістом, малоліткою його взяли, він сформувався в таборі. Шинкарук був, по суті, тим, що тепер є рекет – ви-магач. Василь Підгородецький – то зовсім інший образ у таборі. А в Шинкарука були свої методи: хто з ним не погоджувався, того він бив молотком по колінах. Він не вписувався в товариство підпільників, бо товариство тодішніх політв’язнів було суворо дисципліноване, була ієрархія – був Михайло Сорока чи хтось інший. Спочатку питання вирішувалося у вузькому колі, так завжди було в таборах, а потім воно ставало точкою зору всіх або бі-льшости. Шинкарук хотів мати своє коло, тому він не належав до авторитетного гурту в΄язнів. Крім того, мав той гріх, що гомосексуаліст – грубо зваблював молодих хлопців, які приходили в табір. На раді було вирішено: оприлюднити його орієнтацію і засудити приставання до молодих, а це означало знеславити, покарати, відлучивши від товариства – дати йому по пиці. Я ще під час першого ув΄язнення висловився – бо це сталося ще перед нашим приїздом у Явас, на 11-й, – що такі речі треба доручати не Юркові – синові Шухе-вича, Головнокомандувача УПА, а такому самому, як Трохим, рядовому. Але доручили це Юркові, і Юрко прилюдно вдарив його по лиці, просто на знак ганьби. Все це було ще на іншій зоні, а тепер мали Юрка привезти... 
В.Кіпіані: Це було в шістдесятих? 
І.Гель: Так, у шістдесятих. Шинкарук запам’ятав це. А коли нас арештували в 1972 році, і Шухевича в Нальчику, то його мали привезти до нас. І Шинкарук демонстративно, голосно почав погрожувати, що зарубає Шухевича сокирою чи «посадить на ніж». І до мене звертається одного разу: "Іване, а Ви що – будете його захищати?" Я кажу: "Так, бу-ду захищати, і не тільки буду захищати, а вже зараз скажу Вам, що цілим товариством ро-битимемо все, щоби не допустити до цього і засудити Вас. Як Ви смієте нападати на Шу-хевича – скажіть це при людях?" Може, він цього й не зробив би, але коли спеціяльно ви-водять на роботу в одну зміну двох ворогуючих людей і вони б’ються, не вибираючи чим, то вже все ясно: КГБ важливо ці провокації робити, постійно нагнітати напругу між в΄язнями. Так само, наприклад, у камери нас завжди саджали за психологічною несумісні-стю – педанта і нехлюя, віруючого і атеїста, та ще й войовничого атеїста, росіянина і укра-їнця, німецького поліцая і єврея. Все це змішували, щоб у камері завжди було напружен-ня. Ви знаєте, якщо в космос перших космонавтів посилали на короткий час, то шукали абсолютної психологічної сумісности людей, бо в ізольованому, зовсім герметичному просторі людський фактор і несумісність важать дуже багато. То в КГБ тюремники діяли за тим же принципом, тільки навпаки. Коли Шинкарук оприлюднив, що він хоче зарубати Шухевича, то якби він цього не зробив, то його всі оті, я перепрошую, педерасти переста-ли б поважати, бо він заявив, що ніби захищав право на свій спосіб життя, на гомосексуа-лізм і що мстить за свою особисту образу. 
Ми з Караванським почали збирати людей. У Сосновці було вже кілька українців, зо-крема, Петро Саранчук, Богдан Ребрик, здається, вже був. Але Ребрик чомусь потовари-шував саме з Шинкаруком, бо той зовні скидається на, скажімо, геройського типу людину, він умів себе подати. Але ніхто не сумнівався, що через те, що він гомосексуаліст, його на всі 100% використовує КГБ, він цим навіть хизувався, але якби хто-небудь сказав про це йому в вічі, то він би людину покалічив або убив. Садист і прямий агент КГБ. 
В.Кіпіані: А в політичних зонах ця проблема теж стояла? Бо в кримінальних зонах це одна з провідних тем внутрішньотабірного життя. 
І.Гель: Ні, в політичних зонах ця проблема не стояла, але були винятки. Уся справа в тому, що на той час особливий режим у Сосновці – це не є чисто політична зона. Коли ме-не привезли в Сосновку, то я вже вважався досвідченим політв’язнем, я знав усі негативні сторони життя в’язнів. Мене кинули в камеру четверту, де був Іванеску Йона, Іван. Інвалід війни, мав одну на 11 см коротшу ногу. 
В.Кіпіані: А він хто? 
І.Гель: Він свідок Ієгови. Молдованин. Учасник війни. «Тягнув» другий термін за ві-ру. Отже, з 11 співкамерників тільки він був політичним в`язнем і я, а решта – кримінальні злочинці. Є певні підстави вважати, що Василя Стуса в 1984 році вбив Борис Ромашов – то він був у цій камері, я його добре знаю десь із вересня-жовтня 1972 року. 
В.Овсієнко: Ромашов був у Сосновці з Вами? 
І.Гель: Так, Борис Ромашов у Сосновці був в одній камері зі мною. Ми там зустріли-ся. А був один – не пам’ятаю його прізвища, він уже тоді мав такий вік, як я тепер, – то си-дів ще в 1930-х на Колимі й тікав звідтіля. Він вважався паханом камери, поки мене туди не кинули. І хизувався тим, як брав двох зеків на м’ясо, коли вони збиралися тікати. Перед тим, як іти в тайгу, двоє втікачів беруть собі двох спільників, але тільки перші два знають, що цих двох служитимуть їм м΄ясом, коли закінчаться припаси. Убивають одного, згодом другого. 
Отой пахан був людоїд. І в такі камери нас кидали. Тут є специфіка: у політичній зоні суворого режиму, це одинадцята у Явасі, де я відбував перший термін, були різні категорії людей, були також кримінальні злочинці, але переважали політв’язні. У Сосновці ж за кі-лькістю переважали кримінальні аж доти, поки я не почав голодівку, а мене підтримали інші – перший Караванський, щоб очистити зону від кримінальників. Якщо ми політичні – «державні злочинці», то утримуйте нас окремо. Нас було чоловік 50 чи може навіть 40 по-літичних, а кримінальних було 120, і камери були набиті. Але після моєї та Караванського голодівок їх почали вивозити. Отож згодом і в камерах вільніше стало, і на роботі спокій-ніше. Серед кримінальних панував гомосексуалізм, чефіризм, торгівля нормами виробітку і дієтами. Був це різний контингент. Спитаєте, як вони потрапляли в політичні зони? Ска-жімо, один програвся в карти, платити немає чим. Отже, за їхніми «понятіями», його «опускають», зроблять "гомиком", якщо він ще не є ним, а потім «посадять на ніж», тобто вб’ють, якщо немає чим розрахуватися. Щоб урятуватися, вони собі виписували наколки: "Я – раб Брежнева!", "Долой КПСС!", "Раб КПСС". Отака «політика». Або розкидали примітивні листівки в зоні, начальство їх відразу ізольовувало, бо знало, в чому справа. Інкримінували їм політичну статтю, додавали терміну ув’язнення і переводили до нас. А сутність новоспеченого «політичного» залишалася стара – вбивця і грабіжник. Вони і нас тероризували. 
От коли я потрапив у четверту камеру, то десь на четвертий чи п’ятий день підійшов до мене пахан, отой людоїд… Вас дивує, що були людоїди. Як вони це робили, як тікали? Вдвох домовляються, що тікаємо, а трьох беремо на м’ясо. З тюрми багато їжі не візьмеш – він там збере кілька хлібин засушених, скількись цукру, солі, і більше нічого. Хіба чаю. Тікають, проходять, скажімо, триста чи чотириста кілометрів – продукти закінчуються. Вони ріжуть одного з тих «баранів», кого беруть, бо ж тільки два знають, а решта не зна-ють, що їх взяли на м’ясо. Ріжуть, варять, їдять і йдуть далі. Закінчується те м’ясо – вони ріжуть другого. Тоді вже третій здогадується, хто буде наступним, але його якось там за-спокоюють. Та й виходу нема. Закінчується те м’ясо – вони ріжуть третього. Потім зали-шаються вдвох. Один другого хоче зарізати. Він розповідав, що хотів напарника зарізати, а той – його. Вони стежили один за одним, навіть одного разу схопилися, але жоден не пе-реміг. Тоді: "Давай мы разойдемся, пойдем разными дорогами, и кому суждено выжить, пусть выживет". Він вижив, і оце тепер сидів у політичному лагері. За що? Займався золо-том і валютою, перепродував чи щось там іще, бо вже постарів для грабежів. Але десь там сказав щось негативне про Брежнєва, то його посадили в політичну зону. 
В.Овсієнко: А Ви його прізвище називали? 
І.Гель: Ні, не називав, бо сам не пам’ятаю. Він кримінальник, його від мене швидко забрали. Але зараз докінчу епізод, щоб ситуація стала зрозумілою. 
Щойно мене в цю камеру посадили, на третій чи на п’ятий день він підходить до мене: "Завтра твоя очередь давать сахар и рыбу". А він як пахан збирав побор і, може, ще ко-мусь давав. У цього Йони, молдаванина – Іванеску чи Жореску, брав. Він був свідок Ієго-ви, уже вдруге чи втретє сидів за це і потрапив до нас. Він інвалід війни – язик не поверта-ється сказати «Вітчизняної». Другої Світової. Мав шпиндель у стегні вставлений, стер-жень такий, що його скручують. У нього була на 11 см коротша одна нога. Його утриму-вали за сповідання віри. Він був надзвичайно порядний чоловік, свідок Ієгови. А решта всі – кримінальні злочинці. І ось пахан підходить до мене. Відповідаю: "Я не буду давати тобі ні цукру, ні риби". – "Будешь!" – "Не буду". – "Нет, будешь!" А мені не відомо, чи діє бан-да, чи він один. Настає моя черга давати рибу. Їсти навмисно починаю з риби, хоч завжди тримав рибу «на десерт». А тієї риби шматочок, Василь знає, 30 грамів, хай 40. Належить-ся 80, але відходи, та ще покрадуть, і лишається отакий шматочок. Я рибу з’їв і цукор вки-нув у горнятко. Потім виліз на нари. У камері подвійні нари, а нас 11 чоловік – сім чи шість спали внизу, а чотири чи п’ять нагорі. Він лежав на першому поверсі, внизу, мав привілейоване місце, біля вікна. На другому поверсі – ми, щойно прибулі. Другий поверх не йде від стіни до стіни. Але нари суцільні, висота між ними 70-80 сантиметрів, і від стелі майже стільки ж, встати на повний зріст не можеш, сидиш весь час схилений. Отже, коли новий приходить або когось із камери забирають, то той, що спав нагорі, посувається міс-цем. Найкращі місця завжди забирають пахани і старожили. 
Отож я виліз наверх і сиджу, ноги звісивши – читав чи тримав газету в руках. Він ні-чого не каже. А в мене якась внутрішня настороженість, бо міг і не помітити, якби був за-слонився газетою. У камері цементна підлога, є така швабра, збита буквою "Т", з масив-ним держаком. Він бере цю швабру, розганяється і з усієї сили б’є, цілиться в голову. Три-вала якась мить, що я зорієнтувався, відхилився, а швабру відбив рукою. Мені потім рука сильно боліла, навіть думав, що, може, поламана, але нічого, ще молодий був. Я відхилив швабру, а сам моментально (він тоді був такий, як я зараз, але незграбний, звичайно, бо старший чоловік) руками відбиваюся, ноги підняв і йому у груди. Вдарив так, наче штов-хнув. Він полетів і втратив свідомість, бо всюди цемент. Летів він задом, упав і вдарився головою та спиною до стіни і втратив свідомість. Я моментально орієнтуюся, схопив шва-бру і став під стіну, щоб не мати за спиною нікого. Думаю: хто ще з ним буде? Але він, видно, так в’ївся всім, бо в камері – усі злочинці, та якщо від людини забирають з пайки найкраще – той шматок цукру і шматок риби, то мусиш захищати себе. Я не бачив, щиро кажучи, усіх тих, хто йому давав, а хто не давав, адже вони віддавали мовчки, тому я не звертав уваги, доки він до мене не підійшов і сказав, що завтра моя черга давати цукор і рибу. Та натрапив на неслухняного і відразу ж після їжі намагався провчити, упокорити. Та упав і так лежав. 
Хтось підійшов до нього, може й Ромашов, не пам’ятаю, хто, бо сам знаходився в стресовому стані, і в тій камері був лише кілька днів. Отож хтось полив йому голову з чайника водою, пахан очуняв, полежав. Якийсь час панувала напружена мовчанка. Я ду-мав, що хтось із них почне або тікати з камери, або мені скаже йти з камери, але я не про-шуся. Коли повністю очуняв, підходить до мене. Я вже сиджу біля столу, не впритул до стіни і без нічого. Також оторопілий, щиро кажучи. Хоча, з одного боку, дуже мобілізова-ний на самозахист – вони справді на ніж можуть посадити. І в той же час збентежений, бо таких випадків зі мною ще не траплялося. Я тільки згодом, ще навіть не тоді, а пізніше, зрозумів, з якою категорією нас садять. Бо суворий режим, або «чорний» – там в΄язні ма-ють чорні спецівки, а нас же вирізняли – ми носили смугасті – санаторій у порівнянні з особливим. Бо на суворому і вийти можеш десь, і розрядитися, поговорити з іншим в΄язнем, а тут 24 години в камері, цілодобово – якщо тебе випускають на роботу, то теж камерна робота, і ходити немає особливо куди. І ти весь час із тим контингентом співка-мерників. 
Одне слово, я сів так, щоб не мати нікого за собою – аби по голові не дали, а він, коли очуняв, прийшов і каже: "С сегодняшнего дня ты пахан". А я, щиро кажучи, тоді ще добре не знав, що слово «пахан» означає, але більш-менш здогадався. Там була різна зеківська термінологія, але на одинадцятому, де відбував перший термін, не було нічого подібного. Відрухово відповідаю: "Нет, с сегодняшнего дня паханов здесь не будет, но будет полная справедливость, и никто ни у кого и никто никому ничего не должен. И никто никому ни-чего не дает". 
І на тому все вичерпалося. Але я ще довго остерігався, щоб мені вночі чи ще в іншому місці не встромили ножа. Я дві-три ночі не спав. Але стукачі-то в камері все одно є, вони донесли начальству. Його відправили в лікарню, на третій, у Барашево. Зрештою, там була всього одна лікарня. У ній виділено спеціальну камера для наших «смугастих». А потім його звідтіля кудись відправили. Його забрали, і в тій камері з того часу, поки я там був, нічого не сталося. 
У наступному ж році, весною, я перший почав голодівку, поставивши вимогу, щоби політичних відокремили від кримінальних злочинців. Тримав голодівку 28 діб, поки мене штучно не почали годувати. 
В.Кіпіані: В якому це місяці? 
І.Гель: У березні або квітні, точно не пригадую.
В.Овсієнко: Якого року? 
І.Гель: Сімдесят третього, бо мене привезли туди у жовтні 1972-го. Але в 1973 році за відокремлення голодував я один. Переді мною голодував Караванський, але з інших при-чин. Ми об’єдналися. Та Караванський уже 15-20 діб проголодував, а тоді я почав голодів-ку. Він закінчив 20 діб, а я почав, то наклалося десь п’ять або шість діб. Зрештою, все це можна відтворити, та не відомо, чи зберігаються документи. Однак коли доводиться зга-дувати під тиском диктофона, немов би витягувати із себе минуле, то все спливає в одну мить, і тяжко згадати всі епізоди й деталі подій, а якщо писати, то можна все вирахувати і більше згадати. 
Я почав голодівку з вимогою, щоб нас розділили і щоб ми (бачите, це ще один пункт, який потім увійшов у Статус політв’язня) мали право самі формувати камери за психоло-гічною сумісністю, бо в тюремному житті це надзвичайно важливо. Отже, перший пункт – відокремлення політичних в`язнів від кримінальних злочинців, і друге – право на форму-вання камер. Ще там було щось про листи. Ми мали право писати лише один лист на мі-сяць. Але формулювання зараз не пам’ятаю. 
В.Кіпіані: Про кореспонденцію з-за кордону… 
І.Гель: Це згодом, а тоді ще не йшлося про отримання кореспонденції з-за кордону. Ця проблема постала вже після Гельсінкської Наради, коли з’явився "третій кошик", як це називалося, з прав людини – тоді все почалося. А в 1978 році, коли Картер став президен-том і на порядок дня своєї політики поставив захист прав людини, тоді це питання розкру-чувалося в усіх лагерях, тоді ми вже мали сформульовані 24 чи 25 пунктів Статус політ-в’язня. Туди все входило – добровільний вихід чи невихід на роботу, отримання кореспон-денції з-за кордону, право нелімітованого листування та інше. А в березні чи квітні 1973 року, коли я зняв голодівку і повернувся в четверту камеру (ну, не сам повернувся, мене повернули), то того людоїда вже не було. 
Про що це говорить? Це тло до того, як ми жили. Чому стояло питання гомосексуалі-зму на порядку денному? Бо була ж маса тих кримінальних злочинців. І той Трохим Шин-карук теж був одним із залежних і там практикував. А коли мали привезти Юрка Шухеви-ча і він почав погрожувати, що посадить його на ніж або сокирою зарубає, то ми з Кара-ванським стали на захист, почали говорити з іншими людьми. Баліс Ґаяускас казав, що він засуджує це, але голову під сокиру не буде підставляти. Ми з Караванським підійшли до Шумука, я почав говорити, що, пане Даниле, зараз біда, а ви з Шинкаруком волиняки (во-ни зналися ще й раніше), то постарайтеся вплинути на Трохима, щоб цього не сталося, бо він хоче Юрка зарубати і заявляє про це на повний голос. А Данило Шумук усе це чув особисто, він виходив у робочу камеру. І Данило реагує так: "А хто мені такий Шухевич? Хай рубаються – він чого його бив по морді?" Я кажу: "Даниле, та як – це ж різні речі. Юрко – син Шухевича!" – "А хто такий Шухевич? Для мене і тато не є авторитет, а син тим більше. Я Юрка знаю, він наробив масу різних дурниць. Хто він для мене такий? Де-сять разів вам повторю, що я не буду його захищати. Хай вони зводять свої порахунки, як хочуть". Знову питаю: "Даниле, ми ж політв’язні! Як же ми можемо так реагувати? Навіть ті думки, що Ви зараз висловлюєте, вони неприйнятні". – "Може, для вас неприйнятні, а для мене прийнятні. Бо ви тільки починаєте термін, а я вже закінчую". 
То був пік нашого непорозуміння… 
Я зараз згадав один епізод, який трапився ще раніше. Він ще з першого ув’язнення. В 1967 році ми на 11-му. Звільняється Роман Дужинський. Він тепер відомий як Веніамін Дужинський – такий художник-богомаз. Зараз створив собі дуже цікавий імідж у Галичині і, може, й тут, на Київщині. Був такий момент у наших стосунках: Дужинський, Шумук, Гель, Горинь Богдан і, може, ще дехто з в΄язнів. Дужинський мав звільнятися і дуже випи-тував київські адреси. Я на той час зовсім не знав Ліни Костенко. Та й тепер ми мали, мо-же, три-чотири зустрічі: на похороні Алли Горської і ще в київському товаристві зі Світ-личними. Але не так, щоб постійно контактували в товаристві. А до першого арешту осо-бисто я Ліни не знав – лише як талановиту опозиційну поетесу. То перед виходом з-під варти Дужинський дуже шукав адреси до Ліни і до Світличних, до інших киян. Богдан Го-ринь дав йому адресу, але чомусь нікому про це не сказав. А Дужинський почав хвалитися серед старих політв’язнів: мовляв, буду бродити по Києву, заходити до тих та інших лю-дей. А середовище – і Михайло Сорока, і Василь Левкович, і той же Шумук – вважали, що Дужинський надто багатослівний, легковажний, безвідповідальний. Вони, окрім того, вважали – може, воно так і було, я не маю доказів ні за, ні проти – що він був стукачем. Ми з ним також не зблизилися, я тримав його на відстані. Отож коли Дужинський комусь похвалився, що має адресу Ліни Костенко, то Шумук вирішив, що її дав Гель, і посилає до мене Василя Левковича: чому я дав адресу Ліни Костенко? Відповідаю: "Яку адресу? Я нічого не знаю". – "Як? Це тільки Ви могли дати, більше ніхто!" І відразу мені гострим тоном: "Якщо Ви це зробили, то будете тут бойкотовані як один зі співтоваришів провока-тора й негідника!" – "А хто Вам це сказав, пане Василю?" Він відповідає: "Ми так виріши-ли у вузькому колі. А інформацію приніс і бойкот запропонував Данило Шумук. Якщо не докажете – будете бойкотовані". 
Таким чином, ще в 1967 році трапився такий перший випадок. Та швидко виявилося, що я до цього не мав жодного стосунку, а Дужинському дав адреси Богдан Горинь. Вони до Богдана таких крутих заходів не застосовували. А може й застосовували, тільки особи-сто. Але в усякому разі питання бойкоту відпало. Добре, що я це щойно згадав. Саме до місця, адже вище у своїх спогадах цього епізоду не зафіксував. Цілком можливо, що з того часу у Шумука до мене з’явилася неприязнь, нехіть або настороженість, бо він виявився неправим. 
Але тепер ішлося не про мене, йшлося про Шухевича. Я вже згадував, як різко Левко-вич зі мною говорив. А після цього так різко говорив із Шумуком. То перший бар’єр. Уже не кажу про бар’єр чисто психологічний, проте він нас не робив ворогами чи тим, що він говорив про Світличних. Скажу відверто, що розумію Шумука – може, тепер і сам би так чинив. Та сумніваюся, – навіть у 66 років людина, якщо вона внутрішньо запрограмована на добро, на якусь конструктивну діяльність, то якщо твого однодумця, побратима хочуть зарубати сокирою чи «посадити на ніж», то ти повинен відповідно реагувати, і це цілком зрозуміло для всіх нормальних людей. Шухевич і інтриги навколо імені Світличних стали однією з причин того, що ми, м΄яко кажучи, зовсім охололи один до одного. Адже своє ставлення до цих людей він висловлював не тільки мені, а й публічно, усім присутнім під час обговорення цих питань. 
Але ще нічого – ми зустрічалися, віталися, не було якоїсь конфліктної ситуації. Конф-ліктна ситуація з’явилася тоді, коли Петро Саранчук мав отримував побачення. Батько збирався приїхати до нього. А ми з Караванським розробили – ні Шумук, ні хтось інший до того, може, не додумався б, бо вони ніколи не писали і не мали навичок такої роботи. Я вже згадував про той цигарковий папір і особливо трансформаторний папір, на якому ми робили такі маленькі, отакої як палець товщини контейнери, обгортали целофаном залю-товували його повністю, нагріваючи сірником, і пакет ставав герметичним. Перед читачем апріорі вибачаюся, бо мусимо говорити те, як було. Контейнер або ковтали і потім він ві-дповідно виходив через добу. Проте за часом процес був вивіреним не чітко… Якщо, на-приклад, контейнер виходив раніше, тоді просто мусиш його закладати в задній прохід. Отже, заздалегідь я зробив пару матеріалів про режим у лагері, заявами і переговорив з однокамерником Петром Саранчуком, чи він візьме. Саранчук сказав, що візьме. А коли тато має приїхати – невідомо. Тож я все приготував і весь час ношу з собою, ховаю або під язиком чи де, щоб у відповідний час йому дати. Бо коли дадуть побачення – ніхто не знає. Можеш передати після виводу на роботу – кілька камер разом виводили, такою була ро-боча зміна. 
Одного разу Саранчук каже, що вже має приїхати тато. Уточнюю попередню домов-леність, чи візьме мої матеріяли, а він каже: "Ні, не візьму". – "Чому?" Якби він сказав, що тато старий і не візьме, я б у це повірив і змирився. А він дуже чітко і чесно сказав: "Мені заборонив Шумук, бо братиму його речі, а Шумук каже, що з Геля вистачить тієї слави, що він має". Це було зовсім незрозуміло і неприйнятно. Чому Шумук так «аргументував»? І чому Петро мені це сказав? Петро врятував Шумукові життя в Норильську. Або навпаки – Шумук Саранчукові, зараз точно не пригадую. Саранчук ще додав: "Він для мене є ста-рший, я його дуже поважаю і ціную, я Шумукові беру, а Вашого не візьму, бо місця не ви-стачить". 
Звертаюся до Шумука, щоб виясняти, чому так чинить. А він каже: "Правильно, я йо-му заборонив, бо хто Ви такий? Ми вже з початку сорокових років боремось, а Ви тільки починаєте цю діяльність, і з Вас вистачить тієї слави, що маєте. Ми мусимо себе реалізу-вати, бо раніше таких можливостей не було. А ви ще маєте час. Я організував це побачен-ня, бо якби я не просив Петра, то його тато не приїхав би. Тато приїжджає і візьме тільки моє, бо це я організував". Мені було страшенно прикро, а головне – незрозуміла така мо-раль... Шумук писав свої особисті матеріали. Я писав огляд життя в`язнів у лагері – от приблизно те, що Вам розповів. Узагальнюючі політичні документи і матеріали. Звичайно, я підписувався "Гель", але не був проти, щоби підписали й інші. Та бажаючих не було – тільки Караванський. Караванський мав також свої матеріали, але дружина його теж сиді-ла і він не мав можливості передати. Мене ж майже постійно позбавляли побачень: усього три за 10 років. 
Одним словом, тоді в нас виник уже, по суті, скандал. Бо я сказав, що це аморально, у нас би так ніхто не поступав – якби приїхали до мене, то я взяв би і ваше, може, в першу чергу ваше, а потім своє. Після цього ми перестали вітатися. Але сам конфлікт був лока-льний – між двома в΄язнями, його і скандалом не можна назвати. 
В.Кіпіані: Хвилин через десять уже машина буде, тому бажано підвести до логічного завершення. 

КОДЕКС ЧЕСТИ. СТАТУС ПОЛІТВ`ЯЗНЯ
І.Гель: Саме до цього підходимо. На календарі вже 1975 рік. У нас із Караванським виникла ідея боротися за Статус політв’язня. Це дуже болісна, але й потрібна справа була – і той Статус, і сама боротьба. Боротьба дуже важка, виснажлива, невдячна, бо ти зобо-в’язаний голодувати, відмовлятися від роботи, зняти на грудях нашивку з прізвищем… Надзвичайно потужна ідея, але потрібна була самовіддача, справжнє подвижництво. 
На той час у психологічній атмосфері був дуже суттєвий момент. Якби на тому особ-ливому режимі сидів хоч один або два політв’язні-шістдесятники – Іван Світличний, Лев-ко Лук’яненко, Василь Стус чи навіть хтось меншого калібру. А хто тут був? Кримінальні злочинці. А також Данило Шумук, Баліс Ґаяускас – люди втомлені. Едуард Кузнєцов, Олексій Мурженко, Юрій Фьодоров – «самольотчики» («Летуни» – учасники спроби захо-плення пасажирського літака в Ленінграді 15 червня 1970 року. – Ред.), які тікали за кор-дон, щоб краще жити. Вони не хотіли брати в тому участі. Вважаю, що я тут повинен ска-зати про це відверто. Ми мусимо говорити правду, правдиві факти, найсуттєвіше. Ми з Караванським завжди були ініціаторами. Отож коли я говорив Кузнєцову про Статус по-літв’язня і про голодівки, то він відповідав так: «Андреевич, мы с тобой тяжеловесы. Нас не будут спрашивать, как мы выжили, – важно, чтобы мы выжили, и мы уже тем будем национальными героями. А как мы выживем – это уже другой вопрос. На хрена тебе эти голодовки? На хрена тебе эти протесты? Да живи спокойно, пока живется". 
А «самольотчики» ще мали стереопоштівки (та й дехто з наших хлопців, особливо Михайло Осадчий і трохи Василь Романюк, як не жаль) – їх присилали з Ізраїлю і з Моск-ви. В΄язні і тюремники називали їх по простому "моргушки". Повернеш її під кутом – від-криваються жіночі груди і красуня моргає. Часом оголена жінка. А для карних в`язнів та ментів мати «моргушку» – то був «кайф» незвичайний – дорожчий і важливіший від ва-лютного фонду. Стереовідкритка – конвертована валюта. 
В.Кіпіані: То був найважливіший еквівалент усього. 
І.Гель: Так, усього. Кримінальний злочинець брав п’ять таких «моргушок» у Едика Кузнєцова і віддавав йому на цілий місяць дієту. А сам хворий туберкульозом. Та дієта не вельми відрізняється від загальної пайки, але в неї входить близько 30-40 грамів масла, 50 грамів цукру, білий хліб, у ній більше м’яса, рис давали, а не "кирзу" і пшоно. Одним сло-вом, вона відрізнялася від звичайної зеківської пайки. А ще він дає 5 «моргушок» – і на нього працюють кримінальні, виконують місячну норму. Робота шкідлива – кришталь шліфуємо абразивом і треба виконати місячну норму. Кримінальнику – дві. Таким чином, Едик нічого не робить – на роботу виходить, але має час читати, бере книжку на роботу. Разом з ним Шумук. Йому за 60 років і він уже має право не працювати. Весь робочий час сидять і балакають. Вони не читають і не роблять, а за Едика інший «пашет». Такий статус в΄язня дуже заразливий. Він як зараза наживи в олігархів. Витримати, бути морально стій-ким у тих умовах дуже важко, бо ти весь час голодний і весь час тяжко працюєш. Отож Кузнєцов, Мурженко заразили тим усіх наших. Тоді ми з Караванським написали «Кодекс чести політв’язня». Той «Кодекс чести» складався десь із 20 пунктів. У ньому елементарні речі: політв’язень не має морального права купувати чужу пайку; політв’язень не має мо-рального права купувати норму роботи в іншого в’язня, спекулюючи на слабостях люди-ни. Адже чому кримінальні продавали свої пайки і норми? Бо вони були наркоманами, чиферистами. Кримінальний злочинець дає одну поштівку ментові, а мент приносить йо-му за одну поштівку п’ять пачок чаю – уявляєте? П’ять пачок чаю на спецзоні – це ж мож-ливість п΄ять днів чифірити. Дає поштівку іншому – той йому приносить п`ять упаковок таблеток від кашлю, в яких повно кодеїну. Кримінальник хворий, наркозалежний. Таким чином «летуни» спекулювали на цьому, прискорюючи туберкульозникам смерть. Забіга-ючи наперед, скажу, що з прибуттям Олександра Ґінзбурґа торгівля «моргушками» по суті припинилася. Він демонстративно взявся за важку роботу: з Кузнєцовим не розмовляв і між ними назрівав відкритий конфлікт. 
Отже, ми з Караванським написали той «Кодекс чести», дали прочитати всім по-літв΄язням. Однак більшість мовчки торгувала. Та не мовчали кримінальні. Вони хоч і продавали пайки, норми, але обурювалися, що з них забагато беруть, що «жиріють» на ді-єтах туберкульозників. Зате «летунів» вельми обурив сам кодекс. Як ви, мовляв, смієте навчати нас жити. Особливо Кузнєцов. А Осадчий: «Та що ти, Іване… Святим хочеш бути – ми ж у тюрмі». Бо часто було так: йому нагадуєш про голодівку, скажімо, на 10 грудня, а він каже: «Та ж ларка позбавлять…». А ларьок – на 4 рублі можна було купити куриво чи кілограм тих «подушечок», або півкілограма комбіжиру, чи ще чогось. Одним словом, життя важке, то випробування – важливий період у житті в΄язня. Вистоїш чи не вистоїш. 
Поєднання всіх тих факторів спричинилося до того, що зона поділилася на дві части-ни. Я з Караванським у меншості. Баліс Ґаяускас – нейтральний. А найголовніші «лету-ни». Вони вміють ті речі крутити: ми з Мурженком в одній камері. Отож підкине якусь негативну інформацію… А з тієї сторони Шумук, Саранчук, Осадчий, трішки отець Рома-нюк. (Коли помер Іван Світличний, я приїхав на похорон у Соборі Святого Володимира. Романюк запросив мене у захристя і вибачався за те, що було в Сосновці. Дуже, каже, мені полегшало, що я очистив душу перед Вами. Довго ми говорили, я його не звинувачував, але він, власне, опинився серед тих, хто приєднався). Кузнєцов був хитрим і, до речі, не-поганим організатором на кшталт «пахана»: одних залякував, іншим давав «пряника» – «моргушку». Отож якщо ти виступаєш проти, то він тобі нічого не дасть. Та я б, звичайно, і не взяв, але він має таких поштівок достатньо, щоб дати Осадчому, Романюкові. Шумук виходив на роботу постійно, але норми від нього не вимагали. Стосовно роботи він мав спокій. Найбільше саме камерний режимний побут у тюрмі спричинювався до того, що в`язні поділилися на дві частини, на тих ніби чистих і нечистих. Але життя є життя. 
Коли Мороз повернувся з критої тюрми, він ускладнив конфлікт. Бо Мороз як по-літв`язень – був на дуже високому рівні, у моральному, в усіх відношеннях. Він брав участь у голодівках, був дуже активний політв`язень. Однак біда Мороза в тому, що він не вмів з людьми розмовляти так, як цього вимагала ситуація. Склалося дві групи, і його за-просили як арбітра, щоб він розсудив, бо є дві позиції. Але хотіли його перетягнути на свою сторону. А Мороз допустився тактичної помилки. Мороз каже: «Хлопці, та ви були такі стійкі на слідствах, і всюди себе по-геройськи поводите, а тут вами маніпулюють два паршивих жидки?» Якби він був цього не сказав, то конфліктна ситуація була б, може, і не розгорілася. Може, вона остаточно й не зникла б, але й не вибухнула б. Та фраза Мороза була як атомна бомба, коли набирається критична маса, то вона вибухає. Чому? Бо Мороз замість суто морального чинника вніс національний. А Шумук свідомо спровокував кон-флікт: Мороз так висловився тільки серед українців. Можна було його осудити. І крапка. Та Шумук зустрівся з Кузнєцовим і видав «на гора» позицію Мороза. Тобто свідомо здав Мороза. Мороз із цього часу мав абсолютно негативну оцінку. А Шумук як досвідчений інтриган отримав союзників. Вони відразу ж написали на волю, що Мороз антисеміт, по-тім почали писати на мене, що я з кримінальними злочинцями якшаюся – за оту позицію щодо купівлі дієт і норм. І вони переважили, бо об`єдналися, їх стало більше. Справді, во-ни на мене полювали: Едік Кузнєцов і Мурженко підмовляли, провокували інших, особ-ливо кримінальних, мовляв, Гель проти доставки «моргушок». Треба його провчити. Я саме в цей час голодував за Статус політв΄язня. До мене в камеру прислали Саранчука, щоб я зняв голодівку. Але трохи згодом стало легше дихати. Алік Ґінзбурґ, коли приїхав, то включився в нашу групу. Він демонстративно робив норму. Демонстративно, щоб зне-цінити ті «моргушки», безплатно віддавав їх хворим кримінальникам, бо йому їх також багато присилали. І назрівали конфлікти між Кузнєцовим та Ґінзбурґом за оту аморальну поведінку. Вони вже не віталися, не розмовляли. 
У такій, уже доволі напруженій атмосфері, але ще задовго до конфлікту, ми з Кара-ванським запропонували ідею і написали Положення про Статус совєцького політв`язня. С. Караванський написав преамбулу, а я сформулював 14 пунктів вимог. У цілісному до-кументі, як згодом виявилося, преамбула і перших 14 пунктів залишилися без змін. Було лише доповнення ще з дев’яти чи десяти пунктів. Їх сформулював В. Чорновіл.
А ситуація розгорталася так. На той час Кузнєцова, Мурженка, Саранчука і мене, а та-кож Івана Лозинського і Остапа Кнапа (вояків німецького батальйону, що його викорис-товували для боротьби з білоруськими партизанами, до яких Кузнєцов і Мурженко стави-лися з особливою зневагою і нетерпимістю) тюремники утримували в одній камері. При-родно, що Кузнєцов, Саранчук, Мурженко читали документ одними з перших, хоч із ним ознайомилися всі політв΄язні. Кузнєцов був відвертим противником боротьби за Статус, а Шумук сказав, що це «дурна затія», бо цього ніхто не підтримає, бо потребує надто вели-ких затрат.
Документ ми запакували в целофан. На інші зони його можна було передати тільки через лікарню. Саме в Барашево відправляли Кузнєцова. І до того ж з нашої камери, де документ чекав свого часу. Від імені «спеца» передаємо документ через Кузнєцова для інших зон. Вважаю, що він, зустрівшись у Барашево з Чорноволом, повинен був назвати авторів, бо знав, хто написав «Положення...». А Кузнєцов Чорноволу подав себе як автора документа. Чорновіл доопрацював його і передав у Москву, назвавши (бачите, яка поряд-ність) «співавтора». Отож зрозуміло, чому Людмила Алексеєва у своїй праці назвала ці прізвища як авторів ідеї і документа про Статус політв’язня.
А ще в довідці про О. Мурженка здається саме Ви, пане Василю, пишете, що вперше про Статус політв΄язня говорили в Барашево Кронід Любарський з О. Мурженком. Також усе зрозуміло: ще задовго до етапу в Баришево Мурженко ознайомився з Положенням і цілком «компетентно» говорив на цю тему з Любарським. А Любарський, коли вийшов з-під варти, також шляхетно й чесно проінформував людей про «дотичність» Мурженка до Статусу політв’язня. (Автори довідки про О. Мурженка в «Словнику дисидентів» – В. Кі-піані та В.Овсієнко. – Ред.)
Отак два «летуни», які найзатятіше виступали проти ідеї боротьби за Статус політв’я-зня, іронією долі та умінням вкрасти й присвоїти чуже, увійшли в історію як автори ідеї і Положення про Статус політв’язня. Навіщо їм було боротися за Статус, коли вони, хай і куцого Статусу, купляли його за «моргушки».
Після повернення з Барашево Кузнєцов якось поспішно й без видимих причин перей-шов в іншу камеру. Ми розійшлися цілком дружелюбно. Хоч Караванський запримітив: щось Едік затіває, коли безпричинно пішов з вашої камери, де йому жилося як барину. Кузнєцов і Мурженко Караванського не сприймали, вважаючи його німецьким посібни-ком, а Шумук просто ненавидів, бо Караванський не визнавав у ньому крайового провід-ника ОУН, яким всюди представляв себе Шумук. Йому демонстративно не подавав руки Михайло Сорока – це я бачив декілька разів у товаристві, але Михайло нічого не поясню-вав, лиш заявляв: я цій людині руки ніколи не подам. І це було ще в Явасі, під час першого ув’язнення. А вже на «особливому», коли Шумук у черговий раз, під час звичайних бала-чок про давні часи, назвав себе крайовим провідником, Караванський не стримався й у присутності кількох осіб саркастично зауважив: «Та що ви, Даниле, щодня по декілька ра-зів нагадуєте всім, що були крайовим провідником. Ті, що ними були, про це не говорять. А вас послали на Житомирщину, дали 13 бойовиків і доручили створити підпільну мере-жу. Якби ви її створили, то, можливо, стали б її провідником. Ви ж пройшли від точки ба-зування 40-50 км і потрапили до рук облавників. Як розповідали ваші ж хлопці, навіть бою належного не дали – відразу ж зробили Hende hoch (руки вгору)». – «Та не вам судити про мене, ви ж каялися», – спалахнув в істериці Шумук, зірвався з місця і пішов. Але му-сів чекати виводу з роботи. Всі також розійшлися по робочих місцях. Це було добрим ко-вшем оливи до назріваючого, але ще не палаючого конфлікту.
На початку 1976 р. я також допустився жахливої помилки. Тато Петра Саранчука не приїхав на побачення. І вже наміру у нього не було. Отже, передача капсул відпала. Я го-тувався до голодівки за Статус політв’язня, але чекав весни, бо камери перестають опалю-вати в середині квітня, а до середини травня собачий холод. Здобувши стосовно голодівок великий досвід, розумів, що коли почати голодівку у міжсезоння, то, ослабнувши від го-лоду й холоду, довго не витримаю. Тому планував на середину травня, коли вже потепліє на дворі й у камерах-одиночках, куди ізольовують голодуючих. 
Орієнтовно в лютому-березні, а може й у квітні, з «великої зони» надійшла інформа-ція, що Осадчий пише додому розпачливі листи про нестерпні умови тюремного буття і в депресивному стані готовий каятися. Це було дуже серйозно і прикро, хоч на самому Оса-дчому цього аж так помітно не виявлялося. Джерелом інформації був о. Василь Романюк. Він її приніс із побачення з дружиною. І ще одну інформацію приніс у лагер із побачення: що начебто Рая Мороз співпрацює з кагебистами. (Про Р.Мороз див.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1226043346 ). Стосовно Осадчого Шумук запропону-вав оголосити йому бойкот. Оскільки ми не спілкувалися, то з цією ідеєю до мене при-йшов о. Василь. (Отцем, між іншим, я його почав називати, бо коли він прийшов у лагер, то представився як Вася Романюк, і кримінальники так його кликали. А я демонстративно почав називати його отцем Василем, пояснив йому важливість цього для нього і навіть, як духовній особі, допомагав виконувати норму. Він, зрештою, і тілобудовою був щуплень-ким, як стеблина). Я відповів отцеві, що не можу з цим погодитися, бо Осадчий ще не по-каявся, а ми вже наперед почнемо його бойкотувати. Саме це й штовхне його до каяття, якщо він з такою думкою носиться. Навпаки, Осадчого треба оточити увагою, підтримати морально, допомогти. А Шумук, Осадчий і Романюк були в одній камері, тож могли впли-вати на його психологічний стан. Відносно ж Раї, то я дуже просив Романюка, щоб не ді-лився ні з ким тією брудною інформацією, бо це, швидше всього, провокація напередодні приїзду до нас Мороза. Романюк обіцяв і деякий час дотримувався слова, поки не прибув Валентин і не вибештав їх за скандал, про що я вже, здається, говорив вище.
Через декілька днів о. Романюк знову вийшов в одну зміну зі мною і сказав, що Шу-мук погоджується з думкою, що Осадчому не можна ще до вчинку оголошувати бойкот, а опікуватися ним, допомагати. І додав: Шумук визнає вас лідером у лагері й готовий бути вашим заступником. Мене наче холодною водою облили, я буквально спалахнув гнівом, бо майнула думка: ось у чому справа – замість воювати, боротися з режимом, він воює за лідерство, примарну владу. Мені, очевидно, слід було «милостиво» прийняти таке «ви-знання», подякувати чи просто спокійно прореагувати. А я з гнівом випалив: «Та хіба справа в лідерстві і чи потрібно мені його визнання!» Саме це вважаю своєю жаливою по-милкою. Бо такі типи характеру або самі визначають себе лідерами і кришать усе навколо, якщо їх не слухають чи не визнають, або шукають собі лідера і мстять тим, хто їх «обра-зив чи скривдив» своїм невизнанням. Шумук знайшов собі такого авторитарного лідера в особі Кузнєцова. І почалося...
Мені до сих пір невідомо, що про конфлікт у своїх книжках написали Шумук, Кузнє-цов чи хтось інший. Зокрема, про причину конфлікту. Бо їхні книжки – бібліографічна рі-дкість. Та я їх і не розшукував. Бо в моєму віці мені це вже байдуже. Але конфлікт «ви-пив» стільки моєї крови і «з΄їв» стільки нервів, що багато років я не міг бути байдужим до нього. Аналізуючи і свою поведінку, й поведінку інших людей, точніше, типи характерів, давно прийшов до висновку, і за окремими нюансами не змінював його до сих пір: конф-лікт був немов би запрограмованим, неминучим у тих умовах буття і в середовищі людей, з яких складався лагер особливого режиму у Сосновці.
Вивчаючи себе немов би зі сторони, я, ще задовго до тридцяти, тобто, вже під час першого ув΄язнення, знав чи усвідомлював, що не маю лідерських даних і за своїм внут-рішнім станом не сприймав авторитаризму, категоричности суджень і відповідних рішень. Мене тягнуло до духовного братства і гармонії душ у взаєминах і одержимості в діях. Очевидно тому ще у Львові я більше зблизився з Михайлом Горинем, а не з Богданом, з яким також мав ділові контакти. У Явасі – з Михайлом Сорокою, Василем Левковичем, Іваном Покровським, Степаном Сорокою. До мене дуже тягнулися – і я до них – Панас Заливаха та Ярослав Лесів. У Києві такими людьми були Алла Горська, Надійка та Іван Світличні. Вони мали притягальну силу як духовно наснажені й цілісні особистості. І вони ніколи не претендували на лідерство, а просто віддавали себе справі. Це був навіть не обов’язок, самомобілізація, а внутрішній поклик, посвята.
У лагері і під час першого терміну, і вже на особливому я собою дуже кидав, немов «закривав амбразуру» – голодував, зі власної ініціятиви чинив чи організовував акції про-тесту, зокрема, Статус політв΄язня, дні совєтського і українського політв’язня, день прав людини тощо. Не було випадку, щоб не відгукнувся на прохання підтримати чиюсь осо-бисту акцію протесту. Тому, повертаючись до розмови з Василем Романюком і пропозиції Шумука визнати мене лідером, а себе моїм заступником, мушу сказати, що це не могло не викликати обурення і образи. Я у цьому й сьогодні переконаний, адже реакція була відру-ховою, моментальною на цинізм Шумука. Я дотепер не знімаю з себе частки вини за те, що сталося. Разом з тим, це були наші з Шумуком особистісні взаємини, і моя реакція на його пропозицію не давала йому морального права обговорювати це публічно, скаржитися в листах, які кагебисти публікували в газетах, ще більше роздуваючи скандал, а тим паче разом із Кузнєцовим організовувати змову, щоб помститися: один за начебто особисту об-разу, другий – за «Кодекс чести політв΄язня» і «моргушки». 
У березні або квітні 1976 р., але ще до вибуху скандалу, Кузнєцов несподівано й без-причинно пішов з нашої камери, хоч ми були в нормальних, доброзичливих стосунках. За весь час нашого спільного життя, а тривало воно півтора-два роки, не виникло жодного камерного тертя чи скандалу. Але й дружби не було. Просто джентльменські взаємини. Тому його поведінка як головного організатора змови була спочатку незрозумілою. Лише згодом я дізнався від Караванського, що Кузнєцов активно включився до розпалювання конфлікту після отієї сакраментальної фрази Мороза. Саме вона спричинилася до вибуху скандалу, хоч Шумук ще до цього розпочав писати листи-доноси.
10 або 15 травня я оголосив голодівку з вимогами Статусу політв΄язня, а також проте-сту проти конфіскації листів – п΄яти підряд, тобто упродовж понад півроку – один лист у місяць, – рідні не мали вістки про мене і, звичайно, тривожилися, що сталося. Це була од-на з перших, а в нашому особливому – перша голодівка зі статусними вимогами. Інфор-мацію про неї повинен був передати Мурженко задовго до голодівки – ми були співкаме-рниками й капсулу з заявою і вимогами я йому дав особисто. Куди вона поділася й де – в Соснівці чи Москві – невідомо. Та інформація про мою голодівку з΄явилася лише через місяць-півтора після оголошення, і то цілком перекрученою: Гель, мовляв, голодує начеб-то вимагаючи зареєструвати шлюб та через конфіскацію листів. А за Статус жодного сло-ва. Хоч голодівкою – 28 діб я вимагав реєстрації шлюбу в 1973 р., поєднуючи це з вимо-гами очищення лагера від кримінальників і права формувати камери за психологічною сумісністю і добровільною згодою людей. І шлюб було зареєстровано в 1974 р., коли мене вперше привезли до Львова для так званої профілактичної роботи. Отож вдруге я не міг висувати вимоги про реєстрацію шлюбу. А кому було вигідно передати інформацію тако-го змісту, можна хіба здогадуватися – тим, хто не хотів розкручувати і продовжувати кам-панію боротьби за Статус політв’язня.
Про подальший розвиток конфлікту, концентрації його на особі Мороза та всі заходи щодо нашої дискредитації, зокрема, листи Шумука у «велику зону», я дізнався значно піз-ніше від Караванського і Мороза, тобто десь у листопаді-грудні. Це сталося тому, що го-лодівку я тримав рівно сто діб. Такий тривалий час не був моєю метою, але стільки я зумів витримати, і тюремники пішли на деякі поступки. На 11-й день після голодівки, коли я почав більш-менш переставляти ноги, два санітари в супроводі наглядача завели мене в медпункт для огляду. Зважили. Моя вага була 44 кг. Ще через декілька днів за вимогу Статусу мені дали 3 місяці одиночки. 
Зате під час голодівки до мене – а була ж винятково строга ізоляція! – привели Петра Саранчука, який від імені Шумука і Кузнєцова вимагав припинити голодівку, бо, мовляв, я дискредитую людей – нема бажаючих продовжити – і саму голодівку як форму протесту – ніхто в майбутньому стільки не витримає, а якщо оголошувати її з невеликою кількістю днів, то тюремники не підуть на поступки й голодівка втратить цінність як дійова форма протесту. Я сказав, що не зніму голодівки, а він, напевно, перший, хто замість моральної підтримки голодуючого солідаризувався з кагебнею й вимагав припинення акції. Петро почувся ображеним і зі словами «ми вам такої впертости не простимо» вийшов разом з ментом з камери.
Під час перебування в одиночці (це в тій самій камері, що й голодував), мені вдалося написати книжку «Грані культури». Камера була добре ізольованою – за трьома залізними дверима; на мене, ослабленого голодівкою, менше звертали уваги і не так часто заглядали, що давало можливість писати. Ще важливішим було те, що я захопив із собою в одиночку трансформаторний папір – задля конспірації я «загортав» ним фотографію дочки, поштів-ку з Шевченком тощо. І те, що написав до обіду, після нього переносив на папір і ховав у грубо набризканій штукатурці стіни. Технологію «розробив», виходячи з куцих можливо-стей. Усе виходило наче на замовлення. Щойно я закінчив писати і змонтував цілісну ро-боту у «контейнер», як через тиждень, можливо, два (тобто тримісячна одиночка підходи-ла до кінця) в камеру заходить наглядач і каже: «Заключонний Гель, собірайтєсь с вєщамі на етап». Я немов отетерів, бо термін одиночки ще не закінчився і – головне – контейнер у стіні, а мент не йде. Та раптом, як це буває у скрутних випадках, мене осінило: «Хорошо, – відповідаю, – но мне нужно, вибачте за слово, на парашу». – «Ладно, садісь», – каже тю-ремник і зачиняє двері камери. У вічко не заглядає. Я швидко виколупую зі штукатурки контейнер і ховаю його куди треба, самі знаєте. Починаю складати речі, а їх обмаль. З ре-чового складу, так званої каптьорки, інший мєнт приносить мого наплечника, обшукують і його, і мене виводять до запретки, садять у «ворона» і ним до Потьми. А звідси етапами до Львова.
Розрахунок був «геніяльним». Кагебисти виходили з того, що я, ослаблений голодів-кою, депресований конфліктом, не чинитиму сильного опору і вони мене зламають. Через тиждень як «пряник» дали побачення з дружиною. Особисте. На три доби! Навчений дос-відом, я не відкладав і відразу ж позбувся контейнера. Його заховала Марія. Забрали мене з побачення через півтори доби, мотивуючи тим, що порушуємо режимні правила, мало розмовляємо, дружина не агітує мене каятися. А ми справді обговорювали тільки побутові теми, і хоч не мали паперу та олівця, більше спілкувалися письмово: Марійка замісила й розтачала великий шмат тіста, посипала борошном і ми, наче на шкільній дошці, писали сірником. Виходило чудово: написав, прочитала, стер. Знову написала, прочитав, стерли. Наглядачі декілька разів вривалися, обшукували кімнату побачень і, нічого не знайшовши, йшли, бо Марійка під час обшуку саме «розточувала» тісто справді «для лапші». Але тиша їх дуже насторожувала, тому нас передчасно позбавили побачення. Хоч, можливо, так і було задумано. Забираючи передчасно з побачення, мене ретельно обшукали, а Марійку пропустили через гінекологічне крісло. На її обурення ніхто не зважав, але контейнер був в іншому місці... Так доволі легко, щасливо і без пригод моя праця опинилася у «великій зоні». Марійка її переписала, точніше, розшифрувала з допомогою шестикратної лупи. Надрукувала на машинці. Зеньо Красівський під столом на випадок камери спостереження у хаті Михайла Гориня перезняв «Грані культури» на плівку. Через добрих знайомих Яро-слави Менкуш, які приїхали до Львова з Англії (пам’ятаймо, що це роки так званої «розря-дки»), плівки вже в січні 1977 року також без пригод опинилися в Лондоні у видавництві «Український визвольний шлях». Воно попросило Леоніда Плюща написати закриту ре-цензію, в якій він, загалом позитивно оцінивши роботу, подав декілька категоричних умо-виводів:
а) в Україні зараз немає публіциста такого рівня, що міг би написати цю роботу. Це під силу хіба Іванові Дзюбі, але він уже написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з ма-рксистських позицій, а ця праця написана з ідеалістичних і націоналістичних, державни-цьких позицій, чого Дзюба не міг би зробити; 
б) в анотації сказано, що книжка написана в ув’язненні, а в совєтських тюрмах і лаге-рах цього взагалі не можна зробити навіть теоретично: зробити це означало б звершити подвиг, і це ще раз засвідчує неправдивість історії вивезення роботи з СССР;
в) на думку Л. Плюща, «Грані культури» написав один з ідеологів ОУН у діаспорі, аби показати, що ОУН має зв’язок і пряму дотичність до тих процесів, які відбуваються тепер в Україні. 
Такою рецензією Плющ «зарубав» видання книжки аж на сім років. Марійка машино-писний варіянт книжки запустила у Самвидав. Її поширювали і цілою, і частинами, а в Лондоні праця лежала у видавництві без руху. Лише коли на Захід знову прибула одна із частин, у Лондоні заворушилися й видали книжку аж 1984 р. Щоправда, з передмовою видатної особистости діяспори – Богдана Стебельського. Мій рукопис знову начебто гер-метично запакували у целофан і заховали – закопали у вазон із квітами, де він спокійно зі-гнив, адже квіти поливали. Я вважав, що робота, як багато інших матеріялів, пропала. І тільки на початку 1990 року Зеньо Красівський зробив мені подарунок з двох примірни-ків, що їх передала для автора Слава Стецько. Але зі власним коментарем: «Іване, прочи-тавши книжку, я переконався, що і ти маєш пряме відношення до українського націоналі-зму, а я весь час думав, що ти, як і Чорновіл та інші, звичайний дисидент». Книжка здобу-ла визнання, стала лауреатом Фундації Антоновичів 1985 року і того ж року була переви-дана англійською мовою. Та це вже інша тема. 
Повернімося до тюремного буття. Після побачення кагебисти взялися мене ламати. Обіцянками, що відразу ж звільнять, якщо покаюся, дадуть закінчити університет, захис-тися, квартиру, роботу тощо. І погрозами: згнию у тюрмі, дочка і племінники не будуть вчитися у вузах; шантажем – під час етапів кидатимуть до кримінальників, які або «на ніж посадять», або «опустять», тобто зґвалтують. Як завжди у таких випадках погрозами за-ймався один кагебист, обіцянками – інший. Зовні виходило так, що вони начебто й не знають один одного. Насправді ж спільно з психологами розробляли план дій і схема ро-боти залишалася вже звичайною. Отож помимо того, що голодівкою я був ослаблений аж до краю, духовно залишався сильним і моя позиція щораз більше руйнувала їм психіку. Хоч я тримав себе спокійно, не називав їх фашистами, але вони – і «добрий», і «злий» – частіше почали зриватися, кричати, ледь не в істерику впадати. Можливо, грали, а може очікування були надто великими, а також тиск начальства вже на них виводив обох із рів-новаги. Мене викликали два-три рази на тиждень. А вже через чотири, хай п΄ять тижнів отак несподівано, як узяли зі Соснівки, так і зі Львова забрали ґвалтовно: десь за годину до «подйому», тобто близько 5-ї ранку, мене розбудив наглядач кагебистської тюрми «на Лонцького» і тихим голосом сказав: «Хто на Г?», хоч у камері більше нікого й не було – я ще в день прибуття поставив умову, що хочу бути один, тим більше, що й термін одиноч-ки ще по суті не закінчився, інакше взагалі не розмовлятиму. І кагебисти залишили мене одного. Отож коли я відізвався, що я Гель, мєнт уже голосніше сказав: «Одєвайтєсь, бист-ро собірайтесь на виход с вєщамі». Щоправда, дав мені можливість помитись у туалеті. Через годину-півтори з проходженням усіх «процедур» – обшуку, передачі конвою, за-штовхування як «полосатого» в одиночний бокс «воронка» – я вже їхав до тюрми «Бригі-дки», де ще взяли в загальний «салон» декількох кримінальних в΄язнів і повезли у «п’ятий парк» – залізничний термінал, у якому формували поїзди на різні напрямки, чіпляли ва-гон-зак, де був спеціяльний майданчик для етапних в’язнів з конвоєм і собаками, і звідкіля в΄язнів саджали в «купе» вагона. Звідтіля поїзд прибував на головний двірець (вокзал) Львова і, забравши нормальних пасажирів, курсував по «необйятних просторах СССР». Наші етапні станції були коротшими: Львів – харківська «Холодна Гора» – Воронеж – Ряжськ – Рузаєвка – Пенза-2 – Потьма і «рідна» Сосновка.
У Сосновці мене кинули в камеру, де вже були Святослав Караванський, Валентин Мороз, Юрій Федоров, Іван Лозинський та Остап Кнап. Почався обмін інформацією. Ка-раванський розповідав, як розгортався конфлікт після спроби Шумука залучити Мороза на свою сторону і оцінки Мороза як такої, що загалом мужніми людьми – через інтриги і під-ступи, як-от тепер в Україні Медведчук і Тимошенко, – крутять як хочуть Кузнєцов і Му-рженко. Мороз скаржився, що під час голодівки Ребрик брутально викрикував під двери-ма камери образливі фрази. В одиночці я їх чув особисто. І знав джерело гидотної інфор-мації, а також те, що Мороз підтримав мене голодівкою за Статус політв΄язня – голодував 65 діб і, наживши пролежні, зняв. Але мені невідомо було про обговорення українцями конфліктної ситуації і того, що після висловлених думок Мороз став основним «винуват-цем» і об’єктом цькування номер один. Саме тоді Романюк розповів про Раю, а коли Мо-роз оголосив голодівку як продовження боротьби за Статус політв’язня, Ребрик «допома-гав» і морально «підтримував», вигукуючи під дверима камери [… вульгарні слова на ад-ресу Мороза і Раїси]. Так він вигукував щодня під час виводу на роботу і з роботи. Вва-жаю, що це стало головною причиною скандального розлучення Валентина з Раєю вже в Америці.
Причиною такої ненависти Ребрика, Шумука, Романюка до Мороза, розпаленої ще Кузнєцовим – «Вот напішу тьоткє (Єлені Боннер) і Сахарову, что ти антісєміт, і нікто о тєбє і нє вспомніт, будешь сідєть політічєскім трупом і нім і подохнеш» – була елементар-на заздрість. 
Світличний, Чорновіл і я зробили дуже багато, щоб підняти популярність В. Мороза до найвищого рівня. Іван постійно звертався до Заходу з інформацію про арешт і суд Ва-лентина, поки сам був у «великій зоні». В’ячеслав присвятив п΄ятий номер «Українського вісника» Аллі Горській і Валентину Морозу, я зібрав усе, що написав Мороз, і видрукував зі своєю передмовою грубу книжку «Серед снігів», яку передав за кордон і вона була на-друкована на Заході. (Уточнення: Аллі Горській присвячений IV номер, у IV і V номерах є кілька матеріалів про В. Мороза. – Ред.). Отож, коли спалахнув ще локальний конфлікт, Валентин був на вершині слави. До нього писали сенатори, конгресмени, громадські діячі тощо і значна частина кореспонденції доходила як у Владимир, так і в Сосновку (Вален-тин за вироком мав 6 років «критої» тюрми і сидів у Владімірі). Це викликало шалену за-здрість.
А Ребрик, скажімо, був старшиною понадстрокової служби в Совєтській армії, служив в авіації радистом. Коли він разом з екіпажем летів скидати випробувальну атомну чи на-віть водневу бомбу на острів Таймир, щось там це спрацювало як слід, бомба передчасно вибухнула, літак не встиг відлетіти й вибухова хвиля догнала літака, добре його струсону-ла, Ребрика сильно вдарило головою об борт літака, внаслідок чого він почав утрачати зір. В армії з інвалідами, та ще «западніками», довго не церемонились – списали на «граждан-ку», визначивши малу пенсію. Добиваючись уже на Івано-Франківщині підвищення пен-сії, він вийшов на дорогу антирадянщини. Проводив її в усній формі, за що отримав 3 ро-ки суворого режиму. Так ми зустрілись 1967 р. в Явасі. У 1974 р. – у Сосновці за аналогі-чні дії. Я намагався залучити його до голодівок, інших форм протесту, але для цього лю-дині потрібно мати високу мету, посвяту, волю до дії тощо. Отож він швидко опинився в товаристві Шинкарука і освоїв його методу боротьби «за справедливість» – молотком по колінах. Після скандального самовикриття Шинкарука в гомосексуалізмі – його застали під час акту з іншим в΄язнем наглядачі й співкамерники, коли заводили їх з другої зміни, – щоб уникнути посміховиська, Шинкарука ізолювали в одиночку, не виводили на роботу і незабаром відправили у Владімір, куди повезли й Шухевича. Але Ребрик, минаючи камеру Шинкарука, нічого образливого йому не кричав. Тільки Морозові. Коли не стало Шинка-рука, Ребрик немов послушний козачок виконував доручення Кузнєцова. Отож група зо-середила свою увагу на Морозі. Ребрик вигукував брудні гасла, інші висміювали його за-няття системою йоги, ще дехто знущався над його апелюванням до правил чесної гри та національної солідарности, коли потрібна просто перемога. Удар нижче пояса, листи Шу-мука, звинувачення в антисемітизмі, створення комітету, яким маніпулював як хотів Куз-нєцов, і заочний суд «трійки ОСО» – Кузнєцова, Шумука і Романюка – ось результат тих пристрастей, що їх розпалив Кузнєцов, аби морально знищити своїх суперників-опонентів і диктувати людям свої правила гри. Відомо ж, що коли неформальна група людей об’єд-нується і повстає проти донедавна (до бунту) визнаваних нею цінностей чи лідерів, то будь-якою ціною намагається знищити оті цінності або присвоїти їх, а лідерів трансфор-мувати в аутсайдерів. Ситуація в лагері особливого режиму – класичний приклад вислов-леної тези.
Отож після повернення зі Львова я почув від Караванського і Мороза про розвиток конфлікту і події, які відбулися за час моєї відсутности. З Морозом я зустрівся вперше за багато років – від часу нашої дискусії щодо оприлюднення статті «Серед снігів», у якій він гостро пройшовся по Іванові Дзюбі, а я виступав не менш гостро проти її публікації, наші дороги не перетиналися: його арештовано 1 червня 1970 р., мене – 12 січня 1972 р., зустрілися в кінці листопада або на початку грудня 1975 року. Він зумів ще декілька разів вигукнути у моє вікно, що виходило у прогулочний дворик: «Іване, тримайся, я тебе підт-римаю». Але за це отримав 10 діб карцеру, а після карцеру його вже виводили в інший дворик. Оголосивши голодівку, зумів протримати її 56 або 65 діб. Точної цифри, на жаль, не пам’ятаю. Дуже тривалу, але на більшу не мав сил. Оте постійне цькування Ребрика йо-го добивало. А ще голодівка у Владімірі і в Соснівці суттєво відрізнялися жорстокістю пі-дходів медперсоналу до примусового годування: у Владімірі починали примусово годува-ти з п΄ятої чи десятої доби й годували постійно через день, через деякий час – щодня, а в Соснівці починали годувати після остаточного виснаження – на 20 добу, на 25-ту – так мене, фізично слабкого о. Романюка – на 16-ту, а під час моєї стодобової голодівки нагля-дачі з фельдшером прийшли на 32 добу, викрутили назад руки, завели їх у наручники, фе-льдшер роторозширювачем розкрив рот, щипцями витягнув язика, встромив шланг з лій-кою і влив через неї два 450-грамових горнятка ріденької манної каші. (Деталізую для тих, кому невідомо, що таке голодівка й навмисно принижуюче людину штучне, примусове годування. Часто в’язні психологічно не витримували такого приниження й знімали голо-дівку). Окрім того В. Мороз дістав пролежні. Справа в тому, що у тривалій голодівці лю-дина силою волі мусить заставити себе встати і, опираючись руками в стіну, зробити хоча б декілька кроків в один бік і назад, знову туди ж і назад, аби не віднялися ноги від трива-лого нерухомого лежання (так сталося з Анатолієм Лупиносом) і перевертатися з одного боку на інший, хоч це також важко знесиленій до краю людині, інакше лежання на одній спині приводить до пролежнів. Голодівка – сильний і результативний інструмент політв’я-зня проти тюремників. Вони дуже бояться голодівки й готові йти на поступки, особливо коли про неї говорить світ, тобто коли голодівка підготовлена заздалегідь. Але часто ви-пробовують силу духа людини. Тому слабаку її краще не починати, а шукати інші спосо-би, інакше відбудеться профанація заходу. Тому у Соснівці за Статус політв’язня голодів-ки оголошували лише я, Мороз і Караванський – називаю у часовій послідовності, а зго-дом на Уралі в Кучино знову я, Вікторас Пяткус та Василь Стус. Це до початку 1982 року, бо в грудні 1981 року мене вже кинули на етап у Комі республіку – на заслання. У Соснів-ці ще 16 діб голодував о. Василь Романюк. Не говоритиму про 10 грудня – День прав лю-дини, 12 січня і 30 жовтня – Дні українського і совєтського політв’язня – тоді голодувало більшість українців, литовців по одній чи три доби. Але піст одного дня годі вважати го-лодівкою. 
Етапи до Львова і назад не вельми сприяли моєму відновленню в силах після такої тривалої голодівки. Але тюремники відразу ж після приїзду почали виводити мене на ро-боту й вимагати норму. Тому, щоб не сісти зимою в карцер, мусів працювати. Нашу каме-ру виводили на роботу з камерою Романюка, Осадчого, Ребрика, Шумука, а також литов-ців і Мурженка. Сталося це під час другої зміни. Була година 10 вечора. Я ще працював у цеху, а Мороз із Романюком у прогулочному дворику виясняли взаємини – хто в лагері розповсюдив інформацію про Раю. Вона його пекла, бо про це, коли я приїхав, говорили всі і ніхто не залишався байдужим: одні обурювалися поведінкою Раї – в ув΄язненні кожен переживає за долю сім’ї, здоров’я дітей, міцність родини, тож одні співчували, інші – не вірили огидній вістці, ще інші злорадствували й насміхалися. Ми з Морозом ще не встиг-ли поговорити на цю делікатну тему. Але Караванський запитав, чи про щось знаю. Я від-повів, що Романюк розповідав мені ще задовго до скандалу та голодівки, але я дуже про-сив його не розповідати це нікому. Оголосивши голодівку, я вже не бачив о. Василя. «Може, до вашої голодівки він про це мовчав, але після скандалу з Кузнєцовим бруд про Раю був в усіх на язиках як «аргумент» проти Мороза. Тому і Ребрик викрикував той бруд – на догоду Кузнєцову», – пояснив мені Караванський.
Отож я ще шліфував кришталь на великій чавунній шайбі, коли до мене підійшов Мо-роз і попросив вийти у прогулочний дворик. Він пішов туди знову, не чекаючи на мене. Я дошліфував «шоколадки» з кришталю, які лежали на шайбі, вимкнув її і вийшов у дворик. У ньому з однієї сторони високого паркану ходили туди-сюди Мороз і Романюк, емоційно жестикулюючи руками та гостро розмовляючи, а з другої сторони – Шумук за тією ж схе-мою ходив у дворику. Коли я підійшов до Мороза і Романюка, Валентин запитав мене: «Іване, чи Василь говорив тобі про Раю, бо він каже, що це не від нього вийшло». – «Так, говорив, він приніс цю новину з побачення і я дуже просив його не розголошувати її, бо це може бути провокацією КГБ проти Мороза перед його приїздом у лагер». Василь істе-рично, а був він дуже емоційною людиною, почав кричати: «Ви що, хочете з мене стукача зробити!» Але ні він, ні я з Морозом навіть не могли й подумати, щоб хтось когось уда-рив. Зате Шумук, як згодом розповідали Караванський і Мурженко, зайшов із дворика в цех і також істерично почав кричати: «Гель і Мороз б΄ють Романюка!». З цеху вискочили Ребрик і Осадчий і накинулися на мене, почали бити по голові, копати ногами. Від неспо-діванки я навіть не захищався, бо був немов би шокованим – адже не чекав такого. Рома-нюк сам кричав ще голосніше і намагався собою закрити мене. Але спалах люті був неке-рованим. Лише коли вибіг Мурженко, то він разом з Романюком перекрили доступ до ме-не двом «бойовикам». А Мороз, коли з цеху вибігали Ребрик і Осадчий, залишався стояти й опинився дещо позаду нас із Василем, бо ми продовжували йти, як ходили. Побачивши, що мене б΄ють, Мороз не кинувся на захист, а сховався в цеху, де були інші в΄язні, які й не чули, що відбувалося в дворику.
Наступного дня у другу зміну вже не вийшли ні Романюк, ні Шумук, ні Осадчий. Тільки Ребрик свідомо, за вказівкою Кузнецова, пішов на роботу з нашою зміною, аби на-глядати, що в цеху діється, та попереджувати: так, мовляв, буде з кожним, хто не дотри-муватиметься правил, встановлених Кузнєцовим. Щойно нас вивели в цех, як він підійшов до мене і сказав: «Ну що, сподобалася тобі вчорашня наука? Ми тебе поставимо на місце». Цей зухвалий цинізм мене вивів із себе. Я поставив йому зустрічне питання: «Чому ти ме-не вчора бив?» Він усміхнувся, а я врізав йому в пику. Відразу ж ще раз і ще раз. Тепер уже він від несподіванки на мить розгубився, але почав відбиватися. Хотів ногою з відста-ні дати мені в пах. Та я ногу перехопив руками, викрутив її і Ребрик гепнувся на підлогу. Підбігли в’язні, розірвали нас, а через хвилину – наглядачі, бо хтось натиснув на кнопку сигналу. Ребрика забрали в камеру. Наступного ранку Ребрика з демонстративною пом-пою повезли в лікарню в Барашево, звідкіля інформація про скандал на особливому режи-мі розійшлася по всіх зонах. В інтерпретації, звичайно, Кузнєцова. За увесь цей час нікого з нас у Барашево, де можна було зустрітися з в’язнями інших лагерів, не возили. Ні Кара-ванського, ні Мороза, ні тим паче мене, хоч після голодівки я почувався дуже слабким.
Після Ребрика в Барашево повезли Шумука, де він зустрівся з Чорноволом. В΄ячеслав почав дорікати Шумуку за листи-доноси, які Шумук висилав до знайомих у «велику зо-ну», та інтриґанство на спецу. Шумук у відповідь ударив В’ячеслава по лиці. І коли повер-нувся з Барашева, перед усіма хизувався, що дав ляпаса Чорноволу. Після мого повернен-ня з Комі в 1987 році я запитав В’ячеслава, що там відбувалося між ним і Шумуком і за що він отримав удар від Шумука, бо ми той удар сприйняли як моральну підтримку Чорново-лом нас. В’ячеслав на моє запитання дуже гостро прореагував і обурювався тим, що Шу-мук хвалився кожному прибулому листами, які він писав, а також тим, що разом з Кузнє-цовим поставив на місце Геля, Мороза, Караванського, які задля власної слави видумува-ли різні приводи для голодівок – Статус і дні політв΄язнів, Кодекс чести, День прав люди-ни – і вимагали цього від людей, а більшість не хотіла включатися в протести. Чорновіл сказав, що Шумук, очевидно, не володів інформацією, як щодо участи в протестах став-ляться в інших лагерах, і, сподіваючись на підтримку Вячеслава, був з ним відвертим. Він не чекав іншої реакції Чорновола, тож коли В΄ячеслав назвав це підлістю й інтриґанством, а листи – доносами, Шумук справді вдарив його по лиці.
Але В΄ячеслав не відповів на удар, лише схопив його за руки, щоб Шумук більше не намагався вдарити, і сам почав бити Шумука словами. В΄ячеслав сказав мені: «Іване, я до-вів його до того, що Шумук упав на коліна, почав проситися, розпочав каятися. Я сказав, що про підлість щодо Світличних дізнається цілий світ, а також за розпалювання скандалу зі шкурницьких мотивів. Після цього Шумук відчув себе морально знищеним, і поки ми були в Барашево, він почувався винним. А те, що ти кажеш, як у Соснівці він хизувався тим, що бив мене по лиці, підтверджує його внутрішню підступність, ницість духу, брех-ливість». Такими були взаємини, зі слів Чорновола, між ним і Шумуком у Барашеві під час їхнього перебування в лікарні.
Після прибуття в лагер Олександра Ґінзбурґа (влітку 1978. – Ред.) психологічна атмо-сфера докорінно змінилася. Він демонстративно почав працювати. І хоч робота була важ-кою і брудною, він не купував норм за «моргушки». Що більше: свідомо почав їх знеці-нювати – отримував їх багато і задарма роздавав бажаючим. Так що ні Кузнєцов, ні хто інший уже не міг дешево купляти норми чи дієти. Ґінзбурґ відразу ж включився в протес-тні акції. Це викликало значне напруження між ним і Кузнєцовим. Прибуття Олекси Ти-хого (восени 1977. – Ред.) також пом΄якшило ситуацію. Але він зберігав нейтралітет, і це не сприяло ні одній, ні другій стороні. Та Олекса незабаром після приїзду, немов би солі-даризуючись із нами, оголосив голодівку за Статус політв΄язня. І тримав її понад п΄ятдесят діб, а коли зняв – зіткнулося два методи виходу з голодівки: Караванський мав справді потужний організм – його шлунок працював як трактор і, знявши голодівку, він починав їсти все, що було в пайці, вже на другий-третій день. І не мав проблем. Я ж, отримавши величезний досвід, дотримувався правила, що з голодівки треба виходити не менше 10 днів і лише на 10-12 добу починати споживати всю пайку. Олекса прислухався до поради Караванського – після майже двомісячної голодівки відразу ж почав їсти тюре-мну пайку, щі та кислий і глевкий хліб, що моментально зіпсувало йому шлунок. Упро-довж чотирьох місяців з Тихого буквально лилося. З’явилася виразка шлунку, якої він уже не позбувся аж до смерті, бо дієти йому не виписували. А купувати він демонстративно відмовився. 
Приїзд Левка Лук΄яненка (в другій половині 1978 року. – Ред.) остаточно поклав край конфліктові, хоч листи Шумука він називав доносом і продовжував так оцінювати їх у присутності Шумука. І, очевидно, саме тому частина людей відійшла від Шумука і Кузнє-цова і «переорієнтувалися» на Лук’яненка і Ґінзбурґа. А вони щораз більше переконували-ся, що конфлікт не мав ні ідеологічного, ні антисемітського змісту, як це намагалися пода-ти його ті, хто конфлікт спровокував, кажучи словами Чорновола, з особистих шкурниць-ких інтересів. Уже через деякий час Мороза і Левка перевели до моєї камери, з якої пішов Мурженко, а трохи згодом і Лозинський та Кнап. Утрьох нам було добре і психологічно, і просторово, бо в цій камері спочатку утримували 8 осіб, згодом 6, наостанок – трьох. Та незабаром Мороза, Ґінзбурґа та Кузнєцова взяли на етап, повезли в Москву, а звідтіля ви-дворили за межі СССР, обмінявши їх на совєтських шпигунів (27-28 квітня 1979 року). У цій камері я написав заяву-протест, у якій уперше, в 1977 році, вжив термін «сатанинська імперія», за що отримав 15 діб карцеру. Кагебист мене «авторитетно» попередив, що може бути й новий тюремний термін. У цій же камері (№8) за моєю пропозицією і окремими пунктами Левко Лук΄яненко написав, а я редагував відоме «Звернення українського наці-онального визвольного руху в справі української самостійности». (Див.: До Організації Об’єднаних Націй. Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности. Опубліковано: Левко Лук΄яненко. Вірую в Бога і в Україну. – К.: МП ”Пам’ятки України”, 1991. – С. 126-131. http://archive.khpg.org/index.php?id=1348385108). 
Найважливішим для мене було сформулювати тези документа так, щоб у ньому фігу-рували терміни «самостійність», «державність», «визвольний рух» тощо. Бо в більшості заяв чи скарг в’язнів фігурували «порушення прав людини», скарги на сваволю тюремни-ків, протести проти посилення тюремного режиму і т.п. Тому я наполягав саме на такому формулюванні документа і, редагуючи його, я додав декілька формулювань. Левка, як справжнього державника, не треба було особливо переконувати в нагальній потребі таких звернень, але частина в’язнів ще боялися вживати слова «самостійна Україна». Це було зроблено. Ми також спільно підбирали прізвища людей, які мають стояти під цим Звер-ненням, які не відмовляться на випадок провалу. Левко відкинув і прізвища Шумука, Ро-манюка, Осадчого, бо поряд з їхніми не хотів ставити свого. Я, звичайно, не заперечував. Тому від особливого режиму під документом, окрім Левка, мене і Олекси Тихого, нікого більше не було. З людьми, чиї прізвища ми поставили під «Зверненням...», не було зазда-легідь узято їхню згоду, адже більшість із них утримувалися в інших лагерах. Але так ми і планували: під «Зверненням» мали стояти прізвища в’язнів усіх поколінь, щоб показати спадкоємність боротьби за самостійність України. На Заході такі речі сприймалися не ве-льми позитивно – ми це знали, – бо СССР звинувачував Захід у тому, що він підтримує політику посягання на територіальну цілісність СССР, а саме у Прикінцевому Акті утвер-джувалася непорушність і цілісність повоєнних кордонів європейських держав. Але для українців визначальним був саме розвал СССР і самовизначення України.
Сказане не означає, що я недооцінював правозахисний рух. Відразу ж після прибуття Олекси Тихого, тобто орієнтовно в листопаді – грудні 1977 р., я передав заяву про прийн-яття мене в УГГ, однак Морозова реакція була негативною: «А що ти, Іване, будеш роби-ти в УГГ – ти ж слюсар». Заява чомусь не потрапила ні до Києва, ні на Захід. Не знаючи про це, я не дублював заяви. А повернувшись у 1987 р. з Комі, не виясняв, є я членом Групи, чи ні, і не шукав винних. Бо і без цього роботи було більше, ніж міг виконати. У моїй хаті постійно були Чорновіл, Красівський, Михайло і Богдан Горині, Василь Барла-дяну, Павло Скочок, обговорювалися різні проблеми, я був відповідальним секретарем «Українського вісника», отож про формальний вступ не було й мови – я був учасником усіх нарад, «у курсі» всіх подій. Але заяви також не подавав. Зате ще до мого повернення з ув’язнення заяву в УГГ подала моя дружина Марія. Однак і вона не фігурує як член УГГ. Ніхто з нас не сприймає це, звичайно, як життєву втрату, йдеться хіба про рівень діловод-ства: одних зараховували без їхнього відома (Шухевича, наприклад), інших оминали на-віть з поданими заявами. 
В.Овсієнко: На цьому розмова з Іваном Гелем 27 червня 2003 року закінчилася. 
Продовжуємо розмову 18 серпня 2003 року в Києві в помешканні Михайла Гориня о 12-й годині. 
В.Кіпіані: Ми з Василем Овсієнком записуємо Івана Геля, 18 серпня 2003 року. 
І.Гель: Можливо, спочатку буде якийсь сумбур, бо це повторення, провали пам΄яті тощо... 
Однією з причин того конфлікту, власне, була етична сторона. Але й політична. Були й чисто побутові моменти. «Населення» камер змішували, як хотіли. Ми ніби самі могли формувати камери, але ніколи такого не було, щоби в’язні могли домогтися, аби в камері сиділи тільки бажані й сумісні люди. 
Коли випровадили з нашої зони близько двох десятків кримінальних злочинців, убив-ців, у тому числі й Ромашова, то стало трішки просторіше. Я був у камері з Мурженком, тут же були Іван Лозинський і – прізвище німецьке – Остап Кнап – він згодом помер на зоні. Вони були добровольцями з українського батальйону, який формувався як бойова одиниця українських збройних сил. Після арештів, зокрема, уряду Стецька, їх кинули в Білорусію для боротьби з партизанами – за це вони мали вирок смерти, замінений на 15 років. Їх підсадили до нас. Трохи згодом до нас у камеру кинули були Едіка Кузнєцова, Петра Саранчука і Юрія Федорова. І атмосфера відразу змінилася. Перед тим вона була більш-менш нормальною, людяною. Правда, дуже сичав Мурженко на двох українців, во-ни уродженці Галичани. Він дорікав мені, що я начебто їх захищаю, солідаризуюся з ни-ми, а вони, мовляв, убивали євреїв і так далі. Я кажу, ну, ці люди не вбивали євреїв, вони були в Білорусії. Це розцінювалося так, що я ніби солідаризувався з ними. Я, звичайно, не солідаризувався з їхньою діяльністю, ми спілкувалися як галичани-українці, і вони були людяними, тихими. А Мурженко завжди в камері прагнув бути побутовим лідером. Він учився в суворовському училищі і в казармі лідерствував – серед курсантів. Для людей такого типу це одне з найважливіших понять. Вони майбутні офіцери-командири. Лідер у них чи "пахан" у кримінальних злочинців у камері. Хто міг бути паханом? Лозинський і Кнап – то старші люди, вони хочуть кватирку зачинити, бо холодно, а він відчиняє. Але відчиняє не ту кватирку, що навпроти нього, а там, де вони сплять. Їм вночі дме, а йому начебто не вистачає повітря. Він матюкався або погрожував фізично розправитися, бо си-льний був. Або ще якась«солдатська причина», аби причепитися. Він їх постійно терори-зував. Тому я просто мусив їх захищати, бо він це робив із ненависті до поліцаїв. 
А коли прийшов Кузнєцов, нетерпимість ще більше вибухнула. Лозинський і Кнап згодом пішли з камери. А Кузнєцов став камерним паханом. Для нього це теж було вкрай важливим. Хоча, звичайно, паханом він себе не називав, але став фізичним лідером, де-монстрував силу, як Шинкарук. Це був відвертий психологічний тиск на всіх, у тому чис-лі, очевидно, і поза камерою, бо коли нас виводили на роботу, він, не працюючи, займався самбо. У камері він організовував з ким-небудь вправи – тренування. Хоч це було дуже примітивно, бо ніхто з нас не знав дзюдо, карате чи самбо. Це був демонстративний тиск. Він це відразу почав. І що мене вразило – одного разу я побачив, що Петро Саранчук дає йому рибу з пайки. Я вже казав, що там пайка – це є твоя норма, для в’язня вона – недото-рканна. Ти можеш сам віддати добровільно. Запитую: "Петре, Ви що рибу віддаєте?" – "Я йому пообіцяв". – "Як пообіцяв? Якщо треба, я йому скажу". – "А, він мене чаєм приго-щає". А Кузнєцов, я казав, за ті «моргушки» постійно діставав чай. Пояснюю Петрові: "Чаєм він може пригощати, може не пригощати, але це – Ваша пайка. Ви йому якусь да-нину платите?" – "Та ні". У нас із Кузнєцовим не виникало якогось тертя за лідерство, бо я постійно був ніби духовний лідер, завжди був ініціатором акцій, а вони утримувалися від акцій. Але щодо побутового лідерства в камері чи застосування насильства, то, без сумні-ву, Кузнєцов усіх переважав. Я хотів Кузнєцову сказати про рибу, а Саранчук каже: "Ні, не треба". Але він, очевидно, сам сказав Кузнєцову, бо той підійшов: "Андреич, у тебя что там? Тебе не все равно?" Я кажу: "Мені не все одно, бо тоді ти будеш вимагати й від ко-гось іншого". – "А я не требовал ничего, у нас обмен на чай". Аргументую: «Чай – не пай-ка. Ти його придбав на стороні. Хочеш – пригощай. Але з тобою ні я, ні хтось інший так би не чинив, навіть якби торгували «моргушками»". І між нами, як у нас кажуть, "кішка перебігла", виникло психологічне напруження. 
Це був однин із перших епізодів. Спочатку я на нього не звернув уваги, але згодом помітив декілька разів, що він намагається перекрутити зміст моїх слів: то Ребрику щось негативне скаже про мене, то ще там щось. Хоч у камері були абсолютно нормальні сто-сунки. Але коли ми з Караванським написали отой "Кодекс чести політв’язня", то проти мене обурювалися не так сильно, вважали, що я мав моральне право, а на Караванського страшенно образились, мали претензії, взялися, скажімо так, лити бруд або давати цілком негативну інформацію: Караванський те не зробив, Караванський те не так зробив, а Ка-раванський "тогда ссучился, а вот теперь пытается реабилитировать себя". А Святослав Караванський у 1961 році вийшов був з лагеря – він був двадцятип’ятилітником і справді написав каяття. Його випустили не в 1956 році, а лише в 1961. Він мені пояснював, що свідомо вчинив так, аби продовжити боротися, і я йому вірю, хоч сам так не зробив би. Караванський людина справді внутрішньо порядна, я й тепер у тому не сумніваюся, що він казав: «Я вийшов тільки щоби не згаяти тут свої молоді роки, а у «великій зоні» пра-цювати й продовжувати боротися». Він фізично надзвичайно потужний, у нього просто колосальна внутрішня енергетика і колосальна фізична сила, здоров’я, подиву гідне. Він на вигляд не богатир, звичайно, хоч зростом не менше 187 см, але нижчий від Олеся Бер-дника. Міцна спина, офіцерська виправка – надзвичайно сильний духом, подвижник в усіх відношеннях. Він пішов у «велику зону» задля боротьби, але коли нас 1965 року арешту-вали, то й його теж повернули. Бо в Одесі він відразу ж почав працювати, знайшов Ніну Строкату... Генеральний прокурор не дав йому додаткового терміну – мовляв, неправиль-но його випустили. Знайшли юридичну зачіпку, що дуже легко було в совєцькій системі, – і його знову посадили. Але постать ця була невгамовна, працьовита і жертовна для Украї-ни. Я завжди глибоко та щиро поважав Караванського і з пошаною говоритиму про цю людину, бо ми немов би один для одного знайшлися. Він мене заохочував до роботи. Я за-галом добре володів мовою, без сумніву, проте не настільки, щоби вважати, що можу бути редактором чи публіцистом. Він перекладав, наприклад, "Дженні Ґерхардт", ще щось. Просив мене редагувати. Я почав заглиблюватися у мову – це було для мене як відкриття, оті тонкощі мови, словникове багатство. Я не філолог і взагалі був усього лиш студентом шостого курсу університету, хоча вже мав значний багаж знань. Проте постійно був неза-доволений собою. Комплекс. Ми з Караванським духовно зблизилися. Караванський та-кож дуже обурювався тим, що Петро Саранчук дає рибу Кузнєцову. "Як він може брати!" – обурювався він. У Петра, мабуть, також спрацьовував комплекс, як у Кузнєцова вищос-ті, зухвальства вимагати. 
Караванський був ініціатором "Кодексу чести". Цього не можна було написати і опуб-лікувати, як зараз. Тоді просто написали, дали прочитати, але Кузнєцов це зрозумів як ви-пад проти нього. У Кодексі чести не йшлося конкретно, що не можна обмінювати пайку чи елементи пайки на якісь інші речі чи міняти на "моргушки" – там дуже чітко написано, що не можна використовувати слабкості однієї людини на свою користь; що не можна за-бирати в людини пайку хліба. А в Кузнєцова такі компроміси з совістю були нормою жит-тя. 
Не пам`ятаю, чи згадував, що коли надходило 10 грудня – День прав людини, прийня-тий ООН. Ми завжди з Левком Лук’яненком добровільно погоджувалися: будемо голоду-вати. Навіть ішлося про те, скільки будемо голодувати – добу чи три доби. А часом хтось починав, припустимо, 8 грудня і продовжував там до 15 грудня – скільки витримував або на скільки було домовлено. Але в той день, 10 грудня, всі українці, як правило, голодува-ли, за винятком окремих, хто не міг або не хотів. Були такі, що й не голодували. Не нази-ватиму прізвищ. Однак перед тим ішла організаційна робота навіть серед тих криміналь-них злочинців, щоб більше людей залучити. Ми це заздалегідь готували. Отож треба було з усіма домовлятися, а я мав код і зашифровував інформацію в листі. Писав, що буде, ска-жімо, 15 осіб. А ще краще, якщо вдавалося перелічити прізвища – то був для кагебістів особливий удар, бо сьогодні оголошуємо голодівку і сьогодні ж радіо "Свобода" починає говорити про це о восьмій годині ранку, коли змінюється охорона. То для них був удар, вони шукали навіть серед своїх витоку інформації, а його не було. Коли я підходив до Ку-знєцова: "Эдик, – або там "Эдуард Самуилович", або просто "Самуилович" – так ми звер-талися, – приближается 10 декабря, надо голодать". – "Ну, хорошо, будем голодать, но не больше суток". – "Договорились". Ще місяць лишився, уже треба конкретно знати, я знову підходжу: "Эдик, как будем решать? Голодовка 10 декабря приближается". А він каже ме-ні: "Андреевич, на хрена это тебе все нужно? Куда ты лезешь? Мы с тобой тяжеловесы, для нас важно выжить, не как даже выжить, а просто выжить. Мы обреченные, мы смерт-ники. Если мы здесь выживем и выйдем отсюда, уже этим мы будем национальными ге-роями. А что тебе, ты постоянно лезешь куда-то – зачем тебе это нужно? Я не буду голо-дать". – «Но ты же дал слово», – кажу йому. – «А я хозяин своего слова. Хочу – даю, хочу – беру обратно», – цинічно відповідав мені. 
Між нами на тому тлі виник якийсь психологічний бар’єр, щоб не сказати – несприй-няття. І той бар’єр наростав, коли мали приїхати – не пам’ятаю, коли це було – Олена Бон-нер і Сахаров. Не пам’ятаю, чи мав він побачення з Сахаровим, чи Сахарова не допустили, але з Єленою Боннер він мав побачення. 
В.Кіпіані: Це було в Мордовії чи його в Москву возили для цього? 
І.Гель: Ні-ні, в Мордовії, в Мордовії. Боннер і Сахаров приїжджали в Мордовію, щоб усіх морально підтримати. Але формально Боннер, як родичка, бо мама – хвора, добивала-ся побачення з Кузнєцовим. 
В.Овсієнко: Це який час? 
І.Гель: Десь 1975-76 рік. Зараз дату важко назвати, але швидше всього сімдесят шос-тий рік. Тоді, після побачення, він різко змінив позицію – хочу бути активним, але не ба-жаю віддавати своє. А тут саме боротьба за Статус політв’язня сягнула апогею. Однак Ку-знєцов не хотів голодувати – навіщо витрачати силу? Я вже не пам’ятаю, чи розповідав, як Юрка Шухевича погрожували зарізати? Говорив, так? Ага, ну то не повертатимусь до цієї теми. Я звернувся до Шумука, а Шумук каже: "Ну і хай ріже, я не буду його захищати, бо для мене Роман Шухевич не був авторитетом. СБ там наробила…". Він посідав дуже не-примиренну позицію щодо СБ ОУН. 
Коли це минуло, то в нас знову виник серйозний, сказати б, конфлікт, і знову з етич-них мотивів. Вони, Петро Саранчук з Данилом Шумуком, разом були в Норильську, брали участь у повстанні. Там виникали складні перипетії, що або Саранчук Шумукові врятував життя, або Шумук Саранчукові – на жаль, не пам’ятаю деталей, але впевнений, що такий факт був, бо про нього говорили. А ми з Петром Саранчуком в одній камері. Я тоді напи-сав великий за обсягом огляд ситуації в лагері, а також заяву протесту. По суті, колектив-ну заяву, від того ж Шумука – від усіх, вона йде не лише під моїм прізвищем. А до Петра Саранчука повинен приїхати його батько – старший чоловік, йому під 70 чи за 70. 
В.Кіпіані: Він був стрілець УГА, я знаю. 
І.Гель: Він мав приїхати. І ми домовляємося з Саранчуком, щоби передати ці матері-али. Він каже: "Добре, я візьму". Наближається той час, я приготував «контейнер». А ви, очевидно, знаєте, як це все робиться, чи треба сказати? 
В.Кіпіані: Скажіть. 
І.Гель: Ми це теж, між іншим, з Караванським розробили, що писали – "мікрували", як ми це називали – на цигарковому папері, а ще краще на трансформаторному, олівцем "Т2". Терли його до цементної підлоги і доводили вістря як кінець голки і цим писали. Я, наприклад, свою книжку в одиночці написав – я забігаю наперед. (Степан Говерля. Грані культури. До серії “Політичні лекції для української молоді”. Вступне слово – Богдан Стрельбицький. Мистецьке оформлення – Ростислав Глувко. – Лондон: Українська вида-внича спілка, 1984. – 184 с.; Іван Гель (Степан Говерля). Грані культури. – Львів, Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. – 1993. – 216 с.). Треба було брати шести-, а то й десятикратну лупу, щоб у «великій зоні» могли розшифрувати те, що ми писали. Петро був одним з найкращих майстрів у цьому відношенні. Він мав каліграфічний почерк, але вже носив окуляри, наскільки пам’ятаю. Що ним написане – це майже ідеальне. Я швидко освоїв процес, але ми писали тексти, а мікрував Саранчук. Оскільки ми були в одній каме-рі, то робили це дуже добре. А потім згортали, воно виходило, скажімо, три сантиметри довжини і 10, 12 чи 15 міліметрів товщини. Як це робили? Згортали так, що контейнер був твердим, майже як олівець, тільки товщий. Скручували і обмотували целофаном. Брали сірник, обсмалювали – він ставав герметичним. Це перший шар. Потім обмотували вдруге целофаном – він ставав ще надійнішим. І третій раз – контейнер ставав уже надійно гер-метичним, що де б ти його не носив, навіть проковтнув, то він виходив через добу чи че-рез скільки, але не втрачав нічого, бо шлунковий сік целофану не роз’їдає. А було, що вставляли, вибачте, в задній прохід і йшли на побачення. Кагебисти, як правило, не загля-дали туди. На кінцях, у торці з обох сторін, ставилася вата, і контейнер виходив таким, як гемороїдна свічка – заокруглений, не колов, безболісно все проходило. Я приготував цю капсулу, і коли вже Петро мав іти на побачення, я питаю: «Що, Петре, візьмете?» А я но-сив усе з собою. Він каже: "Я не буду брати, я не понесу". – "Чому?" – "А мені Шумук за-боронив – він сказав, щоб тільки його взяти". Я йду до Шумука. 
В.Кіпіані: Що Шумук казав? 
І.Гель: Шумук йому заборонив брати мої речі, а тільки щоб узяв його. Два контейне-ри не було б забагато, в принципі, бо те місце вмістиме. Бо як у рот під язик щось береш, то має бути дрібне. Я звертаюся до Данила. Ну, так звичайно не йдеш, бо на особливому режимі нема вільного виходу, хіба коли виводять на роботу. А Данило вже був пенсійного віку, після 60. Він мав можливість не робити, але майже кожного дня виходив, не заради роботи, а щоб спілкуватися. Ми працювали, а він спілкувався. Я підходжу до нього і пи-таю: "Даниле, в чому справа, чому Ви заборонили брати мій контейнер?" Він каже: "А ми разом були в Норильську. Я організував те побачення і маю більше право". Відповідаю: "Але ж можна взяти два". – "Вистачить Вам тієї слави, що Ви маєте". Мене вразив такий «мотив». Я вибухнув. На той час я був ще порівняно молодою людиною, Вашого, Вахтанґ, віку, 37 або 38 років, а йому вже за 60. Він, звичайно, пройшов більшу тюремну школу. Але коли він отак заявив, то я відповів: "Отже, для Вас важливішими є Ваші особисті справи. І Ви вважаєте, що я це для слави роблю? Для слави я міг іти не сюди, тут нема слави, тут – тюрма. Як Ви смієте такі речі говорити!" Гостро сказав і перестав з ним спіл-куватися. Ми не віталися, хіба демонстративно при наглядачах або на роботі, і то так не вельми. 
Минає якийсь час. Можливо, не треба було цього говорити... Та я б сьогодні це сказав, бо так не повинно робитися, тим паче, що він виставив ідіотську причину: мовляв, виста-чить вам тієї слави, що її вже маєте. Тобто йшлося про популярність там, на Заході. А ми всі були однакові, бо, щиро кажучи, мало інформації про всі лагери виходило. Ми ще були в Мордовії, а суворий режим уже майже весь перевезли на Урал, у 35-у і 36-у зони. І нас після 1979 року перевезли на Урал. 
В.Кіпіані: 1 березня 1980 на Урал привезли, в Кучино. 
І.Гель: Так було. Напередодні Олімпійських ігор. Етап був якраз із Олімпіадою пов’я-заний. Тюремники нас ховали. А інформація про всіх нас засвідчувала, що в мене не було претензії на славу. Я йому заявив: "Ви пишете про себе, а я пишу про зону і про умови, які тут є, а не про себе". І в нас на тому взаємини обірвалися. Але сталося так – власне, чому я кажу, що, може, не треба було того говорити, – бо тато Саранчука не приїхав і не виніс ні його, ні моє. У батька погіршилося здоров’я, можливо, і грошей не мав. Адже всі ми тоді були страшенно бідними, а щоб родина, дружина чи сестра приїхали на побачення, то на це складалися всі родичі. 
В.Кіпіані:. У Саранчука не було дружини – тільки батько. 
І.Гель: Я говорю про себе та інших Батько, але він не приїхав. Минає якийсь час. Ду-маю, що Шумук усвідомив, що зробив, м’яко кажучи, трішки не те. Приходить до мене Василь Романюк. Василь приїхав з критої раніше, ніж Мороз. Приходить і каже: "Іване, Данило каже, що він перебрав міру. Він визнає Вас лідером і певен, що треба з Осадчим щось робити". Я вважаю, що вольові якості, здатність керувати собою, коли ти молодий і сильний, – це головне. Тож не сумніваюся, що допустився помилки, і це зіграло велику роль у погіршенні стосунків. Замість тихо усміхнутися, я відповів "А хіба тут ідеться про лідерство? Хіба мені потрібне його визнання?" Та ми згадали про Осадчого. 
В.Кіпіані: Розкажіть, будь ласка, що було з Осадчим? 
І.Гель: Зараз розповім. Я мав код у листах, уже казав. Дуже мало, але можна було на-писати в листі. Коли Осадча Оксана приїжджала на побачення – ще до розриву подружніх стосунків, – то Михайло поскаржився Оксані, що він у жахливому стані, що йому пропо-нували, якщо він покається, то його випустять, і він готовий каятися, бо в лагері особливо-го режиму нестерпні умови. Оксана з цим прийшла до моєї Марії і каже, що отака й така ситуація, мені дуже прикро буде, якщо Михайло покається. Михайло вже один раз каявся. Він сидів на 11-му, мав зовсім маленький термін. 
В.Овсієнко: Першого разу він два роки мав, 1965-67 років. 
І.Гель: Два роки. Йому залишалося три – три з половиною, ну, хай чотири місяці до виходу з-під варти, а він написав заяву про каяття. Ми з Богданом Горинем спочатку м’яко поговорили з ним. Та він не усвідомлював глибини падіння вже політв΄язня, тому легко погодився: Михайлові пообіцяли, що його повернуть в університет і він знову викладати-ме. Отож написав заяву, в якій каявся, що потрапив під вплив націоналістів і скоїв злочин. Тобто чисто «прагматичний» підхід, бо в совка отака «гнучка» аморальна мораль і вчинки були звичними, цілком допустимими. Зрештою, ви знаєте, що каяття в лагері вважається страшним, ганебним, це означало моральне падіння, і психологічне, і навіть фізичне па-діння. Тоді Осадчий не погодився з нами. Отож йому оголосили бойкот, причому це було з благословення Михайла Сороки. Чому? Наше прибуття додало старим політв΄язням сили духа, ми виробили новий формат поведінки – діяльного, перманентного спротиву. Михай-ло Михайлович казав: "Не дай Боже. Ми вас, звичайно, всіх бачимо, знаємо, хто є хто за мірою самопосвяти, віримо, але якщо з одним таке станеться, то це може потягнути за со-бою інших". Ефект падаючого доміно. Щоб цього не допустити, він радив дуже гостро продемонструвати бойкот. 
А ще на 11-му були Славко Геврич, Сашко Мартиненко, потім під’їхали Ярослав Ле-сів, Василь Кулинин. Що означало каяття Осадчого? Ганьбу перед усім загалом. А в лагері було орієнтовно дві тисячі чоловік, може, дві тисячі п’ятдесят, може, тисяча дев’ятсот п’ятдесят, але біля двох тисяч чоловік. Із них понад дев’ятсот, або й понад тисячу, – украї-нці. 50–60 відсотків становили українці. Йому три місяці залишалося, а тут сидять сотні 25-літників і приходить нове поповнення. Для всіх це був сильний моральний удар. Чому про це так детально розповідаю – бо був це несподіваний моральний удар, що й по тобі б’є. Такого ганебного змісту інформацію агентура розносить блискавично. А мені у зоні на одинадцятому дали псевдо "есбіст". Тобто склалося так, що мене покликали виконувати функції моральної безпеки. Та загальновизнаними моральними лідерами у Явасі були Ми-хайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь. Та Михайла, на жаль, тоді вже не було в зоні, його перекинули з Левком Лук’яненком або в криту, або на сімнадцятий, я не пам’ятаю. 
В.Кіпіані: В криту, мабуть, та це зараз не має значення. 
І.Гель: Одним словом, там його вже не було. Залишилися Богдан Горинь, я, був Шу-мук, але тоді він тримався зовсім відсторонено. Саша Мартиненко, Панас Заливаха, Слав-ко Геврич і Осадчий. Осадчий не зрозумів тягаря свого вчинку, він подався до Василя Пі-дгородецького за захистом. А Василь – хлопець гоноровий, відданий справі, але він щось не зрозумів, прийшов до мене з претензіями, чому ми тиснемо на Осадчого, власне, чому я тисну на Осадчого. Відповідаю: "Ти йди запитайся Михайла Сороки". Він пішов до Ми-хайла – Сорока був патріархом, загальновизнаним авторитетом. Михайло щось пояснив Василеві, а він знову не зрозумів. Тоді Михайло послав когось за мною. Приходжу, і він каже: "Іване, ви Василеві нічого не кажіть, бо він і під час розмови з Вами нічого не зро-зумів, і зі мною нічого не зрозумів. З ним по-військовому поговорить Левкович". Ішлося про психологічний момент. Одним словом, бойкот на Осадчого так вплинув, що він забрав ту заяву, не дав їй ходу. Апріорі було передбачено, що КГБ не захоче її віддати. Тому по-радили Михайлові сказати кагебисту, що прагне поглибити зміст каяття, дописати ще кі-лька думок. І коли кагебист дав доповнити заяву, Осадчий порвав її. 
Це відбулося в 1967 році, а вдруге – під кінець 1976 року або на початку 1976 року. Оксана Осадча приїхала до Михайла на побачення, він розповів їй, що в Сосновці жахли-вий режим, який годі витримувати, й через те він готовий каятися, лиш би вирватися з цього пекла. Оксана відповіла, що не буде його в цьому підтримувати, але після повер-нення з Сосновки переживала страшенно, щоб він цього не зробив. Шукала підтримки та поради серед найближчого оточення – в моєї Марії, Олени Антонів. Марія подала інфор-мацію кодовою шифровкою, а трохи пізніше дружина Романюка підтвердила це на поба-ченні. Ще до її приїзду я вважав необхідним поділитися прикрою вісткою з Караванським, Романюком, Саранчуком. А о. Василь розповів про це Шумуку. Та хоч ми не контактува-ли, з приводу Осадчого зустрілися втрьох. Данило відразу ж запропонував бойкот. Але ж поки він нічого не вчинив, то який може бути бойкот? Навпаки, треба звернути на Осад-чого особливу увагу, допомагати, опікуватися ним – такою була моя рада. Романюк підт-римав цю думку. Вирішили, що з Осадчим слід поводитись делікатно, не звинувачувати його, не дорікати. А якщо позбавити б ларка, то виділити частку свого, бо ларьок для Оса-дчого був дуже важливою складовою лагерного буття. Він відмовлявся брати участь у групових голодівках, «адже ларка позбавлять». Тому, щоб він не відчував труднощів із цього погляду, погодилися підтримати його. З роботи нас повели в різні камери: їх трьох – у п΄яту, мене – у восьму. 
І хоч скандал, на мій погляд, був неминучим, запрограмованим, важко сказати, як би він розгортався і коли вибухнув би, якщо б того дня я не допустився жахливої помилки. Ще до зустрічі з Шумуком, під час розмови з Романюком, він сказав, що Шумук визнає мене лідером, а себе – заступником, на що почув: «Та хіба зараз ідеться про лідерство? Он Осадчого треба рятувати. І, зрештою, чи потрібне мені його визнання?» Це була своєрідна точка біфуркації, коли вже не можна повернутися до попереднього стану. Шумук образи-вся і… знайшов собі лідера в особі Кузнєцова. Він, у свою чергу, почав обдаровувати Осадчого «моргушками», яких Михайлові вистачало і на ларьок, і на норми. «Жити стало краще, жити стало веселіше». І від акцій протесту Едік усіх звільнив – більшість уже сві-домо, навіть зухвало відмовлялася від голодівок, від боротьби за Статус політв’язня. Ко-жен швидко засвоїв «прагматичну», «гнучку» лінію поведінки. Зрештою, більшість, що складалася зі старших віком, уже втомлених людей, вкрай рідко брала на себе такий тяж-кий тягар. Але Кузнєцов уже почувався господарем становища. Щоб закріпити свій ста-тус, він почав нацьковувати українців один на одного. На середину травня в мене була за-планована голодівка. Мене ізолювали в одиночці. З критої тюрми в Сосновку привезли Мороза. І на нього перекинувся весь гнів Кузнєцова, Осадчого, Романюка, Шумука. Та як розгорталися події далі, мені достеменно не відомо, бо я голодував 100 діб, після голодів-ки – три місяці одиночки, згодом забрали мене до Львова, а головних дійових осіб – Осад-чого, Романюка, Шумука, на жаль, уже нема. 
Мені також не відомо, чи на цю тему писав Святослав Караванський. Він в Америці. Зрештою, сьогодні він цікавий хіба що його учасникам та науковцям. Але прикро й боля-че, що Кузнєцов розкрутив його до такого масштабу і використав у своїх цілях. Отож конфлікт назрівав – Едік Кузнєцов і Саранчукова риба, особливо «Кодекс чести» більшос-ті не сподобався. Кузнєцов після побачення з Єленою Боннер почав чомусь гостро висту-пати і проти мене, і проти Караванського. Було це відчутно. Може, ситуація ще налагоди-лася б з часом, але ті, хто полегшував собі життя «моргушками», не були зацікавлені в нашій прихильності. А трапився ще епізод. Один кримінальний в΄язень – я, на жаль, не пам’ятаю його прізвища, але він загалом тягнувся до політичних, – то він казав про Кузнє-цова: "Да с кем вы дружите!" В тюрмі, звичайно, ніде сховатися, то в цеху чи в туалеті він почув, як Кузнєцов вичитував Мурженкові – про кого йшлося, він не знав, – про Мороза чи про когось іншого – «Гоя сдать не за падло». То було для нас потрясіння, тому й запа-м’яталося. Бо вважалося, що він більш-менш нормальна людина. Ну, купляє дієти, купляє роботу, але щоб аж до такого дійти... 
Караванський дав зрозуміти Кузнєцову, що знає про цей епізод. Але оприлюднював фразу про гоя кримінальник, він міг це почути, а міг і підлити вогню, але навіть якщо ти чув, то Кузнєцову такі речі кидати як звинувачення чи навіть натякати – було б нетактов-но, бо ти не мав доказів. Хоч ти знаєш на сто відсотків, що це так, але якщо не маєш пря-мих доказів – не оприлюднюй такої інформації. А Караванський це сказав. 
Утворилося дві групи. З одного боку люди надзвичайно помірковані… Я вважаю, що однією з найважливіших причин, чому утворилися групи, було те, що в той час у Сосновці на особливому режимі не було шістдесятників, не було людей, які могли би творити зага-льну ауру. Були тільки я і Осадчий. Караванський, може, психологічно і за активністю був повноцінним шістдесятником, а решта… Шумук – в’язень ще польських, німецьких і со-вєцьких концтаборів, Саранчук – в’язень совєцьких концтаборів, пройшов через Но-рильськ. Євреї... 
В.Овсієнко: У них своя справа. 
І.Гель: Так, своя, вони були "самольотчики", або «летуни» по-нашому. Юрій Павло-вич Федоров – дуже порядна людина, але пасивний, він рафінований інтеліґент, блиску-чий перекладач з польської, автор «Щоденника», якого «позичив» Кузнєцов. Але Фьодо-ров, звичайно, не був зацікавленим у тих справах, він хотів спокою. Литовець Баліс Ґаяус-кас ніколи не відмовлявся від акцій, але ініціятива йому, так би мовити, не належала. Баліс уже відбув 25 і отримав ще 15. Ну, і кримінальні в΄язні. Був ще дипломат Паулайтіс... 
В.Овсієнко: Пятрас Паулайтіс. 
І.Гель: Так, так. Він – старший чоловік, без сумніву набагато старший, ніж я тепер, дуже багато просидів. 
В.Кіпіані: Дипломат незалежної Литви? 
І.Гель: Ще незалежної до 1940 року Литви. Був консулом або послом в Іспанії. 
В.Овсієнко: Він був послом Литви в Італії, Іспанії і Портуґалії. 
І.Гель: Так. Коли його арештували, то він був послом в Італії, може, за сумісництвом і в Іспанії та Португалії. Творилися групи, націлені на різний характер діяльности. Особ-ливо щодо голодівок. Ми також не були, скажімо, мазохістами голодівок, зацикленими виключно на голодівках, але підготовлена голодівка завжди давала найбільший результат. Тому була найбільш результативним засобом боротьби з тюремниками. А сформувалася група Кузнєцова – «главное выжить, а как ты выживешь, не имеет значения». Це були два різні підходи до діяльності. І на цій етичній основі конфлікт поглиблювався. Ще не конф-лікт, а оті два різних підходи до тюремного буття і поведінка поглиблювалися ще й тим, що постійно потрібно було щось робити, а передавати і готувати голодівки можна було тільки разом. Бо я, наприклад, за десять років мав усього три чи чотири побачення, решти мене позбавляли. Шумук не мав побачень зовсім. 
В.Овсієнко: Власне, не було з ким. 
І.Гель: Караванський не мав побачень, бо Ніна Строката, дружина, теж сиділа. Мож-на було робити передачі через «летунів», але вони такою небезпечною діяльністю не хоті-ли займатися. Тобто виносити наші тексти вони не хотіли, бо це був справді небезпечний ризик. Вони й собі нічого не виносили. Ні, виносили. Наприклад, мені розповідав Федоров Юра, що він протягом трьох чи чотирьох років вів щоденник. «Самольотчики» сіли на рік або на два раніше від нас... 
В.Кіпіані: Десь у сімдесятому році. 
І.Гель: У сімдесятому році, так. Він писав щоденники і мав виписки з протоколів. Пі-сля побачення з Єленою Боннер Кузнєцов попросив щоденник Федорова, щоб дещо звіри-ти, бо ти, мовляв, вів щоденник, у тебе всі точні записи. Юра дав йому щоденник, навіть дещо розшифрував, бо там були зашифровані моменти, щоб їх не могли зрозуміти кагебі-сти. То Кузнєцов той щоденник переписав чи не переписав, а видав за своє, щось там до-дав від свого імені, а Юрі сказав, що кагебісти забрали той щоденник, він пропав. 
В.Овсієнко: А в якому вигляді той щоденник був у Фьодорова? 
І.Гель: Ну, в якому? У зошиті, в нотатках. Щоденники ми не могли писати, але конс-пекти можна було. Я мав якусь статтю Ясперса з "Вопросов философии", виписки з праць Геґеля "Феноменология духа" і "Философия истории". Я там робив свої виписки. 
В.Овсієнко: Так-так, а поміж них свої вкраплення. 
І.Гель: І я знав, де ті вкраплення. Вони зберігалися, багато конспектів у мене було, а передати їх на волю не можна було – строга заборона. Бо якщо б захотів передати, то всі зошити знищили б. Але у 1979-1980 році, коли нас перевозили на Урал, то отаку гору книжок... ну, не таку, як показую, а значно більшу, напевне, як ця ціла квартира, бо лише в мене нараховувалося понад 450 книжок. Тюремники хитро, чисто по-більшовицькому встановили, що маєш право передплачувати собі журнали і газети, і книги поштою, але тільки за свої зароблені гроші. Тобто тебе стимулювали до того, що маєш виконувати но-рму, тоді матимеш кошти на придбання книг. А за надіслані гроші – ні. От «самольотчи-ки» мали великі суми грошей на рахунках, але виписати книги, газети могли тільки на «зароблені» гроші. Могли собі щось купити в табірному ларьку. Та ще виміняти ларьок за ті "моргушки". Що більше. Вони мали гроші готівкою. Цього ми також не мали, і потреби такої не було. Але за зароблені гроші ми виписували пресу і книжки. Я виписував через "Книга – поштою", і Левко Лук’яненко, коли приїхав, то читав масу моїх книжок. Але ко-ли нас перевозили на Урал, то він ще не встиг навантажитися. Отже, моїх 450 книжок – загальна вага понад 200 кілограмів. Коли нас перевозили на Урал, тюремники поставили умову: 48 кілограмів на книжки, 2 кілограми на білизну – все. Ти міг узяти пару кальсонів, сорочку і книжки. То я свою норму забрав і ще 48 кілограмів книжок віддав Левкові, він вибрав, що найцінніше, а решту вони спалили. Тоді спалили і гору наших конспектів. Зо-шити в клітинку, всі клітинки були заповнені. Вони все те спалили. Мороз казав, що мав три монографії і п’ять романів, написаних від руки – те все йому теж спалили. А показово й цікаво, що те, що зберігалося в критій Володимирській тюрмі, те йому тепер повернули. А тодішнє спалення рукописів, конспектів було жахливою, драматичною подією, демон-страцією сваволі й терору. 
В.Кіпіані: Я ще уточню. Отже, "Мордовский марафон" – це найвідоміша книга Куз-нєцова, мордовського періоду... 
І.Гель: Я не знаю. 
В.Кіпіані: Я чув, що вона була. Йдеться про цю книжку? 
І.Гель: Ні, я не знаю, бо я, на жаль, не читав її, навіть не бачив. 
В.Кіпіані: Федоров не казав? 
І.Гель: Мені казали, що є якісь ганебні речі про мене в Шумука, але я не маю спогадів Шумука. Мені показували, отака велика книжка. (Данило Шумук. Пережите і передума-не. Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921–1981). Передм. Н.Світличної. – Детройт: Вид-во „Українські вісті”, 1983; Те ж: К. – Вид-во ім. О.Теліги, 1998. – 432 с.). Є «Щоденник» Кузнєцова, який вийшов, ще коли він сидів. А потім Осадчий мені розповідав і обурював-ся, що Кузнєцов написав в Ізраїлі спогади про Мордовію, описав там усіх, у тому числі українців, і мене, звичайно, негативно. Але то вже було на початку 1990-х років.
В.Кіпіані: Книжка ця вийшла в Ізраїлі, я її купив, бо недавно був в Ізраїлі, але ще не читав її. 
І.Гель: Дасте мені прочитати потім. 
В.Кіпіані: Я її прочитаю, а тоді дам Вам. Може, це і є щоденник Фьодорова. А про цей "Мордовський марафон" знаю, що він є. 
І.Гель: Кузнєцов тепер головним редактором якоїсь газети. 
В.Кіпіані: Вже він не є редактором – громадський діяч. Недавно один журналіст їздив в Ізраїль, я дав йому координати Кузнєцова, щоб записати інтерв’ю про українсько-єврейські стосунки, бо ми робили таку програму. Він сказав по телефону, що не хоче зу-стрічатися, для нього ця тема не становить ніякого інтересу. 
І.Гель: Те, що він українофоб – то нема ніякого сумніву. Я не є антисеміт за приро-дою, і, наприклад, знову ж таки буду тепло говорити про Аліка Ґінзбурґа, теж єврея, але він – цілковита протилежність Кузнєцову. А той – я кажу про нього не як про єврея, а про-сто як про людину. З Едиком вперше зустрівся в карцері ще під час першого ув΄язнення в 1966 році в Мордовії на 11-му. Там він таку жахливу блатну роль відігравав. Усі, хто був у камері, мали тільки йому підпорядковуватися. Цікаво мені Зеньо Красівський розповідав, що він теж із Кузнєцовим був у критій тюрмі. Мене з карцеру випустили, а його відразу повезли в криту у Владимир. Зеньо казав, що того чоловіка не можна не послухати. Він наголошував, що дуже делікатно висловлюється. Кузнєцов був всеїдний з погляду етично-го. Про Мурженка мені особисто казав: "Да что ты на этого полуцыгана-полуеврея смот-ришь, как на человека – он же ж ленивый...". І ще там щось – про Мурженка. Тобто він зверхньо й цинічно підходив до всіх, але себе він, звичайно, і тітку Боннер цінував. Про маму мало говорив. Про Сахарова казав: "Сахаров? Если бы не Боннер, то Сахарова как такового бы не было – это она его сделала Сахаровым". Він, звичайно, розрізняв, що є Са-харов фізик і є громадський діяч, але вкрай цинічно говорив про нього. 

СТОДЕННА ГОЛОДІВКА
Отже, ми підійшли саме до того моменту, коли «населення» Соснівки розділилося на дві групи: а) зацікавлених в активній боротьбі; б) тих, хто прагнув виживати в пасивному очікуванні кінця терміну. Осадчий уже відмовився від каяття, Василь Романюк мені про це розповів. У лагері не було такого, щоб ходили насупленими і відверталися один від од-ного. Спочатку це трактувалося просто як непорозуміння. Скажімо, через того ж Кузнєцо-ва ми з Караванським передавали нашу версію Статусу політв’язня на суворий режим. Ку-знєцов із лікарні привіз ідею, щоб у кожному таборі була група людей або хоча б один має голодувати, ставши на Статус. 
Вище я вже згадував, що мав код у листуванні. Тюремники підозрювали, шукали йо-го, але код був надійний. Може тому, що простий. З погляду сьогоднішнього дня дивлюся на шифрувальні машинки – вони напевно могли розшифрувати, але кагебистам чомусь не вдавалося розкрити мого коду. А він був дуже простий. З п’ятого рядка листа починався текст, через 15 клітинок – чому все було в клітинках – починався перший склад слова. Че-рез 15 клітинок треба підібрати слово з другим складом і так далі. Може, через 20, я зараз не пам’ятаю, треба буде сісти і подивитися, бо велика частина тих листів збереглася. У ли-сті можна було написати 40 слів, 50, 60. 
В.Кіпіані: Ви перед посадкою про це з дружиною домовилися? 
І.Гель: З сестрою. Сестра Оля Гель, заміжнє прізвище Хорт. Я з нею домовився, бо в неї на висланні в Самборі жив. Ми з нею домовилися дуже чітко, і вона читала і писала. Був обмін інформацією. Вони 5 місяців підряд конфісковують мої листи – безпричинно. Тюремники не кажуть, що там закодована інформація, але щось, я так думаю, підозрювали або, може, навіть знали, тільки не могли прочитати. Мені конфісковують листи, я почи-наю голодувати і відразу ж оголошую перехід на Статус політв’язня. Продовжувати голо-дівку має Караванський. А друга група – проти. Кузнєцов створив комітет, щоб визначати політику, щоб не було, як він висловлювався, «сумбуру», стихії, а щоб тюремне буття ба-гатьох людей ішло за його диригуванням. Присилають до мене в камеру Петра Саранчука – я вже проголодував днів 40, може, 35, може 32. Але не менше тридцяти. Зрештою, за по-радою Боннер, Едік ще переді мною тримав голодівку 15 діб і скис, бо голодівка – це не так просто… Кримінальники знову голосно кричали, що його викликали в кабінет кагебіс-та, звідтіля він виносив шоколад і на прогулочному дворику той шоколад молотив, бо з кабінету його відразу випускали на прогулянку. А когось, може, навмисно запустили туди, коли він ті речі робив. Адже всі кримінальники Мурженка та Кузнєцова особливо не лю-били, бо вони ж їх експлуатували. "Моргушок" вони хотіли отримувати більше за свою працю. А він знову ж не хотів, щоби "моргушки" девальвувалися, щоб не переситити «ри-нок». Він міг визначити: місячна норма виробітку – 5 "моргушок", дієта теж 5 "моргу-шок". Зате кримінальники мали за кожну "моргушку" 5 пачок чаю – що було приблизно півмісячною дозою чаю, яку чиферист випивав. А ще дешевшими були таблетки від каш-лю, з кодеїном. 
Отже, присилають Саранчука разом з наглядачами (цікаво, хто клопотався і хто ж тоді це дозволив при такій суворій ізоляції?). І він заявляє: Кузнєцов, Шумук і Романюк вирі-шили, що мені треба припиняти голодівку, бо вони вважають голодівку недоречною. Тоб-то моя 30-денна голодівка і була б безрезультатною. Ми розуміли, що Статусу не доб’ємо-ся, але за нього треба було комусь боротися, бо інакше нічого не буде. В інших лагерях в΄язні вже почали боротися. Адже одна справа написати документ і зовсім інша – голоду-вати за Статус. А я маю ще додаткову причину: мені 5 місяців листів не відсилають і не дають. Окрім того, я вже заздалегідь підготував і передав інформацію про майбутню бо-ротьбу за Статус. І Караванський про це теж знав. Караванський мав мене змінити. Тобто я знімаю голодівку, а він починає. Отака послідовність. І раптом наказ знімати! Передчас-но. Мене, щоправда, ще не годували штучно, а може один раз чи двічі нагодували. 
Наглядачі приводять до мене Саранчука. А ми з Саранчуком були в теплих стосунках, і раніше в одній камері сиділи. Отже, ота «трійка» послала мене Саранчука – не когось, не Кузнєцова, не Шумука. І його наглядачі пустили до мене в камеру, що було взагалі без-прецедентно. Тут у цьому випадку було дві безпрецедентні речі: щоби зек прийшов зека агітувати припинити голодівку, тим паче наказувати, і друга… Ти під час голодівки ізо-льований за трьома дверима в тій Мордовській тюрмі: перші залізні двері, коридорчик, потім другі залізні двері, і лише тоді коридор, де камери-одиночки. Вони посилають Са-ранчука, і Саранчук каже: "Мені доручили хлопці сказати Вам, щоби Ви припинили голо-дівку". – "Петре, як припинити? Хто каже?" – "Вона нічого не дає, Ви тільки дискредитує-те саму голодівку, бо Ви тримаєте довго, інші не витримають стільки, тож вона нічого не дасть". Кажу: "Голодівка підготовлена". Хоч при наглядачеві цього не можна було казати. Кажу: "Я не буду знімати". Тоді Петро каже: "Якщо Ви не підпорядкуєтеся, Вам оголосять бойкот". Це я вперше під час голодівки дізнався, що там існує якийсь комітет, бо до цього його не було. Навіть на 11-му не було формальної структури, хоча було «вузьке коло», та ніколи навіть Михайло Сорока не виступав від імені якогось комітету, ні Михайло Го-ринь. Зібралися 5-7 осіб, поговорили, порадилися – і все. А тут було чітко – комітет. Я, звичайно, відмовився знімати і тримав ту голодівку сто діб. 
В.Овсієнко: Ви могли б означити дати? 
І.Гель: Орієнтовно від середини травня. Може, кінець травня, але не раніше. Бо коли закінчувався опалювальний сезон, а камера ще не нагрілася, а ти голодуєш, то тобі дуже холодно. Більше мучить холод, ніж голод. Ми вже мали великий досвід. Так що я десь тільки аж під кінець серпня місяця зняв – червень, липень і серпень. 
В.Овсієнко: Який це рік? 
І.Гель: 1976 рік, середина або кінець травня. Я голодую, строго ізольований, і не знаю, що в зоні робиться. Саме в той час приїжджає Мороз, і вони втрьох переконують Мороза, що він теж має їм підпорядкуватися, тобто щоб Мороз за продовження голодівки і «непослух» мене теж бойкотував. А Мороз відповідає: «Хлопці, мені дивно, я ж Івана знаю багато років. За що його бойкотувати, я не розумію?» Вони ж не можуть відверто пояснити, що, власне, за активність, яка порушувала їхній спосіб життя. Але Кузнєцов го-стро виступив і тим себе дискредитував: "Валентин, здесь есть решение, оно принято, ты – или-или". А Мороз на те йому казав: "Ні, я таких рішень не приймаю". Юра Фьодоров у тому не брав участі. Лише Шумук, Кузнєцов, Романюк. Навіть Мурженко не був у тому комітеті, він тільки озвучував і розповсюджував їхні розпорядження. Ця інформація від Мороза. Ще Караванський мені розповідав, що Мороз, коли на зборах українців почали на нього тиснути, сказав: "Хлопці, ви всі були героями перед КГБ, ви вистояли на слідстві, ви пройшли через Норильськ, а тепер два паршивих жиди маніпулюють вами, як хочуть". Навіть «жидки», а не «жиди». І з цього все почалося. Цим Мороз прийняв удар на себе. З мене прес, по суті, спав, бо я голодую ізольований, я нічого не знаю, що відбувається в ла-гері, а про Мороза тільки негативна інформація, що б він тільки не зробив. 
А тут до Романюка приїхала дружина на побачення і, окрім того, що продублювала інформацію про каяття Осадчого, ще сказала, що Рая […] жінка вільної поведінки. Кагебі-сти, звичайно, знали, що Олена Антонів і Рая Мороз емансипантки, в духовному розумін-ні, вважають, що жінки мають бути рівноправними з чоловіками в усіх відношеннях. Ду-маю, що тій паніматці кагебісти підкинули якусь провокацію. Чому? Щоб зрозуміти пси-хологічний стан Мороза, трошки забіжу наперед. Хочу наголосити, що коли я зняв голоді-вку, Мороз відразу ж розпочав свою. Однак Мороз оголосив – я майже впевнений у цьому – щоб усамітнитися, бо його голодівка не була підготовлена. Щоб водночас і усамітнити-ся, десь заховатися, бо його там страшенно цькували, шельмували, матюкали… Кузнєцов був демонстративно безпардонний, цинік, а в терорі він безмірно жорстокий. Тож влашту-вав Морозу справжній моральний терор. Мороз почав голодівку, а перед тим мені десь у вересні або в кінці серпня йдуть на поступки: відсилають листи якраз на соту добу. Ду-маю, це просто співпадіння. Бо на мене постійно тиснули, щоби зняв голодівку, а я не зважав на тиск і продовжував. Та я вже справді страшенно слабкий був. Щоб порухатися на нарах з боку на бік або сісти, потрібні були серйозні зусилля волі. І треба було це роби-ти, аби не допустити пролежнів. Що більше, змушував себе устати на ноги і, спираючись руками до стіни, через силу переставляв ноги до параші. Це був тренінг м΄язів (якщо вони ще були), щоб не паралізувало ніг, як у Лупиноса. До мене кагебісти приходили в одиноч-ку й агітували. Не тюремники вже, а кагебісти. Навіть приїжджав Шумейко Олександр зі Львова. Він якраз замінив Гальського, «умовляв», а мені вже й говорити важко, проте від-повідаю: "Ні, тільки за умови, що відправите листи і я отримаю телеграму про одержання. Тоді зніму, а інакше – ні". Ну, і стосовно Статусу. 
Вони взяли всі ті 5 листів, принесли до мене, а я вже не можу навіть із зусиллями під-вестися з тих нар і сісти. Як не прикро згадувати, я таки перекинувся, впав знову на нари. Поряд Шумейко стоїть – камера ж мала. А наглядач із цензором тримають усі п`ять листів разом – а листи я писав, побачите колись, великі такі, на цілий товстий зошит, і в кожній клітинці з обох сторін списано. Однією з причин цього було те, що тяжко шифрувати, треба підбирати слова, то часом пишеш, вибачте, дурниці, щоби потрапити в склад. Але назовні, коли повторно читаєш, виходить начебто мудро. Бо коли пишеш, то знаєш, що підганяєш слово під склад, і речення може бути кострубатим. Отже, стоять тюремники при мені – майор Шумейко, львівський кагебіст, наглядач і цензорка – отих 5 листів запа-ковують, ставлять печатку, не сургучну, а звичайну, і Шумейко каже: "Я оце беру, лечу до Львова, завтра Марія Йосипівна отримає пакет, я вам гарантую. Знімайте голодівку". Від-повідаю: "Ні, отримаю телеграму, що їх вручили дружині, тоді". Вони, звичайно, могли «організувати» телеграму. Це була дев’яносто дев’ята доба, напевно, або дев’яносто вось-ма, бо на соту я зняв голодівку: вислала дружина телеграму, що листи вона отримала. Тобто Шумейко прилетів з Мордовії, дав їй листи, вона переконалася, що це ті листи, бо до пакета я додав записку. Щоправда, вона така, як і мій стан, – дуже квола, буквально три рядки, може, п’ять, не більше. 

ТЕРОР
Отже, я знімаю голодівку, а Мороз оголошує голодівку. А в`язнів водять мимо каме-ри, в якій голодував Мороз. Мене вже десь після 20 днів голодівки ізолювали в глибинку, де одиночки, а Мороз ще був у камері, яка прилягала до коридору. І ось Ребрик на догоду Кузнєцову… Щоб ви зрозуміли психологічну атмосферу, яка вивергнулася, як вулкан, на Мороза. Вони нацькували Ребрика. І хоч він не мав дотюремних чи лагерних стосунків з Морозом, хіба, може, отих два-три тижні, що разом сиділи, Ребрик репетував на цілий ко-ридор […]. Це була неймовірна гидота… Оті вигуки я особисто чув, бо знявши голодівку вже не був герметично ізольованим. Днів через 20, коли я почав самостійно ходити, мене привели в кабінет начальника й оголосили три місяці одиночки за «грубиє нарушенія ре-жіма». Отож я все чув, і було страшенно гидко слухати й думати, що людей довели до та-кого озлоблення. Скільки відсидів, а такого ніде не чув, хіба у тій кримінальній камері, з людоїдом, та ще на пересилках, щоб люди отак матюкалися. Ребрик ішов на роботу і кри-чав, коли проходив мимо дверей камери, у якій лежав Мороз. І коли повертався з роботи, знову кричав. Так тривало довго. Причому Осадчий не кричав, Кузнєцов теж не кричав – він то робив українськими руками. 
Наближаємося до дня, коли мене брали до Львова й до того для мене психологічно найболючішого місця, коли мене побили. У «велику зону» передали, що я бився. «Лови злодія» – це смішно. Та мені було не до сміху. У Кузнєцова нема нічого святого, навіть елементарної порядности. Головне – зробити винним, тому що мене забрали... 
В.Кіпіані: Коли це було – після голодівки? 
І.Гель: Вже після зняття голодівки. На десятий або одинадцятий день я став на ноги. Ходити не міг. Сідав, перекидався на нарах – ноги звішуєш і тебе перекидає. Руками опи-рався по стіні, і то з величезним зусиллям волі, рухався півтора метра до параші, бо бояв-ся, що мені паралізує ноги, атрофуються м΄язи. А потім назад по стіні. Ходити до параші нема причини, лише воду злити двічі на день, ну, максимум три – п’єш півтора літра води, бо мусиш пити, часом два, залежно від сили – тобі не хочеться пити, але п’єш на силу. І сходить трішки, бо вода ще ж, напевно, через клітини виходить, через пори. Тому, опира-ючись на тумбочку, підводився, переходив, хапався за нари, а тоді вже помаленьку повер-тався в ту чи в ту чи іншу сторону. Повертатися назад було ще важче. Та рухаючись, я ви-йшов здоровим після 100 днів з голодівки – бо, не маючи сили, лише зусиллями волі зму-шував себе вставати. 
А Мороз отримав великі пролежні на сідницях, і його це страшенно боліло. Вважаю – тоді і тепер – що він був більше деморалізований криком «колеги». Я думаю, що те, що він потім наробив з Раєю в Америці – «заслуга» Ребрика. Його ж повезли разом з Ґінзбур-ґом і Кузнєцовим в Америку, обміняли на шпигунів. Він зробив Раї виклик як дружині, та коли вона приїхала, […] вони розійшлися з публічним скандалом. Очевидно, тюремні умови вплинули на психіку. Адже таке шельмування і завдані своїми страждання не ко-жен витримає.
В.Кіпіані: Люди, які знали чи знають Раїсу, – всі про неї найкращої думки. 
І.Гель: Я її також знаю, вона для мене як сестра. Є ще чотири жінки, окрім моєї дру-жини Марії, це Оля Горинева така ж, близька до мене духовно, Олена Антонів, Рая Мороз і Надійка Світлична. Вони – приклад жертовности. Ще можна назвати Ірину Сеник. Ори-ся, як ми її кличемо. Та її знаю менше, бо вона підпільниця 1940-х і довго сиділа. А з тими жінками я десятки й сотні разів зустрічався. Вони надзвичайно порядні і внутрішньо абсо-лютно чисті люди. Невинний завжди найбільше страждає, бо якщо людина діяльна, запро-грамована на добро, то обов’язково знайдуть на неї бруд, компромат. Це, звичайно, мої припущення, аналіз поведінки багатьох людей, тому в правдивості сказаного не сумніваю-ся.
Отож розумію Мороза – він був деморалізований до краю. А якою напруженою була атмосфера – вони оголосили бойкот мені, потім Морозу (мені раніше, і це було лиш тео-ретично, бо я був на голодівці в одиночці) і Караванському. Мені незабаром після голоді-вки дали три місяці одиночки, отож я в одиночці сиджу, не можу ходити. Коли на десятий чи одинадцятий день я самостійно звівся на ноги, то у супроводі наглядача мене санітар і роздатчик їжі – такий азербайджанець був – підвели до медпункту. Там оглянули і зважи-ли. Я йшов своїми ногами, але я важив усього 44 кілограми. Хоч уже «поправився» на 3-4 кілограми – зголодоване тіло страшенно спрагло вбирає воду. 
В.Кіпіані: А перед голодуванням скільки Ви важили? 
І.Гель: Сімдесят п’ять, напевно. Я в тюрмі був такий, як тепер Василь, може, худіший. Статура селянська – широкої кості, і я хоч був худий, але сорок чотири кілограми – то вже організм такий, що коли ти починаєш пити воду і щось їсти, то він моментально намага-ється компенсувати все те, що втратив. І на животі, на тілі, отут на грудях такі пухирці утворюються, мільйон пухирців, і звідти вода чи повітря виходить. Я перших десять днів чи, може, навіть більше, може, два тижні весь був обкиданий пухирцями. Людина вся су-цільно з пухирців. Воно не болить, звичайно.
Отож відсидівши орієнтовно ще місяць-півтора в одиночці, поїхав я додому. Як пої-хав? Етапом мене везли до Москви. Пересилка Красна Прєсня. Тиждень у великій камері. Звідтіля посадили на літак, довезли до Львова. Виводять з літака, а я відрухово вкляк і по-цілував землю. Через багато років бачив: так і Любачівський зробив. Його дуже розумію – ностальгія за рідною землею. Вони не сподівалися того, підняли мене. Пройшовся трішки, відчув простір, але недалеко від літака стояв воронок. 
У Львові був десь два місяці. Тоді ж, мені здається, і Чорновола привозили, його теж зі скандалом відправили зі Львова. А мене два місяці обробляли психологічно – вони ду-мали, що я фізично знесилений. Звичайно, нічого добитися їм не вдалося, але дали мені побачення з дружиною. 
В.Кіпіані: Це вже було в кінці сімдесят шостого чи на початку сімдесят сьомого? 
І.Гель: Ні-ні, в кінці сімдесят шостого все це відбувалося.
А потім уже нічого скандального не було. Привезли Ґінзбурґа, Лук΄яненка – атмосфе-ра змінилася. Едика забрали… Ні, його значно пізніше. Але ще докажу цей епізод. 
Мені дали побачення, і жінка мені каже: «Іване, скажи людям, що про Раю все брехня […]. То все неправда, це провокація. Це, каже, через паніматку, тобто жінку Романюка. Вона загалом жінка порядна, але, як кожна жінка, любить плітки. І її, напевно, використа-ли, хтось сказав із «довірених». Ви знаєте, як це робиться: через третю особу, начебто «свою», довірену, але яка може бути агентом або навіть і не агентом. Та якщо операція ро-зробляється в КГБ, то швидше всього, що агент, сексот, який розносить інформацію, яка потрібна КГБ. Таким чином ота гидотна про Раю встигла прийти в Мордовію і вже буме-рангом повернулася до Львова. Отож Марія каже: "Рая – свята жінка, вона за Мороза тур-бується, їздила в Москву до Алексєєвої, до Боннер і Сахарова. За нею поганого нічого не-ма, треба заспокоїти тих людей! Скажи це, бо Валентин Мороз тепер Раї не буде вірити. Скажи, що то неправда». Як бачите, в Україні про скандал і Раю вже знали. Виявилося, писав Шумук. Коли Левко приїхав у Сосновку, то сказав Шумуку в вічі: «Даниле, ви пи-шете доноси». Скільки там того побачення, що нам його дали і скоротили, та все ж мали особисте побачення. Отже, на побаченні головною темою розмови був скандал з Раєю. 
Назад уже не літаком, а звичайним етапом повертають мене в Мордовію. Вивозили передчасно і зі скандалом, бо, здається, саме за цього перебування у Львові генерал Полу-день узявся вербувати мене (про це я вже розповідав), а у відповідь – я його. Цей епізод теж став скандальним, бо як же в΄язень насмілився вербувати генерала. Тому мене вивез-ли швидше і навіть з родиною не дали попрощатися на короткому побаченні. Коли дру-жина з мамою принесли передачу, їм гостро відповіли, що я в дорозі назад. А намірялися, говорив Шумейко, протримати довго, бо сподівалися на позитивний результат: мовляв, виснажений голодівкою, психологічно прибитий скандалом з нашою допомогою легко зламається й напише заяву-каяття. Коли ж замість каяття я зухвало почав вербувати гене-рала, то це дало зворотній ефект – обурення кагебістів і, як покарання та психологічний удар, – передчасний етап у Мордовію. 
Орієнтовно час прибуття в лагер – кінець листопада – перша половина грудня. Через день-два після приїзду виводять мене на роботу в другу зміну. На повну силу ще не пра-цюю, тобто норми не виконую, бо почуваюся ослабленим, не відновився повністю, але виходжу – є можливість поспілкуватися. Починаємо розмову з Василем Романюком. Зви-чайно, стосовно Раї та Валентина Морозів. Розповідаю йому, що мав побачення, що у Львові вже знають про конфлікт між в΄язнями та брудний наклеп на Раю. Марія каже, що Раю у Львові, Києві, Івано-Франківську всі глибоко шанують і вважають, що це провока-ція проти Мороза і Раї. На що Романюк відповідає: «Це не я приніс у зону». – «Але ж ви мені це розповідали після свого побачення з дружиною», – нагадую йому. Саме в цей мо-мент до нас підходить Валентин Мороз, став між нами посередині і, продовжуючи йти вже з нами, каже: «Я хотів би знати, Василю, від кого пішла гуляти в тюрмі ота гидота? Тепер уже Іван повернувся. Кажіть». Василь гостро відмовлявся: "То не я! То не я!» Та при мені не міг відмовлятися від того, що розповідав мені про Раю після побачення, і того, що я просив нікому більше цього не розповідати. Та ніхто з нас ще не встиг прореагувати, сказати хоч слово, як Романюк раптом зупинився і вже істерично почав кричати: "То не я, що ви на мене валите, то не моя жінка!». Василь справді мав вибуховий характер, був хо-лериком і часто так зривався. Тому ми з Валентином також зупинилися і не прореагували жодним словом, немов би чекаючи, коли він заспокоїться. Але ні Валентин, ні я не те що жодним рухом, навіть у помислі не мали, щоб підняти руку на Василя. Та у дворику, на його другій половині, гуляв Шумук. Він раптом зірвався, вбіг у цех із криком: «Гель і Мо-роз б΄ють Романюка!». З цеху вискочили Ребрик і Осадчий і накинулися на мене. Це ста-лося цілком несподівано, наче грім з ясного неба. Мороз побіг у цех, а Романюк мене не бив, навіть хотів прикрити мене або просто стояв, як укопаний, від несподіванки. Зате Ре-брик і Осадчий немов осатаніли – били куди хотіли і як хотіли. Бо від несподіванки я не чинив опору, ані ухилявся. Та вибіг з цеху Мурженко й повідштовхував обох від мене. Коли вийшов Мороз, то почув: «Що ж ти утік, треба було мене заслонити». На що Вален-тин відповів: «Я не тікав, а побіг у цех, щоб хтось вийшов та розірвав». 
Хтось із в΄язнів посигналив і на дзвінок прибігли наглядачі. Намагалися забрати мене в камеру, та я відмовився і пробув до кінця зміни, бо не личило ховатися. А Ребрик почу-вався героєм і гордо, як переможець, пішов з наглядачами. Наступного дня знову виводять усіх учасників сутички у другу зміну. Підходжу до Ребрика: "Ти чого мене вчора бив?" – "Та пішов ти на…! Ми вас навчимо порядку", – відповідає. І в цей момент я йому врізав у пику. Удар виявився для нього, як учора для мене, несподіваним. Він на мить розгубився, а я дав йому ще раз або два. І тут же нас розірвали, бо це було в цеху. Його знову забрали наглядачі. 
Наступного дня Кузнєцов пішов до начальника лагеря і доповів, що Гель побив Реб-рика. Вони зробили з цього політичну акцію – мовляв, Гель так сильно Ребрика побив, що його треба повезти в лікарню. З Барашевської лікарні через деякий час пішла хвиля на вся лагери й у «велику зону». 
З цього часу ми стали ходити в різні зміни. Але тюрма є тюрма. 
Вихід у різні зміни я запропонував з єдиною метою – щоб конфліктом не спекулював КГБ. Але розподіл змін було потрактовано так, що я начебто втік, і під час однієї з прогу-лянок, коли нас розводили по камерах, при тому чомусь одночасно, хоч дві камери разом ніколи не виводили, в одній з них були Кузнєцов, Ребрик, Осадчий. Тоді вони знову наки-нулися на мене і знову мене побили за Ребрика. Це не було так, як попереднього разу, щоб сильно побили, бо я був, скажімо так, психологічно готовий до нападу, і хоч я не відбива-вся, але внутрішньо такий намір був. Можу сказати щиро: я дав собі слово, що коли зу-стрінуся сам-на-сам із Кузнєцовим, то обов’язково вріжу йому або й поб’ю, хоча б дам йо-му в морду за це приниження і за всю цю підлоту, яку він зробив. Це фінал конфлікту. Почався сімдесят сьомий рік. КГБ на тому скандалі дуже інтригував, спекулював Шумук, коли писав відкриті листи у «велику зону». Левко Лук’яненко написав йому: «Пане Дани-ле (чи пане Шумук), ви написали донос». Адже кожен досвідчений в’язень розуміє, що ли-сти він пише не лише адресатові, а й цензурі, і кагебешна цензура їхній зміст обов’язково використає. А він облив усіх і все брудом. 
Та як це закінчилося? Після появи в лагері кількох людей справді настала психологіч-на відлига. Приїхав Левко Лук’яненко, приїхав Алік Ґінзбурґ, приїхав Олекса Тихий. Оле-кса Тихий засуджував обидві сторони і залишався строго нейтральний. Бо справді, хто бі-льшу має провину, хто меншу – кожна сторона буде трактувати по-своєму. Ну, ще б одно-го чи двох таких чоловіків, як Олекса Тихий і Левко Лук’яненко з боку українців, таких, як Стус чи Горинь, чи ще там когось із пізніших «рецидивістів». Бо ці люди були жертовни-ми, запрограмованими на боротьбу. Вже після прибуття вони чинили так, як до скандалу планували свої дії ми і працювали від 1972 до 1975 року. Тобто тоді не було конфліктних проблем, у нас була надзвичайно дружна команда, як родина. Усі все прекрасно розуміли, не було жодних непорозумінь, а тим паче скандалів, поки в активні форми руху опору в΄язнів не втрутилися «летуни», зокрема, Кузнєцов. Бо потім знову все стало на своє міс-це, скандал погас. Звичайно, сторони вже не виявляли зовнішньої дружби, але й злоби не демонстрували. 
Конфлікт був непорозумінням, що його роздув Кузнєцов, – так я тоді оцінив його для себе. І не змінив своєї думки. Він мав би чисто локальний характер, коли б не навмисний «витік» інформації. Між Святославом Караванським і Валентином Морозом теж були пе-вні особисті непорозуміння, але не політичного і морального характеру. За великим раху-нком, у порядності Василя Романюка чи Петра Саранчука я також не сумніваюся. Зате Шумук – то інтриган, він постійно насуплений, чимось або кимось незадоволений. Таким був і на 11-му. Усі його там знали як неврастеніка, інтригана і людину патологічно често-любну. А решта в΄язнів стали жертвами «союзу» Шумука і Кузнєцова. Усе це, без сумні-ву, спровоковане. Я не сумніваюся, що розробляв операцію КГБ, але виконано її руками Кузнєцова. Перед тим, можливо, Трохим Шинкарук якоюсь мірою спровокував розкол, зламав одностайність, погрожуючи зарізати Шухевича, про що я вище вже згадував. 
Коли на спец привезли Лук’яненка, нас утримували в камері втрьох – Мороз, Лук’яне-нко і я – впродовж, мабуть, року півтора. І нічого не сталося, що планували кагебисти: мо-вляв, три сильні й різні характери в одній камері не вживуться й також поскандалять. Од-нак прорахувалися. Продовжувалися голодівки. У нас склалася взаємна симпатія, добро-зичливе ставлення, глибоке взаємне порозуміння. Ми писали спільні (й особисті) звернен-ня, заяви, протести і передавали їх. З нами демонстративно солідаризувався Ґінзбурґ, дру-жив з кожним. 1979 року забрали Мороза, Ґінзбурґа і Кузнєцова. Їх обміняли на шпигунів, а нас у березні 1980 вивезли на Урал. Там уже тюремники створили таку справді гермети-чну ізоляцію, що далі нікуди. Та все ж рік 1976-й був для мене був найжахливішим, особ-ливо його друга половина. 
Ви, можливо, не повірите, коли скажу, що з півроку, може, десять місяців тому мене вдруге боляче вдарили по лиці (тоді я вже був без ноги): випадково дізнався, що Шумук написав спогади про мене і що Кузнєцов також написав книжку. Він негативно згадує там і про Осадчого. Я, на жаль, не бачив тієї книжки, мені тільки окреслювали її зміст ті, хто читав. У ній, звичайно, йдеться про мене, про Михайла Осадчого, що він начебто каявся, що він страшенно слабкий. Михайло справді любив поїсти, був прагматиком, але порівня-но з Кузнєцовим чи Мурженком – зразковий в΄язень. Мурженко – то патологічний сиба-рит, його Кузнєцов оцінював як ледачого нікчему – «напівцигана-навєврея, який нічого не хоче робити, а тільки лежати на нарах і читати детективи. Як Обломов». Та й Кузнєцов також не хотів ні голодувати, ні боротися. Але Кузнєцов принаймні був непоганий органі-затор, так би мовити, пахан. Але пахан, який не зупиняється ні перед чим, тобто для нього всі засоби, скажімо, й більшовицькі – всі годяться. Якщо людину, на його думку, потрібно облити брудом, морально знищити, то він обіллє, знищить без будь-яких підстав. 
Болісно я переживав і розповідь про Шумукові спогади, які торкалися мене. Але самої книжки я не бачив і не читав, хоч розшукував. Та у Львові її не знайшов ні канадського видання, ні київського. До Ваших запитань я не торкався цієї теми й публічно жодним словом не обмовився про цей конфлікт, вважаючи його «внутрішньою» справою в΄язнів. Тепер маю моральне право змінити свою позицію.
І от усе це завершилося. 1977 рік був уже зовсім інший. 
Може, ми трошки відпочинемо? 

ПРИМУСОВЕ ГОДУВАННЯ
В.Овсієнко: У мене таке запитання. От стоденна голодівка. Зрозуміло, що Вас якось підживлювали, так? 
І.Гель: Підживлювали, годували? О, процедура для тюремників технологічно дуже проста. Вони мають у цьому колосальний досвід. Чи Ви маєте на увазі, зеки підживлюва-ли? 
В.Овсієнко: Ні-ні-ні, лікарі чи хто там. 
І.Гель: Ну, фельдшер. 
В.Овсієнко: Як це робилося? І на яку добу це почалося?
І.Гель: Вони роблять це дуже просто. Я маю багато голодівок. У мене понад триста діб голодівок. За десять років, звичайно. 
В.Овсієнко: Але ця найбільша, стоденна, так? 
І.Гель: А та стоденна – так, у моєму житті найбільша, і в цьому лагері – найбільша. Там ніхто більше не витримував. Мороз тримав голодівку, коли Ребрик почав на нього кричати. Зняв на п’ятдесят шосту чи на шістдесят п’яту, отак десь. Він теж потужно голо-дував. Мороз, я вам скажу, помимо його особистих вад, – дуже потужна постать. Як полі-тв’язень, як в’язень сумління, як людина гідности й чести. Він і поділиться з в΄язнем спра-ведливо всім, що має. Інша справа ота зарозумілість, зухвала зверхність. У нас у Галичині кажуть: штивний, як дишель. Або прямий, як рейка. Мороз справді штивний, далеко не делікатний. Проте мав тверді моральні критерії, мету і цілеспрямованість життя. 
А як годували? Залежить як коли. Якщо вони знають, що ти націлений на те, що коли вони почнуть насильно годувати, то ти знімеш голодівку, то вони починають годувати на двадцяту добу, на вісімнадцяту, на двадцять четверту. Як ця процедура відбувається? Приходять два мордовороти-наглядачі в камеру, скрутять руки назад, а ти вже не маєш сили опиратися. Після 15 діб людина починає вже важко ходити. Ще ходить, орієнтовно до 22-25 доби. Я й пізніше пересувався, але це вже не ходіння. Вони приходять у камеру, скручують тобі руки назад і одягають наручники або зв’язують руки брезентовим таким поясом. Пізніше або разом з наглядачами приходить фельдшер: "Раскройте рот". Ти не ро-зкриваєш рота. Тоді він починає отут давити, тобто на горлянку, щоб перекрити дихання – тоді сам відкриєш рота, а наглядачі тебе тримають ззаду за руки – притиснувши до спинки крісла. Ти впертий або до стіни, якщо там є табуретка, – під стіну, залежить, яка камера. Ось ти увесь напружений сидиш, вони тебе тримають, фельдшер починає на горлянку да-вити, ти мимоволі відкриваєш рота, а він тобі в рот застромляє роторозширювача – такі своєрідні кліщі. Коли натискаєш на ручки, вони розкриваються в різні сторони, а у зви-чайних – просто як кліщі. Мені кілька разів – не завжди, звичайно, але, очевидно, за вказі-вкою КГБ – спеціально так щелепи розкривали, а потім два тижні отут на замках щелеп страшенно болить. 
В.Овсієнко: Попід вухами тиснуть, нижче, так? 
І.Гель: Так, так, отут унизу. На шиї людині перекривають дихання і стискають ніс. Голодуючий, щоб схопити повітря, розкриває рота, а йому роторозширювач, і він уже має рот розкритий. Фельдшер відсуває вправо або вліво той роторозширювач, а рот майже по-вністю розкривається, тоді він бере звичайними медичними кліщами за язика, якщо ти сам не виставляєш його. Це примусове годування. Ти, як правило, не хочеш, щоби тебе году-вали, то він бере за язика, витягує язик, голову наглядач тримає однією рукою назад, ну, ти безсилий уже, а ще як борюкаєшся, чиниш опір, то знесилюєшся зовсім. Отже, голову назад, ручки роторозширювача відхиляє в одну сторону, язик витягнутий у другу сторону, тоді він бере лійку зі шлангом, на одному кінці якого лійка, а на другому – такий, вибачте, як клізма, заокруглений шланг з боковою діркою. Він вмокне той шланг у їжу, яку тобі подаватиме в шлунок. Та їжа з чого складається? Це зварена на рідко манка, туди додають 30 або 50 грамів цукру – залежить який день і через який день тебе будуть годувати. Мені давали найбільше 60 грамів цукру. І два неповних горнятка по 450 грамів. Це не алюмініє-ва півлітрова зеківська кружка, а емальоване горнятко з вухами. Він наливає. Тримає їжу або в мисці, або в маленькій каструльці, в якій вона приготовлена. Є там 20 або 30 грамів масла. Я не знаю, скільки там належиться, але він при мені його видав, воно тепле, він ро-змішує те масло і цукор. Манка, зварена на воді або на якомусь, може, бульйоні, я не знаю, бо ти смаку не відчуваєш. Вона така рідка, що її можна легко заливати. Коли людині витягнуть язика, то відкриваються горлові пазухи, вільним стає доступ до стравоходу. І фельдшер швидко намаже кінець шланга, щоб він був трішки слизьким, і вже без переш-код опускає той шланг, поки не відчує, що він вперся в кінцеву точку. 
В.Кіпіані: Аж до шлунка? 
І.Гель: До шлунка, так. Він чує, що шланг зупинився, піднімає другий кінець і з того горнятка в лійку виливає, а ти чуєш, як там потепліло. Два таких горнятка влив – це бли-зько 900 грамів. Витягнув, тоді звільняє роторозширювач, знімає з язика оті щипці. А ча-сом буває, що ті плоскогубці, які мають тупі кінці, поранять тобі рота. Витягли все, нагля-дачі тебе відпустили – вже вони свою справу зробили. Наручники зняли або розстебнули ремінь – і на тому кінець, «гуляй». 
В.Овсієнко: Через скільки часу починають годувати – на вісімнадцяту, двадцять дру-гу добу? А потім як? 
І.Гель: На двадцять другу – двадцять четверту. А коли я розпочав стоденну, то мене почали годувати на тридцять другу добу. Ну, я був сильний і духовно, і фізично – то не кожний зможе собі такі речі дозволити і так кидати собою. Але тоді тюремники аж на тридцять другу добу почали мене годувати, бо вже зрозуміли, що я не зніму голодівки, на-віть якщо почнуть насильно годувати. Сподівалися спочатку, що більше не витримаю. По-тім на сорокову, тобто раз на тиждень. Ти ще маєш сили. Потім від п’ятдесят четвертої до-би на шістдесят першу, то я ледь не помер. Але я знав, що не помру. Людина в такому стані... Знаєте, хочу сказати, що коли людина голодує (я, наприклад, розумію Ісуса Христа – він, правда, водички не пив, а ми п’ємо), вона стає настільки одухотвореною, що розмов-ляє з Богом. Не на одному рівні, звичайно, але десь дуже наближається – світлі помисли, світлі думки, світлий розум і подиву гідне відчуття єдности з Богом. Катарсис. Я б оту книжку («Грані культури». – Ред.) в житті, очевидно, не написав би – забракло б концент-рації волі, а в тюрмі тим паче. Проте в одиночці книжка писалася легко й швидко, без до-поміжної літератури. Вона ж написана після голодівки в 1976 році. Правда, деякі розділи ще в перші дні під час голодівки... В одиночці ретельного шпону не робили, то я писав щось таке, як конспект. Після тривалої голодівки людина стає незвичайною – то вже не стільки тіло, як дух, справді сильний дух і сильне осяяння зсередини. 
Чому я кажу, що ледь не помер. Вони мене вже після п’ятдесят четвертої доби почали годувати через три дні на четвертий. Але випало так, що мають годувати в неділю, у вихі-дний день, а мене не погодували, бо не виписали продуктів. Годувати ж повинні тільки фельдшер медичної служби, яка є в концтаборі, з двома наглядачами. Фельдшера нема – у нього вихідний день, продуктів не виписали, і мене нагодували не на п’ятдесят четверту добу, а на шістдесят першу. Отож на примусове годування людина мимоволі настроюєть-ся, і це мені запам’яталося. Потім можеш не запам’ятати, але коли ти знаєш, що мають го-дувати, ти настроївся – бо після вливання їжі збільшується тиск, людина трішечки оживає. А коли не погодують... От на шістдесят першу добу фізично я вже повністю здав. Ще не відключився, був при свідомості. І відчув свій внутрішній або Божий голос: якщо стратиш силу духа – помреш. Волею переможи їх. Викликали фельдшера – бо наглядачі під час го-лодівки приходять провіряти, чи живий. Ти лежиш на нарах, звичайні нари в одиночці, камера два метри, два двадцять на півтора, так що там влазять тільки вузькі нари, у кутку стоїть параша, а з другої сторони біля тебе в головах стоїть тумбочка. 
Може, я найсуттєвішого не сказав, що коли ти оголошуєш голодівку, то доки тебе не починають штучно годувати, чи то буде 16 діб, чи то буде 18, чи 24, чи 32 – на тумбочку, що поряд з головою, тобі щодня вранці ставлять кашу. Але якщо зеківська каша зварена тільки на воді, то голодуючому ту кашу приносять з засмаженою цибулькою, щоб лоско-тала ніздрі, більше слинка виділялася, була з тривалим запахом. В обід – те ж саме. При-носять першу і другу страву, кашу забирають. Було з одним чоловіком – не буду називати імені – що він подумав: підкріплюся. Йому принесли першу страву й порахували – там було сім шматочків картоплини, він з’їв три, чотири залишив. Йому кажуть: «Твоя голодо-вка – я перепрошую – в ж...у. Начинай сначала – или в камеру и работай». Фельдшер у присутності двох наглядачів рахує кількість картопляних шматочків, які тобі кидають у миску. Настає обід, увечері його забирають, до ранку ставлять кашу, що на вечерю. Такий цілодобовий цикл упродовж багатьох діб. Спокуса – колосальна: людина жахливо хоче їс-ти, але має перебороти інстинкт самозбереження. Очевидно, це найважче, бо перемагаєш себе.
Але найважче – перших десять днів. Жахливо хочеться їсти, особливо четвертий, п’я-тий, шостий дні. Перших три ще не дуже, а наступні... Після восьми діб шлунок перестає виділяти шлунковий сік, організм переходить на самопоїдання, самозабезпечення, скільки може. Але все одно, що би ти не мав на собі, то ти ще з таким прошарком тіла можеш по-мерти, бо після тридцяти – сорока діб усе залежить, якою є людина, яке здорове серце і всі інші органи, скільки ще може витримати. Та найважливіше – сила духа – посвята, готов-ність іти до кінця, тобто до смерті. Після десяти днів тобі вже стає, ну, не байдуже, зви-чайно, але, в усякому разі, не так кортить їсти. А потім ти вже втрачаєш будь-який інтерес до їжі. 
Переконаний, що після двадцяти діб голодівки, а потім коли взагалі лежиш непоруш-ний, людина наближається до Бога, до такого відчуття, що ти й справді на рівні Предтечі звертаєшся до Бога і починаєш говорити речі, які тобі найбільше болять, або чого ти най-більше хочеш, або просиш Бога, щоб додав сили. Ну, не так просиш, як бабка чи сам, коли в церкві молишся: Господи, допоможи мені зробити те, а немов би пропонуєш Йому. Мені важко той стан передати словами, але це є відчуття, я кажу, що ти сам безпосередньо роз-мовляєш з Богом, ти себе почуваєш Богом або сином Божим, або просто людським сином, що досяг певної вершин. І це не диявольська гординя, бажання панувати. Бо чим далі, тим більше відчуваєш, що пересилив самого себе, таке відчуття, що помислом, духом набли-жаєшся до доскональності. І чим довше ти голодуєш, тим легший стаєш фізично, так би мовити, біологічно і духовно наближаєшся до досконалості. Я ніколи не мав таких відчут-тів, як під час голодівки – ні до, ні потім. Були різні моменти готовности до самопожерт-ви, але голодівка – це особливий стан душі. Я глибоко вірю, що такий тривалий стан душі – Боже Провидіння, він уже поза сферою чогось особистого, егоїстичного – це була посвя-та себе ідеї. Тільки так людина може витримати так багато часу. Стає дуже важко фізично, коли вже 40, 50 діб – щораз ти більше відчуваєш оту фізичну недосконалість, бо тобі важ-ко встати, а треба піти. А піти обов’язково треба, бо от Мороз чому зняв голодівку з тими пролежнями? Бо він парашу поставив собі поряд, скидав ногу і прямо в парашу воду зли-вав, майже не рухаючись. А я змушував себе йти тих кілька кроків... Знаєте, Анатолій Лу-пиніс – він у нас на одинадцятому голодував ще в 1966 році. Його дуже довго не годували. Тюремники ще не мали досвіду і боялися, щоб він не помер. Йому потім відняло ноги. Але він витримував колосальне випробування. Анатолій – дуже сильна, одухотворена по-стать, здатна до самопожертви. Я ще тоді захоплювався ним. Дуже шкода, що його голо-дівка не була підготовленою, вона дала б більший результат. 
В.Кіпіані: Скільки він витримав тоді? 
І.Гель: Він щось 200 діб голодував – він дуже довго голодував, і йому відняло ноги. Ми тоді тільки починали. Його забрали в Барашево. 
В.Овсієнко: Пам’ятаєте, 1981 року хлопці з ІРА, Ірландської Республіканської Армії, добивалися Статусу політв’язня, якого їх позбавила «залізна леді» Марґарет Тетчер. Тоді Боббі Сендс, їхній лідер, під час голодівки став депутатом британського парламенту. Їх десятеро померло. Найменше один витримав 39 діб, найбільше 69, я це запам’ятав. Боббі Сендс помер 5 травня 1981 року, на 66 добу голодівки. (Див.: http://www.youtube.com/watch?v=49WlHG9FaRE) 
І.Гель: Пане Василю, я Вам щиро вдячний ще за те, що Ви згадали. Ті люди були для мене прикладом у житті. Я по сьогоднішній день зберігаю їхні портрети. Маю таку запис-ну книжку, у ній є, як у паспорті, закладка, я там ношу знімочок дочки, якій 17 років, і тих десять хлопців. То є святі, вони – подвижники. 
В.Овсієнко: Їх, принаймні, тримали в теплі і їх насильно не годували. Вони взяли у своїх рідних зобов’язання, що якщо вони втратять свідомість, то рідні теж не дозволять їх штучно годувати. 
І.Гель: Ну, Мордовія – це вам не Англія. 
В.Овсієнко: Так, там виконували їхню волю. 
І.Гель: Отакі були події. Може, ми закінчимо, хлопці, я трошки втомився. Я вперше так виклався за конфлікт у лагері. До сих пір на цю тему не висловив жодного публічного слова. Боляче й огидно. І якби ви не запитали, не розтривожили душу, з цим тягарем хо-див би далі. Та й зараз це лише епізоди, які врізалися в пам΄ять. А пережите – цього не ро-зкриєш і інтерв΄ю. І чи треба? 

КУЧИНО 
В.Кіпіані: Сьогодні 11 вересня 2003 року. 
І.Гель: Прочитаю, як звучить напис на книжці: "Дорогому Вахтангу (без прізвища) – знавцеві національно-визвольного руху України, зокрема, шістдесятництва, блискучому журналістові, публіцисту та історику, продовжувачеві справи Гії Ґонґадзе, з глибокою по-вагою автор, Іван Гель". 
В.Кіпіані: Дякую. Це дуже висока оцінка. 
Третя частина розмови з Іваном Гелем, 11 вересня 2003 року, у Львові. 
Пане Іване, ми під час останньої розмови дійшли вже до 80-х років, до Кучина. Але мені хотілося б запитати, яким чином Ви відчули чи не відчули "весомо, грубо, зримо", як казав Маяковський, що міняються часи – 1985 рік, перебудова. Ви отримували совєцьку пресу, радіо слухали – так? 
І.Гель: Так. 
В.Кіпіані: Як Ви почали відчувати зміни і чи взагалі це відчувалося? Бо, наприклад, інші дисиденти з Кучино казали, що якраз оці 1985-86 роки були найважчими, бо всі ро-зуміли, що звідти живими не вийдуть. Оця черга смертей: у 1984 році Іван Мамчич, Олек-са Тихий, Литвин, Валерій Марченко – всі померли протягом року. 1985 – Василь Стус. Хтось там помер зі старших людей. 
І.Гель: Курка, Михайло Курка. То мій земляк, його село Грімне за чотири кілометри від мого. Він був у батальйоні, який добровільно почав формуватися як український, а по-тім німці його використовували проти білоруських партизанів. Між іншим, багато хто з них хотів тікати і власне тікали, в УПА переходили, бо то було в Білорусії, до Волині не дуже далеко. Вони були недалеко від Катині. Зібралося їх 18 чоловік, трьох вони послали в розвідку дізнатися, як можна зв’язатися з білоруськими партизанами. 
В.Кіпіані: З комуністичними? 
І.Гель: І з комуністичними. Вони їм показали дорогу, як добратися до України. І тих трьох чоловік, з розповідей того ж Михайла Курки, і ще такого Остапа, в΄язня з німецьким прізвищем… 
В.Кіпіані: Ми знайдемо, це прізвище відоме... Кнап. 
І.Гель: Кнап, так, Кнап. І він розповідав, як вони послали трьох у розвідку на зв’язок з партизанами. Ті прийшли і розповіли, що більшовицькі партизани там діяли, як і тут, у Медведівці на Волині. Абсолютна більшість партизанських груп діяли під патронатом НКВД. Вони просто катували людей, на грудях вони знайшли штиками проколоті рани, неглибокі і несмертельні. А ще випечено на грудях тризуб. На чолі теж чи тризуб, чи п’я-тикутна зірка, я не пам’ятаю тих деталей, вирваний язик, розчавлені статеві органи – і це все вони робили живим, катували. Коли вони знайшли трупи цих людей, то вже не хотіли тікати і повертатися в Україну, на Волинь, бо знали, що по дорозі їх обов’язково знищать. Ці трупи привезли в частину, і, звичайно, про це дізналися німці. Тоді німці спланували ту каральну акцію, в якій брали участь і ті наші хлопці. 
В.Кіпіані: А скільки було українців у цьому батальйоні? 
І.Гель: Там дуже багато було – з тисяча чоловік, може, 850, як я зараз пам’ятаю. Ще живий Іван Лозинський, він з того ж батальйону. 
В.Кіпіані: Лозинський так само сидів у Кучино? 
І.Гель: Так-так. Їх було трьох: Іван Лозинський, Михайло Курка і Остап Кнап. 
В.Кіпіані: Він у Львові живе? 
І.Гель: Він на Золочівщині десь живе, і можна його знайти. Власне, він був... Але я хочу уточнити, Вахтанґ... 
В.Кіпіані: Знаєте, Овсієнко ніколи не каже щодо них слово "поліцай" – він каже: "Люди сиділи за війну". 
І.Гель: За війну, так, я теж до цього схиляюся. Тим паче, що вони пішли доброволь-цями воювати за Україну, а їх німці підло використали, як вони це робили, коли нацькову-вали поляків на українців, а українців на поляків… Тепер розумом я це можу розуміти, але серцем я того не сприймав. Їх забрали сюди, до Києва, начебто на вишкіл, щоб буду-вати Україну, а потім їх із Київщини чи з самого Києва, вже не пам’ятаю, перекинули в Бі-лорусію – це німці зробили в кінці 1941 року. У 1942 році цей батальйон формувався і вишколювався, а під кінець 1942 – на початку 1943 року вони вже були в Білорусії. Уся та українська частина батальйону була страшенно незадоволена і прагнула організовано, а не поодинці, повернутися в Україну. Тому було не тільки отих трьох розвідників, а ще вісім-надцять чоловік, які втекли з німецької частини. Отож коли група організовано послала людей на зв’язок, то ті троє не просто дезертирували з батальйону, а свідомо намагалися великою кількістю людей повернутися в Україну. Вони хотіли встановити зв’язок із біло-русами, але не вдалося. Їх було закатовано партизанами-енкаведистами. Як розповідав Кнап, та, власне, і Михайло Курка, і Іван Лозинський, але найбільше про це говорив Кнап, він був найбільш комунікабельний і розкривався, хоча й Лозинський теж, – всі вони були з отого перекинутого німцями загону. Кнап, я знаю, з села під Городком. Михайло Курка з Грімного – за три чи навіть менше кілометрів від мого села Кліцка, де я народився. А Ло-зинський із Золочівщини чи з Радехівщини, десь звідтіля. Вони свідомо, як і "Нахтігаль", ішли брати зброю, щоб формувати Українську Армію. 
В.Кіпіані: А чи вони розповідали подробиці цієї Хатинської трагедії? 
І.Гель: Вони деталей не розповідали, проте переконано наголошували, що це чинили німці. І в цих людей не було мотиву говорити неправду, адже суд уже відбувся. Вони ж не приховували, що з білорусами вже воювали за законами війни, мстили за закатованих, не щадили їх. Я певен, що ота жорстокість була спровокована навмисно. НКВД спеціяльно організував звірячі розправи, щоб не було вороття для обох сторін. 
В.Кіпіані: Жорстокість на жорстокість. 
І.Гель: Так. Енкаведисти перевдягалися – і це загальновідомо – не тільки, як у Гали-чині та Волині, в упівську форму, але й у Білорусії в німецьку форму, нападали на села, знищували й палили. Не маю на гадці саме Хатинь. Між іншим, Хатинь назвали Катинню, аби замаскувати свої злочини – розстріли поляків. А те село не назвалося Хатинь. Думаю, що Вам цей факт відомий. А коли ні, то він дуже суттєвий і промовистий. Село називалося зовсім по-іншому, по-білоруськи – Хлопчиці, чи якось так. Але знищене німцями село вже після війни «компетентні органи» абсолютно свідомо перейменували на Хатинь, щоб на-зви місць злочинів були співзвучними. Адже була ще Катинь – село, де москалі розстрі-лювали польських офіцерів. Це для того, щоб заховати свої злочини. Коли туристи приїж-джали з Заходу, поляки та родичі убитих офіцерів, їх спочатку везли в Хатинь, щоб пока-зати, що і в Катині, і в Хатині саме німці розправилося... Спецоперацію «Хатинь» було ро-зроблено як контргру проти звинувачень з боку Польщі у злочинах. 
В.Кіпіані: Звичайнісінька собі маніпуляція
І.Гель: Так. Не пам’ятаю, як село називалося, але вони розповідали про цілком іншу на-зву. Згодом я читав про це в якійсь літературі. Дуже важлива правда про те, як вони прик-ривалися, – свій злочин у Катині вони прикривали німецьким злочином у Хатині. Хатинь не називалася Хатинню, наголошую: село називалося по-іншому.
І друге хочу уточнити – що в ті роки я вже не був у Кучино, в 1983, 1984, 1985.
В.Кіпіані: Ви там досиджували якусь частину терміну?
І.Гель: Ні, я мав "десять і п’ять", і йшов як особливо небезпечний рецидивіст, особливо небезпечний державний злочинець. Дістав максимальний термін, 10+5, 10 років ув΄язнення і 5 років заслання. Але я арештований був 12 січня 1972 року. Десять років особливого режиму мені закінчувалися 12 січня 1982 року. Мене вивезли 21 або 22 грудня 1981 року на етап. І вивезли з тієї камери, де ми разом сиділи – Василь Стус, Март Ніклус, Баліс Ґаяускас, я, Семен-Покутник та Іван Мамчич – директор школи...
В.Кіпіані: З Хорольщини, так? (З Миргородщини. – В. О.)
І.Гель: Так, який за війну сидів. Нас було шість чоловік. З цієї камери мене вивезли. Дуже цікаво, як вивозили. Я мав запас два чи три комплекти теплої білизни. Одну дав Стусові, хоч вона йому не за зростом, але вона була на мене велика. А Семен не хоче нічо-го взяти.
В.Кіпіані: Він, казали, тривалий час у самій білизні сидів. 
І.Гель: Так, але він лежав на ліжку, намагався довести тюремникам, що має хребет па-ралізований. (Семен Скалич – Покутник. З 16 років мав туберкульоз кісток, що почався з застуди. Решту життя пересувався на милицях. Час від часу в нього відкривалися гнійні виразки на ногах. – В. О.). А за правилами його віри він не має права нічого взяти даремно – він мусив або купити, або відробити. Це цікаво – Михайло Горинь, коли ми разом ночу-вали на Світовому конгресі, з гумором згадував: "Ти, Іване, – винахідливий хлопець!" Зга-дую, що Семена привезли саме тоді, коли мене забрали на етап. Але, щоб не забути, знову відхилюся від хронології. Перед арештом Михайло Горинь казав Марійці, моїй "полови-ні": "Марійко, от побачиш, як настане час Івана звільняти, мене обов’язково знову ареш-тують, бо таких дві сили у Львові вони не захочуть тримати". І що промовисте: мене взяли на етап 21 грудня 1981 року, а Михайла арештували 3 листопада. І в 1982 році, в червні, мене привозили до Львова як свідка захисту на Михайлів процес.
Але вернімось до Семена, як я йому всукав дві пари білизни. Він мав якісь ліки, і від них залишилося два порожніх флакончики. Кажу: "Семене, мені вони дуже потрібні! Ку-пую у Вас ті пляшки за дві пари білизни". А то були пляшечки з-під пустинника чи вале-ріани. Семен, очевидно, сам розумів неспівмірність товару на бартер, але погодився – я його переконав, що мені вкрай потрібні на етап ці пляшечки. Він там залишився, потім почав ходити. І ще шкарпетки взяв, бо я від того «сміття» звільняюся.
Мене забрали на етап із камери, в якій ми жили зі Стусом. Тоді вже режим посилюва-вся.
В.Кіпіані: Перед смертю режиму почалася страшенна агонія.
І.Гель: Так, агонія. Це як людині перед смертю стан начебто поліпшується, так і ре-жим: тюремники дуже активізувалися. Це почалося ще в кінці сімдесятих. Опріч усіх ре-жимних перипетій і психологічного тиску на Сосновці в Мордовії, Кучино, куди нас пере-везли, – це небо і земля. Я десь у спогадах і попередніх розмовах говорив, що табір суво-рого режиму в Явасі в порівнянні з особливим режимом видавався санаторієм. Бо там мо-жеш походити, а тут камерний режим і людина весь час у супроводі наглядача. З камери в камеру: камера робоча, камера житлова. Камера, в якій ведуть обробку кагебісти, – це ніби називається кабінет, але там теж ґрати. Ідеш у супроводі наглядача, якщо тебе викликають до начальника лагера чи до кагебіста. Обов’язково під дверима постійно сидить наглядач, а то й два наглядачі. Така міра герметичної ізоляції в Кучино в порівнянні з Сосновкою. Начебто один режим, але він набагато жорстокіший, ніж у Сосновці. У Сосновці ми, хоч як неповноцінно, але мали можливість формувати камери, хай навіть не за психологічною сумісністю, але формували якось. Якщо людина дуже хропіла, то хропунів збирали доку-пи. Бо Левко Лук’яненко перший інфаркт дістав тільки через те, що в камері був Євграф...
В.Кіпіані: Микола Євґрафов.
І.Гель: Так, Микола. Він був молодий...
В.Кіпіані: Він ще живий наче. Він горлівський чи донецький? 
І.Гель: А Ви ще не брали в нього інтерв’ю?
В.Кіпіані: Ще ні. Я передавав туди одній людині прохання знайти його, але мені його координати не дали. 
І.Гель: Якщо про події і конфлікти в Мордовії, то він був безпосереднім активним їх учасником, але потім подивився, про що там ходить, особливо коли Ґінзбурґ приїхав, то покинув усе те. Потім ми разом були в камері, він навіть вибачався переді мною.
В.Кіпіані: То він дуже хропів?
І.Гель: О, він так хропів, просто завивав – майстер «художнього» храпу. Це на мене впливало так, що я теж не міг спати. Але ніч не поспав, другу ніч не поспав... Між іншим, у Кучино я спав унизу, а він нагорі. Ми якийсь час були в одній камері. А потім камеру ту розформували власне насамперед через те, що Микола страшенно хропів. У Кучино Вік-торас Пяткус, Олесь Бердник і я втрьох були в камері. Там, між іншим, теж був важкий конфлікт, але не тільки політичного, а й етичного характеру. Олесь Бердник, хай з Богом спочиває, працював художником, писав плакати і лозунги "На свободу – с чистой сове-стью!" тощо. 
В.Кіпіані: Це в Кучино?
І.Гель: В Кучино. Його виводили на роботу тоді, коли приходили працівники того так званого клубу, бо там був кінозал. Там він працював. У клубі було його робоче місце. А приходила завклубиха, бо всюди були штатні одиниці, зайве робоче місце якоїсь жінки офіцера чи ще когось. А він лазив по тумбочках. Ти там розраховуєш ті дві чи три "поду-шечки" на день... На кілограм маєш 87 тих "подушечок". Значить, тобі по три цукерки на день. Перший день ти дозволяєш собі з’їсти 5-6, у день ларка, а потім розтягуєш і розтягу-єш з розрахунку, що тебе позбавлять того ларка. Кожен мав пораховані цукерки, а він брав. Рахували не для того, щоб когось контролювати, а щоби контролювати себе. І кілька разів Пяткус його ловив. А я не ловив. 
В.Кіпіані: Просто незручно було, так?
І.Гель: Так, я не казав нічого, хоч нестачу зауважував. А в таборі чи в тюрмі це ж не-допустимо. Він демонстративно випускав гази, дуже голосно. Це побут, я вибачаюсь, але серед співкамерників була домовленість, у тюремному житті враховувалося навіть те, що хтось не може тримати.
В.Кіпіані: Та й їжа така, і нерви...
І.Гель: І нерви, але все одно людина відчиняє кватирку, йде до параші і попереджає хлопців, а потім спускає гази – бо їх же не можна десять років тримати. Так що про все, навіть про такі епізоди тюремного буття була домовленість. Але так безпардонно й де-монстративно, особливо коли хтось їсть або молиться, тільки він робив. І він мав, на жаль, таке уявлення про себе, що він – другий Христос. Тому усіх зневажав.
В.Кіпіані: Овсієнко говорив з іншого приводу про іншу людину: богує.
І.Гель: Богує, так. Він таке уявлення про себе мав. Говорив: "Що ви тут тримаєте голо-дівку!" Це він думав, що хтось випендрюється перед кимось.
Так, між іншим, дехто про Стуса казав: «Та що він тут випендрюється!» А то було єс-тво Стуса, сутність його. Не можуть усі бути надзвичайно виваженими і такими «прагма-тичними», що як вигідно – я голодую, а не вигідно – не голодую. Або протестую, коли ви-гідно. Протести були формою боротьби і якоюсь мірою формою самозбереження, бо, як правило, якщо людина починає іти на компроміси, вона потім раніше чи пізніше ламалася. Інша справа, коли людина старіла і втомлювалася. Та вона ставала уже зеком настільки досвідченим, що знала: оце треба робити, а оце вже нічого не дасть. Якщо, скажімо, не пі-дготуєш голодівку чи інші акції протесту, то нічого вони не дадуть. Тоді людей стримува-ли, але не агітували й не зобов’язували припиняти протест. Це дуже гарне Василеве слово – "богує". Навіть не в тому розумінні, що він почуває себе зверху, як Славко Чорновіл, хоч у нього не було такої демонстративної зверхности. А в Олеся Бердника було демонстрати-вне і зневажливе ставлення до інших людей. Він мені так і казав: "Та що ви оце тут значи-те? Я – другий Ісус Христос, я все одно вище вас!" То не моє відкриття, але людина, яка має комплекс неповноцінности, впадає в другу крайність і часто вдається навіть до зло-чинства, щоб довести свою «вищість». Вона тоді твердить: «Wir sind ubcemensch» – «Я вища раса». Оце і є комплексом індивідуума, який у житті зазнав поразки. Таким був і Олесь. Там теж були колізійні моменти – з Пяткусом. Якби я їх не розтягнув і не став по-між них... Ми були в одній камері, а психологічна несумісність – вона дуже багато важить. Ми були з Левком Лук’яненком і з Морозом у камері. Мороз теж як співкамерник був ду-же важким, але насамперед він – дуже порядна людина. А про Левка Лук’яненка... 
В.Кіпіані: А Лук’яненко зручний?
І.Гель: Дуже зручний як співв’язень. Ми були як рідні, між нами ніколи не виникало напруги. Ми втрьох цілий рік жили – Мороз важкий, але ми не конфліктували.
В.Кіпіані: Не педалювали на його важкості?
І.Гель: Не педалювали. Навпаки, згладжували. Мороз був дуже категоричним і неком-промісним у дріб’язках. Усе в камерному побуті мало бути так, як він цього хотів. Коли йому заперечували чи поступали по-іншому – здіймав скандал. Насуплювався. Не розмов-ляв. Траплялося це дуже часто й дуже легко. Скажімо, відчини або зачини квартиру. Кур-цям дорікав за куріння (категоричним тоном) тощо.
А з Левком у нас були дуже гарні стосунки. Майже повна сумісність. Співпраця. Тоді з-під нашого пера вийшов на Захід відомий документ про національно-визвольний рух і державність України, під яким стояло 18 прізвищ відомих політв’язнів. Левко його напи-сав, я – редагував і дещо доповняв. Прізвища ми підбирали спільно й декого не включили. Документ дістався Заходу і мав політичний резонанс. (Див: http://archive.khpg.org/index.php?id=1348385108). 
Якщо говорити про Сосновку, то лише згодом у нас не складалися взаємини – з Куз-нєцовим. Гарний співкамерник Юрій Федоров, росіянин. Спокійний, урівноважений. Чес-ний. Найчастіше «з летунів» включався в акції протесту. Хоч також не завжди. Вів що-денникові записи ще з дня арешту, які в нього «позичив» Кузнецов для «для уточнення деяких фактів». Через деякий час вони вийшли за кордоном під його іменем. Але Федоров боявся протестувати письмовими заявами, щоб Кузнецов не зробив його антисемітом.
Добрим, щоб не сказати ідеальним співкамерником, був Святослав Караванський. Згусток енергії. Потужний інтелект і сила волі. Постійно зайнятий важливою роботою: або словником рим, або перекладом з англійської, або писанням заяв і протестів, або са-мими протестами. Більшість старих в’язнів і «летуни» його не любили через невгамовність у протестах, бо мобілізовував і їх до протестів. А вони цього не хотіли і не сприймали Ка-раванського, – яке, мовляв, він має моральне право закликати до голодівок чи інших акцій, коли сам каявся. Ми з ним, як і з Панасом Заливахою, близько зійшлися ще в Явасі і, зви-чайно, в Соснівці на особливому. Разом писали «Положення про статус політв’язня», «Ко-декс чести політв’язня», низку заяв тощо. Я редагував йому «Дженні Черхадні» Джейн Ейр. Редагування було дуже своєрідним. Адже я не знав англійської. Зате добре володів українською. Отож Святослав називав точний український переклад англійського слова й у відповідності до контексту – духу й стилю Д. Ейр ми обирали те чи інше слово. Робили це лежачи на другому ярусі суцільних камерних нар, бо там були наші спальні місця. Ли-ше тривалими протестами ми добилися відокремлених і залізних двоповерхових ліжок, у яких уже не могли триматися блощиці.
Таким же ідеальним співкамерником був Василь Стус. Помимо того, що як людина, скажемо так, як психологічний тип, як характер, як особистість, Василь був дуже склад-ний, твердий і принциповий у розмовах з тюремниками. Непередбачуваний у думках. Тобто у спілкуванні зі співкамерниками він вирізняв у події , факті чи явищі такі нюанси, деталі, аспекти, яких не могли побачити співрозмовники. Тому для оточення Стус завжди був цікавим. І в той же час надзвичайно інтеліґентний і толерантний – рафінований інтелі-ґент у третьому поколінні, а насправді – селянський син. Нетерпимий, навіть грубий із тюремниками і кагебистами, Василь був дуже тонкою і делікатною натурою, доброзичли-во ставився і щиро сприймав людей. Він жодного разу не образив і не скривдив навіть то-го ж Мамчича, колишнього поліцая, до яких з ненавистю і презирством ставилися росіяни, євреї, наші ж Шумук, Осадчий, Ребрик. Вони були «на підтанцьовках» у чужинців навіть стосовно Івана Лозинського, Остапа Кнапа, Михайла Курки, які не вважали себе поліцая-ми. «Ми йшли воювати за Україну, – казали вони, – а куди нас закинула доля, це вже інше питання, бо ми були простими солдатами й мусіли виконувати накази – втекти було не-можливо». А Василь Івана Мамчича підбадьорював, не зробив йому жодного зауваження, хоч то був чоловік із геть зіпсованим шлунком, мав цілодобові проблеми з газами тощо. Щоправда, Мамчич також був вихованою людиною, знав правила камерної поведінки й дотримувався їх. Особливо коли співкамерник жував сухар чи молився. Зрештою, жахіття камерного буття може зрозуміти хіба той, хто пройшов крізь них.
Отож щойно ставши в’язнем особливого режиму, Василь не довго ходив в «учнях». Він швидко «вписався» в камерний побут і став своїм у першу чергу завдяки подиву гід-ній скромності, витривалості, доброзичливості до людей. 
Ще приклад. До нас у камеру кинули «неофіта» – естонця Марта Ніклуса. Естонці важко засвоюють російську мову й повільно звикають до умов. А це – особливий режим. Март бачить, що кожен з нас щось пише. Отже і сам береться писати. Задумав зробити книжку. Однак рукопис може бути тільки російською, щоб тюремники могли прочитати і зрозуміти написане, бо інакше спалять або, в кращому випадку, відішлють «на експерти-зу» в Естонію (в Україну etc), де написане пробуде рік-півтора і буде знищене або ще че-рез рік повернеться автору. А за цей час воно перестане бути актуальним. Зміст написано-го полягав у спробі поліпшити національну політику Совєтського Союзу, тобто таке, що може писати комуніст у ЦК чи в обком стосовно національної політики, мовляв, у ній щось трішки не так. І все це написано жахливою російською мовою – так, як нею володі-ють естонці. Написане Март давав читати Василеві, мені, Ґаяускасу. Усі критикували пуб-ліцистику Ніклуса. В першу чергу за намагання «поліпшити» совєтську владу, прикритися поміркованим інакодумством. Тобто такою мірою лояльної критики, від чого український самвидав відмовився ще на початку 1960-х. Василь у приватних розмовах, коли поряд не було Ніклуса, кепкував, скептично оцінював писанину Марта. Та коли Ніклус попросив мене: «Іван, помогі, сдєлай редакцію того, что я пишу», то я відмовив йому: «Март, ти пиши серйозні речі, не ховайся за ширмою лояльности до режиму, адже естонці мали свою державу, а Росія зруйнувала її, окупувала територію. Тоді я тобі допоможу, редагу-ватиму роботу». Ніклус продовжував писати і звернувся до Василя з аналогічним прохан-ням. І Василь був настільки толерантним, я сказав би, жертовним, що брав, бідолаха, ті тексти і правив. Зачитував речення, питав, що воно має означати, і знову переписував. З погляду мови і стилю тексти були, звичайно, недосконалі, а за змістом – слабкі.
Ми заяви писали, вживаючи терміни «національно-визвольний рух», «тоталітарний режим» тощо. Сьогодні можу похвалитися, хоч воно вже нічого не важить, що автором терміну «сатанинська імперія» був я, написавши аналітичну заяву протесту в 1976 р.. Ві-діслав її в ЦК і на Захід, за що відбув 15 діб карцеру. А Рейган ужив термін «імперія зла» набагато пізніше. Та й назва документа «заява» були лиш формою прикриття, що б її пе-редчасно не конфіскували. Насправді це була публіцистика, що адресувалася... 
В.Кіпіані: Справжній адресат – це закордон.
І.Гель: Так-так, закордон, це "Свобода" чи "Голос Америки". Так от, Кучино у порів-нянні з Сосновкою – то був жах. Страшенна ізоляція, по-перше. У Сосновці ми ходили на роботу і декілька камер могли спілкуватися, а в Кучині тільки камера житлова і камера робоча, двері навпроти.
В.Кіпіані: Люди з різних житлових камер могли опинитися в одній робочій?
І.Гель: Ні, ніколи. В Сосновці так, а в Кучині – ніколи. 
В.Кіпіані: А ті, з ким Ви жили в житловій – це ті, хто з Вами й працював?
І.Гель: Так, з ними і працювали, з тими ж ходили в лазню і на прогулянковий дворик. Не можна було спілкуватися. Коли я почув голос Левка в сусідньому прогулянковому дворику і крикнув: "Левку! Як ти там? Чи будемо голодувати?" – то мене відразу ж скру-тили. Той мент, який наглядає згори, натиснув на кнопку, прибігло два наглядачі, руки мені скрутили і вже зі скрученими руками повели в коридор і відразу в камеру. Потім мені виписали сім діб карцеру, нібито в розмові було щось протестне. Режим у Кучино був по-ставлений капітально. У 1980 році в Москві мали відбутися Олімпійські ігри, то нас захо-вали – перевезли в 1979 році на Урал. 
В.Кіпіані: Ні, етап у Кучино прийшов 1 березня 1980 року.
І.Гель: Я не пам’ятаю вже, але Левко щойно приїхав. У мене було десь до 400 книжок, тобто майже 200 кілограмів, бо книжки були великі, з "Книги – поштою", в основному. А можна було взяти на етап тільки 48 кілограмів книжок, а ще два кілограми – білизна, тоб-то до 50 кг дозволяли брати. А ми були з Левком в одній камері, то я Левкові віддав книж-ки, які він вибрав, а решту, точніше, все зібране в інших камерах, тюремники спалили. 
В.Кіпіані: У мене ще є запитання про Вашого співтабірника і співкамерника Семена Скалича, покутника. Мені Микола Горбаль казав, що він ще живий.
І.Гель: Живий, він тут, він ходить. Він ще працює. (Помер 29. 04. 2003 і похований у с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – В.О.)
В.Кіпіані: Розкажіть трошечки про нього, бо, бачите, я знав, що в нього кістковий ту-беркульоз, що він сидів за оце своє покутництво. У вас були якісь бесіди з ним? Чи він пе-реконував? Яким він був чоловіком? Бо мало що взагалі відомо про покутників.
І.Гель: Покутництво в Україні є відгалуженням, течією Української Греко-Католицької Церкви. З погляду канонів, догм і богословської науки вони, по суті, нічим не відрізня-ються між собою. У той же час з погляду емісійного призначення України і УГКЦ відмін-ність була колосальною. УГКЦ з часу утворення, тобто з 1596 р., вважала і вважає себе складовою Вселенської Церкви. Акт Унії означав повернення в лоно вселенської Церкви після розколу 1054 р. і на основі рішень Флорентійського Собору 1439 р.. УГКЦ – це, ска-зати б, перший крок екуменізму в процесі об’єднання Католицизму і Православ’я в єдину Церкву зі столицею в Римі. Наголошую – в Римі.
Покутницька УГКЦ була ближчою до Християнства перших трьох століть – Церкви забороненої, переслідуваної, мученицької. Вона виникла в 1954 році. Її творцями й апос-толами були отці Михайло Солтис і Поточняк. Імені, на жаль не пам’ятаю. (Антон. – В.О.). Вони сформулювали місійне призначення Церкви. Глибина суть його полягала в тому, що духовенство і вірні Вселенської Церкви трансформувалися, як зрештою і західне суспільс-тво, у сибаритів-споживачів, неспроможних ревно молитися, постити, стати при потребі мучениками за віру і Христа. Для Заходу Бог по суті перестав існувати, храми спорожніли. Залишилося від Християнства хіба що етичні норми, правила поведінки, яких західні сус-пільства вже не визнають як християнські цінності.
Ще однією фундаментальною основою в емісійному призначенні Покутницької УГКЦ було те, що вона не вважала себе складовою, а осердям, центровою віссю Вселенської Це-ркви. Отці Солтис і Поточняк виходили з того, що деморалізовані і сибаритствуючі ієрар-хи та духовенство були значною мірою винні у двох світових війнах, бо не зуміли, а часто й не хотіли зупинити правителів-християн у кровопролитних війнах, жертвами яких стали десятки мільйонів людей, що перетворювалися водночас на убивць.
У той же час українці, як поневолена нація, не мали свобідної волі, не могли обирати поведінки й під тиском обставин стріляли одні одних. Разом з тим, Україна у XX ст. втра-тила десятки мільйонів невинно убієнних синів і дочок через голодомори, репресії, депор-тації, політику геноциду окупантів щодо поневолених. Своїм мучеництвом українці від-купили гріхи світу, врятували людство від моральної загибелі. Тому столицею християнс-тва не може бути розбещений Рим, а українська земля мучеників з резиденцією на святій Середній Горі, що на Івано-Франківщині. Вдруге зійшовши на Землю, там перебуватиме Христос. Його ім’я – Емануїл II.
Щиро кажучи, мені імпонувала така мотивація основ Церкви, поки я не осмислював глибинні основи віри. Зокрема, про Благу вість – пришестя Христа, його мученицьку смерть за людей і Воскресіння, до чого й здатна людина через безсмертя душі. Окрім того, я усвідомив, що така мотивація – це певний комплекс неповноцінности: ми – поневолений народ, позбавлений національної держави і національної церкви. Отже, шукаючи виходу, як покутники, кидаємось в іншу крайність – оголошуємо себе «богообраними». А це не генетична ментальність українця. Я знаю два «богообрані» народи – євреїв і московітів. У перших – патологічне, тобто злочинне за природою стремління до грошей і влади грошей, у московітів – також несамовито патологічне стремління до кривавих загарбань чужих те-риторій, багатств і панування над світом. Що в обох випадках привело до мільярдів ошу-канств, кривд, грабежів, пролиття цілих морів крови. Ще німці намагалися долучитися до «богообраних», а що з того вийшло – добре знаємо.
Тому я не сприймав покутницької богообраности українців. На мій погляд, історична місія українців полягає в тому, що в них закладено генетично –це здатність до самопожер-тви, глибокої внутрішньої духовности і свободи, самопосвяти й відчуття справедливости. Облаштувавши власну державу й Церкву, ми покликані відновити ці риси в європейців. Віддячити їм справжнім християнським добром за гуманітарний секонд-хенд – поп-артівський, автомобільний, лахміттяний, який поки що нівечить душі українців. Та ми і від цього очистимось, як очищаємось від «богообраних» окупантів та духовно понівече-них і осквернених ними душ «совків».
Однак закінчимо цей мимовільний відступ від теми нашої розмови. Покутницька Це-рква сформувавшись упродовж 1950-х років, мала в Галичині багато прихильників і паро-хіян уже в 1960 – 1970 роках. Окупаційний режим боявся поширення впливу покутників на всю територію України і вважав їх дуже небезпечною для держави, точніше імперії, силою. Фанатичні комуністи давно вже зникли, в середовищі партії, чиновництва, армії відбувався жахливий моральний розклад, корупція, розкрадання держави, а серед народу з’явилися покутники, які притягали людей до себе своїм подвижництвом, моральною чис-тотою, місійним несенням української ідеї, такої непокірної окупантам.
Зрозуміло, що КГБ жорстоко розправлявся з покутниками, вів «чорну пропаганду», що це – бузувірська секта, змушував православних священників виголошувати їм «анафе-му», доповідати «органам», якщо вони з’явилися в селі чи місті. Їх, як і свідків Єгови та заборонені відгалуження протестантів, судили і запроторювали в лагера. Притому в побу-тові, щоб там над ними знущалися кримінальні злочинці. Серед кримінальників на різних режимах їх було повно. Вони жертовно несли свій хрест за віру і не скаржились.
А Семен Скалич потрапив до нас на особливий як «особливо небезпечний рециди-віст». Він під час визвольної боротьби 1940-х рр. був у підпіллі. Відбув термін ув’язнення. Проповідував покутництво як українську месіанську ідею, що було кваліфіковано як «ан-тирадянська діяльність з метою повалення соцустрою», мав відповідний термін ув’язнення з відповідним режимом. (Про Семена Скалича та покутництво див.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1300956201; http://archive.khpg.org/index.php?id=1121777234&w=%D1%EA%E0%EB%E8%F7; http://archive.khpg.org/index.php?id=1162802886 . – Ред.)
Про попутництво я знав ще з «великої зони», бо, як уже згадував, дві мамині сестри, мої рідні тітки, були черницями Чину святого Василія Великого (сестри-василіянки). Отож у нашій хаті, а також у львівських помешканнях, при зашторених вікнах постійно відправлялися святі Літургії. Тому я знав і багато разів спілкувався з багатьма високоосві-ченими греко-католицькими священиками ще старої ґенерації. 
Це, до речі, було, причиною наполегливих прохань, щоб не сказати тиску, очолити Комітет Захисту УКЦ вже після завершення заслання в Комі й повернення в Україну: я був глибоко віруючою людиною, мав монаше і священиче оточення, з честю відбув два терміни ув’язнення. Вже в серпні 1987 р. я зібрав навколо себе групу греко-католиків і був ініціятором виходу Церкви з підпілля. Тому моє ж оточення тиснуло на мене, щоб очолив Комітет.
Семен Скалич у камері також пригорнувся до мене, оскільки і під час першого ув’яз-нення, і під час другого – в Мордовії і на Уралі – я був, по суті, один у камері, хто не при-ховував того, що є віруючою людиною і практикуючим греко-католиком. Скалич також молився. і це нас зблизило, хоч Семен усіх тримав на певній відстані, не розкривав душі «на людях», бо був досвідченим підпільником. Але належав до комунікабельних людей і дещо розповідав про особливості Церкви, зокрема, її місію в Україні. Він уживав слово «Віра» з великої букви. Проте я кажу «Церкви», бо віра – поняття глибоке. Він пропону-вав мені стати покутником, але я категорично відмовився і сказав йому, щоб більше таких пропозицій не робив.
До речі, ще під час першого ув’язнення в Явасі (Мордовія) свідки Єгови докладали максимальних зусиль, щоб зробити мене єговістом. Вони також сповнені жертовности і самовіддачі. Дуже дисципліновані. В лагері свідки Єгови немов би військова організація. Вони чи не єдині мали чітко налагоджений і постійний контакт з «великою зоною». їхній періодичний журнал «Сторожева вежа» («Башня стражи»), що видавався в Нью-Йорку, вони отримували в лагері вже через місяць. Стверджую це з повною відповідальністю, бо сам тримав в руках фабричний номер журналу. З високою мірою конспіративности, єгові-сти-вербувальники свідомо показували «Башню стражи», щоби вразити ймовірного нео-фіта своїми можливостями. Ловили в свої сіті агресивно й безцеремонно, віддаючи читати статті журналу, які переписували від руки десятками примірників. З людиною розмовляли як мінімум два єговісти. А дискутувати з ними на біблійні теми не мало сенсу, бо єговісти були досконалими знавцями «Старого Заповіту». Так, вони втягнули в секту Михайла Озерного, який шукав для себе духовного прихисту, але не тягнувся до своїх коренів, і єговісти швидко «заопікувалися» ним настільки, що українців він намагався уникати.
До мене вони «залицялися» десятки разів, бо часто наші дороги пересікалися: перед «підйомом» і «отбоєм» я виходив з барака в тихий куток лагера і там молився. Єговісти робили те саме, шукаючи безлюдного місця, щоб помолитися. Але в такий час кожен ро-бив своє, бо мусів завершити молитву до команди «отбой» чи «подйом» і продовжувати виконувати розпорядок дня. А вербувати вони приходили на робоче місце в робочий час. Там більше можливостей. Скажімо, приходять удвох у цех, де я шліфую трьохдверну ша-фу – меблі ми робили для московського готелю «Россия», який згодом згорів. Беруть наж-дачний папір і допомагають шліфувати. Водночас ведуть розмову. Зі мною – безрезульта-тно. Але вони ніколи не знічуються невдачею і продовжують наполегливо, щоб не сказати – агресивно агітувати, переконувати. І не відпустять – завтра, післязавтра приходять знову ті ж самі або інші.
Останній їхній аргумент був дуже прямолінійним, навіть цинічним: «Иван, нам очень не хватает образованных и вместе с тем веруючих людей. Ты будеш обеспечен всем – дом, квартира, одежда, продукти и остальное необходимое. Твоя семья, родня, отец, мать (вони тоді ще були живі, це 1966-68 роки), но дай согласие стать нашим епископом. Мы все тебе сделаем. чего хочешь». Відповідаю їм: «Я ж не можу переходити в іншу віру. Я – вродже-ний греко-католик, віра ж не міняється». Панас Заливаха усе це бачив і дивувався їхній невгамовності. Ставив жартома, звичайно, у приклад: «Отакими й ми повинні бути – ти його випихаєш за духовний поріг, а він настирно пре і пре».
Переважна більшість єговістів були молдаванами, зрідка траплялися і московити. Українців-єговістів у політичних лагерах я не зустрічав. За віру сиділи українські греко-католицькі священики, зокрема, владика Величковський, о. Йосафат Каваців, о. Григорій Будзинський, інші покутники та протестанти з відгалужень, що були заборонені в СССР.

ЧОМУ Я БЕЗПАРТІЙНИЙ
В.Кіпіані:Чи покутники продовжують діяти і тепер?
І.Гель: Окремі групи може й залишилися – з тих вірних, що ще живуть. Проте легально діючого духовенства, зареєстрованих парохій у них нема. В роки Горбачовської гласности активізувалося греко-католицьке духовенство й воно, скажемо так, витіснило нечисленних і не повністю організованих у ієрархічні структури покутницьких священників. А в сере-дині 1987 р. ми вже заявили про вихід УГКЦ з підпілля. У жовтні я почав формувати Ко-мітет Захисту УКЦ, який упродовж 1988-1989 рр. розгорнув потужну діяльність: видання журналу «Християнський голос», збір підписів за легалізацію УГКЦ – зібрано – уявляєте! – понад 120 тисяч підписів вірних, які перестали боятися режиму, проведено десятки бага-тотисячних Богослужінь – мітингів, на яких висувалися, окрім права на свободу слова, й широкі політичні вимоги. У Москві я організував ланцюгову голодівку. Вона розпочалася 15 травня 1989 року, а була знята 14-15 жовтня. 17 вересня 1989 року, тобто в день п’ятде-сятиліття окупації Галичини більшовицькими ордами, я організував Богослужіння і похід від приміщення обкому партії до собору святого Юра. У цьому поході-маніфестації, за оцінкою КГБ, взяло участь 250-260 тисяч вірних і 50-60 тисяч «зєвак» – так КГБ назвало тих, хто не рухався у колоні, а стояв на тротуарах, на узбіччі дороги тощо. Природно, що покутники, основна маса яких проживала в гірських селах і маленьких містах, не могли організувати й забезпечити собі такого розвитку подій. Тому на час розвалу СССР вони, по суті, перестали існувати. Адже народ сприймав УГКЦ як Церкву національну, патріо-тичну і тягнувся до неї, а окупаційний режим вважав її націоналістичною і продовжував усіма засобами боротися з нею. Що ще більше притягувало до неї людей. На кінець 1989 – початок 1990 року в лоно УГКЦ повернулося понад тисячу громад і храмів, що вийшли з Московського патріярхату.
В.Кіпіані: А якими методами режим продовжував боротися з діяльністю Комітету За-хисту УГКЦ?
І.Гель: Ця тема заслуговує ґрунтовного наукового чи журналістського розслідування. Але я буду коротким.
Поєднання боротьби за легалізацію УГКЦ (чи за свободу совісті в ширшому розумін-ні) з боротьбою за відновлення державности України давала колосальний ефект. Зі «святої трійці», як гострі язики у Львові називали Михайла Гориня, В΄ячеслава Чорновола і мене , я усвідомив це перший. Тому сукупна діяльність Комітету захисту УГКЦ мобілізувала ма-си людей і наші Богослужіння-мітинги завжди і в усіх містах були найчисельнішими, най-частішими – бо відбувалися в кожну неділю і свято – та й найрадикальнішими. Недаремно ж у Львові, Івано-Франківську,Тернополі за участь у релігійних вічах було ув’язнено на 15 діб десятки священиків і мирян, зокрема, о. М.Гаврилів, о. М.Волошин, о. Г. і М.Сімкайли, о. М.Куць, о. Я.Лесів, о. І.Сеньків, Ірина Калинець, двічі по 15 діб – я. А штрафи накладалися сотнями. В той же час ні Михайло, ні Богдан Горині, ні Вячеслав Чо-рновіл не сиділи 15 діб. (М.Горинь відсидів 15 діб за спробу прочитати лекцію студентам Чернівецького університету, що суд кваліфікував як «несанкціонований мітинг» – В.О.).
ЦК КПУ і КГБ України діяльність Комітету Захисту УКЦ розцінювали як одну з най-небезпечніших для режиму, бо саме Комітет мав найбільшу підтримку й найчисельнішу соціяльну базу. На політичний мітинг людина ще вагалася – іти чи ні, а на Богослужіння з мітингом ішла однозначно. Тому ЦК і КГБ провели у Львові нараду за участю Єльченка і Галушки, перших секретарів обкомів і начальників управління КГБ трьох західних облас-тей (первісна інформація, що її давав Богдан Котик, відрізнялася кількістю учасників: за його даними, окрім Єльченка і Галушки, були лише Погребняк і Малик, один – перший секретар, другий – генерал КГБ).
У порядку денному стояло лише одне питання: методи та засоби боротьби з уніятст-вом як формою релігійного і політичного руху. Матеріяли до наради готував завідувач відділу атеїзму Інституту суспільних наук Євген Гринів. Задіяний був також Музей атеїз-му при Львівському обкомі партії. На той час у музеї працювали Володимир Гаюк, Сергій Жижко, Михайло Косів. Але мені невідомо, чи були вони безпосередньо задіяні до нара-ди.
За рекомендацією Є.Гриніва на нараді були ухвалені такі заходи боротьби з уніятст-вом:
а) негайно створити з довірених людей релігійні комітети (так звані «двадцятки»), що були б очолені авторитетними особами з учителів, агрономів, голів сільрад, голів колгос-пів тощо, проте членів партії або інших відповідальних структур; зареєструвати комітети як представників релігійних громад у населених пунктах – селах і містах, де їх ще немає, а храми закриті;
б) негайно відкрити і передати храми новоствореним православним громадам, в ін-шому випадку їх захоплять уніяти;
в) будь-якою ціною зберегти православні громади і храми, закріплені за ними в селах Прилбичі, де народився Андрій Шептицький, у Заздрості, де народився Йосиф Сліпий, у Кліцку, де народився Іван Гель, а також Грушеві, Зарваниці, Уневі, куди стікалися тисячі паломників;
г) «заохочувати» ймовірних уніятів матеріяльними цінностями дефіцитного характеру – цементом, цеглою, лісом, дошками etc;
д) забезпечувати релігійним громадам Руської Православної Церкви повну підтримку в їхній діяльності з боку органів радянської влади та правоохоронних органів. Не допуска-ти проведення несанкціонованих Богослужінь та мітингів в усіх населених пунктах Захід-них областей України.
Наведені вище пункти – це суто цитати тез, документа, з яким знайомили членів бюро обкому партії і що їх подавав мені голова міста Львова світлої пам’яті Богдан Котик. Про цю яскраву постать писатиму окрему статтю, а тут лишень додам, що ставши мером Бог-дан Котик сам, зі власної ініціятиви вийшов на мене через його людину, скажемо так, зв’я-зкового, який домовився про конспіративну зустріч зі мною. Сам відвіз мене машиною аж у Моршин і там я вперше зустрівся з Б.Котиком. Таких конспіративних зустрічей ми мали декілька, а з весни 1989 р. Б.Котик брав участь у мітингах хоч як представник влади, але мітинг за його участю не розганяли, не садили людей на 15 діб і кожен промовець міг по-вною мірою користуватися свободою слова.
Але повернімось до наради, точніше, її результатів. Уже в найближчі дні в усіх райце-нтрах західних областей України були проведені аналогічні наради на районних рівнях: зібрано голів сільрад і колгоспів, директорів шкіл і парторгів різних структур. Розпочато масову православізацію комуністів – тих, кому за посадою належало бути войовничими атеїстами. Вони ставали головами або членами церковних комітетів. Комітети нашвидку-руч реєстрували як представників релігійних громад і віддавали їм ключі від храмів. Оскі-льки комітети були створені з посадових осіб і знаходилися під охороною держави, то го-лови сільрад, колгоспів забезпечили своїх сподвижників, насправді поплічників, знаряд-дям «захисту» храмів від уніятів: навколо храмів у тайниках чекали «свого часу» метрові прути з арматури, такі ж дрючки, ланцюги і товсті швайки, насаджені на ручки. Напри-клад, у селі Черняві Мостиського району (на Львівщині) о. П.Зеленюха, мене і водія Леся жорстоко побили за сприянням районної влади і безпосередньої участі попа московського патріярхату, який виставив своїм поплічникам 40 пляшок горілки за церковний рахунок. Таких прикладів можна наводити безліч. Але московська пропаганда поширювала чутки про «агресивність» уніятів і що саме вони з допомогою залізних прутів та насильства за-бирають храми. Широке інформаційне забезпечення проводилося в першу чергу на між-народному рівні.
Скажімо, західну пресу (впливові газети на кшталт французької «Монд», американсь-кої «Нью-Йорк таймс» , італійської «Републіка») і телеканали заполонила інформація, що Комітет Захисту УГКЦ – це лише прикриття затятого націоналіста Івана Геля, який тільки прикривається релігійними проблемами, а насправді намагається розчленувати СССР і ві-дірвати Україну. Його мета – створення так званої Самостійної України. На цю пропаган-ду повелися навіть ієрархи УГКЦ. В телефонних розмовах Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський просив мене: «Пане Іване, менше націоналізму, бо преса і телека-нали на Заході аж рясніють від фактів, що вся ваша активність спрямована на здобуття самостійности України». На що я відповідав: «Блаженніший, життєвою домінантою лю-дини є духовність і культура, а не матеріальний чинник. Не опираючись на духовні хрис-тиянські цінності, не володіючи ними як моральними критеріями, ми не зможемо збудува-ти сильної держави. Тому для мене пріоритетом є потужна Національна Церква, бо відно-вивши Віру батьків, відновимо – раніше чи пізніше – і Державу». «Теоретично» Блажен-ніший погоджувався зі мною, проте він продовжував застерігати від «мого» націоналізму.
Через багато років литовські друзі надіслали у Львівський Центр визвольної боротьби низку номерів журналу «КГБ СССР», що виходив під грифом «секретно» для працівників цієї служби. Литовці після ГКЧП захопили Архів КГБ і змогли ним скористатись. А хлоп-ці з Центру визвольної боротьби дали мені ксерокопію одного номера, в якому подано ве-лику статтю автора – розробника операції «КГБ проти Комітету Захисту УГКЦ». Автор статті із захопленням інформує своїх колег, як вдало й своєчасно КГБ розробив інформа-цію з дискредитації діяльності Комітету Захисту УГКЦ та його голови Івана Геля, звину-вативши його в патологічному націоналізмі. І хвалиться, яку велику користь дала операція для СССР та кпить з наївности західних ЗМІ.
Паралельно з «чорною пропагандою» і контрпропагандистськими операціями, КГБ і уповноважені ради в справах релігії в усіх західних областях посилили репресивні заходи щодо священників, членів Комітету та активістів – греко-католиків. Сотні людей були оштрафовані за участь у Богослужіннях. Десятки священників відбували адміністративні арешти на 15 діб разом з бомжами і крадіями. Деякі з них – двічі й тричі. Зокрема, на Тер-нопіллі о. І.Сеньків і о. Т.Сеньків, на Львівщині – о. М.Гаврилів, М.Волошин, о. Микола Куць і я – двічі. Так тривало до пізньої осени 1988 року.
Але на той час я розгорнув уже доволі широку роботу Комітету: виходив журнал «Християнський голос», який я створив і редагував. Комітет збирав підписи за легалізацію УГКЦ, яких було зібрано понад 50 тисяч і передано в Президію Верховного Совета СССР. У Львові я провів два Богослужіння – мітинг 26 лютого 1988 року, панахиду на вшануван-ня пам’яті Т.Шевченка і 16 квітня – панахиду пам’яті жертв Чорнобиля. На кожній із цих акцій було понад 30 тис. учасників. Відбувалися Богослужіння і в інших регіонах: у За-рваницю на Тернопіллі до місця, де з’явилася Матір Божа, прийшло близько 20 тис. пало-мників. Святу Літургію очолював владика Павло Василик за участю 4 священників, а я з хлопцями Братства святого Володимира Великого прорвався через кордон міліції (цей наш захід забезпечувало 500 міліціонерів, проте насильницьких акцій вони не чинили) і доставив гучномовці. Промови були гостро політичними. У Дрогобичі провели дві відп-рави: 2 травня учасники маніфестації, на яку зібралося понад 15 тисяч вірних, прорвали кордон міліції, 400 чоловік увійшли на подвір’я церкви св. Юрія XVII ст., а священики М.Гаврилів і М.Волошин відправили св. Літургію. Аналогічна відправа відбулася на Ус-піння Матері Божої. 7 липня в Самборі проведено величну св. Літургію за участю понад 15 тисяч учасників. Під час виступів вшановано пам’ять 1115 замордованих енкаведиста-ми у 1941 р. перед початком і в перші дні війни самбірчан. Тепер на місці Богослужіння споруджено величний храм. А перед тим поставили високого хреста, якого комуністи ви-копували і скидали в Дністер. Того ж дня аналогічна відправа відбулася за участю 5 тисяч людей у Щирці на кладовищі, де є братська могила мучеників, замордованих НКВД.
1988 р. – тисячоліття Хрещення України. Представницька делегація УГКЦ у складі 10 осіб виїхала в Москву, де зустрілася з офіційною делегацією Ватикану на чолі з Кардина-лом Казаролі. Сам факт зустрічі двох делегацій мав колосальне значення, бо de facto ви-знавав існування УГКЦ, що так затято заперечувала Москва. Окрім того, та зустріч не бу-ла запланованою, бо Казаролі – москвофіл, а нашу УГКЦ він вважав бар’єром на шляху екуменічного процесу. Автором ідеї та ініціятором такої зустрічі був я, розуміючи , що це буде лакмусовим папірцем у ставленні Риму до нашої Церкви. Тому звернувся до Блажен-нішого, щоб він наполегливо просив Папу, аби Іван Павло II дав доручення Казаролі зу-стрітися з нами. Блаженніший і о. Іван Дацько мали аудієнцію в Папи і там переконали його в потребі зустрічі. Під час повторної телефонної розмови, яку вже ініціював о. І.Дацько, Блаженніший сказав, що зустріч відбудеться, Папа дав таке доручення Казаролі й воно включене в Протокол перебування делегації Ватикану на ювілейних урочистостях у Москві. У цій же розмові Блаженніший доручив мені сказати Владиці Стернюку, щоб сформував делегацію УГКЦ. Владика Володимир взяв це до уваги, але сам відмовився їхати, переклавши це на Владику Филимона Курчебу. Членами делегації були Владика Павло Василик і Софрон Дмитерко, отці Микола і Григорій Сімкайли і Михайло Гаврилів, а з мирян – Ольга Горинь, Зіновій Красівський і я. Незважаючи на всі перешкоди, що їх чинили високі державні і церковні чини в Москві, зустріч відбулася, і в процесі легалізації УГКЦ мала, як вже сказав, дуже важливе значення: не визнаючи УГКЦ de jure, Москва змушена була визнати її de facto .
Після повернення з Москви, де помпезно відзначалося тисячоліття Хрещення Руси – так начебто цей ювілей мав пряме відношення до Московії, ми не мали можливості урочи-сто відзначити цю дати в одному з храмів Львова – усі ще належали московській церкві. Тому я організував Богослужіння в Грушеві – селі, де з΄являлася постать Матері Божої. Це відбулося 10 липня, в неділю, коли в соборі св. Петра в Римі відправлялася Архієрейська св. Літургія з цієї ж нагоди. До Грушева з’їхалося понад 15 тисяч прочан, 12 священиків. Ми поставили високий пам’ятний Хрест, відслужили св. Літургію, заспівали «Боже вели-кий, єдиний...», було багато виступів і промов. Так тривало цілий рік.
Літом ми з отцем Петром Зеленюхом організували та провели велику відправу і вша-нували пам’ять закатованого НКВД в 1944 р. члена УГВР Юрія Липи, могила якого знахо-диться в с. Бунові на Яворівщині. Тоді ж разом з отцями Михайлом Волошином і Мико-лою Куцем організували Богослужіння за участю близько 7 тисяч учасників у лісі між се-лами Сприня і Недільна на місці, де було створено УГВР. На цьому місці я з хлопцями з Братства св. Володимира спорудили високого хреста. На Янівському і Личаківському кла-довищах у Львові ми постійно відправляли панахиди пам’яті на могилах січових стрільців і вояків УГА. Як видно з переліку діяльности Комітету, ми не цуралися політичних акцій. Що більше – шукали можливостей, імен і дат, щоб їх проводити. Але в них завжди було поєднання віри, молитви з патріотизмом, національною свідомістю, здатністю людини до вчинку – самопожертви та подвижництва.
В.Кіпіані: [Нерозбірливо].
І.Гель: Так-так, з участю начальника Управління КГБ, генерал-майора Малика і Пог-ребняка – першого секретаря обкому. То була розширена нарада, вони тут курували, бо тут діяв Комітет захисту УКЦ і був найбільший рух за легалізацію Церкви. Вони провели нараду і доручили своєму ідеологічному відділові ЦК розробити концепцію. І тут, у Льво-ві, до цієї групи були задіяні Євген Гринів, Володимир Гаюк і Сергій Жижко.
В.Кіпіані: Я не знаю, хто це – Володимир Гаюк.
І.Гель: Володимир Гаюк – це тодішній начальник Сергія Жижка, директор Музею атеї-зму, а тепер директор Музею історії релігії – дуже швидко затяті атеїсти перекваліфікува-лися і стали затятими християнами – греко-католиками і православними, як хто. За дору-ченням КГБ Євген Гринів сформував «Меморіал» і керує тим «Меморіалом» по сьогодні-шній день.
В.Кіпіані: Жижко багато розповідав про "Меморіал", що він, по суті, майже два роки цим займався.
І.Гель: Займався, так, вони вміють це робити.
В.Кіпіані: Робота "Меморіалу" була деструктивна?
І.Гель: Ні, ніяка. Деструктивна, в моєму розумінні. Наприклад, голодомор 30-х років для них є важливішим, ніж національно-визвольна боротьба. Євген Гринів постійно наго-лошує, що у Львові має бути в першу чергу відкритий музей репресій і жертв тоталітарно-го режиму, а не музей національно-визвольної боротьби (або, як я це називаю, національ-ний музей визвольної боротьби). Він не скоро ще буде, але я хочу таку назву. З Янківим (тодішній представник Президента у Львівській області. – Ред.) у нас була така домов-леність, що навіть тепер, уже без ноги, я буду працювати директором цього музею. Він мене призначив, бо казав, що потрібна знакова фігура. І треба це організувати. А Євген Гринів постійно веде через теперішню примітивну обласну раду і депутатів ідею, що у Львові має бути відкритий у першу чергу музей репресій і жертв тоталітарного режиму. Але ні там, ні там конкретної людини нема. Він проводить розкопки різних тюрем, але ті останки, пробиті черепи по 5-6 років лежать. Як він працював завідуючим відділом атеїз-му, так і по сьогоднішній день він провадить цю лінію, йому байдуже, він показує десят-кам людей ті черепи, а з цього нічого не виходить. Але коли йому кажуть і навіть доріка-ють, що їх треба перепоховати, це ж не може зберігатися – викопав, сфотографуй, перепо-ховай і все. А він їх розставив, він має зараз десь біля ста таких останків і черепів у тому своєму приміщенні "Меморіалу", вони на стелажах лежить. Це вражає – кого туди не при-везуть, це вражає, і хтось кидає гроші. Там маса грошей пропала. Дають пожертви на пе-репоховання, а ті гроші нікуди не йдуть. Маса таких речей, і в тому був задіяний і Жижко […]. 
В.Кіпіані: Чому тоді Слава Стецько тримала його стільки років біля себе?
І.Гель: Ну, Слава не вірила.
В.Кіпіані: Не вірила, тобто їй ніхто не казав про це?
І.Гель: Я не сумніваюся в цьому, бо я їй сам казав, а вона це відкинула. У нас було кі-лька таких ґрунтовних розмов – не про Жижка, бо розмовляли ми зі Славою Стецько в 1990 році, коли я приїхав як керівник делегації, хоч там були і єпископи, на Німецький з’їзд католиків у 1990 році. Це щойно Берлінська стіна впала. Це в травні. Ми щойно сфо-рмували обласну Раду. У Берліні навколо мене дуже крутився Гайдамаха і Олег, здається, Коваль.
В.Кіпіані: Омелян.
І.Гель: Так, Омелян Коваль. Вони працювали зі мною. А потім, коли Любачівський за-просив чи, власне кажучи, забрав нас у Мюнхен, то відразу на другий день зі мною зустрі-лася Слава Стецько. Там недалеко, вони привезли й відвезли мене. Ми мали десь двого-динну розмову, якщо не довшу. Слава запропонувала мені, хоч іще був Зеньо Красівський головою Крайового Проводу ОУН, щоб я став одним із її заступників, тобто приблизно тим, ким згодом став Сергій Жижко на десять років. Я казав "пані Слава", а вона каже: "Я ж Вас називаю "друже Іване", то й Ви теж називайте мене так". Чому – тому що 18 років вона про мене знала, і все було зрозуміло. 18 років тюрем, концтаборів і заслань говорять самі за себе. "Але я знала і особисто зустрічалася кілька разів з Вашим вуйком Зиновієм. Я була досить активна в той час. Ми всі були тоді молоді, настроєні дуже патріотично, з одержимістю і відданістю національно-визвольному рухові, отже, ми кілька разів зустрі-чалися у справах. Я не знала його близько, але якщо Ви з тієї родини, то Ви користуєтеся повним довір’ям. І я хочу, щоби Ви представляли ОУН в Україні". Уже тоді – я був у курсі – почали проникати бандерівські й мельниківські ідеї сюди, в Україну, хоча то був тільки початок, 1990 рік. І я їй сказав: "Пані Славо, імперія розвалюється, і рано чи пізно Ви по-вернетеся в Україну. В Україні не знають ОУН-Б і ОУН-М – в Україні знають тільки ОУН, і вся героїка партизанської війна іде, по суті, під егідою ОУН, іншої ніхто не знає. А якщо буде продовжуватися це взаємопоборювання, то ми нічого не досягнемо. Я не зможу працювати". Слава мені казала: "Друже Іване, наші взаємини з мельниківцями і навіть з двійкарями і взаємопоборювання, як Ви це називали (бо то наше слово було, а не західня-цьке, не діяспорне) вже стало нашою сутністю, ми не можемо від цього відійти, бо ми му-симо стояти на тих позиціях, на яких ми стояли. Об’єднатися ми не зможемо і співпрацю-вати вже не зможемо. Поки ми, ті покоління, будемо живими і працьовитими, ми не змо-жемо від цього відійти". І воно справді так сталося. Я про це теж казав, я пишу про це, про Славка Лесіва – він загинув, але він би не міг, як ми про це вже говорили, вписатися сьо-годні в ту політику брудних і продажних політичних інтриг, усього того, що ми маємо на сьогоднішній день у совківському чи постсовківському суспільстві. Без сумніву, такий ре-волюціонер, як Зеньо Красівський, не сприймав би Славка Чорновола, і я такий же, я від того відійшов свідомо. Може, як службовець міг би допомагати політв’язням чи ще щось таке робити, виконувати якісь свої функції. Але бути лідером партії чи депутатом – де там! Власне кажучи, Михайло Горинь теж відійшов, Сверстюк зовсім не включався в по-літику. На початку він був у Русі, ми були членами Великої Ради Руху та співголовами комісії з питань національного відродження. Але потім я відійшов – ну, я відійшов ще й тому, що Славко Чорновіл почав приватизувати Рух. Першим приклад показав Лук’янен-ко, коли з Руху вийшла Гельсінкська Спілка і стала УРП. Чорновіл претендував ще на од-не кандидатство в президенти, а того не можна було робити. Я вийшов з Руху, з того часу дію не як громадський діяч чи ще там щось, а просто як людина. Але я не вступив у жодну партію – я й по сьогоднішній день є безпартійний. Тільки тому, що я розумів, що для мене буде те саме. Я Славі дуже чітко відповів.
В.Кіпіані: Ви знали тоді, що Красівський – Голова Проводу ОУН в Україні? Бо деякі люди кажуть, що ніякого Проводу тут, в Україні, не було – був Красівський, якому на зу-стрічі в Німеччині доручили представляти Провід в Україні, а ніякого Проводу тут не іс-нувало.
І.Гель: Ну, Проводу справді не існувало. Зеньо був дуже діяльною людиною, але як ор-ганізатор він, без сумніву... Чому він не очолив Гельсінкської Спілки, а відійшов? Він, очевидно, такий само, як я.
В.Кіпіані: Саме створення йому було цікавіше за її очолення.
І.Гель: Не тільки це. Справа вся в тому, що лідером кожної структури, кожної органі-зації чи партії, чи навіть товариства "Просвіта" мусить бути людина, яка володіє не тільки якостями організатора, що було і в Зеня, і в мене якоюсь мірою, але вона повинна мати здатність до інтриганства, компромісів, уміти робити задні ходи – тобто кроки, з погляду етичного, сумнівні, м’яко кажучи. Я так думаю, що Слава бачила в мені здібність, бо я був організатором і головою Комітету захисту УКЦ, розкрутив діяльність того Комітету, тому що Церква з тріумфом вийшла з підпілля. Я не кажу, що це виключно моя заслуга, бо ті процеси рано чи пізно пішли б і самі. Але я навіть сьогодні, уже після десяти чи п’ятнад-цяти років, не сумніваюся в тому, Вахтанґ, що якби ми не діяли так, як ми діяли, то ми не мали б Церкви. Тепер діяспорна ієрархія, наприклад, Гузар, вважає, що захоплення церков було гріхом: храми треба було залишати православним, а брати тільки ті церкви, які за-криті. А я це називаю поверненням храмів. Якби ми тоді не працювали активно, я не кажу агресивно – бо нам приписували те, що ми начебто залізними прутами гонимо, що моло-дики у нас є. Я справді створив Братство Святого Володимира – то були хлопці, безмежно віддані цій ідеї, а насамперед ідеї незалежности. Бо я не розділяю Церкву і державу – на-ція має духовну опору в подвижницькій Церкві, такій, як наша Греко-Католицька Церква. Я Гузарові, наприклад, сказав – він тут сидів на Вашому місці, – та ще й раніше йому ка-зав: «Блаженнійший, я, без сумніву, є греко-католик, але сьогодні, оцінюючи суспільну ді-яльність патріярха Філарета і ієрархії Української греко-католицької церкви, я більше православний, як греко-католик. Тобто я настільки державник і націоналіст, що для мене поняття Церкви як основи духовности на сьогоднішній день є домінантною, але складо-вою національного і державницького життя. Оскільки патріярх Філарет займає активну громадянську і суспільну чи навіть якоюсь мірою політичну позицію, то його Церква мені є набагато ближчою, ніж Греко-католицька, хоча я за цю Церкву боровся і навіть якоюсь мірою страждав, готовий і сьогодні віддати за цю Церкву життя, бо мені вже мало зали-шилося жити. Не тому, що мало. Нинішнє діяспорне духовенство вважає, що треба було залишати Московському патріярхатові і храми, і все, бо то, мовляв, було захоплення. Я кажу: ні, то було повернення».
Що стосується процесів дев’яностих років. Ми були добрими організаторами, ми були справді подвижниками, в позитивному розумінні революціонерами, готовими віддати життя за Україну – але не політиками. І Слава, може, побачивши в Зеньові подвижника, пропонувала мені оту роль, яку згодом виконував Жижко. Тобто бути трошки в тіні Сла-ви, але виконувати не вельми чисту роботу. А я до того не був готовим. Тому – може, й не варто було так круто – в 1992-93 роках, коли Рух почав перетворюватися в партію, я різко припинив участь у ньому і абсолютно свідомо відійшов від партійного життя. Тоді Чорно-віл звинувачував Левка Лук’яненка за те, що той створив УРП. Але й сам Рух перетворю-вав на партію. Хмара воював проти Левка, Чорновола, Гориня, обливав їх брудом. Горинь, обурений діяльністю Чорновола, коли вони були «тріумвіратом», відійшовши, творить Ре-спубліканську Християнську партію. З Левком її ділять... Бруд тієї партійної «діяльности», те шумовиння – воно мене вражало.
Я не був готовий, і сьогодні не готовий до такого. Може, я над міру скромний або надміру нездатний до інтриганства. Бо справді – я вихований без лукавства, як селянський син. Думаю, що власне виховання, стан душі й спричинили до того, що я свідомо відій-шов. Бо можна було б десь працювати – був би успіх або невдача, поразка, а десь би й пе-ремога була – а я себе відсторонив, посвятив себе тим тисячам людей – політв’язням і реп-ресованим. Я вважаю, що вчинив порядно. І Слава Стецько, напевно, це зрозуміла. Бо в Мюнхені були й інші зустрічі та пропозиції, але ота дуже чітка й однозначна. Я думаю, що вона хотіла мене не протиставити Зеньові, а доповнити або замінити Зеня. Але виявилося, що я такий самий, як Зеньо. 
Львівські газети нотують, що мають тираж 20 тисяч, а тижневик – 60 чи 80 тисяч – а насправді їхній щоденний наклад 10-11 тисяч, а може навіть і 8 тисяч, а тижневика – 20 тисяч. Але для надання собі певного іміджу роблять оте надування щік.
На той час ОУН як структури в Україні не було. Були особисті зв’язки Зеня, бо Зеньо сидів 26 років – колосальний багаж зв’язків політв’язнів, особисті зв’язки. Я, наприклад, діяв як? Комітет був десь 12-15 чоловік, і я цього не приховував. Але як мені треба було, то поїхав у Городенку, знайшов там Петра Клепея, Євгена Грицяка (того, що був учасни-ком Норильського повстання) і там організовував те, що треба було. А чому? Бо ті люди надзвичайно порядні, знаю, що не стукачі, але головне – вони не боягузи, і якщо він щось сказав, то вже зробить. А я контактував з владикою Павлом Василиком... [Перешкоди, вимкнення диктофона].

ЕТАПИ
В.Кіпіані: Я хотів би Вас повернути в 1982 рік. У кінці 1981 року Ви, за Вашими сло-вами, виїхали на заслання. 
І.Гель: Мене повезли, етапували.
В.Кіпіані: Етапували, так. Розкажіть, будь ласка, щоб ми тепер просувалися до 1987 року прямим шляхом, – про етап, про заслання.
І.Гель: Ну, етап як етап. Я у спогадах про Славка Лесіва – жаль, що я не маю більше примірників, аби про етапи довго не говорити: я там зупинився на Потьмі. Кожна етапна тюрма – це форма приниження людської гідности в’язня, особливо політв’язня, і форма те-рору. Є пересилки більш упорядковані і менш упорядковані. Коли я говорю про це, то від-повідаю про пересилки, починаючи від 1966 року, потім 1972 року і етапні пересилки, особливо коли нас возили на так звану профілактику, а насправді то є форма терору – з Кучино до Львова.
В.Кіпіані: Один раз Вас возили?
І.Гель: Три рази мене возили, але на всіх – і в Потьмі, і Пермській тюрмі – там тисячі блощиць. Харківська Холодна Гора – це тисячі блощиць, тарганів, а ще бігають по камері щури, пацюки, "крысы" по-російськи.
В.Кіпіані: Сапеляк писав у спогадах про Холодну Гору, що якщо після голодування політв’язень виснажений, то вони на тіло кидаються.
І.Гель: Так, я теж пишу про це. Зараз Вам окреслю – то буде теперішньому читачеві, може, трішки цікаво.
Холодна Гора, перший поверх. Тюрму збудувала ще Катерина II. Каналізації немає. На першому поверсі всі стоки, як канал, як звичайний бетонний рівчак, вся каналізація проходить відкрито. Навіть не закрито бетонними плитами, а відкрито просто як рівчак.
В.Кіпіані: З поверху на поверх?
І.Гель: Ні, не з поверху, а на першому поверсі тече через усі камери. Сморід жахли-вий. Тому й щурі бігають. І пересильні перегукуються, бо суджених уже не ховають один від одного. А з поверху на поверх там уже є, очевидно, каналізація, пробита труба, і по ній стікає. Жахливий, страшенний сморід! А кого вони туди кидають? Політв’язнів – тільки на перший поверх. А там же той сморід іде і вгору, я не сумніваюся. Але якщо є вода і пара-ша або звичайний туалет, раковина, то вона там ще має, так би мовити, подушку з води, там легше. А внизу сморід, по стінах лазять блощиці й таргани. А по рівчаках бігають щу-ри. А коли людина засинає, то вони настільки нахабніють, що лазять усюди – і до того ре-чового мішка, наплечника. Вони по всьому лазить, і по людині, коли вона спить, лазять, залазить і на людину, і той сморід розносять. А блощиці такі хитрі...
Там, на Потьмі, є просценіум і все дерев’яне. Тюрма, звичайно, цегляна, але всередині нари дерев’яні, тому там є купа блощиць – буквально кишать, тисячі. Нам дали такі тюфя-ки, офіційно матрацами називаються. 3-4 сантиметри товщиною, вата вже збита, і невідо-мо, хто там і скільки спав, але етапникам такі дають. І то вже добре, хоча б трішки пом’я-кшають дошки. В’язні до цього звикли і не особливо відчувають це. Але блощиці і тарга-ни... Таргани хоч не кусають, а блощиці страшенно кусають. Ми з Паруйром Айрікяном зустрілися на Потьмі і робили дослід. Я вже мав деякий досвід, а він ще не мав, то я його навчив, як оберігатися від блощиць. Але то теж ілюзія. Там є просценіум – як звичайна сцена, підвищення, але це нари. А двоповерхові нари не на всю камеру. Навпроти вікна, якщо камера має п’ять метрів або шість метрів ширини, перший поверх є підвищенням на висоту 50-60 сантиметрів – як сцена, а над нею з однієї сторони нари на двох чоловік, пів-тора метра, і з другої півтора метри, а два або три метри лишається відкритого простору. Ти вже не лізеш на другий поверх, хіба що зимою, щоб тепліше було. А літом або коли не дуже холодно, то лягаєш на перший поверх нар, на той просценіум, як я називав. Він щільний. Щоби нас блощиці не кусали, то ми з чайника навколо зробили такий водяний бар’єр. Вода не просякає, бо нари пофарбовані, вода не витікає.
Облили ми навколо своїх матраців, лягли і розмовляємо. Паруйр дивиться: "О, – каже, – Иван, ты что-то не все учел, ты смотри", – і показує, як зграя блощиць цілеспрямовано лізе на стелю навпроти нас і зі стелі падає на нас. Так що блощиця уміє знущатися над в’я-знем. Якщо ти ізолюєш себе від неї, то вона лізе по стіні на стелю, і не одна, а десяток або сотня відразу, падає на тебе і все одно кусає. Поки ти не спиш, рухаєшся, то вони тебе не чіпають. Але коли лежиш нерухомо і вона бачить, що ти лежиш, а їй хочеться твоєї крови, бо то джерело її життя, то вона залазить на стелю, щоб падати на тебе. А ти вночі чи вран-ці прокидаєшся від того, що в тебе все тіло свербить – так вони накусають.
В.Кіпіані: Скільки тривав етап між Львовом і Кучином?
І.Гель: Зараз я про це скажу. Значить, Львів – Харків, Холодна Гора; Харків – Воро-ніж, камера смертників. Там камера на ланцюгу, відкриваються нари, з заліза зварені і вцементовані в підлогу. У центрі камери бетонний стовпчик висотою приблизно 40 сан-тиметрів, на ньому з двадцятиміліметрового заліза шайба. Видно, що просвердлено і зава-рено, штирі такі. Вони, як анкерні болти, втоплені в той цемент. Воно разом зацементува-лося і виглядає як табуретка, але це круглий стовпчик бетонний і двадцятиміліметрове за-лізо. Навіть коли надворі 30 градусів спеки, то той стовпчик холодний, бо він з бетону і сирий. Якщо сядеш, то обов’язково простудиш або чоловічі органи, або...
В.Кіпіані: Нирки.
І.Гель: Усе, бо знизу тягне. Тому намагаєшся не сідати. А є ще таке, що нари на ніч ві-дкриваються, а на день, як вагонні полиці, закриваються, і ти не маєш де сісти, цілу добу мусиш бути на ногах. Отже, Львів – Харків, Харків – Вороніж, Вороніж – Ряжськ, Ряжськ – Пенза, Пенза – Рузаївка, Рузаївка– Потьма. Якщо їхати далі, то Рузаївка – Горький або ще Рузаївка – Куйбишев, залежить, яким поїздом. А там ще між Горьким і Казанню, або відразу в Казань. А якщо тебе хочуть ще помучити, то там між Перм’ю і Казанню ще є якась транзитна пересилка. Ну і Казань – Перм, Перм – Чусова. До Чусової тебе везуть ва-гонзаком, а з Чусового до Кучино, там 36 кілометрів, везуть автозаком. Ті всі пересилки – то вдосконалена, можна сказати, ідеальна форма знущань над політв’язнями. Бо якщо тре-ба, щоби тебе побили, то тебе кидають до зеків-кримінальників. Хоч не належиться, "не положено", як вони кажуть. Та ніби місця нема. Якщо ти маєш 2-3 пари білизни, напри-клад, їдеш зі Львова, де тебе родина обмундирувала, то обов’язково вони від тебе це від-беруть, і добре, якщо ще пару на тобі залишать. У них уявлення, що політв’язнів утриму-ють у набагато кращих побутових умовах, ніж кримінальних злочинців, і тому вони екс-пропріюють дуже безцеремонно. У кожній камері, хоч вони тимчасові, обов’язково є па-хан, тобто той, хто керує всім процесом і розподіляє. Якщо ти ще маєш якісь продукти, то теж «на общак» вони кидають. Я, наприклад, якщо мав щось, то сам викладав, бо знаю, що таке голод, і знаю, що вони родини не мають. Хоча побутові умови в них набагато кращі. У них побачення можна було купити за 50 рублів довгострокове, а коротке за 25 рублів. Нас же ізольовували надзвичайно суворо, насамперед тому, що боялися, аби ми якусь пи-санину, антисовєтчину, як вони казали, не передали.
Серед тих людей траплялися і шляхетні. Тобто якщо вони бачать, як ти поводишся з ментами, як ти ставишся до влади, якщо ти там кілька днів з ними побудеш і вони поба-чать, як тебе менти сприймають, то вони починають поважати тебе і не знущаються. А бу-ває таке, що вони просто дістають вказівку побити, то поб’ють.
Те саме у вагонзаках. На пересилці не можна політв’язнів, або «государственных пре-ступников, смешивать с уголовниками, с бытовыми преступниками». Але вони кажуть, що нема місця. І справді, часом буває так, що нема, але часом буває, що той трійник у ва-гонзаку, який призначений для політв’язнів, зайнятий. А в ньому є купе восьмимісні і чо-тиримісні. То вони у чотирьохмісні по 8-10 чоловік напихають. Ти там паришся, сморід. Конвой не виводить вчасно в туалет, бо йому не хочеться. А особливо політв’язня. По шість-вісім годин не виводять у туалет. І ти ж не можеш тут навіть воду злити, поки тебе не виведуть. Міхур уже тріскає, а тебе не виводять.
Є ще форма чисто побутова, дуже легка для них. Дають сухий пайок на оті проміжки дороги, а проміжки тривають довго, бо майже ніколи вагонзак не чіпляють до швидких поїздів, а до звичайних пасажирських, поїзд зупиняється на кожній станції. Ти їдеш, тов-чешся в тому вагоні. В купе тобі належиться мати і спальне місце, якщо ти їдеш добу чи півтори, а особливо якщо проміжок дві доби, а вас на тих трьох спальних місцях є 8 або 10 чоловік, то ви і сидіти не маєте де, не те що лягти. А ще гірше – вони ж не ковбаси дають і молока – дають хлібину на етап на добу і оселедець один або два. Ти з’їси оселедця – пити хочеться страшенно, а пити не дають три-чотири години, п’ять. Це така форма знущання. 
Особливо мені запам’ятався сморід на Холодній Горі. Роздягнуть тебе догола. На ко-жній пересилці, коли прибуваєш, ти зобов’язаний помитися. Тебе обшукують, роздягнуть, одяг візьмуть на прожарку, а гарячої води немає, холодно на бетонній підлозі, і ти можеш захворіти. Шукаєш якогось дерев’яного місця, щоби стати чи залізти на табуретку, бо тру-сишся. А потім пустять води, коли одяг прожарили, на півгодини на 10-15 чоловік, а тіль-ки два або три соски. Один другого штовхає, хоче зігрітися, спочатку туляться животами докупи в ту теплу воду. Це залежить уже від контингенту людей. Якщо нормальні люди, то розуміють, а якщо пахан і король тут повинен помитися, то відштовхують криміналь-них. Там культ сили.
На тій Холодній Горі мене кинули на перший поверх, причому коли везли вже сюди. Десь у 1974 році, після великої голодівки – не такої великої, як 100-денна, 28 діб я голоду-вав за те, щоби нас у Сосновці залишили лише політв’язнів, це чоловік 50. А ще 150 або й більше було кримінальних злочинців. У камерах домінували кримінальні порядки. Я на Холодній Горі, на першому поверсі. Мені погано стало з серцем – сморід же, я стукаю в двері і кажу ментові: "Дай мені напитися води і дай мені щось від серця". – "Да пошел ты!" – оце і все. Я ніби нормальний, мудрий чоловік, але в тих випадках часом буває таке, що людина шукає якихось аргументів, і я кажу: "Да я буду писать об этом, я Сахарову на-пишу, что вы издеваетесь здесь над людьми". А він каже, я перепрошую читачів, може, то й не треба: "Да я в рот … твоего Сахарова и тебя вместе. Сейчас как дам тебе!" – і ключа-ми мені між лопатками як дасть. А ключі такі величезні, старі. А я справді був заслаб, втратив свідомість. Коли прийшов до тями, відчув, що лежу на цементній підлозі мокрий весь – вони хлюпнули на мене води, не знаю, чи з відра, чи з чайника. Таке ставлення. І так весь час. Є нюанси, звичайно, в кращу сторону, а є нюанси в гіршу.

ЩЕ ПРО ЛЮДЕЙ У КУЧИНО І В МОРДОВІЇ
В.Кіпіані: Чи траплялися випадки людського ставлення? 
І.Гель: Серед зеків траплялося. 
В.Кіпіані: А серед адміністрації?
І.Гель: Серед адміністрації – ні, ніколи. Серед солдатів, конвоїрів – так. Ото я казав щойно, що буду писати до Сахарова. Написав у вагоні. Лист дійшов, на Заході газети опу-блікували. А відіслати попросив солдата, і він того листа вкинув у поштову скриньку.
В.Кіпіані: Іншого солдата, не того, хто вдарив?
І.Гель: Ні, це мене вдарив на Холодній Горі наглядач, з понадстрокової служби. А ко-ли я їхав назад до Львова, то я все це описав, дав конспіративну квартиру двоюрідної моєї сестри, яку вони не підозрювали – Лисенка, 57, досі пам’ятаю. Вони читали і жахалися, їм страшенно було дивно, що я написав, що "я в рот...". Я так дослівно написав. Вони так пе-реписали і послали далі. Віддали жінці, жінка переписала, віддала далі. І воно дійшло – солдат-конвоїр вкинув. Мав декілька таких випадків з солдатами.
Серед наглядачів такого не може бути. Він, може, в душі тобі співчуває, але справа в тому, що наглядачі всюди ходять по два. Наглядачів добирають. От у Явасі велике гула-гівське управління. А в Кучино був рудий такий (Новицький. – В.О.), той, що казав на Василя Стуса: "Стус, ... твою мать, да я тебя зашмонаю!" А Василь на голову вищий від нього, постать скульптурна і незалежно зверхньо тримається. Навіть не зверхньо, але Ва-силь умів себе повести нормально. Він мені розповідав про свій голос. Василь мав громо-вий голос, дуже сильний. Каже: "Коли мені треба було, то я над своїм слідчим просто знущався. Слідчий починає мені ставити запитання, а я його перебиваю, починаю говори-ти, і чути тільки мій голос, а навколо більше нікого не чути. Приходили вдвох. Починаю говорити, вони вдвох починають кричати, але їхніх голосів не чути. Вони бісяться на це!" Він таких людських гнид – не пам’ятаю, як його прізвище – зневажав.
В.Кіпіані: Це Ґатін, або Татарінцев? (Майор Ґатін з΄явився в Кучино десь на початку 1983 року, а друге прізвище мені не відоме. – В. О.).
І.Гель: Ні, такий рудий, з веснянками, лисий. (Це прапорщик Новицький. – В.О.).
В.Кіпіані: Овсієнко мені казав, що був такий наглядач, поїджене віспою обличчя... (То майор Снядовський, він з΄явився в Кучино десь 1982 року, коли Івана Ге-ля там уже не було. — В.О.).
І.Гель: У Сосновці були такі хлопці, що як ти щось мав, особливо ті "моргушки", то вони могли чаю принести, але нічого більше. А десь зустрітися – на них відразу падали підозри. У Кучино теж була пара таких більш-менш людяних. Але їх добирали... Там в управлінні 25 таборів , в’язнів 30 тисяч. Їх обслуговують тисячі, разом з охороною і офіце-рами, майже стільки ж, може, трішки менше тюремників. То з того контингенту три, п’ять, може дві тисячі наглядачів-сверхсрочників. Відбирають природних садистів, найжорсто-кіших і найнепіддатливіших. Таких за конкурсом чи за тестуванням добирали у наші тю-рми і табори. Усі вони там садисти, але траплялися і м’якіші. Проте в Кучино я таких не зустрічав.
В.Кіпіані: Був там такий Іван Кукушкін.
І.Гель: О, Кукушкін, я його трішки так пам’ятаю, але не знаю, чи це той, чи ні.
В.Кіпіані: Він був, як каже Овсієнко, як і всі, але щось було в ньому... Колись він по-бачив, як Акпер Керімов, азербайджанець, здається, Ніклусу, хліба передав у карцер, а той побачив. І він нічого з того не зробив. (Це був не Кукушкін, а Король. – В. О.). Керімов уже був старенький, і, каже, якби його в карцер кинули, він міг і не вийти звідти. Тоді Стус сказав: "Кукушкін, звичайно, ти будеш у пеклі, але не в самому центрі, а за два метри від центру". Я ж бачився з Кукушкіним, він у кучинському музеї робітником працює. Він сам відсидів – побився з ментом і сів по кримінальній статті. Може, після того трохи порозум-нішав. Він, до речі розповідав, що Стус повісився. Він дуже детально розповів. А Овсієнко йому не вірить.
І.Гель: І я не вірю.
В.Кіпіані: Але він докладно розповідає, на якій трубі, у робочій камері. (Коли заги-нув Стус, Кукушкін уже не працював у Кучино. Він переповідав запущену кагебістами легенду. — В. О.).
І.Гель: Я читав версію Бородіна Леоніда.
В.Кіпіані: Так це я писав.
І.Гель: Вона десь публікувалася, не знаю, чи в російській газеті, чи в "Україні моло-дій".
В.Кіпіані: Це був мій текст, це я Бородіна в Москві записав рік тому. Він був україн-ською мовою.
І.Гель: Але там нема Вашого підпису, лише Леонід Бородін.
В.Кіпіані: Так от, цей текст Леоніда Бородіна я підготував.
І.Гель: Там є дуже цікаві моменти. Коли в нас із Василем Стусом була розмова, я кажу: "Василю, безкомпромісність – то є основа нашого тут буття, але агресивна безкомпроміс-ність – це дорога до смерті". А він каже: "А може, я, Іване, хочу померти". У нас було ду-же багато розмов, я колись буду про це писати. Ну, багато там не будеш говорити, звичай-но, відкрито, бо все слухають, особливо що стосується справ, отаких поглядів і розмов. Ми зустрілися тільки десь у середині або під кінець 1981 року. Десь у другій половині. Мені Чепкасов (майор КГБ) «виписав» три місяці одиночки, а його привезли. Але ми швидко зустрілися в карцері – за нашу спробу поговорити. Карцер ізольований, але стіна була спільна, де Василь був у сусідній камері. Ми почали говорити, а потім взялися відчи-няти кватирки тюремних вікон з ґратами і говорити. Але це побачив охоронець з вишки і відразу ж подзвонив ментам. Увірвалися менти, мене з одиночки кинули в карцер. Споча-тку в окрему камеру, а потім, я так думаю, що "кум" це зробив або кагебіст – каже: "Наго-воритесь" і кинув нас в одну камеру. Скільки там Стусові залишалося карцеру, скільки мені, вони зрівняли: йому додали 10 діб і мені стільки ж. То ми з тиждень, може, вісім діб були в одному карцері, сідали на підлогу, бо там була дерев’яна підлога, можна було сиді-ти. Василь великий, отак зігнеться, як козак Мамай, сяде, ноги поверх колін, ще й так го-лову підіпре. Я інші пози мав – на один бік або на другий. А Василь у такій мамаївській позі сидів, і ми тоді справді наговорилися.
Так от, ту розмову я дуже добре запам’ятав, і мене вразило, що й Бородін це спостеріг. Може, на те були якісь причини, може, щось родинне, я не можу сказати конкретно. Мо-же, Василь утратив у якийсь період отой життєвий стержень. Там усі вважають себе смер-тниками; одні хапаються за те, щоби вижити, інші не хапаються, продовжують свою лі-нію, але не прямують до смерти прямим, так би мовити, шляхом, не йдуть до неї напро-лом. А Василь ніби як утратив життєвий стержень. Це було сказано на повному серйозі, з повною внутрішньою відвертістю, сповідальністю, я би сказав: "А, може, я хочу померти". А я казав: "Василю, а хто буде далі діяти?" Ми ще різні речі говорили щодо власної твор-чости і стосовно Шумука, якого я спочатку дуже поважав, а потім ще дужче розчарувався і зневажав. Він радів, що вийшли збірка «Палімпсести». Казав, що задумав «Таборовий зошит», але не певен, чи йому цей задум удасться реалізувати. Коли мене забрали, Василь жив, але вже не боровся за життя, тобто не намагався вижити будь-якою ціною, про це на-віть не йшлося, бо жив, як натягнута струна.
Там уже й не було таких, що одержимо могли боротися. Тобто всі дотримувалися ети-чних норм, навіть ті, хто був доволі пасивним, як Баліс Ґаяускас – він просто сидів, Март Ніклус – теж. Пізніше він став активнішим, а на початку він, може, не знав того життя. Вже не кажу про тих, хто сидів за війну. Семен-Покутник – він відверто саботував режим, ми всі це бачили. Але ми не знали, чи він справді хворий, чи не хворий. Тобто ми його вважали хворим. Він був, без сумніву, стриманий. Людина може бути мовчазною, але на-стає момент, коли їй треба виговоритися. І Семена часом проривало, він трохи говорив чи зі мною, чи зі Стусом, з іншими людьми, він весь час був стриманий, навіть, може, не стриманий, а насторожений. Бо і Василь, і я, і Баліс були безпосередніми, ми спілкувалися щиро, не зважаючи на те, що нас слухають. Там же знаєш, що слухають, є стаціонарні за-писувачі. Потім прокручують, цінне чи що їм потрібне, вони залишають. Але людина не може бути весь час у такому стані. Треба щось сказати, що стосується справи: коли буде-мо голодувати чи як будемо голодувати, чи можна буде щось передати. Збирається люди-на на побачення: "Іване, ти візьмеш?" – "Візьму", – значить, роблять контейнер, щось пи-шуть. Знову стежать. Наприклад, я коли писав, то Василь – він високий – стане перед віч-ком камери, заслонить плечем – мент кричить, сердиться, Василь відійде, а через хвилину знову стане. Мент вже починає підозрювати, бо він не бачить, що там у камері. "Стус, я тебя посажу снова!" Ну, Василь відійде, іноді подрочиться з ними. А той рудий – ми його так і кликали "Рижий", можна буде встановити його прізвище (Новицький. – В.О.) – то він казав: "... твою мать, я тебя зашмонаю!" Ми всією камерою виходимо на роботу, він усіх шмонає – то Стуса обов’язково, найретельніше і дуже детально, хоча там нема що шукати. А потім: "Снимай пиджак", – він скидає. "Снимай рубаху", – бере все це і кидає на підло-гу. Той Рижий свідомо знущався над Василем. Шмонає сорочку, хоча знає, що нічого в ній нема, кидає знову на підлогу. "Разувайся!" – взяв у руки черевик один, другий, продивився – нічого в черевику немає. Потім оті онучі взяв або шкарпетки – вже Стус стоїть босий на підлозі. "Снимай брюки!" – Василь скидає штани. Ми обурюємося, протестуємо, мент або не реагує, або детально шмонає усіх, щоби прикрити свою ненависть до Стуса. 
В.Кіпіані: Це прилюдно робилося?
І.Гель: Прилюдно. Нас п’ять у камері. То не в камері навіть, а в коридорі, коли виво-дять на роботу. Вп’ятьох або вчотирьох, бо Мамчич не завжди працював, а Скалич зовсім не ходив на роботу, ми вчотирьох ходили – Баліс, Стус, Ніклус і я. Робоча ж камера на-впроти, коридор два метри шириною, може, навіть немає. Він його роздягає тут у коридо-рі, а ми всі стоїмо. Ну, часом бере Ніклуса, а найчастіше мене. Але Стуса демонстративно. Щоби то не виглядало, що Стуса демонстративно обшукує, то він, для порядку, бере ще когось і так само – "Роздягайся!" Але мене, припустимо, раз або два на добу роздягне, Ні-клуса раз, Баліса Ґаяускаса зовсім ні, а Стуса так: о сьомій сніданок, о пів на восьму ми виходимо в робочі камери, до восьмої вивід на роботу, то ще не рахується робочий час. А з восьмої до п’ятої – робочий час. Пів на дванадцяту ведуть у житлову камеру на обід: "Приготовиться к съему". Ми виходимо з робочої камери в свою житлову. Знову всіх об-мацав – чи ти там не несеш викрутки, знов обмацав для блізиру і: "Стус, раздевайся". Там дають півгодини обіду. Акпер Керімов роздавав ту їжу, бо її тут не варили, а привозили з 36-ї зони, зі строгого або чорного, як ми казали, режиму. "Чорний" і "полосатий" режими – то колосальна різниця. Ми поїли. "Приготовиться к выводу на работу". Всі приготували-ся. Виходимо – "Стус, раздевайся". І так п’ять разів на день, якщо чергує той Рижий. Ран-ком виведення на роботу – шмонає, зйом на обід – шмонає, виведення на роботу після обіду – шмонає, знімає з роботи– шмонає, веде на прогулянку – шмонає і приводить з про-гулянки – теж шмонає, догола роздягатися.
В.Кіпіані: Як це принизливо!
І.Гель: Це було дуже принизливо для Василя, але Василь це стоїчно витримував, він усе розумів. Василь ніколи не здавався. Як треба було грюкнути в двері, бо когось там би-ли чи знущалися і ми чули зеківські голоси, то спочатку, як правило, зривався я, поки Стуса не було, ми кричали – Левко Лук’яненко або ще хтось. А коли вже був Стус, то він завжди був першим... Стус був там ніби внутрішньою пружиною.
В.Кіпіані: Нервом.
І.Гель: Нервом, так, він був нервом і сумлінням лагера. Було по-різному, поки Стуса не було, бо там і Федоренко був, Левко зв’язався з ним, потім він його продав – такі випадки були.
В.Кіпіані: Я би хотів запитати. Через Кучино пройшло з 1980 по 1987 рік, за різними свідченнями, від 56 до 60 людей, майже третина з них за війну, а решта політв’язні, і якась частина – кримінальники, такі, як сумновідомий Ромашов, який на Стуса і на Ґаяускаса з викруками кидався. А чи були такі, що, за Вашим розумінням, зсучилися в цій кучинській зоні, поводили себе негідно? 
І.Гель: Ні.
В.Кіпіані: Чи були викриті стукачі серед тих людей, хто був у Кучино?
І.Гель: Ну, стукачів ніхто не боявся, бо знали стукачів. В кожній камері був, як прави-ло, один той, що сидів за війну. Вони були різні люди. Був такий, я не пам’ятаю його прі-звища, зовсім низенький чоловічок.
В.Кіпіані: Його ім’я не згадаєте?
І.Гель: Не пам’ятаю. Може, згодом згадаю. Їх відразу випустили на «одну третю» (Тобто на безкамерний режим. – В.О.). Їх привезли в Кучино. Цей навіть не був у Сосно-вці, в Мордовії. Там був один високий такий поліцай, росіянин, а той був лейтенантом НКВД і складав присягу на вірність Родине. А потім потрапив у оточення чи навіть доб-ровільно здався. Ну, всі ж вважали, що німці переможуть. Не було такого, щоб у 1941 році вірили в перемогу Червоної Армії. Тікали за Урал, або воювали, тому що треба було вою-вати. Були, без сумніву, і нормальні, порядні люди, офіцери, вони знали, що треба помер-ти за батьківщину. Але були такі, що рятували свою шкуру, і от серед них був той лейте-нантик НКВД. Він сам розповідав, і навіть хизувався тим, чому він вижив: "Надо было выжить, и я выжил". Він відразу здався німцям, склав присягу, пішов працювати в німець-ке СД. Совєтський НКВД і німецький СД – споріднені структури. Він боровся з тими ж партизанами, з проявами радянськости чи русскости, чи білоруськости. Він, як і той Ри-жий мент, теж був рижий, тільки набагато нижчий, метр п’ятдесят вісім.
В.Кіпіані: Комісаров – був такий...
І.Гель: Ну, Комісаров – то високий, Комісарова я вже згадував. То він нам підвищив норми ще в Мордовії, він казав: "Надо урвать". Ми суворо дотримувалися норми, поки не почалися сумнозвісні скандали. Навіть якщо виконуєш норму, бо комусь треба, щоб поба-чення не позбавили, то маєш право виконати норму не більше, як на сто один процент. В’язень діставав 16-18 рублів, залишалося на ларьок, на особистий рахунок, міг за 2-3 мі-сяці виписати щось із з "Книги – поштою", бо там тільки за зароблені гроші людина мала право отоваритися. Ми робили норму за дві-три години. Робили люстри, кришталь шліфу-вали. Хтось став на першу операцію – вона страшенно брудна і противна. 
В.Кіпіані: Силікоз вона викликала?
І.Гель: Так. В’язень усього на один день ставав на першу операцію і, якщо був серед-ньої сили і спритности, то міг зробити роботу на тиждень. А потім цілий тиждень дороб-ляв. Там черги займали: ви працюєте на тому верстаті в понеділок, я у вівторок, ти в сере-ду. І вже тиждень не бруднишся, зробив, скажімо. 20 штук за день. А на початках норма була вісім чи десять. А Комісаров виконував норму на 300 % і вимагав, щоб нам підвищи-ли норму до 40 штук. Тоді вже треба було майже кожного дня працювати. Комісаров – подонок крайній, стукач, українофоб.
В.Кіпіані: Він так само за війну сидів, так?
І.Гель: Так. Він помилуваний, причому мав якісь там прямі вбивства. До нас кидали тих, хто сидів за війну. Вони були смертниками, тобто отримували вищу міру покарання. Після скасування Верховним судом вищої міри покарання їх відправляли на суворий ре-жим. А до нас привозили тільки тих, кого милувала Президія Верховної Ради. Тоді Льоня Брежнєв, здається, вже був Головою Президії Верховної Ради, чи Підгорний, я не пам’я-таю, та це не має значення. Тільки таких людей туди привозили. Комісарова всі знали і ві-дверто його зневажали. Він також офіцер НКВД, що здався німцям і служив у їхньому СД – політичній поліції. Після війни законспірувався, змінив прізвище, переховувався і був більшим патріотом і комуністом, ніж просто совєцький громадянин, бо мусив маскувати-ся, щоб не викликати підозру. А його розкрили. Коли когось викривали, виникав ланцю-жок – вони одне одного здають. Серед них був Іван Мамчич, але то був один із порядних людей. Акпер Керімов, азербайджанець – теж. Був ще один порядний грузин, теж за війну сидів.
В.Кіпіані: Це ще в Мордовії?
І.Гель: У Мордовії, так. Дуже порядна людина. Він мені розповів такий епізод. Варто б його прізвище встановити, дуже порядний чоловік був. Теж за війну сидів, може, був у якомусь грузинському загоні.
В.Кіпіані: По-моєму, в Східному батальйоні.
І.Гель: Так, щось таке було. Він мені розповів. Коли я тримав оту стоденну голодівку, а потім довго не міг ходити, то його з ментом привели, він, як санітар, мене під руки три-мав, а мент ішов поряд і привів у фельдшерський пункт. Мене зважили – важив 44 кіло-грами. Коли я вийшов з одиночки, то вони мене тримали, я ж був, як трісочка, худий, шкі-ра і кості – в повному розумінні цього слова. То він мені розповів таке. 
Зайшов кагебіст, майор, у фельдшерський пункт і каже: "У тебя кто-нибудь здесь есть?" Фельдшер – Вася він звався, старший лейтенант – каже: "Нет". А не звернув увагу, що там за ширмою сидів цей грузин. А майор каже: "Он должен умереть, не корми его". Вони на "ти" були, хоч той майор, а цей старший лейтенант, він не казав йому "товарищ майор" (так, в усякому разі, мені сказав грузин). Той фельдшер каже: "Дай мне письмен-ное распоряжение". – "Да ты что, ох...л? Как я тебе дам такое письменное распоряжение? Ты сделай так, чтобы он умер". Той каже: "Я не могу так. Ответственность понесу я, ты же будешь в стороне?" А той грузин сидів тихенько за ширмою і слухав. Справжній полі-цай – він би цього не сказав, бо інакше його би звідтіля вигнали, а може й знищили б. Та й він не знав, як я буду реагувати – може, про це напишу. Однак про такі речі, звичайно, я не міг писати, бо це означало б, що я здав ту людину. Оце він мені тоді сказав, що КГБ хо-тіло, щоб я помер під час голодівки. Це вже була десь шістдесята доба. А я витримав сто. Якщо мене насильно годували, то тільки менти. А йому такі речі не те що не довіряли, бо, по-перше, він міг дати більше, а, по-друге, вони не хотіли, щоби хтось це навіть бачив. Коли насильно годували, до голодуючого в камеру-одиночку входило два менти і фельд-шер, а часом три менти і фельдшер. А того грузина згодом приводили з ментом прибира-ти, бо фельдшер інколи розливав на тумбочку оту бурду, якою годували...
В.Кіпіані: Я читав, що це якась там молочна і яєчна суміш.
І.Гель: Зараз я Вам скажу... Молочна – ні...
В.Кіпіані: У Сапеляка написано, я зараз читаю...
І.Гель: Ну, може, але, по-перше, в таборі ніде молока немає. Отже, що вони роблять?
В.Кіпіані: Це суміш молочного порошку, тобто сухого молока, і яєчного порошку.
І.Гель: Може, але я знаю так: або вода, або вони варять якісь кістки. Кістки варять окремо, беруть той бульйон і на тому бульйоні розчиняють манку. У нас ніколи молока не було. Але розтирають зварене яйце – воно зовсім рідке, що ллється; додають туди 30 гра-мів масла і 50 грамів цукру. Розмішують це все, воно таке, що по-російськи називається "жижа", така згущена маса, але не така, як вода. Він наливає два таких горнятка... Я весь час ото бачив, і що там кривити душею, думаєш: хоч би налили більше, тоді довше про-тримаєшся. Ти не знаєш, коли наступного разу будуть годувати, але знаєш, що вже трима-тимешся. Мені й зараз слинка тече, бачте – згадую і переживаю ті речі.
В.Кіпіані: [Нерозбірливо]... Людина згадує зі слинкою оце катування, це подвійне навантаження, що мусите тримати слово...
І.Гель: Так, бо сам себе перестанеш поважати, а організм каже інше. Я хочу, щоб Ви як журналіст зрозуміли це. Бо інстинкт самозбереження життя наказує, щоби ти їв. Однак ти дав собі слово – отже, діє вже не інстинкт, а щось свідоме – сила духа, розум, воля. То по-єднання волі, посвяти і, очевидно, почуття гідности. Це чинники – найважливіші, бо без волі на таке не підеш. Або зірвешся. Я ж там і курити кинув – хоч до того сильно курив. Усі, хто там був, дивувалися. Бо Валентин Мороз, якого я дуже поважаю, хоч як людина він не заслуговує якоїсь особливої поваги, витримав там 56 чи 65 діб – то велика різниця, але вже не суттєва: якщо витримав 56 діб... Але він зняв голодівку. Я вже, здається, про це казав, що він мав пролежні, йому сильно боліло. То дуже непросто. А я обійшовся без пролежнів, бо змушував себе іти, опираючись до стіни, і так розминав ноги. Може, тепер то все відбивається, а тоді переніс усе нормально.
Коли мене пустили в камеру щось узяти і я прийшов у смугастій формі, то мене ніхто не впізнав. Там були Саранчук, Мурженко. Ніхто не впізнав! Аж потім, як я відгукнувся: "Алік, ти що, не впізнаєш?" – "Іване, то ти?!" Такий я був. Я забрав якісь речі, які мені бу-ли потрібні, коли мені виписали одиночку, і мене зачинили в ту саму камеру. Тільки десь під кінець перевели через одну, бо туди посадили когось на 15 діб. Так що інстинкт само-збереження, чого організм вимагає, вступає в протиріччя з силою волі. Ти руки маєш на-зад...
В.Кіпіані: У наручниках?
І.Гель: У наручниках, і навіть коли на соту добу годували, а перед тим на дев’яносто дев’яту. Потім прийшов кагебіст, приніс усі ті листи, де було тайнописом написано про Статус політв’язня (я розумів, що ми Статусу не доб’ємося). Вони пішли на поступки, але перед тим мене нагодували. То й на соту добу я був у наручниках. Є такий нюанс, про який я вже казав: з одного боку, ти думаєш, хоч би влили два повних горнятка (два з поло-виною вже не заливають) чи аби взяли більше горнятко. А в нього, очевидно, норма така, їжа була в мисці, там трошки лишалося... Отаких дві посудинки по 450 грам, не алюмініє-ві, бо алюмінієві по півлітра. І ти думаєш: хоч би більше влили (бачите, знову слинка тече, холера!), а ти кричиш: "Ты меня не корми! Ты меня не корми!" Він тоді скручує тобі назад руки, а ти безсилий. Звичайно, впираєшся, може, навіть, більше впираєшся, ніж належить-ся, ніж маєш сили і викладаєшся, але дивишся на ту миску і знаєш, що раз фельдшер при-йшов з ментами, то тебе все одно нагодують. Вони скручують руки дуже легко, а потім роторозширювач... Там фельдшер людяність проявляв, бо тут, у Львові, в КГБ, коли я ого-лосив голодівку і мене примусово годували, то наручники так звужували, що рука набря-кала, на тілі залишалося два таких рівчаки, два "браслети". Між іншим, вони наручники теж називають "браслетами". А роторозширювач так розтягнув, що в мене потім отут ще-лепи боліли неймовірно десь упродовж двох тижнів. Хоч вони потім ще кілька разів мене годували, але, можливо, той перший раз з незвички роторозширювачем мені завдали жах-ливого болю. А потім дуже просто: має такі плоскогубці плоскі, бере тебе за язик, а якщо не хочеш рота розкривати, то автоматично задихаєшся. І тільки трошки рота розкриєш – а він тобі роторозширювач. А потім він уже має доступ, бо язик не втече, як ти там не бу-деш йому опиратися.
В.Кіпіані: І плоскогубцями язика витягає?
І.Гель: Так, бере за кінець язика і силою витягує. Коли він витягнув язика тобі на під-боріддя, то там уже відкриваються маленькі клапани, що закривають горло. Вони відкри-ваються, він вмокає кінець шланга в ту рідину і зразу його в рота, бо та гума дуже жорст-ка. Славко Чорновіл казав, що йому тим шлангом подряпали голосові зв’язки. А Вася, що був старший лейтенант, що казав "дай мне письменное распоряжение, что ты снимаешь с меня ответственность", то він так не робив – він умокав шланг у тій рідині, в їжі, і тоді всував. То тобі теж слинка текла в той момент, коли вони по язику протягували. Бо коли всередину заливали, то смаку не відчував.
В.Кіпіані: Воно було гаряче?
І.Гель: Ні, але чуєш у шлунку тепло. Смаку також не відчуваєш, навіть коли вмочений у їжу кінець шланга торкнеться язика: очевидно атрофовані смакові залози, а також тому, що їжа потрапляла прямо в шлунок.
В.Кіпіані: Деякі в’язні кажуть, що страшенно гаряче, спазми в шлункові бували через те.
І.Гель: Ну, може. Зі мною такого не було. У цьому відношенні мені пощастило. Я що-до цього Васі... Не було гаряче. Медицина дотримується тих норм, які має. Я не думаю, що було гаряче. Може, знаєте що? Якщо тому Васі кагебіст наказував чи зобов’язував, щоби він мене перестав годувати і, по суті, вбив – бо там один раз пропустити годування – і все... Вони одного разу пропустили, я думаю, що ненавмисно, бо випадало в неділю, а в суботу треба було виписати продукти. А вони ж, усі тюремники, мали два вихідних – су-бота і неділя. Продукти завскладом не виписав і не прийшов на роботу. Може, так було, я не хочу грішити на того чоловіка. Мене вже тоді раз у три дні годували. На п’ятдесят чет-верту добу мене нагодували, мали на п’ятдесят сьому або п’ятдесят восьму, а нагодували тільки на шістдесят першу. Тобто тиждень не годували, але я залишився живий. Я не знаю, з чим це було пов’язане – чи навмисно, чи через вихідні...
В.Кіпіані: У Вас є ще щось?
І.Гель: Наговорене на диктофон – це справжні спогади. На жаль, лише канва, що в та-кому-то році потрапив на етап... Це не те. Я дуже попрошу, щоби ви це розшифрували. Мені потрібно буде, коли писатиму спогади.
В.Кіпіані: Так, я розшифрую.
І.Гель: Забрали мене на етап. Дуже добре, що трохи сказав про Василя Стуса. Ми, мо-же, повернемося колись, як буде час, ще й до інших в’язнів.
В.Кіпіані: Також і про тих, хто за війну сидів. Я хотів би, звичайно, щоби Ви про Пя-ткуса розповіли, про різних людей у різних ситуаціях. Адже, коли виникає думка, то вона виникає у зв’язку з чимось...
І.Гель: Так-так. У суботу ми вже не встигнемо. Десь ще зустрінемося, щоби про тих людей поговорити. Бо я про Пяткуса дуже гарної думки, порядна людина, і про Баліса Ґа-яускаса – ну, про всіх, там не було випадкових людей. Навіть той же Євґрафов, Коля він, здається, називався.
В.Кіпіані: У нього було сім кримінальних судимостей, а потім він став політичним.
І.Гель: Він, так би мовити, порвав з тим. З цього погляду він дуже сильна людина, по-тужна. І про Скалича – він не менш потужна особистість, вольова, бо стільки років витри-мати відвертої симуляції – і так правдоподібно. Я не знаю, хтось мені казав, що Скалич цілком здоровий чоловік, він і далі є покутником. Я з великою повагою ставлюся і до ньо-го, і до його греко-католицизму, до месіянської ролі Української Церкви, українського на-роду. Хоч я, звичайно, розумію: треба бути саме такими, як вони навчать повною мірою здійснювати власну місію. Я колись Олегу Вітовичеві казав, коли він був тут головою УНА-УНСО. Він кричав, що ми вищі. То я кажу: "Олег, та ти просто будь вищим, а не ре-петуй про це". Але він тепер пішов з УНА, кажуть, десь у Медведчука служить. Так і тут: треба бути сильним. А нас нищить ота роз’єднаність, взаємне поборювання – і це найжах-ливіша, може, риса українців.

ОСТАННІЙ ЕТАП І ЗАСЛАННЯ
Взяли мене на етап, здається, 21 грудня 1981 року. Ну, там не було особливих подій, бо я вже був досвідченим зеком – 13 років концтаборів і тюрем. Ішли через Казань, Горь-кий, потім ще якісь пересилки. Твер, здається, або Ярославль, а потім Котлас. От Котлас мені запам’ятався. Там я щось почав виступати, а мені кажуть: "Слушай ты, хохол, ты здесь права не качай. От Котласа до Воркуты под каждой шпалой по два хохла лежит. Ес-ли хочешь, ты будешь еще одним". Він мене цим не зламав, звичайно, але я побачив, що, справді, на пересилці «права качати» – що звертатися до глухого. Може, я про блощиці говорив, може, про щось інше, але було й отаке. Він мене цим «переконав». Мене з Котла-са повезли до Ухти. І там більше пересилок не було.
В.Кіпіані: Там ніч дороги між Котласом і Сиктивкаром.
І.Гель: Ні-ні, не Сиктивкаром, я перепрошую, а між Котласом і Ухтою. Я в Сиктивкарі не був. Привезли до Ухти. Друге запам’яталося. Привезли до Ухти, січень місяць чи гру-день... Ні, січень, Різдвяні свята я в поїзді «святкував». У січні привезли мене – і Новий рік теж на пересилці. Привезли до Ухти, забирають у "воронок" і везуть до Троїцька-Печорська 180 кілометрів. По тій дорозі – там же не асфальт – вони проїхали за дві з по-ловиною години. А мене посадили в маленький бокс. Кузов поділений наполовину. 
В.Кіпіані: Клітка така.
І.Гель: Клітка, так. Один до одного, такі ментовські коридорчики між ними, не можна там руки подати чи щось передати. Там можуть відразу десять жінок чи чоловіків-зеків везти. А є два бокси по обидва боки, десь шістдесят на шістдесят. У ньому лавка, закріп-лена наглухо, і ти нічого не бачиш. Мент тебе бачить, бо є вічко, а збоку маленьке віконе-чко назовні в кузові машини, для світла. Мене страшенно там закачало, а вони пруть, і я там вирвав. Я кілька років не був на етапі і не їздив машинами, та ще з такою швидкістю і по вибоїнах. А він летить. Мене привезли, я виходжу, вони дивляться, що тут рвота: "Шо ты, батя?" А я кажу: "Я же кричал, – а я справді стукав і кричав, що мені погано, що мене закачує, – я же кричал и стучал, чтобы дали мне воздуха немного. Вам повезло, что я так себя держу". А вони відповідають: "Нет, батя, это тебе повезло, что ты остался жив, пото-му что таких, как ты, мы списываем, здесь много раз так было". А я сказав, що я не вмер, бо їм би потім хтозна що було, їх би покарали... Така наївність уже в зрілому віці.
Я підводжу до того, що в суспільстві почалися вже зовсім інші настрої. Навіть ми це відчували, і люди, які на побачення приїжджали. Суспільство дихало іншими настроями, і нам це передавалося. Ми відчували вагу самих себе, авторитетність. А в Пермі було незрі-внянно тяжче, ніж у Мордовії, але напередодні агонії режиму вони ще лютували, був страшенний психологічний тиск і на Василя Стуса, і на мене – на всіх, звичайно, а на Сту-са особливий, бо Стус був войовничо настроєний. Ми всі теж були непримиренні, але не агресивно, а він був дуже непримиренний.
Мене в січні привезли в Комі, в Троїцько-Печорськ. Там три оті моменти – що я ледь не загинув, що в Котласі я почав якісь «права качати», а він каже: "Ты, хохол, права не ка-чай – под каждой шпалой здесь два хохла от Котласа до Воркуты." Я зрозумів, як вони ставляться до нас – до «хохлів». Там сотні тисяч українців... І перше враження – кімната, гуртожиток уже вільних людей. Мене поселили там. Мене поставили на облік у Троїцько-Печорському районі, а жити я маю в Милві. 
В.Кіпіані: Село Милва?
І.Гель: Село Милва. Там, де був Михайло Осадчий, у тому самому гуртожитку, тільки сусідня кімната. А Михайла звідтіля забрали. Він поїхав, бо мав 7+3, а я мав 10+5. Тобто Михайлові було всього 10, він закінчив повний термін і поїхав до Львова, а мене привезли на його тепле місце. Там його пам’ятали, показували ту кімнату, де він жив. Я теж жив на першому поверсі, але в іншій кімнаті. У тій кімнаті ніхто не жив два або три тижні. Там лісоповал, людей завжди багато, особливо зимою. А мене привезли зимою. Опалення там центральне, і комендантша показує мені, де я буду мешкати. Включила світло – а по стіні в різні боки блощиці, які в темноті вилазять на стіну. Вони всюди. І такий килимок, метр на п’ятдесят сантиметрів чи на сімдесят, може, метр двадцять – вони туди почали ховатися від того світла і падати в інші місця. Вона почала говорити: "Вот клопы здесь, клопы – это ничего, мы здесь дихлофосом побрызгаем, и все". Зриває цей килимок – а там тисячі, ки-шать! Боже мій, я знову ті пересилки згадав – пересилка гола, і там не такі скупчення. А тут я вже ніби приїхав на волю чи на заслання! Я їй кажу: "Что у вас здесь – селекция кло-пов?" А вона каже: "Да что вы – не видели? Вы же откуда?" А я ще стрижений, як зек, у зеківській формі, тільки мені видали не смугасту, в якій я ходив, а чорну, в якій ходили на суворому режимі. Ми так і називали – ті "полосатики", а ті "чорні". "Чорні" – то вони в са-наторії чи на курорті... Вона каже: "Что вы, не видели? Откуда вы приехали?" Я залишив-ся, а потім до неї кажу по-людськи: "Ну как я сегодня засну? Может, есть какая-нибудь другая комната?" – "Я посмотрю – может, там где Осадчий был, меньше?" А я ще не знав нічого і питаю: "А здесь Осадчий был?" – "Да, месяц тому уехал – может, меньше или больше". А йому теж 12 січня мало би закінчуватися, але його чи швидше відпустили, чи якось так, що він поїхав.
В.Кіпіані: Йому ж мали врахувати затримання на етапі, день за три, по-моєму?
І.Гель: А, так-так. А мені не порахували – мене випустили з Милви в 1987 році 14 січ-ня, а 12-го ж я був заарештований... Якби ті етапи мені було зараховано, було б набагато швидше. Мені вже 13-го видали совєцький паспорт, а не довідку, не "удостоверение ссыльного" – подивитеся, покажу.
Вона прийшла: "Нет, нету этой комнаты". Я почав її розпитувати: "Осадчий был Ми-хаил?" – "Да. А вы тоже так будете пить, как Осадчий?" – "А Осадчий пил?" – "А вы что – не знаете?" – "Нет". – "Да он же здесь пьянствовал!" Я тут собі думаю: знаю, Михайло любив випити – але щоб він пиячив? Я тоді ще не знав, що тут означає «п’янство», а коли побачив, як лісоруби там пиячать... Коли дружина приїхала, ми спочатку в гуртожитку жили, а через рік-півтора нам дали квартиру. То прийшов сусід до мене позичити грошей, бо він не має з чого жити. Я йому позичив двісті рублів. Він довго не віддавав. А потім видали «сухий закон», це вже Міша Горбачов був при владі. Бо я приїхав на заслання, ко-ли ще Брежнєв жив. Потім Андропов, потім Черненко, потім Міша Горбачов – і той сухий горбачовсько-лігачовський закон. Я навіть собі не уявляв, що в людей може бути так бага-то грошей. Я знав, скільки вони заробляють. Прийшов я до нього позичити. "Андреич, возьми себе!" Він так у шафі, де білизна мала лежати, тримав гроші – видали «сухий за-кон», і він не мав що пити. "Миша, так ты мне дай". – "Возьми себе там деньги, сколько тебе надо". Я відчиняю шафу – а там так, як білизна в доброї господині напхана, так наси-пано купу грошей – двадцятьп’ятки, п’ятдесятки, сотки. Він не мав куди їх потратити. Ко-ли була горілка, він приходив до мене позичати грошей. А я був кочегаром, чи навіть не кочегаром, а "зольщиком", помічником кочегара. Я мав 87 рублів, 30% від них – "північ-них", бо то перший рік, і ніяких процентів. Тобто я мав 130 рублів, а він приходив до мене позичити. Так ото люди там могли мати таку купу грошей, вони жили й пиячили. Я все це бачив – валяється, поки є горілка, є гроші, на роботу не ходить. Були наші галичани-заробітчани, особливо закарпатчики приїжджали туди, то вони не пили, або як і пили, то не так.
Про все інше, про мій побут на засланні – там не було таких вражень, тільки партійно-комсомольські збори зробили. Я про це якось іншим разом розкажу. Ходімо, бо господиня переживає.
[Кінець запису]

IP Address