Іван Великий 
«Ubi concordia – ibi victoria»* 
    Прийнято вважати, що історію Галичини XVI-XVIII ст.ст. описано і досліджено доволі скрупульозно. В історичних архівах України й Польщі накопичена величезна кількість документів, пов’язаних із найрізноманітнішими аспектами життя тієї чи иншої спільноти, міста, села тощо. У пошуках істини вони неодноразово «перелопачувались» багатьма поколіннями істориків, дослідників, краєзнавців. Їхніми стараннями цілісне історичне полотно ніби вимальовується доволі чітко, однак, коли починаєш докопуватись до деталей, відразу грузнеш у суперечностях, недомовках, суб’єктивному трактуванні фактів або відвертому їх перекручуванні. І часто трапляється так, що справжня суть криється у деталях, неупереджений або нетрадиційний погляд на які здатний повністю змінити зміст картини. 
 
    Кінець вересня 1672 року виявився тривожним для Галичини. Об’єднане татарсько-турецько-козацьке військо на чолі із Каплан-пашею, ханом Селім Гіреєм і гетьманом правобережної України Петром Дорошенком взяло в облогу Львів, а численні загони ординців («чамбули»), мов смертоносна чума, кинулись грабувати та плюндрувати галицькі землі – користуючись сприятливою ситуацією, вони прагнули захопити якнайбільше ясиру. Дорошенка у цій кампанії активно підтримувала Туреччина, яка, оголосивши війну Польщі, прагнула витіснити її з українського правобережжя і встановити над цією стратегічною територією свій контроль. 
 
    Таким чином, склалась парадоксальна ситуація – не дивлячись на присутність оспіваного в піснях та думах козацького війська, галицьких сіл та містечок не було кому захистити від свавілля орди. Тоді ситуацію взяв у свої руки великий гетьман коронний Ян Собєскі (17.08.1629 – 17.06.1696) – майбутній король Польщі, який, до речі, народився в Олеському на Львівщині, і тут же, на Львівщині, між Судовою Вишнею, Рудками і Комарним, восени 1672 року, отримав одну із своїх найблискучіших перемог над татарами. 
    
    Ця подія займає досить значне місце у польській історіографії, вона широко висвітлена в історичних хроніках й описана у багатьох працях (Kluczyckiego pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego, tom I, Krakow, 1881; w «Bibliotece Ossolinskich», poczet nowy, tom 8, 1866; «Dyaryusz expedycyi wojska koronnego przeciwko Tatarom» w Grabowskiego «Ojczystych Spominkach»; Kochowski «Rocznikow Polski» klimakter IV, Lipsk, 1853). Не слід забувати і про самого Яна Собєського, який у листі до короля Міхала Вишневецького від 10 жовтня 1672 р. особисто рапортував про перебіг згаданих подій. Тож з його розповіді і почну свій аналіз. 
 
    Насамперед, Ян Собєскі сповіщає, що перебуваючи між Яворовом і Немировом, удосвіта 9 жовтня його військо рушило у бік Городка, «залишивши по праву руку Перемишль, Самбір і Рудки». Пізніше Собєскі висловив переконання, що чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, яка зберігалася у Рудках, дуже допомогла йому у цій акції. У листі гетьман коронний скаржиться на розмиті дощами дороги і переправи, «гірших від яких, напевно, немає ніде в світі», через що його військо до пів на восьму ранку зуміло подолати лише одну милю. Підійшовши до Комарного, польське військо зіткнулось з татарами під командуванням Нуредін-султана, який призначивши тут збір усіх татарських загонів, що промишляли в околицях, мав намір штурмувати містечко, або, принаймні, шантажуючи міщан штурмом, отримати від них викуп. Коронний гетьман доповідає королю, що під Комарним татар зібралось 10 тис., а у нього було лише 2 тис. вояків, втомлених негодою, бездоріжжям та майже безперервним маршем. Коли Собєскі виступав з-під Любліна, чисельність польського війська була майже 3 тис., однак полководець бідкається, що частину вояків довелось повернути назад, аби супроводжувати і охороняти відбите у дрібніших ординських «чамбулів» награбоване майно, оскільки в поході обоз міг стати зайвим тягарем. Цікавою і несподіваною є оцінка, яку Собєскі дав татарському війську. Судячи з його слів, «татарським» його можна вважати лише умовно, оскільки крім власне татар, у ньому ще нараховувалось декілька тисяч якихось «литовських татар»(?), турецьких найманців і навіть козаків. 
 
    Далі польський полководець пише, що зважаючи на чисельну перевагу супротивника, він спочатку не наважувався його атакувати, але чуючи повсякчас плач і стогони бранців, що лунали із татарського табору і враховуючи, що наближалось велике свято (мається на увазі, напевно, свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке святкується 14 жовтня за новим стилем), він, сподіваючись на Божу допомогу, все ж вирішив завдати удару. Для цього він розділив військо на два крила, аби вдарити одночасно з двох флангів: лівим крилом, яке складалось із декількох сотень вояків Острозького полку, командував стражник коронний з Ксянженця (імені не вказано), праве крило з рештою війська очолив сам Собєскі. 
    
    Далі можна прочитати наступне: «Спочатку нам здавалось, що він (Нуредін-султан), відправивши поперед себе ясир у супроводі невеликого загону і залишивши при собі найдобірніших воїнів, стане до бою, але Бог нам допоміг: побачивши військо Вашої Величности, яке їх оточує, вони набрались такого страху, що почали ганебно втікати, але не в бік Львова, а в бік Перемишля». Утікаючи, татари покинули багато награбованого майна та частину бранців, яких перед втечею збирались порубати, однак свого бузувірського плану через поспіх не встигли здійснити. Поляки кинулись за ворогом навздогін – переслідування тривало до ночі – лісовими нетрями та непрохідними болотами. Врешті-решт, поблизу Бенькової Вишні, татарський загін вдалось наздогнати і повністю розбити. Було визволено решту бранців, які походили, в основному, з околиць Сянока, Ліска і Медики, серед них було багато шляхти. Ян Собєскі також зауважує, що серед бранців було більше поляків, ніж «русинів». На загал, під Комарним і Вишнею коронному війську вдалось визволити близько 20 тис. полонених. 
    
    На цьому великий гетьман коронний свою розповідь закінчив, опустивши (свідомо чи випадково) деякі надзвичайно важливі обставини і не давши відповіді принаймні на два логічні запитання. По-перше: чому оточені поляками татари кинулись тікати від Комарного не у бік Львова, через Щирець і Пустомити, де перебували їх основні сили, що тримали в облозі місто, а у зовсім протилежному напрямі? По-друге: як вдалось польському війську, навіть під командуванням такого талановитого полководця, як Ян Собєскі, змусити тікати татар, чисельність яких була уп’ятеро (!) більшою, а потім ще й завдати їм нищівної поразки? 
 
    Перед тим, як продовжити історичну розвідку цієї події, наведу коротеньку географічну довідку. Містечко Комарне розкинулось на обох берегах річки Верещиці, долина якої в межах міста аж до початку ХХ ст. утворювала своєрідну заболочену дельту, площею у декілька десятків квадратних кілометрів, із густою мережею потічків, стариць, озерець, ставів та непрохідних боліт. Ці природні перепони якнайкраще захищали місто від непроханих гостей, а в період весняно-осінніх повеней робили його практично неприступним.. У цьому мали нагоду переконатись козаки Б. Хмельницького, які у 1648 році так і не зуміли його захопити. 
 
    Татари, шукаючи найзручніших підступів до міста, обійшли його з боку північно-східного передмістя, зосередились у заболоченій долині Верещиці, поблизу великого ставу, неподалік села Кліцко, де й зустрілися віч-на-віч з військом великого гетьмана коронного. 
 
    Щоб зрозуміти, як події розвивались далі, звернусь до вже згадуваного історика Коховского та його «Rocznikow Polski». Він пише, що отримати перемогу польському війську дуже допомогли селяни з навколишніх сіл, які рятуючись від орди, разом з родинами, худобою та домашнім майном сховались на греблі, що розділяла став, а також на пагорбах, оточених водою та болотом, цілком обґрунтовано сподіваючись, що татарська кіннота не зможе до них добратись. Ті, що були на греблі, аби ще краще себе захистити, перекопали її у поперек широким ровом і спорудили щось на зразок барикади із різних підручних засобів. Й без цього заболочена, та ще й пересичена осінніми дощами річкова долина під копитами татарських коней вмить перетворилась на суцільне місиво. Тим часом, польське військо рушило у наступ і нанесло удар відразу з двох флангів. Татари спробували відбиватись і навіть перейшли у контрнаступ, та зрозумівши, що у пішому порядку встояти перед вишколеними польськими драгунами у них немає жодного шансу, почали видряпуватись по схилу на дамбу, аби по ній перебратись на инший бік ставу, але тут їм на перешкоді став не лише глибокий рів та барикада, зведена напередодні, але й рішуче налаштовані місцеві селяни, озброєні киями, ціпами, вилами та косами. Зрозумівши, в яку халепу потрапили, татари спробували обійти став кругом, долиною, але й тут їм шлях перегородили селяни з навколишніх сіл – боячись, що розлючена відступаюча орда може попалити їх оселі та знищити майно, вони швидко самоорганізувались і підбадьорені присутністю польського війська, вирішили не випускати ненависного ворога з оточення. У цей час люди, які перебували на греблі, швидко її розкопали, і тисячі кубометрів води із ставу з шумом та гуркотом почали заповнювати улоговину. 
 
    Для Нуредін-султана та його воїнства під Комарним настав Судний день. Оточені з усіх боків, бабраючись у холодній воді вперемішку з в’язким багном, охоплені жахом і розпачем, татари стали доволі легкою здобиччю коронного війська. Про результат цієї битви можна судити зі слів, наведених Грабовським у «Щоденнику експедиції війська коронного проти татар», де у записах від 11 жовтня 1672 року можна прочитати: «… маршалек приїхав на те місце, де розлився комарненський став і де на залитій водою території лежала сила-силенна потоплених татар і коней, у поданому нам звіті говорилось, що потонулих нараховується понад півтори тисячі…». 
 
    Частина татарського війська все ж вирвалась з оточення і кинулась тікати – світ за очі, не розбираючи дороги, аби подалі від смертоносної води, польських шабель і хлопських ломак. Тому вони й подались не у бік Львова, а в бік Перемишля, тобто не туди, куди їм було потрібно, а туди, куди було можливо. Саме про переслідування цих втікачів «лісовими нетрями та непрохідними болотами» писав у своєму листі до короля Ян Собєскі, саме їх він, разом із своїм військом наздогнав під Вишнею і добив остаточно. 
Чому великий гетьман коронний у листі до короля «забув» розповісти всю правду про перебіг цих подій, можна лише здогадуватись: йому, очевидно, було незручно визнавати, що перемогу польської зброї над жорстокими кочівниками забезпечили своєю згуртованістю та винахідливістю звичайні галицькі селяни, якими шляхта та владоможці відверто гордували, називаючи не инакше, як «бидлом», «кабанєм», «свинопасами» і т. п. Польські історики, до їх честі, проявивши об’єктивний підхід, розставили все на свої місця. А Ян Собєскі, зрозумівши, що тактика залучення місцевого населення приносить неабияку користь, повторно (але вже цілком свідомо) застосував її у наступній битві під Калушем, коли відступ татар, на його заклик, успішно стримували декілька тисяч ополченців із Калуша, Станіславова та навколишніх сіл. Блискавичний рейд, розпочатий із Красноставу і завершений під Калушем, утвердили реноме Собєського як блискучого полководця. Пройшовши з боями упродовж 10 днів по осінньому бездоріжжю понад 300 км через Замость, Немирів, Яворів, Городок, Комарне, Вишню, Калуш, невеликому польському війську вдалось розгромити декілька «чамбулів», загальною чисельністю майже 40 тис., звільнити понад 50 тис. бранців, захопити в полон 24 татарських мурзи. 
 
    І ще один промовистий штрих. Перебуваючи у Замостю, великий гетьман коронний зустрів там кількатисячний загін українських козаків на чолі з М. Ханенком, який напередодні розгромив татарський «чамбул», звільнивши понад 2 тис. полонених українців і поляків. Та на пропозицію Собєського об’єднати сили для спільної боротьби Ханенко відповів відмовою, вирішивши діяти самостійно. 
 
    На цьому можна було б поставити крапку, якби події «комарнівської» битви не були тісно переплетені із ще однією річчю, вартою уваги. Йдеться про загадковий монумент, встановлений на пагорбі, неподалік місця, де відбувались описані події. Якщо в’їжджати в Комарне з боку Щирця, його добре видно праворуч від дороги (щоправда, зараз цю споруду дещо заслоняють недоречно посаджені навколо досить високі смерічки). Схематично монумент виглядає так: чотиригранний постамент, витесаний з каменю, висотою 125 см, на якому міститься кам’яна піраміда, увінчана хрестом. Загальна висота монументу приблизно 3 м. Та найбільший інтерес становлять написи, які можна прочитати по верхньому периметру постаменту: фраза латиною «Mea more tua vita», що у перекладі означає «Моя смерть твоє життя». При цьому, на кожній грані викарбовано лише по одному слову, що дає можливість читати вислів, починаючи з будь-якого місця. Крім цього, на площині, повернутій у бік міста, викарбовано роки: 1641 та 1663. Перше, що спадає на думку – це дата народження і смерті того, на чию пам’ять і встановлено монумент. Тоді, згідно з логікою, напис мав би бути епітафією. Оскільки латина у XVI-XVIII ст.ст. була мовою европейської (в т.ч. і польської) аристократії, то із сказаного можна зробити висновок, що монументом увіковічено пам’ять про молоду людину (22 роки), шляхетського походження. Ця версія, на перший погляд, виглядає найправдоподібнішою, однак місцеві краєзнавці вперто пов’язують появу цього пам’ятника саме з перемого Яна Собєського над татарами у 1672 році, хоч жодного видимого зв’язку, який би пов’язував цю подію із спорудженням монументу, немає. Але, як відомо, диму без вогню не буває: згідно з одними переказами (щоправда, нині досить призабутими), цей монумент споруджено в пам’ять про двох братів, що загинули в бою з татарами, згідно з иншими – в пам’ять полеглого в битві з ординцями власника Комарного, яка мала місце ще до подій 1672 року. Можливо, знаючи історію цього монументу, як символу військової доблести, Ян Собєскі наказав поховати загиблих у битві жовнірів біля його підніжжя. За свідченням сучасників, у середині XIX ст. це військове поховання було знищене (переоране). Показово, що ні Собєскі, ні инші автори, ніде жодним словом не згадують, які ж втрати понесло польське військо в битві під Комарно. З цього напрошується висновок, що вони були незначними. 
 
    Зовнішній вигляд пам’ятника, мабуть, також з часом змінювався. Так, польський історик Сярожинський у 1825 році писав, що в композиції монументу раніше містився ще один камінь (радше за все, він мав на увазі кам’яну плиту), на якій було викарбовано: «Ruszyl S. zwiazek z pod Komarna», тобто, об’єднання якогось «С.» вирушило з-під Комарного, а на зворотному боці дата – 1695. Цілком можливо, монумент був доповнений цією плитою в честь тріумфального виходу з-під Комарного коронного гетьмана та його війська після блискучої перемоги, лише із запізненням на 23 роки. А можливо, малась на увазі якась зовсім инша подія. Згадана плита, тим часом, кудись загадково зникла. Та це не єдиний елемент, якого позбувся комарнівський пам’ятник за час свого існування. 
 
    Деякі історики вважають, що цей монумент споруджено не як військовий меморіал, а, передусім, як сакральний об’єкт. Свою гіпотезу вони обґрунтовують висновками спеціалістів, що пам’ятник збудовано із того самого виду каменю, що й римо-католицький костьол в Комарному. Нагадаю, що комарнівський костьол Різдва Пресвятої Богородиці, збудований у 1473 році, можна вважати одним з найдавніших храмів Галичини. За непідтвердженими даними, його проєктував Я. Покорович. У 1656 або 1657 році, на місці дерев’яного, споруджено кам’яний храм. Тобто, це відбулось у часовому проміжку, зазначеному на пам’ятнику (1641-1663). Таким чином, вказані роки можна трактувати, як дати початку і остаточного завершення будівництва. Ще одна цікава деталь: у найближчих околицях Комарного немає жодного кам’яного кар’єру, то ж будівельний камінь доводилось завозити з-під Пустомит або Щирця саме тією дорогою, при якій і стоїть монумент. То ж цілком імовірно, що спорудження цього пам’ятника було своєрідною «квіткою» завершення відбудови костьолу, а вищенаведений напис латиною (яка була і залишається офіційною мовою Католицької Церкви) можна трактувати так: «смерть» (тобто руйнація) старого храму дала життя новому. 
 
    У «Щорічнику наукового товариства» (Краків) за 1851 рік можна прочитати, що у цьому ж таки 1851 році Ян Дорнвальд надіслав до Краківського академічного музею старожитностей бронзову фігурку у вигляді єгипетської мумії, яка нібито була свого часу частиною композиції комарнівського меморіального пам’ятника. А між тим, у «Географічному словнику Королівства Польського і инших слов’янських країн» (том IV), в розділі, що стосується Комарного, згадується, що у крипті комарнівського костьолу зберігалась якась мумія (не бальзамована, а лише засушена), яку місцевий біскуп заповів поховати на цвинтарі. Чи існував якийсь зв’язок між бронзовою та справжньою муміями – на сьогодні не з’ясовано. 
 
    Ось скільки несподіванок можна відкрити і на скільки питань можна наштовхнутись, тільки злегка занурившись у логічний аналіз лише одного історичного епізоду, на які так багаті галицькі землі по обидва боки українсько-польського кордону. 
 
* «Де згода – там перемога» (лат.) 
 
    Замість післямови 
    Придорожній монумент біля Комарного є унікальним вже хоч би тому, що відносно щасливо пережив і «австрійський», і «німецький», і «совєтський» періоди. Навіть комуністична влада, попри всю її нетерпимість до «ідеологічно чужих» пам’яток, не наважилась його знищити. Напевно, цю фігуру все ж оберігає Боже Провидіння. Хто б її не будував і з якою метою – вона має позитивну енергетику, яка дивним чином приваблює людей. Не даремно, що з покоління в покоління у випускників комарнівської школи існує традиція – у перший день свого самостійного життя зустрічати схід Сонця саме біля цього монументу. Щоправда, кожне покоління випускників вважає святим обов’язком навічно закарбувати на камені факт свого перебування тут, тому попри філософську фразу латиною, пам’ятник з усіх боків рясніє написами, зміст яких зводиться до банального «тут був Вася» з відповідною датою. Згідно з логікою, далі мало б іти «читання моралі несвідомій молоді», але я це свідомо опускаю – у даному випадку воно буде зайвим. 
 
Незалежний культурологічний часипис «Ї» число 52/2008
Матеріал додав  Олексій Мисаковець 
IP Address