Іван Дзюба

ОЛЬГА ІВАНІВНА ЛЕНЕЦЬ,
З ПЕЛЕНСЬКИХ

Це — мати моєї дружини Марти. Не люблю слова «теща», і якось не годиться воно до тих відносин, що були між нами.
5 травня далекого вже 1962 року ми, троє гостей з Києва, які приїхали тоді на літературні виступи до Львова, — Микола Вінграновський, Іван Драч і я, — з ласки Дмитра Павличка потрапили на прийняття до Ірини Вільде (Ірини Дмитрівни Полотнюк) — з нагоди її 55-ліття. Це не був урочистий вечір у якомусь імпозантному залі чи що, з кількома десятками промовців і численними делегаціями, як це практикується тепер, — це була скромна товариська вечеря у квартирі Ірини Дмитрівни по вулиці Максима Кривоноса, 33.

Не пригадую, чи хтось щось пив, пам’ятаю тільки, що були смачненькі «канапки» — своєрідні галицькі бутербродики, попередники макдональдських «фішмаків», «бігмаків» тощо. І було дуже весело — жарти, танці, забави. У київських парубків очі розбігалися: дівчата-галичанки одна одної кращі. Я не вмів танцювати (так ніколи добре й не навчився), тому мої можливості були обмежені; до того ж усі козирі були в Миколи Вінграновського — і поет, і красень, і актор…


Але виявилося, що прихильна до мене доля мала свій задум. Забава була в розпалі, коли з’явилася ще одна дівчина, зовсім молоденька. Вона просто випромінювала якусь спокійну, лагідну чарівність. Щось у мені в душі тенькнуло: це… вона! …Колись у дитинстві я несподівано для себе навчився плавати, коли після літньої зливи повінь залила береги нашої маленької річечки, де я рибалив, — я пірнув у її теплі води. Випірнув — і поплив! Так і тепер — забувши, що не вмію танцювати, кинувся її запрошувати, і — диво-дивне! — ми протанцювали весь вечір, я так і не відходив від неї. Видно, Марта якось угадувала мої незграбні рухи і встигала поправити кожне моє чудернацьке «па». Ми майже нічого не сказали одне одному, але встигли зрозуміти одне одного — на все життя. Наш незвичайний танець усі помітили й супроводжували дружніми жартівливими репліками, а Дмитро Павличко як свій у цьому товаристві підвів мене до старших пань, які бесідували між собою трохи осторонь, і, показавши на одну з них — наймолодшу, з виразом спокійного благородства на красивому обличчі, — сказав: «Ось дивися, Іване, це Мартина мама, а яка мама, така й дочка буде». Але й без цього все було вирішене.… (Пізніше Марта призналася, що на забаву потрапила випадково: мала того вечора побачення з якимось хлопцем, але дорогою вгледіла, що до їхнього дому, — а вони сусідили квартирами з Іриною Вільде, — йде Дмитро Павличко і повернулася заради нього: Павличка дуже любила львівська молодь).


Через рік ми з Мартою, студенткою фізфаку Львівського університету, одружилися. Коли народилася донечка, Ольга Іванівна переїхала до Києва в нашу комірчину. Відтоді вона була мені як друга мати (з моєю рідною мамою, яка жила з сім’єю молодшого брата на Донеччині, вони порозумілися душа в душу, і моя мама була просто щаслива, що має таку рідню, бо раніше дуже бідкалася моєю «неприкаяністю». Якось, коли мова зайшла про одну київську знайому, Ольга Іванівна сказала: «Місто, інститут, книжки — ні граму їй не дали… Як була в селі, в сільській хаті — так і лишилася… От твоя мама — вона книжок не читала, а витягла все з життя — і культуру, і гігієну, і дієту… як у лікарні працювала і як сім’єю займалася…»). Ольга Іванівна брала на себе всі клопоти нашої молодої сім’ї, плекала внучку, дбала про моє харчування, коли в мене загострився давній туберкульоз.

А якщо у нас з Мартою виникали якісь незгоди, вона завжди ставала по мій бік, і в цьому була якась інстинктивна материнська дипломатія. Наскільки можу судити, я платив їй і повагою, і любов’ю. А пізніше, коли вона тяжко захворіла і була прикута до ліжка, я кинув роботу (Марті наші друзі допомогли влаштуватися на роботу в комп’ютерний центр науково-дослідного інституту будівництва, і вона тепер заробляла більше, ніж я в редакції заводської багатотиражки, її внесок у родинний бюджет був важливіший) і півроку доглядав Ольгу Іванівну, — на моїх руках вона й помирала. А потім я відвозив її труну до Комарна, де похоронена її родина, і, сидячи в кузові вантажівки коло труни, чого тільки не передумав за день дороги під журливим осіннім сонцем…


Я добре розумів і відчував непересічні душевні якості цієї людини, випробувані в складних перипетіях життя. Любив поговорити з нею, а вона любила поділитися пережитим. І от тепер за її спогадами, частину з яких я записав, а частину пригадую, мені бачаться і доля молодої жінки-галичанки, якої не оминув вихор лихоліть середини минулого століття, і один із зрізів життя Галичини 30-х—60-х років. І хай це переважно «приватний» кут бачення, але він додає щось таке, чого не знайдемо в ширших писаних історіях. А головне — тут усе особисто пережите, згадане в принагідних розмовах без якоїсь мети і без найменшого бажання виглядати краще, щось узгоджувати із тим, як би воно «годилося». Щось наївне, щось прикре, щось суперечливе, — але так, як було насправді або як пережилося і як мимоволі пригадалося… І я нічого не «коригував», щоб не зашкодити цій «непристосованій» правдивості… Не коментував і не давав оцінок, — як хто читатиме, сам то зробить. Адже це не науковий документ, не архівне джерело, а суб’єктивне свідчення окремої людини, її власне життя.

В КОМАРНІ

«Місто Комарно положене біля залізничного шляху Львів-Самбір, а віддалення міста від залізничної станції Комарно-Бучали становить 3,5 км, віддалення від Львова 36 км, від повітового містечка Рудки 15 км …Комарно дістало Магдебурзьке право 1473 р.» «Перепис населення в Комарні в 1931 р. Докладне число населення в тому році виносило 5600 душ. З повищого числа гр.-кат. (українців) було приблизно 2500, 2300 жидів і римо-католиків (поляків) 800…» («Комарно і Рудки та околиці». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк — Париж — Сидней — Торонто, 1987, с. 19, с. 28, с. 27).

…Дитинство її минуло в Комарні, де вона й народилася (24 квітня 1913 року). Невелике старовинне місто з цікавим історичним минулим, зі своїми традиціями. (Починаючи від 1963 року моє життя було пов’язане з ним, мабуть, не менше, ніж з рідними Оленівськими кар’єрами на Донеччині: я часто бував тут з Мартою, інколи тижнями, запізнався з багатьма людьми, цікавими кожен по-своєму; мене тут багато хто приймав і приймає як рідного — і не тільки тому, що я «чоловік Марти Ленець», а й через те ще, що ті люди добре знали про все, що діялося в 60-і роки, і весь «самвидав» тут побував. Нині й Комарно, як і вся Галичина, вже не те, що було. Чого не донищили катаклізми другої половини 20-го століття й «зрілий соціалізм» — донищує «дикий капіталізм». Містечка й села Галичини стають ще однією Атлантидою — з тих, яких накриває Дев’ятий вал великого світового обездуховлення. Фізично вони, звичайно, існують, а деякі навіть «розбудовуються», як і вся Україна, — але вже в іншій якості, поступово, але неухильно переймаючи всі найкращі здобутки цивілізації: пиятику, розпусту, наркоманію, втрату доброзвичайності. А життєздатна частина людності всіляко старається потрапити на заробітки на Захід і шле звідти свої чорноробські долари, які далеко не завжди добром прислужуються їхнім дітям, бо ті звикають жити, а інколи й «шикувати», за рахунок поту й принижень своїх батьків…Тому хочеться зберегти в пам’яті хоч якісь крихти зниклого і зникаючого життя…).


…Вихідці з Комарна від повоєнних років розкидані по всьому західному світові. Але то була зовсім інша еміграція — складова частина великої української політичної еміграції сорокових років. Ті люди, гнані ворожим режимом, відчували свій обов’язок перед Україною і берегли пам’ять про неї, про свої рідні міста й села. Зусиллями емігрантів-комарнянців видано солідний том нарисів про історію міста і його людність — солідна наукова праця. (Коли я 1989 року вперше побував у США й Канаді, то мені на кожній зустрічі з діаспорою і на кожному виступі неодмінно траплялося кілька комарнянців, так що я жартував: не Америка, а суцільне Комарно!). Але мені тут не йдеться про публіковану мемуаристику чи історичні розвідки, а лишень про живі враження людини, чий голос я чую, тому «звірятися» з науковими дослідженнями я не буду — це інший жанр.


«Комарно було свідоме (тут — характерний галицький наголос на «і». — Авт.): таке, яке посилало вчитися», — казала Ольга Іванівна. Мене зворушувало таке неполітичне розуміння освідомленості: вчитися! Оце прагнення земляків до освіти вона постійно підкреслювала як щось найхарактерніше або щось таке, що найбільше запам’яталося. «Ще батьки наших дідів невчені були, а вже діди вчилися». З Комарна виходили священики, правники, лікарі, посли до австрійського парламенту й польського сойму. (В 60-і роки, та й пізніше, я часто приїздив до Комарна. З Мартою не раз ходили й на комарнянський цвинтар, де було багато поховань з близької й далекої родини. Треба сказати, що цвинтарі в галицьких містечках і селах разюче відрізнялися, принаймні, в ті часи, від «наших» своєю шанобливою впорядкованістю й доглянутістю. «Тета Зося» — про яку ще буде мова, одна із сестер Ольги Іванівни, так то коментувала: «Скільки там людей і які люди!.. Які господарі були!.. А які культурні… мудрі… не по книзі… а з природи… Теперішня молодь і поняття про те не має… Про то здалось би історії розповісти…» На що її син, Миросько, трохи іронічно: «В кожному селі — історії», — мовляв, що хвалитися, хіба тільки у вас. — «І в кожній хаті, і в кожної людини — історії…»).


Культурним осередком міста була читальня. Вона існувала від 80-х років 19-го ст., але особливо піднеслася, коли нею заопікувався о. Іван Петрик, який, за словами О.І., «освідомив Комарно». Його син о. Володимир Петрик заснував Братство святого Миколая і був душею будівництва нової мурованої церкви ім. святого Михаїла. Діяв він, мовляв, рішуче. Знав кожну сім’ю. На проповіді звертався поіменно до кожного селянина: ти мусиш бричку дати, ти — коней, ти — привезти те-то й те-то. Слухалися його беззаперечно. «Ти мусиш віддати свого сина вчитися туди-то». Вимагав, щоб парафіяни навчали дітей і організовував допомогу студентам, зокрема тим, яких було заарештовано під час боротьби за український університет у Львові. Колятор граф Лянцкоронський відібрав у нього парафію; відправили його в глухе село за Самбором. Як помер — просив поховати його в Комарні; комарнянці вийшли назустріч величезною процесією, везли труну трьома парами коней; співав хор, грав оркестр, було багато промов…
У читальні проводили вечори пам’яті Шевченка, Шашкевича, різні культурницькі ювілеї; тут побував Франко. Й вистави грали. Але жіночих ролей нікому було грати — дівчата соромилися. Мусив грати священик, о. Іван Ліщинський — з нього потім довго жартували.
Була в Комарні й «Рідна школа», якою опікувалася «Просвіта». Оля провчилася в ній два роки. Потім «Рідну школу» польська влада заборонила. Серед комарнянців ходили вірші:

Замкнули нам школу,
Зв’язали нам руки.
Лишилися діти
Без знань, без науки.

Довелося навчатися в підпільній школі. А потім — два роки в польській. Але українська дітвора трималася окремо від поляків, на перервах говорили українською мовою і тільки на уроках — польською. Проте польську треба було вчити. Знайшли полячку-вчительку, стару діву. Вона вчила за те, щоб їй у хаті прибирали (хата велика, а вона в ній сама) і готували їсти — це діти робили по черзі. Одна дівчинка не знала, куди винести сміття, і не знала, як спитати по-польському. Питає: «Куди смяттє винєсці?» Так її і прозвали: «смяттє»…


Головним куратором шкільництва на Галичині був Ян Собінський. До нього їздила делегація з Комарна, і тато, каже Ольга Іванівна, був у її складі. То Собінський не прийняв їх, а тільки відчинив двері й сказав: «За Збруч!» (тобто — забирайтеся геть, у радянську Україну). (Пізніше ОУН здійснила атентат на Собінського). Потім тато привіз Ольгу до Львова і влаштував у 4-й клас української гімназії сестер-василіанок.
Тут час сказати кілька слів про батька — Івана Пеленського, сина Михайла Пеленського, та матір — Юлію Калимон, дочку Михайла Калимона. Пеленські, Калимони, Ленці — все це великі комарнянські роди, серед інших таких родів; численні представники їх щоразу зустрічаються в хроніках комарнянського і галицького життя. Але тут мова саме про батька й матір Ольги Іванівни і саме так, як вона про них згадувала (а потім і Марта).
Юлія була другою дружиною Івана Пеленського (перша померла); він її дуже любив, дбав про неї і навіть не дозволяв уранці вставати, поки він не розпалить піч: «Волюню, не вставай, поки я не розпалю, бо застудишся» (це — в пам’яті Марти, внучки).


«Скільки його пам’ятаю — завжди ходив у білій сорочці, в капелюсі, з ціпком», — оповідала Ольга Іванівна. «…Дуже любив мене пестити. То мені найбільше запам’яталося… І вже пізніше, як до Львова приїде (коли вчилася в гімназії), то вранці лежить довго, поки я не прийду до нього, обніму… І вже хоче вставати, а лежить, жде… Я то знала і приходила до нього…»
Був зразком культурного селянина, який уже й торгівлю провадив — переважно фруктами. Користувався повагою селян, довірою купців. «Був і головою читальні, і в кооперативі, і в гміні. Мама сердилася: ніколи вдома немає». Цінував час, не любив святкової марноти. «Я б довше жив, коби не свята», — це його улюблена примовка. «У багатьох компаніях бував, але ніколи не був п’яний», — це Ольга Іванівна про нього.
А Марта згадує (вона виховувалася у діда й баби: батько опинився на Заході, а мати в Сибіру): «Про свого батька я тоді не знала, а дідом гордилася… Він був інакший, ніж усі, одягався не як селянин, а як міщанин: капелюх, чоботи, реглян… Як він приходив до школи, всі звертали увагу на нього, і мені то подобалося».
«Бабця була молодшою за діда на п’ятнадцять років і вийшла заміж за нього, коли в того було четверо дітей… Пізніше, коли ми з Христею виросли і бабця переживала за наше заміжжя, Христя жартувала: «Та не бійтеся, не вийдемо заміж за вдівця з чотирма дітьми!», — бабця дуже сердилася… Дідо не любив, як бабця йшла надовго до сусідів: «І що їй там…», — якщо й бували сварки, то тільки за це…»


Оскільки Марта жила без батька й матері, то дідо й баба не просто її любили, а дуже балували й прощали всілякі витівки й капризи… «Я любила спати на стриху в сіні… Вже давно ранок, бабці хочеться збудити мене, але так, наче вона й не будить. Стане під стрихом і до курей: тю-тю-тю!.. тю-тю-тю! — А я вдаю, що не чую…» Як «загнівається» (наприклад, за те, що не пустили на річку) — відмовлялася їсти, оглошувала «голодівку». Сиділа в садку… А бабця мусила виносити їй їсти… Лазила по деревах та по дахах так, що часом не могла злізти. Доводилося дідові брати драбину й знімати… «Пальцем не рушив, тільки шлякував» (казав: «Мене колись шляк трафить через ту дитину…»). Коли школяркою просилася в кіно, то бабця не пускала, а дідо дозволяв: «Ходити можна всюди, але, раз побувши десь, подумай, чи варто йти туди вдруге».


У садибі були красені-дуби; він любив сидіти під ними й читати газети. Дідо високий, а лавка низенька: робив її майстер-горбун, який на зауваження, що не таке виходить, уперто відповідав: «Ні, пане Пеленський, якраз добре». І сам показував, як то зручно на тій лавці сидіти. Це стало примовкою в Комарні: «Якраз добре!»
…Мала Оля дуже любила звірів і птахів, усе живе. Був у неї свій квітник. «Щовечора носила з криниці 18 відер води… Але тато мене розумів — скільки не було роботи, а все привезе мені землі на квіти… Яка то краса — вранці вийдеш, а вони в росі… А братки — один туди, другий сюди… ті мордочки до сонця повідвертають… Мені все здавалося, що то живі істоти… Вранці підійду, подивлюся, і мені здається, що вони мене відчувають… Була би-м молода, йшла б у відділ плекання квітів. Ніщо так не люблю, як плекати квіти…» Одна курка крщвала (припадала на лапу), — то Оля її дуже жаліла, доглядала, і та курка несла яйця тільки в неї на колінах — у поділ. Як прийде час — кудкудаче і шукає Олю… Товаришувала з кіньми, коровами, собаками. Була улюблена корова, вони дружили. Корова опускала голову, Оля брала її за роги, і та підсаджувала собі на спину — возила… Дивна дружба кота й корови: кіт спав у корови на спині… «Так вона мені трагічно пішла — досі не можу згадувати» (впала в глибоку яму, зламала хребет, довелося дорізати). Потім була ще одна корова, її продали, а вона втекла, повернулася — і ні до кого, тільки до неї: шукати оборони. «Які ж вони прив’язані до людей, як хочуть ласки, які вдячні», — каже Ольга Іванівна.


А був випадок, коли могла статися біда. У дуплах дубів, що на подвір’ї, жили сови. З одного дупла випало совеня. А трирічна Оля йшла, побачила, нагнулася, щоб узяти. Мати-сова, хоч і сліпа вдень, кинулася, вп’ялася кігтями в платтячко. На крик прибіг тато, ледве одізволив.


«Я дуже люблю гуляти у вітер, хурделицю, дощ… Як була мала, все любила вишмигнутися з хати в дощ, грозу… Десь під дубом або в куточку стайні присяду й дивлюся… І боялася дуже, а все одно… Мама знала і сварила мене за то… А в нас тоді сорок два дуба росло — таких, як оцей один, що лишився під хатою… Як вони шуміли… А на стріху сховаєшся — як гіллям били… А громи б’ють…»


І ще: «Я була дуже лісова… Сама ходила в ліс… Тільки двічі злякалася». Одного разу як сусіда сховався в кущах і налякав, а другого — через божевільного. Син багатого комарнянського єврея був на науці у Львові і схибнувся розумом. Батько його дуже любив і все робив, щоб вилікувати. Купив йому коня, той їздив лісом. І от одного разу він стрівся малій Олі в лісі. З коня навів на неї лорнет, а вона не знала, що то таке, і дуже перестрашилася…
(Спогади зринають несподівано — якесь враження, якесь слово раптом вихоплюють з пам’яті щось далеке… Ось читає Ольга Іванівна Марка Черемшину — «Чічку»… «То мені нагадує… У нас у Комарні все було їде лемко — малим коником і сам малий, нещасний — і гукає: «Гриби!», «Афини!» (чорниці)… То мама все міняла на збіжжя… Бідні вони були… Отакий низенький овес у них родив — більше нічого… І не знали вони ремесла, як гуцули… Але я любила той край і тих людей: дуже щирі, чесні… В мене була сестра двоюрідна — Оля Пеленська (Ліщинська), старша. Їздила відпочивати на Лемківщину, в Ртзлуч, і мене брала. Я була така її вихованиця… Вона все мене звала: «Ти моє Олєтко»… Це від неї я все взяла — любов до вишивання, до в’язання… Вона писала в журналах… Скінчила сільськогосподарську школу в Німеччині… Все мене вчила: як готувати, як на стіл подавати… Війна всіх нас розкидала...)


…Багато розчулених спогадів про свята, насамперед Різдво та Великдень. На cвятвечір: «В хаті під скатертиною солома, в куті — «дід» (великий околіт жита), посередині — ялинка». «На підлозі солома, тато стелив кожуха під ялинкою, ми лягали, і він розказував…» І пізніше: «Я найбільше любила, як діти з села приходили… Таке змерзле, засмаркане, ще співати не вміє… такі то дорогі були ті копійки… І знаходилися такі безвстидні, що відпукували (як господар не хоче, щоб йому колядували, він стукає у шибку — «відпукує»). Якось Івась (брат, якого вбив кінь, — про це далі) наколядував жменьку монет і, вертаючись, упав, і впали йому з кулачка всі дрібнячки… Як він плакав… Пропонували йому більше — «не хочу!» — тільки свої хотів знайти. Мусив тато взяти лямпівку й піти шукати в снігу…» «На Великдень паски пекли — великі. У тій печі, що в стайні. Одного разу спекли таку, що не могли вийняти, довелося розвалити верх печі… Коли пекли паски, то дітей виганяли надвір, бо мало бути тихо і спокійно, щоб не зрушити форму… Святили під нашим дубом… О 6-й ранку збиралася вся Ртзливка (назва вулиці. — Авт.), ставали в два ряди. Тато запрягав коней у «фіакра» і їхав по священика… Гірше, як дощило, — люди не стоятимуть під дощем, доводилося запрошувати до хати, хоч там уже й було прибрано до свята… Та то мало коли — чогось усе була гарна погода, тепла…


Паску кожна господиня старалася спекти, як не виходила — ще раз пекла. Ще й тому, що був один збитошник — стрийко Андрій Ленець, — все обходив паски і насміхався, як у котрої господині що не так. Бувало, якась жінка каже: «Вже б і не пекла вдруге, так Ленця боюсь…» …Потім — Поливаний понеділок. Всі обливалися, особливо хлопці й дівчата. Всі стіни пообливані… Пам’ятаю, ми ще спали, забіг Маркіян і ціле відро води на нас із чоловіком вилив… І на роботі обливалися. А раз ми із Мімою (двоюрідною сестрою) понадягали нові суконки і пішли на шпацір. Дома й казали: не надягайте, бо обіллють. Ми не послухалися. Так нас так обілляли, що довелося вертатися до Міми перевдягатися в старе. Сварили нас тоді… Бувало, дівчину могли і гноївкою облити — як хтось мав на неї зло. А як симпатизував хлопець — міг кольонською водою…


Ще була така забава — відбирання писанок. То вже трохи з кокетерією: дівчата зав’язували в хустку дві-три писанки й тікали від хлопців, ховали писанки то в рукав, то за пазуху, а хлопці ловили, шукали, намагалися відібрати… А в Городенці інший був звичай — звідки він узявся? — сходилися на гойдалки і гойдалися… Бували й каліцтва — то вже від розбуялих… Під церквою «стріляли» — за кожним реченням під час відправи. Хлопці робили з того забаву. Теж бували каліцтва. Добре, що то заборонили…
А найбільше любили гагілки. Боже, які ми багаті в пісні! Були й свої гагілки, комарнянські. Доктор Бариляк збирав гагілки, друкував, розучував з дівчатами. Усе то — поза роботою, сам… Усе тоді так робилося… І молодь тяглася, бо знала: якщо такі люди роблять це для свого задоволення, то воно того варте…»


…Свята — святами, «розривки» — розривками, а в дітей були ще й свої обов’язки — пасти корів, по господарству. Тут розраду давали інші забави, рятувала дитяча вигадливість. Це особливий «жанр» — «забави з пасовиська». Скажімо, така: «Шури-бури, в коці дзюри!» Навесні виводили пасти корів — поки ще не було громадського пастуха. Корови з зими люблять, щоб їх чесали — позаростали. У кожної дитини в руках згрббло; чешеш, чешеш — назбираєш шерсті і катаєш-катаєш у кульку. Потім з цієї шерсті робили м’яч і грали: кожен поробить коло себе в землі ямочки, потім один намагається загнати в ті ямочки м’яча, а всі — йому; коли м’яч опиняється поблизу ямочки, — кричать: «Шури-бури, в коці дзюри!» А «Масло» — гра вдвох, попарно. Кожен набирав у рота повітря, кричав: «А-а-а!» — поки вистачало духу, і за цей час намагався здерти якомога більше дерну на «території» сусіда. А потім один накривав своїм дерном ямку другого — і навпаки. Кому бракувало, той програвав. Отже, кожен старався більше набрати повітря, щоб довше кричати…
«А які смачні були паски в лісі! Вдома такі смачні не були…»


…Низка оповідок пов’язана із священиками — адже то були найпомітніші особи в тодішньому житті, і вони запам’яталися. Після легендарного Петрика, будівника церкви й читальні, поляки поставили москвофіла Кліша. «Комарно з ним не жило». Але з його дітей один син, Ізя (Ісидор), став українським націоналістом. Вивчився на лікаря, жив окремо від своєї родини, про решту Клішів казав: «кацапське гніздо». Його любили як лікаря. «То не був лікар-здирач, грошей брав тільки щоб прожити… а як бачив, що бідний, лікував так…» Любив дітей: «Ти, знайдуху!» — завжди мав для них цукерки, і вони за ним бігали… (1944 року емігрував до Німеччини, а потім до США).


Отець Василіан теж любив бавитися з дітьми. «Це мені ртзривка, відпочинок, відвертання думок», — казав.
Інший священик — рибалка, дивак. Було зберуться в неділю до церкви — панотця немає. Вже знають, де його шукати: на річці, рибу ловить, забув, що неділя… Ведуть… Зараз піде переодягатися — і на казання… Його син теж був священиком. Дітей у них було багато, жили бідно («Тоді священик — не те, що тепер»). Збирав трави, займався лікуванням. Це йому (синові) добре пригодилося за радянської влади: коли відмовився перейти на православ’я — звільнили, і він заробляв лікуванням. Навіть патент дістав.
Дівчиськом трапилося танцювати з польським ксьондзом. То була пригода! Школярі захоплювалися танцями, влаштовували вечори танців. Наймоднішим (і найбурхливішим, найпікантнішим) був танець (полька) під грайливою назвою «Мамуля, мамуля, цибуля станяла» (подешевшала). На вечорі був ксьондз (католицький, в целібаті) — в усьому облаченні. Ольга з ним танцювала — в легенькій сукні, голі руки, — як йому було тяжко, але відтанцював усе сповна.


Був інший ксьондз — «дуже набожний»; вечорами, коли дівчата проходили повз церкву (католицьку) гуляти, він ходив круг церкви й голосно читав молитви, але одним оком зирив — хто з ким і куди йде. Одного разу Ольга збирала суниці в лісі й зустріла його там. Він був без сутани (зняв, бо було жарко), в штанях і білій суконці. Думав, що вона його не знає, почав говорити досить грайливо. Ольга відповідала, а потім пішла собі додому. Коли це через деякий час вертається він з лісу, вже в сутані; проходить повз їхній двір, і тато, з яким вони були знайомі, кличе його посидіти під дубом. А потім кличе Ольгу, щоб подала холодної води з малиною. Ольга виходить — ксьондз замішався… Тато: «Це моя дочка»…


«Пан з Варшави». Приїхав фіакром — «старий кавалер» — до «отця N.», в якого було двоє дочок… На вечірці побачив Ольгу й забув про тих дочок. «Аннунця (сестра) виглядає з дверей: «Ой, наша Ользюня… Та він тільки з нашою Ользюньою танцює…» А «пан» був старий, і Ольга з дівчатами тільки сміялися з нього («які дурні чоловіки!»). А він після кожного вечора одвозить їх фіакром додому, — хоч були жнива, й «отцеві N.» так треба було коней!


Тим часом з’явилися «фіфакъ з Риму» (студенти, які навчалися в Римі, — приїхали на канікули): «чорна шапочка, ціпок…». Запрошують на танці в сусіднє село. Але Ольга знає, що тато її не пустить (коли вони в саду прогулюються, тато тільки під ніс собі: «Хм…», — то найвищий осуд). Що робити? Вирішили: хай запросить «пан з Варшави» — тато з ним пустить. А там уже… Так і зробили. «Пан з Варшави» одвіз їх фіакром, там вони досхочу танцювали з «фіфаками», а «пан» сидів усю ніч у кутку… («Дурний — був би собі поїхав, хай би ми самі тоді добиралися серед ночі за сімнадцять кілометрів! Ішли б по піску, в довгих суконках…»). Але він витримав марку благородства, одвіз їх додому. А потім прислав із лакеєм листа татові: мовляв, він усе зрозумів ще там, але «я обіцяв панові Пеленському — я свого слова дотримав» (привіз дівчат назад). Більше того, він розуміє Ольгу, не осуджує її — відносить її вчинок на кант молодості… і ладен простити й ніколи їй того не нагадувати, якщо вона погодиться підтримувати з ним стосунки… Хай тато з нею поговорить і за неї відповість… А як ні — то хай ніякої відповіді не буде, він зрозуміє… Тато дав почитати листа Ользі, посміхнувся, вийшов і сказав лакеєві: «Відповіді не буде».

ДЕЯКІ ЕПІЗОДИ З ПОЛІТИЧНОГО ПОБУТУ

…За «австрійських» і «польських» часів під час виборів до парламенту чи сойму часто виникали бійки, — переважно в корчмах, що були своєрідними політичними клубами. Одного разу приїхав адвокат Евклінський, який «тягнув за поляками», і почав агітувати селян, щоб голосували за нього. Поїв їх, вони ж пити пили, але так напосілися на нього, що злякався: битимуть! Відкупився, давши годинника, щоб пропили, а сам сховався на стриху (горищі) корчми. Корчмар зазвичай питає: «На чию конту будете пити?» (Тобто: за чий рахунок?). Ті відповідають: «На конту того, що на стриху». Той злякався: думав, про дідька (чорта) говорять…
Тета Гандзя (сестра О.І.), пам’ятлива на різні вірші й віршики, пригадувала таке з тодішнього передвиборного «піару»:

А вибури щойно видко.
Прийде Буксбан Оберлидко
З своїм сином носатим
Евклінського обирати…
А Міхельчик наш бідненький,
Запомоги він бажає,
До вибурів він ся пхає…

…Одного українця-селянина судили за бунтарство. Суддя запитує: «Чого ви хочете?» Він: «Я голодний правди». Так його і прозвали: голодний правди. І діти, й онуки його — «Голодні»…


Озивалися й ширші міжнародні події. Чимало молоді з Комарна було в січових стрільцях, в УГА, брало участь в обороні ЗУНР від польської армії Галлера, а вже в кінці 30-х вирушало на захист Закарпатської України. Ці пізніші події Ольга Іванівна вже добре пам’ятала, сама бачила. «Це було, як Волошин проголосив Закарпатську Україну… З Комарна хлопці теж пішли… і не вернулися… Стрій (вояків-добровольців) прийшов до церкви, проспівали: «Боже, єдиний, великий, нам Україну храни…» Люди плакали… Вже було тривожно — перед війною…»
…Був у Комарні чоловічок, якого звали: «Бєньдзєвуйна» (бо все казав: «Бєньдзє вуйна» — «буде війна»).
…Розповідь про одного з материних двоюрідних братів (вуйків О.І.). Очолював «Просвіту». Здоров’ям був слабкий… Але все віддавав «Просвіті», був запальним агітатором… Мати: «Я все так боюся, як ти виходиш на трибуну… Ти такий худенький… І звідки в тебе такий голос видобувається?» Був негарний, рудий. Утька (Христя, дочка) відрізняла його від інших — на краще: все раділа, як він приходив, цмокала язиком. А він дивувався: знав, що негарний… Жив через четверту хату. Утька бігала до нього — а дати було нічого, жив бідно, хіба окраєць хліба, яйце. То Утька вже взнала і, як приходила, — зразу до курника і язиком цмокає…


…Старший брат Ольги Іванівни Михайло («Михась») — адвокат; був «лівих поглядів» (комуніст), захищав бідних, працював у «Сільробі» (комуністична організація і однойменна газета). «Як приїздив, ми з ним ішли до лісу й говорили… Все мали багато що до розмови… Не хотів, щоб я виходила заміж за Влодка — той був націоналістичних поглядів… Руки один одному не подавали… Але коли я вийшла заміж — приїхав, зайшов. Влодко дивився: як він поведеться. А він підійшов, усміхнувся, подав руку: «Тепер ми близька родина»… І потім, як приїздив, усе було мирно, але Влодко при ньому був тихий… З ним боялися сперечатися. N., посол УНДО, казав: «Не хочу, він мене поб’є» (в суперечці)… Якби він був живий, моя доля інакше б склалася…», — і на Сибір, мовляв, не потрапила б. Хоча хтозна: адже восени 1939 року він побачив таке, з чим не погодився, і вийшов зі складу ревкому. Навесні 1941-го помер від тифу у віці 36 років… Не знати, що було б далі.


…Скільки в роду було безглуздих своєю несподіваністю смертей! Ще одного брата, Івася, убив копитом кінь, коли йому було 13 років. Сталося це давно (Ольга — наймолодша), але спогад про це виникав у різних контекстах. Наприклад. «З цього килимка зробимо завісу на двері… — Та шкода… — Він уже старий… все одно… Треба його збутися: це від (…), подарунок попа… Мій тато все казав: від попа подарунків не можна брати, від них лихо… І так і вийшло: подарував піп коня — і той кінь убив Івася…»


…Чоловік тети Зосі (сестри Ольги Іванівни), столяр, теж, як і Михась, був комуністом. Мали шестеро дітей. Вночі забігли «з лісу» — і вбили його на очах дітей. Люди були вражені, обурені безглуздою жорстокістю, але дивно: навіть це не відхилило від загальної прихильності до «партизанки». Мабуть, тому, що перед цим довелося пережити страшніше — від самих «визволителів»… (Про деякі з цих епізодів — далі).
Коли прийшли «совіти», дехто з сусідів глузливо-вороже казав: «Ну, тепер ви будете жити…» (мовляв, ваші прийшли). Але вийшло інакше. «Ждали ми комуни, а не та прийшла», — висновок одного з місцевих «лівих», — втім, це ще 1939-го року.


Перший конфлікт з радянською владою у тети Зосі виник у перші ж дні приходу радянської армії восени 1944-го. В господарстві був кінь, і знаючи, що це перший об’єкт інтересу всякого наступаючого війська, сім’я тримала коня в хаті. Але бійці почули іржання, і хоч як тетя Зося боронила свого трудівника, його забрали й повели з собою. А вона йшла слідом і сварилася, голосила, просила: як їй дітей годувати без чоловіка, без коня… Під’їхав командир, спитав: а де чоловік? — «Українські партизани забили». — «Так не кажіть, — поправив командир. — Кажіть: бандити». Але коня наказав віддати. Коли тета Зося верталася з конем, уся Ртзливка дивилася й дивувалася: не вірили, як вона йшла за конем, що з того щось вийде…


Другий конфлікт був серйозніший. Пеленські-батьки виїхали (була невдала спроба податися на Захід, потім вернулися — про це далі), а в хаті лишилася служниця. Ніхто не знав, що до неї ходив хлопець «з лісу». Але одного дня на подвір’я до Пеленських прийшли кілька бійців копати картоплю. А якраз трапився цей «лісовик». Вони його затримали, допитували, повели в комендатуру. Дорогою він вихопив револьвера, якого вони при обшуку не помітили, поранив одного охоронця, злякав другого і втік лісом…

Минув день-другий, і служниця, яка тепер боялася заходити до хати Пеленських, попросила тету Зосю піти туди й забрати її документи (не то паспорт, не то метрику). Тета Зося пішла, знайшла, і вже як виходила, на неї накинулися: виявляється, там була засідка. Повели до комендатури, допитували, особливо ж розпитували про синів. Один — Миросько — був у радянській армії, а другий, Олекса, втік «до лісу». (З розповіді вже Мироська: як їх забирали до армії, Олекса надумав тікати «до лісу». Миросько його відраджував: «Ти ж бачив їх, вони нашого тата вбили». Та той не послухався, втік «до лісу» і тільки вже пізніше зголосився на амністію). Певно, «органи» мали якусь інформацію чи про щось здогадувалися, бо їх дуже цікавив цей другий брат, Олекса. Але разом з Мироськом в армії був інший Олекса — сусід, і в листах Миросько згадував про того Олексу, а виходило — що ніби про брата. Це й допомогло теті Зосі. На всі запитання вона відповідала, що обидва брати в армії. Але той, що допитував, теж хитрий: говорить-говорить про одне, наче всьому вірить, і раптом: «А яка зброя у вашого Олекси?». Або: «А як він одягнений?». Тету Зосю так просто не спіймаєш: «Та я не можу того знати, про то вони не пишуть». — «А чого він сам не пише, а пише брат?» — «Та він не дуже вміє писати.» — і т.д. А обшукувала її жінка, «дуже сувора». Все погрожувала: таку розстріляти — і край. Тета Зося: «На кого ж діти залишаться?» — «А начерта нам твои дети!»
…Все ж таки випустили.


Та не всіх так випускали. «Недалеко од нас жила вдова… П’ятеро дітей малих… Вона цілий день у полі, а діти самі. І я там. І їла там. Прийдуть за мною з дому, а я кажу: я ще не вечеряла. Повечеряю, тоді йду. Вона жила не бідно: сад, дві корови. А хліб у неї був найсмачніший на всю Рузливку… Цукром трохи притрусив — таке здавалося смачне!.. Дві черешні великі, коло них ми товклися, дві груші — було що з хлібом їсти… Не знали тоді, яка доля жде…
Двох синів — уже були старші — зразу, в тридцять дев’ятому, забрали визволителі, як тільки прийшли: видно, були в їхніх списках. Дві дочки були в «Соколі» — встигли втекти… А вже як почалася війна і відступали, всю інтелігенцію з Комарна забрали. Це по всій Галичині було… Чоловік тридцять запакували в комендатурі, коло церкви. І її — як матір — за дочок. Убивали, а її змушували прибирати, витирати кров… Певна була, що на закінчення — і її. Але чи то їхній кат утомився, чи що — відчинив двері: йди! Вона кинулася як божевільна… Був ранній ранок, перестріла її Гандзя: «Чого біжиш? А де інші?» Відповіла: «Хто не побіг, той уже не побіжить». Додому не пішла, сховалася в стогу сіна, аж поки її там знайшли. Довго лікувалася, поки одужала…


…Скільки жахливих трагедій пройшло цією землею… Що пережили жінки й матері… Ось мати, син якої загинув «у лісі». Взяла корівчину й клуночок, пішла в ліс, жила в окопі. Людям пояснювала: син наказав їй ждати — ось-ось вернеться… Як божевільну, її не чіпали. Міськрада пропонувала їй квартиру, вона відмовилася. Потім їй почало ввижатися, що син до неї приходить, вона «говорила» з ним тощо…


А ось тета Аннунця, двоюрідна сестра Ольги Іванівни, відтоді, як загинув син (їй показали тільки його закривавлену сорочку, яку вона й розпізнала), — ніколи ніде й слова про нього не сказала і не була на жодному похороні, хоч би й близьких людей… Якось ми заїздили з Ольгою Іванівною в Богородчани, де вона жила. Моторошна пустка: крім неї, тут жили ще хіба щурі. (Ольга Іванівна розказувала, що колись приїхала до неї провідати, стала помагати перебирати постіль, а звідти вискочила миша — жила там). Звичайно, ніякої пенсії вона не одержувала: адже син — «бандера». Уявляю, як почувалися самотні матері «проклятих»…


…У Кліцку (село коло Комарна) був давній громадський діяч, який «мав повагу серед людей», «лівий» (комуніст?), депутат міськради. Переконав одного хлопця «з лісу» піти з повинною — по амністії. Сам привів його до комендатури. Комендант поговорив, схвалив… А тоді: «Ну, то ви йдіть, а цей хлопець хай ще залишиться, я з ним побалакаю». А депутат: «Е, ні, я з ним прийшов, я з ним і піду!». І комендант зрозумів, що мусить усе-таки дотримуватися букви Закону про амністію. І відпустив обох…


…Розповідали про бандерівця Н., який пішов на службу в МДБ і знущався з людей. Одягав бандерівську форму, заходив до хати і: «Слава Україні!» Мусилося відповідати: «Героям слава!» А він тоді знімає ременя й починає бити… Ніколи не їздив двічі однією й тією самою дорогою, не вертався тією, якою приїхав, знав, що за ним полюють. Але все одно скінчив погано: чи то вбили, чи до тюрми потрапив… Ні слуху, ні духу…
…Ще один місцевий переказ. Під час якоїсь збройної сутички один із упівців до останнього відстрілювався, прикриваючи відступ товаришів. Зрештою його застрелили. Якийсь молодий боєць підбіг і став «купати» (бити ногою) вбитого. А начальник Комарнівського МДБ Грачов нібито зупинив його, сказавши: «Ти його не штурхай, а вчися в нього… роби так, як він: він собою товаришів заступив». Може, легенда, але промовиста…

У ДОВОЄННОМУ ЛЬВОВІ

Року 1928 тато привіз Ольгу до Львова — в 4-й клас приватної української гімназії сестер-василіянок. Директором її був Василь Щурат, відомий український діяч, учений-літературознавець, поет. Нічого того дівчина не знала. «Знала тільки, що то якийсь поважний пан, якому треба поцілувати руку. Але він не дався і пояснив: «Панєнка ніколи не повинна цілувати руку мужчині». І потім усе вщеплював, щоб вимагали поваги від мужчин. Сам знав усіх гімназисток, звертався на «Ви» і, зустрічаючи на вулиці, знімав капелюх і низько вклонявся...
В гімназії часто провадилися літературні вечори, на них Щурат розповідав про Шевченка, Франка… Але в залі стояв галас, гімназистки його не боялися і довго не заспокоювалися. Аж поки виходила Степанія Дашкевичева (уславлена з часів січових стрільців), якої всі боялися: гляне в один бік, гляне в другий — усі затихли. До Щурата: «Мужчини, мужчини, чого ви варті!» Тоді Щурат уже оповідає…


Був дуже ліберальний у ставленні до учнів, боронив їх від дисциплінарних кар. Учні намалювали карикатуру на одного вчителя, який дуже їм допікав («справжній бельфра» — ?), його називали «катапулька». Був високий, худий, завжди у капелюсі і з парасолею. Намалювали його: з величезною парасолею йде за власним гробом. Повісили на дошці — без підпису, але схожий. Він зірвав і зразу побіг до Щурата: проти нього, мовляв, якась змова, чи не замах готується. Прийшли до класу Щурат і Дашкевичева. Щуратові вуса дрижать від сміху, але намагається говорити «суворим тоном», «забрали» карикатуру — нібито для слідства, а насправді щоб посміятися досхочу й іншим показати…


Щуратові було років п’ятдесят, мав пещені вусики. «Ми тоді ще застановлялися над ним… Обговорювали між собою… Він пише антирелігійні вірші… І в той же час щонеділі гімназія йде на службу Божу — він веде. І в церкві — є така золота підставка, яку дають тільки дуже поважним особам, — він як підходить, йому священик дає, він цілує, перехреститься, тоді вже служба починається… А взагалі він був директором pro forma, почесним... а урядувала закінниця (черниця) — єврейка-вихрестка, на кошти якої і утримувалася гімназія (вона їздила до Америки, збирала гроші). «Взагалі закінниці були різних націй: класичні мови викладала болгарка, хатнє господарство — німкеня…»
Василь Щурат і Кирило Студинський в Радянській Україні були обрані академіками. Одержували з України гроші, за які Щурат «любив випити», — була й така за ним слава. (На початку 30-х років, у розпал боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», і Щурата, і Студинського «вичищено» з Академії наук під викривальні фанфари, але 1939-го, коли треба було продемонструвати братерське визволення Західної України, — їх урочисто відновлено в академіках, запрошувано до Києва тощо. А Студинський навіть міг дозволити собі звертатися до Сталіна в обороні гімназистів та школярів, арештованих за «націоналізм». — Авт.).
…Під час німецької окупації Львова фашисти розстріляли сина Щурата Миколу, але його самого не чіпали.
…Труш після повернення з Єгипту дуже бідував. Щоб дати йому змогу щось заробити, по школах влаштовували розповіді про Єгипет, збираючи серед школярів по 20-30 grosz’ів… Був такий вечір і в них…

На початку 30-х років гімназія пережила тривожні часи. Під час «пацифікації» її кілька разів приходили громити екстремні патріоти. Гімназисти ховалися в підвали, а Щурат розчиняв вікна (бо кидали камені й били шибки). Радив відрізати нашивки на рукавах, де був номер гімназії. Коло «академічного дому», де жили українські студенти, були справжні бійки.
…Відкривали пам’ятник Франкові на Личаківському цвинтарі (1932 року? — точно не пам’ятає). Учням було заборонено брати участь. Наказа (польської освітньої адміністрації?) прочитав сам Щурат. Але учні, як завжди в таких випадках, самі організовувалися: домовлялися, яка гімназія на якій вулиці приєднається до походу. (Так само організовано уникали, наприклад, ходити в церкву в день народження Пілсудського, порушуючи ритуал). «Тоді була солідарність…» На відкритті пам’ятника вперше почула «Каменярів» Людкевича…
Подією був і похорон директора української гімназі (іншої) Кукурудза. «Процесія від Юра до Личакова — і всі з українських церков приєднуються… Пісні…

У дві пари несуть мари —
Доборовся ти, мій сину…


ЩЕ ДЕЩО З ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ КОЛІЗІЙ

На побутовому рівні комарнянці жили з поляками мирно, каже Ольга Іванівна. Але в їхні стосунки щоразу втручалася політика. То українську школу польська влада заборонить, то почнуть звільняти з установ українців. Найбільше отруювала стосунки так звана «пацифікація» — приборкання, мовляв, бунтівних українців. Усі говорили про те, як покарали письменницю Іванну Блажкевичеву — прилюдно дали 50 буків, а потім струїли двох дітей. (Це останнє — швидше за все, легенда: підтверджень у документальній літературі мені не траплялося; але коли й легенда, то характерна для атмосфери того часу.) У Комарні якихось великих ексцесів не було, але страх перед пацифікацією набирав часом трагікомічних форм. Якось сусід, згадує Ольга Іванівна, посадовив троє дерев, а мама не зауважила. Вночі виглянула, і їй здалося, що то йдуть троє польських жолнєжів. Підняла всіх, повідомила сусідів, і вся вулиця втекла в ліс, сиділи всю ніч до ранку. А коли з’ясували, в чім річ, уся Рузливка сміялася…
Дошкуляла парцеляція земель — на користь польських поселенців. «Потоцькі переселили сюди ціле село з Поморщини… Тих переселенців українці не сприймали. І діти ворогували… Якось учителі-поляки вели своїх дітей через Рузливку з хорунгевками (прапорцями) на якесь свято, а наші діти з городів закидали їх грудками. Ті порозбігалися, а наші хлопці похапали ті хорунгевки й подерли. Батьків викликали до поліції…
Одного разу вчитель спіймав Олю прямо на вулиці: «Отченаш знаш?» — «Я знаю Вітченаш…» Поскаржився татові (його поляки знали). Той: добре, поговорю з дитиною. А сам, звичайно, тільки посміявся…


…Прийшов якийсь дрібний польський чиновник до хати — тата не було вдома, тільки мама. Каже, наче несплачений якийсь податок. А вони, як хто не сплатив податок, приходили і забирали щось із хати — то вважалось як ганьба. Мама каже: я не знаю нічого про той податок, то не моя справа. А він тоді з тим, що забере годинник — на стіні висів такий старий годинник. А мама згарячу: «Шляк би трафив таке життя!» — «О-о!» — То він сів і протокола склав: сказала «Шляк би трафив Польщу». Поважно йшов через усю Рузливку, несучи під пахвою годинника. А всі дивилися: «У Пеленських конфіската!» Повернувся тато, вислухав новину, засміявся: «Нічого, він сам принесе». А тато був у добрих стосунках із польським бургомістром, пішов до гміни, там тата шанували… Другого дня той самий чиновник приніс годинника, ще й пробачення просив…


…Про вуйка Н. (не записав імені, а тепер не пригадаю). «Він такі красиві чисті ноги мав — як роззується… І все вранці ходив босий садом. Казав: нічого так не помагає на ноги — і від мозолів, і від усього, — як ранкова роса. А ходив тільки в полотняній сорочці, нічого більше не узнавав… Був священиком у великому селі… дуже очитаний… Там багато дітей ходило до школи… Так скільки він там був священиком — тридцять літ, — у тому селі не було жодної судової справи (ніхто ніколи не йшов до польського суду — тільки до нього йшли). Польська влада засудила його до в’язниці. Він переховувався, селяни ховали. Одного разу читав у церкві проповідь, а тут поліція. Так селяни зразу обступили… якось зробили, що один селянин дав йому в своє перебратися, — і він зник. І як мати померла — на похорон теж приходив перебраний селянином. І от доля: так не любив поляків, а похований у Польщі, нагло помер на серце під час німецької окупації. І брат же міг перевезти, мав вплив, був посол до польського сейму, та поки збирався, і сам помер, теж на серце, і теж у Любліні похований…»


— Але що — тоді так легко було дурити поліцію? — дивуюся я (маємо вже наш, інакший досвід).
— Ти не уявляєш, яка вона була дурна, та польська поліція… З неї всі сміялися… Раз до сусідів прийшли — арештовувати сина-студента. А він каже: дайте поголитися. Гаразд. А у дворі росла висока кукурудза. Він виніс миску у двір, поставив коло кукурудзи, миється, намилюється — довго. А вони, двоє поліцаїв, стоять коло нього. Він ту миску піднімає і їм в обличчя бух! — мильною водою. Поки вони отямилися та очі протерли, — а вже тільки шелест у кукурудзі. Тоді вся вулиця з них сміялася…


…Інший спогад — не такий потішний. «Пам’ятаю, ще мала була. Сусідська старша дівчина, студентка, дістала направлення вчителькою на «кріси». І вийшла заміж за хлопця-поляка. На канікули приїхали, пішли на забаву — молодь наша збиралася, танцювала… Вони прийшли — зразу музика перестала грати. Хоч тут і поліція польська була, але не втручалася. Крики: «Ганьба, ганьба!» Мусили йти геть. І тоді знову музика, знову танці…»
Але бувало й інше. Якась польська графиня приїздила на літо в своє село коло Комарна і там прижила від коваля-українця доньку Марисю. Потім приїздила на село з донькою, і та бавилася з сільськими дітьми. А коли виросла — навчалася в Парижі, а влітку приїздила на село і навіть трохи поралася по господарству: «була демократичною».
Інша історія. Двоюрідний брат Ананій з Калимонів працював на Волині в садах якоїсь польської графині. В неї була єдина дочка — глухоніма. «Дуже мучилася її долею, і це трохи вбавляло їй пихи». Їй здалося, що дочка закохана в Ананія, і нібито він небайдужий. (А він просто співчував дівчині й був до неї уважний). Запропонувала вуйкові Ананію одружитися з дочкою, а вона перепише на нього весь маєток. Ананій не захотів, хоч по-людському співчував і тій дівчині, і самій графині. Тоді вона відмовила йому в роботі. Після 1939 року маєток відібрали, їх переселили в якусь стару халупу; «залишилися без жадних середників до життя»; графиня померла. Глухоніму хотіли віддати до притулку, але не дала її нянька — забрала з собою. Живучи у великих злиднях, працюючи одна, вона утримувала нещасну, яку до того ж і паралізувало.

Тим часом Ананій, після різних емігрантських пригод, потрапив до США і, вже «укріпившись» там, через товариша листовно поцікавився долею дівчини, попросив поїхати на Волинь, пересвідчитися… Той поїхав, побачив, написав, у яких страшних злиднях вони живуть. І вуйко Ананій став слати їм посилки. «Не можуть йому передякувати — так змінив їхнє життя… Я йому так казала: «Це ти добре робиш, Ананію». А він: «Вони не йдуть мені з голови…» (З емігрантської одіссеї Ананія. Спершу потрапив до Австралії, працював на металургійному заводі. Але як садівник хотів найнятися до одного торговця фруктами. Той засумнівався: ви ж, мовляв, працюєте на успішному підприємстві, добре заробляєте, нащо вам? Пояснив: у мене батько був садівник, і я садівник, тому я б хотів… «Гаразд, матиму на увазі, але зараз у мене немає місця, вже взяв людину. Як буде, повідомлю, лишіть адресу». Але того ж вечора сам приїхав, подивився, побалакав — і: «Можете завтра виходити на роботу». Ананія вразила цілковита довіра: в його розпорядженні було все, він відбирав, зважував, обраховував — і ніхто його не контролював… Але потім захотілося до своїх — у Канаду або США, де було багато комарнянців).
…1939 рік, осінь. Веселі жінки верталися з гостей у Рузливку, вночі. Якась чудасія — цілу ніч з ями в яму падали, а в ямах повно води: був дощ. Аж під ранок дісталися додому, всі заболочені. І що їх найбільше дивувало: знайоме поле, скільки разів і вдень, і вночі тут проходили. А виявилося: Німеччина напала на Польщу, і поляки встигли нарити траншей…


(Оленка повернулася зі школи й розповідає, що в них проводили репетицію евакуації — на випадок надзвичайних подій. Тоді Ольга Іванівна пригадує, як у Польщі перед нападом Німеччини поляки провадили маневри і як то виглядало смішно… «Хлопці краще бавляться в війну, як та т вся компанія… Яка то була штпка, яка забава… А тільки перший раз збомбували — де то все панство ділося…»).
…В перші ж дні після нападу Німеччини польська влада арештувала в Комарні всю українську інтелігенцію. Хотіли відправити в концтабір. «Але то вже все валилося… Тато пішов до бургомістра: «Для чого в останні дні псувати стосунки?» Арештантів розпустили, але ті ще кілька днів переховувалися хто де міг…
Бургомістр добре зробив… Через кілька днів йому довелося вже самому просити сховку — від німців. «Тато сказав: «Тут я хазяїн», — і дозволив йому переховуватися… Та коли через тиждень-два прийшли червоні, його все одно заарештували…
З’явилися втікачі із Західної Польщі. На станцію Бучали (коло Комарна) прибув ешелон з цивільним людом. Німецькі літаки його розбомбили, а потім ще сікли й сікли з кулеметів. Усе Комарно то бачило. На сонці видно було, як падали, виблискуючи, бомби. Ольгу повітряною хвилею відкинуло до стінки. Сусідка-дивачка бігала по хатах і переконувала всіх, що треба «від газів» позатулювати вікна мокрими ряднами.
Саме перед війною графиня Лянцкоронська збудувала на свої кошти лазарет. На відкриття приїздила сама урочистим поїздом, у чорному фіакрі. Сказала: «Мєньшусьцє народувє не бєньдзє ту працьуваць». Та коли розбомбили ешелон і з’явилася маса скалічених, — звернулася до чоловіка Ольги Іванівни, Володимира Ленця («Влодка»), вже дипломованого лікаря, і просила допомогти. Обіцяла: як скінчиться війна (перемогою поляків, певна річ), то призначить його головним лікарем…
…Племінник Ольги Іванівни Дорко їхав у полі фірою і зустрів дванадцятеро польських офіцерів. Попросили підвезти. Підвіз. Агітували з собою — вірили в перемогу. Сховалися в «божевільні» — притулку для психічно хворих. Може, не вони одні там переховувалися. Одного дня німці оточили «божевільню» і перестріляли всіх, хто там був…
…І як фінал: «Скільки було поляків і євреїв у Комарні… Скільки тих коней і фаєтонів… Як свято, служба Божа — коло церкви повно… А які пани були — Потоцькі, Лянцкоронські… Де то все поділося?.. А Комарно знов повне, життя іде…».
(Але іншим разом: «Як усе підупало, Іване… Яке було Комарно і яке стало… Яка була свмдомість… які люди були… скільки інтелігенції вийшло… як морально стояло…»).

ЕПІЗОДИ ЄВРЕЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

…«Ми з жидами жили добре, — розказує Ольга Іванівна. — Тато торгував яблуками, мав у Бесарабії склад, мав спільні справи з багатим євреєм Луїзером. Якось прийшла від тата з Бесарабії телеграма, щоб позичили в Луїзера велику суму грошей і вислали. Я пішла до Луїзера, він вислухав і дав гроші без жадного папірця, без оформлення — така була довіра… А я ж — дівчисько, що з мене спитаєш…»
…З розповідей про бідного єврея Мошка. «Був у Розливці як свій». Мав багато дітей. «У хаті в Мошка говорили, як усі (тобто по-українському. — Авт.). Як ми будували хату, троє його синів ходили помагати». Одного разу був з Мошком конфлікт. На якесь свято підлітки скинулися, щоб Мошко дістав їм вина й горілки. Хлопчаки спилися й поснули… Потім батьки забирали й на плечах виносили. «А на Мошка були дуже недобрі, що він таке з дітьми зробив».


Запам’яталося весілля в Мошка. Приїхав рабин. Усе село зійшлося дивитися, на подвір’ї — не повернутися. А збудовано тільки півхати, а пів — лише складено з шуварів, туди й завели рабіна. Так люди, щоб бачити, розбирали шувари. Мошко аж плаче: «Люди добрі, не розбирайте мені хати!» — «Як зараз бачу: студент-юрист, — пізніше знаний адвокат, — виліз на яблуню і мене тягнув, упав, ледве в’язи собі не скрутив…»
Було й таке. Голова кагалу домовився з татом, щоб привести дітей на вицєчку (прогулянку) в його дубняк — на якісь фестини (свято). Але діти-українці кидали грудки, довелося татові «асистувати» весь час прогулянки…
Друга Світова війна для Західної України почалася майже на два роки раніше, ніж для всієї України... «Перший раз німці зайняли Комарно в 1939 році. Були два тижні і відійшли (напевне, згідно з пактом Молотова — Ріббентропа. — Авт.)… Тоді вони були ще інакші. Жидів тільки змушували підмітати вулиці, але не масакрували. Коли німці відійшли, в Комарні створилося ніби самоврядування — народна влада з синьожовтою перев’яззю. Через те багато людей постраждало, коли прийшло радянське військо…
Як установилася радянська влада, євреї підняли голови. Єврейські дівчата поприходили в читальню «Просвіти» в своєму національному вбранні, знімали синьожовті прапори, вішали червоні… Тим також собі зашкодили, бо людям то боліло…»


У 1940 році чоловік Ольги Іванівни роздобув документи на право виїзду до окупованої німцями Польщі («фольксдойче»), і вони виїхали до Холма. Розповідь про це буде далі, а тут — епізод на тему становища євреїв у окупованій Польщі в той час. Їх переслідували, але ще не «ліквідували». «Купувала телятину в однієї єврейки. Та мала довіру до мене, і коли я спитала, де дістає, вона розказала. Виявляється, хоч торгувати їм було заборонено, але в них були свої підпільні крамниці, різниці, пекарні, де пекли добрий смачний хліб, — це ще перші місяці, ще гетто не було. Прийшла я туди — руїни, напіврозвалені хатки, а глибоко в дворі — телятка… Євреї злякалися, як мене побачили. Ну, я їх заспокоїла, сказала, від кого я. Але потім я сама зрозуміла, що сюди ходити небезпечно: може бути облава… У них навіть підпільний ресторан був, ми туди ходили. Досить моторошно: навколо руїни, заходиш у зруйновану хату, а там — хід у великий підвал. Порожньо, тільки столи й стільці, але сідаєш і що попросиш — усе дають… Потім зробили гетто. А пізніше їх усіх погнали в Грубешів, і там усе скінчилося…»

Коли німці прийшли вдруге, «жидівський кагал звернувся до тата з проханням узяти на переховання їхні скарби з біжниці (молільні). Тато відмовився: «Це війна. Я не певен, чи збережу і чи зможу вам повернути. Якби був певен, що поверну, — взяв би…» А наш тато все казав: «Діти, одне запам’ятайте: у війну ані дрібки чужої не візьміть. І про одне Бога моліть: щоб війну пережити хоч у одній сорочці». (Коли тато помер, на похороні — Марійка писала, бо я тоді на Сибіру була, — хтось виступив і сказав: «Сьогодні Комарно ховає останнього господаря»)».
«Вони (євреї) були дуже наївні. Вже ж було багато втікачів — з Німеччини, Польщі — розповідали, що твориться. А вони все не вірили… Один інтелігент, адвокат часто бував у нас — грали у преферанс. Коли прийшли німці, син його (був десь у дев’ятому класі) питає: «Тату, чи правда, що німці нас винищать?» А він: «Як Ієгова надумав, так і буде».
В Комарні були багаті євреї — міліонери. Один був визискувач — давав гроші під дуже великі проценти. А як почали німці до них уже добиратися, приходить він до Кугута (селянин, з якого він колись збиткувався), нещасний, з дочкою, такою, як тоді Христя була, — а ми саме посходилися до Кугута, бо він гнав мед, — і: «Пане Кугуте, дайте щось з’їсти». Нам усім, і татові, і Кугутові, так було ніяково. Кугут дав нам, дітям, вощину з медом, то та дівчина так жадібно їла … Потім дав усім із собою…
…Мошко прийшов до тата просити поради: що робити. «Що ж я тобі, Мошко, можу порадити, як такий страшний час настав?»


…Спершу люди не думали, що так буде грізно. Німці як прийшли, то примушували євреїв надівати пов’язки й підмітати вулиці. Люди думали, що цим і обмежиться. Може, не даватимуть роботи, не допустять до торгівлі, а не більше. Навіть коли сказали про «ліквідацію», дехто думав, що це кампанія, тиждень-два переховатися, і все мине. Дехто переховував євреїв: той із співчуття, той знадився на гроші, на коштовності, які йому пообіцяли. А воно і тих усіх розстріляли, хто переховував. У Розливці в сусіда-шевця переховувалася єврейська родина. Спершу думали, що то ненадовго, і сподівалися на щедру винагроду. Але йшли місяці за місяцями, надія на винагороду пропала, але треба було якось людей рятувати. Сусіди здогадувалися, бо все та жінка багато варила. Однак удавали, що нічого не знають…
Інший випадок. Єврейська сім’я ховалася в степу, виривши печеру під купою гною і вивівши крізь гній рурку для повітря. Хтось їм носив їсти. Так прожили два роки. А вже перед приходом радянських військ німецький комендант виїхав на полювання зі своєю командою і побачив дим: видно, вночі готували собі їжу й не загасили як слід… Їх тут же перестріляли… Про цей жахливий фінал розповів німець-лікар (це було вже в Городенці, де в лікарні працював Володимир Ленець, — вони одружилися з Ольгою Пеленською і туди переїхали), — той лікар обурювався жорстокістю своїх одноплемінців і дуже переживав цю тяжку пригоду, мимовільним учасником якої став…
Ще про цього лікаря. Дуже не любив своєї форми — як приходив зі служби, хоча б на півгодини, на обід, зразу ж перевдягався. Казав: «Вона мене давить». Як вели наших полонених, Ольга на тину понатикала хлібин. Конвоїр помітив і забіг до хати з нагаєм і автоматом. Цей лікар, який квартирував у них, урятував. Але попередив: «Так не робіть. Їх ви не врятуєте, а себе погубите». Додому приходила дівчина-єврейка прибирати (ще тоді, як їм дозволялося ходити заробляти). Німець ні словом не спитав про неї, лише інколи дивився на неї сумно-співчутливо.
Які несподівані ситуації виникали за цих обставин! У стайні лікарні в Городенці стояла карета швидкої допомоги — старої, кінної, якою вже ніхто не користувався. Ольга Іванівна, молода мама, часто сиділа коло неї з дітьми — старша, Христя, бавилася, а мала Марта була у візочку… Аж пізніше довідалася, що там, у кареті, жила єврейська сім’я — їх ховав кучер…

«Тепер я часто думаю: як то тим людям було, коли я з дітьми там сиділа…»
…Ще одна історія. «Думаю: як то не раз людині розрахунок боком виходить… Був у Станіславові лікар-гінеколог В-ка, українець, дуже «пристійний», красивий. І в нім закохалася пацієнтка — дочка найбагатшого станіславського єврея. І то так, що цей багач мусив прийти і просити: «Ви можете вилікувати мою дочку, тільки одружившись із нею». За дочкою давав величезний посаг, у тому числі великий дім на перехресті центральних вулиць. Зразу став мільйонером. Був дуже поважний. «Як наші лікарі зберуться в саді (коло лікарні), то він тільки вклонився й пішов, а ніколи не сідав поговорити…» Коли прийшли німці, то він став їм потрібен як лікар-гінеколог (коханки тощо), через те вони і його дружині-єврейці видали документ на недоторканність… Якось вона прогулювалася в саду, де інші євреї, з пов’язками на рукавах, підмітали, — то вони плювали їй услід. Коли фронт покотився назад, а переслідування євреїв стали ще жорстокішими, багато хто радив В-ці втекти заздалегідь. Але той поводився самовпевнено, казав, що «старається о дозвіл на виїзд до Швейцарії», і йому нібито обіцяли. Справді, дали дозвіл, оформили документи. В останній день пішов до лікарні попрощатися, а син — до гімназії попрощатися з товаришами. Ні той, ні той додому не вернулися — їх узяли дорогою. А дружину — вдома. Потім люди бачили, як з будинку виносили позапаковуване майно… А про В-ку та сім’ю більше ніхто нічого не чув… Навіть його брат, що був адвокатом у Кракові.


…В 1939 році такий собі Н. утік до Німеччини. В його будинку поселився єврей-ветеринар. Люди казали йому: не робіть того, бо вернеться Н., буде негаразд. А він: «Ваш Н. тоді прийде, як у мене на долоні волосся виросте». І показав долоню. Але в 1941-му Н. таки вернувся. Прийшов до своєї хати — і: «Ану покажи свою долоню». Той нічого не зрозумів, показує. А він його — щосили по щоці… «Це так було ницо, нелюдсько, щось такого обнижуючого… Мій тато так обурювався…» Якось той єврей урятувався і після війни повернувся до Комарна. Коли постарілий Н. зустрів його на вулиці, — відсахнувся. А той: «Не хвилюйтеся, пане Н., ми не такі, як ви».
…По вулиці гнали колону євреїв. Якийсь чоловік схопив дубинку і, підбігши до колони, бив по спинах. Коновоїр ударив його, а дубинку закинув… «От і розберись, які люди бувають…»
(На цю тему: «От і розберись, які люди бувають», — ще два епізоди-спогади, але вже не від Ольги Іванівни, а від інших комарнян.


Розповідь І.: «Наш дідо дуже не любив жидів. Як у вагон заходить, шукає купе, де є жид, сідає, знімає чоботи, вішає портянки, — жид зразу тікає, а він тоді має вільну полицю і лягає спати. Або, як той не йде, навмисне наступить ногою на ногу — до вікна, наче когось там побачив: «Йосю!» — і так наступить, що той тікає…»
Розповідь Л.: «Спершу тим, що жили по селах, наказали з’їхатися до міст. Ще ніхто в тому загрози не бачив. Потім одного разу наказ: зібратися всім. Хто тікав, хотів сховатися — розстрілювали, решту колоною кудись повели, — вже можна було зрозуміти, що їх жде, і старих, і дітей… Дванадцятеро чоловік сховалися в лісі й дожили до визволення. Селяни їм помагали: ідучи до лісу, брали якийсь харч, залишали їм десь на видних місцях… А як було таке, що довго хтось не міг піти до лісу — чи негода, чи що — й голод їх притискував, то ночами приходили в село… Наша хата була скраю, і все до нас стукали… Я й досі здригаюся від різкого стуку у вікно — це в мене ще з тих часів… Мама надвір не виходила, а трохи відчиняла вікно й кидала щось: «Ой, змилуйтеся — я діти маю». То ж небезпечно було, за це німці розстрілювали… А одного разу їхня дівчинка захворіла — не могла бути в лісі. Заховали її в нас на стриху. В соломі вибрали кубло — не з того боку, де беруть, а з іншого, — і там вона лежала… Я все ходила до неї бавитися, вона мені шила лялечкам «сукні». Я мала суворий наказ: лазити на стрих тільки тоді, коли ніде нікого не було. Потім вона видужала і знову вернулася до лісу…»
Інша історія. Якийсь хлопець був небайдужий чи що до єврейської дівчини — і сховав її в себе. Але хтось доніс, зробили трус, знайшли, і дівчину тут же, на очах у хлопця, розстріляли, а хлопця забрали…)
Все це розповідали люди, далекі від політики, від ідеологій, розповідали не спеціально, а в розмовах про все пережите — без якоїсь настанови. Це я вже об’єднав ці епізоди в одну тему, але так, як вони були колись (переважно в 60-і—70-і роки) записані. Можна по-різному їх сприймати, але, мені здається, вони дають відчути і складність взаємин, і силу упереджень, і людяність, яка їх долала, і головне: що єврейська трагедія залишила немалий слід у пам’яті людей, тривожила і тривожить їхнє сумління, — як і інші трагедії, що випали на долю цих поколінь. І як же дико звучать сьогодні голоси тих, хто каже, що нічого цього не було, — коли є ще стільки людей, які це пережили. Одні кажуть, що не було ніякого голодомору, інші — що не було ніякого голокосту… а що казатимуть далі? І що буде далі?

КІЛЬКА ДНІВ «УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Восени 1939-го, в ті кільканадцять днів, коли німецька армія ще не передала Комарно радянській, молодий лікар Володимир Ленець з дружиною перебралися до Польщі — подалі од біди (ризикуючи потрапити в іншу). Опинилися в Холмі — стародавньому українському місті, вже геть спольщеному. «Місто здалося неприємним… Вітри… Горби… Земля руда, неродюча… Болото, глина… Так я того не любила… Але — Собор Данила… Українців лишилося кілька сімей, а то все поляки або спольщені. Одна проста жінка, свідома українка, багато розповідала про тамтешні відносини… На Холмщині було православ’я. Собор Данила — православний. Але поляки перебрали його собі. Коли ввели службу Божу польською мовою, селяни виходили під час служби, але у дверях стояли переодягнені жандарми й штурханами вертали назад. Ця жінка була здорова, розкидала всіх і видерлася — «не один жандарм зубів недолічився».


Потім, після німецького погрому Польщі, наїхало багато українців-емігрантів. У цей час німці в Польщі загравали з українцями, нацьковували їх на поляків. Усі заклади відбирали в поляків і передавали українцям. Звільнили лікарів-поляків, поставили українців, замість польських збкінниць (черниць) — українські збкінниці. Відкрилася українська гімназія — «велика, забезпечувала терен аж до Грубешова. Директор — Білик, дуже свідома людина». Собор Данила повернули українцям. З цієї нагоди була велика імпреза. Приїхав сам Франк, а з Кракова — Кубійович. Виступав славний хор Володимира Божика — емігранта з Великої України…


«Я той день запам’ятала: 18 травня (1940 року) — бо тоді мої тато й мама приїхали. Ще можна було виїхати, тоді обмін робили, в Перемишлі працювала комісія (радянсько-німецька. — Авт.). І вже якраз останній день, уже закривали кордон. Ми від комарнянців, які раніше приїхали, чули, що тато й мама записалися в черзі, а чи встигнуть — не знали… А був у нас товариш мого брата — ми його звали Пйка — заблукав, чогось потрапив замість собору на вокзал, мабуть, був трохи впилий. Коли поїзд — виходять тато й мама, думали, що він їх зустрічає, а нічого не знали, тільки знали, що ми в Холмі. «А я саме на прийнятті — довгий стіл, весь уряд сидить, німецькі гості… Я молоденька, щупленька, в гарному українському строї, від Союзу українок обслуговую, подаю страви, вони — кожен старається в ручку поцілувати, така комедія, і наші «друзі» (німці) стараються зі мною заговорити… А тут з’являється Пйка й каже, що тато й мама приїхали. В мене — слйзи. Німці захвилювалися: що той пан сказав? Їм пояснили, що то слйзи радості: молода українська жінка радіє, що батьки врятувалися від більшовицьких варварів… Почали ґратулювати, пити за героїчну німецьку армію…
…Як я бігла тоді… А Холм нерівний — як то з Хрещатика на Печерськ… Ледве дух перевожу… Мама й тато розпитують: як у вас? Бо їм там казали, що дуже погано — така пропаганда була; вони навіть харчів із собою привезли… А ввечері до нас стільки людей зійшлося — так багато стало в Холмі українців…
Ми мали дім за Холмом. Двоповерховий: уверху три кімнати, внизу дві. Паркан високий. Польський єпископ собі побудував… На другий день війни німці взяли його як заручника… розстріляли… А дім став державний. Коли ми там поселилися, то поляки дивилися на нас зизом: українці — в домі польського єпископа… По сусідству жив професор — тоді так називали: як у народній школі, то вчитель, а в гімназії — вже професор… Такий з борідкою, в пенсне… Прийшов до нас, відрекомендувався. А йому потрібна була вода: в нас була криниця, ми її часом замикали. Він пояснив, що користувався цією криницею — і чи зможе далі. Ми сказали, що звичайно: як було, так і буде. Дали йому ключа. То він ходив… Такий інтелігентний, і сім’я інтелігентна… Склалися з ними добрі стосунки. Мій чоловік лікував їхню доньку — мала інфаркт з перестраху. А Утька (домашнє прозвисько малої Христі) не любила митися, а ми її страшили: ось помивач прийде, забере… Йому вияснили, то він як приходив, то все: «Оце зараз наберу води та піду дітей мити». А ми вже не мали клопоту: зразу згоджувалася (митися).


…Були в Холмі, коли Німеччина розпочала війну проти СРСР. Уже з другої половини того дня, 22-го червня, почали гнати колони полонених, а потім більше й більше. Коло Холма ще раніше був підготовлений концтабір: «Кавалок поля обгородили сильними дротами». Про полонених: «Думали, що вони будуть якісь висвобождені… а їх за дріт — і голодом морили…» Але родичам віддавали. Був організований Допомоговий комітет. Декого визволили. Пройшла чутка, що в таборі син Шумського, лікар. Допомоговий комітет добився того, що випустили його і ще двох лікарів-українців. Вони стали працювати в лікарні. «Потім усіх обурювало те, що були з нами в добрих взаєминах, але як тільки залишалися самі — переходили на російську мову»… Один старий прийшов аж з «Великої України» — розшукав сина. Йому віддали сина, але той був такий знесилений, що батько мусив нести його на плечах. Недалеко й виніс — скоро так на плечах у батька й помер…


…3-го липня на богослужінні у Соборі Данила повідомлено про те, що у Львові проголошено Українську Державу. «Люди мліли від зворушення…» Але зразу ж почалися чутки: то все обман, німці поводяться на Україні жорстоко… І інші чутки: про виявлені «звірства більшовиків»: газети публікували знімки з місць масових розстрілів, радіо щодня подавало прізвища виявлених жертв… «Всю інтелігенцію винищили…» А чутки про німецьку жорстокість самі поширювалися… «Настрій зразу впав — і від того, і від того…».
Розповідали, що один відомий лікар (Гречило) вийшов з дому, як ішло німецьке військо, сперся на паркан і дивився. А був схожий на єврея. Один із німців вийняв пістолета й застрелив його.


…Розпочалася боротьба між бандерівцями й мельниківцями. Чоловік належав до мельниківців, але коли почалася колотнеча, сказав: «Я лікар, інше мене не обходить». Та одного разу — напад. «Ішли з кінотеатру. Раптом у натовпі замішання, кілька чоловік кинулося, мене збили з ніг, якогось чоловіка схопили... Я знепритомніла, почула тільки, як брат Ананій підняв мене. Думка: чому Ананій, а не чоловік? Питаю: де Влодко? А його вже занесли в кав’ярню, перев’язують… Рана виявилася не важкою — стилет ковзнув по ребру, тільки кровотеча в легенях…» Цією справою зайнялося гестапо: німці пильно стежили за стосунками в українській еміграції, особливо ж за протистоянням бандерівців і мельниківців. «Було слідство, викликали на допит і мене, показували фото якогось молодого хлопця: чи не пізнаю? Я казала, що нічого не бачила… Потім до нас приїхали якихось двоє з Кракова — певно, бандерівці. Здалеку починали розмови. Ми здогадалися: хотіли вивідати, чи я знаю, кого я бачила, що сказала на слідстві… Тато їм сказав: «Залиште нас у спокої»… Потім були навіть якісь листівки, що то помилка…»
«…Чоловік лежав у шпиталі. Іронією долі — поруч полячка, дружина арештованого офіцера, і вона арештантка; чоловіка, мабуть, уже розстріляли, а вона вагітна. Охоронці коло неї — з поляків, такі ж, як вона; сказали їм: як утече, вас розстріляємо… Ніхто й не чув, як вона народила, дитина й не крикнула… Прийшли польські збкінниці й забрали дитину. А її вернули в тюрму. Я повз її ліжко часто проходила і все собі думала: що та бідна жінка переживала… Ну, якщо вона залишилася жива, то дитину потім знайшла…


Коло Холма був великий заклад для божевільних — на всю Польщу. Під час війни божевільні розбіглися, а там ховалися польські офіцери й старшини. Одного дня німці оточили цю місцевість і все знищили…
…Німці були дуже жорстокі до поляків. Але й поляки тихо не сиділи…»

У «ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА»

Замість Української Держави на території Галичини німці створили «дистрикт», що входив до «генерал-губернаторства» з польських та західно-українських земель. І хоч існує думка, що тут гітлерівський режим був не такий жорстокий, як у «рейхскомісаріаті Україна», що охоплював решту українських земель, — насправді навряд чи так було…
У липні 1941-го Пеленські-Ленці повернулися до Комарна. З цього нетривалого періоду Ользі запам’яталися два епізоди. У їхній садибі розташувалася на обід німецька похідна група. Наловили курей, насмажили, але не могли знайти достатньо тарілок і виделок. А тим часом прибіг офіцер: наказ рушати! — Так вони й не з’їли тих курей. Спостерігаючи таку процедуру обідання, старий Пеленський зробив висновок: «Німець війни не виграє». І ще. Німецький комендант захотів мати садженці сортових яблунь. Звернувся до відомого в Галичині садівника Андрія Терпиляка (зять Пеленського, про нього буде далі). Привіз довгий список різних сортів яблук та груш і все вимагав, щоб точно дали йому що треба. «Мій тато каже Андрієві: «Я йому сам підберу». За півгодини приходить: усе! Андрій здивувався: «Ти йому підібрав за списком?» — «Та де! Що він собі думає? Чи він їстиме яблука з того саду? Дав, що трапилося». Посміялися обоє... Мій тато був з гумором...»


У 1942-1943 роках Ленці жили в Городенці на Станіславщині, де чоловік працював у лікарні. Облави й розстріли й тут не були новиною; особливо почастішали вони після того, як бандерівці почали чинити опір німецьким експропріяціям. Одного разу німці прилюдно розстріляли в Станіславові 28 селян-заручників, схоплених під час облави на базарі. До лікарні прийшло розпорядження: виділити лікаря, щоб засвідчив смерть. Усі дуже переживали цю тяжку справу, ніхто не хотів іти. Вирішили тягти жереб. «Був один дуже поганий, його не любили, і якраз йому випав жереб… Усі в душі раділи, що йому, а не комусь… То як він повернувся — кілька день сам не свій ходив… змінений… Розказував, що серед заручників був один старий дід… попросив не зав’язувати йому очей і вигукнув: «Слава Україні!»
Якось в облаву потрапила й Марія Іванівна — сестра Ольги Іванівни, яка регулярно приїздила з Галича, де жив її чоловік — Андрій Терпиляк. Ждали її, а її нема. Стали шукати. Виручив знайомий фольксдойчер («презес суда»).
Навесні 1942-го була велика повінь — розлився Дністер, багато наруйнував. Це до тієї біди, що в Молдавії — голод, і молдавани тікали в Україну. «У Львові менше було, а в Станіславі — тут ближче… Скільки їх померло!.. Сидять купками — на вулицях, на базарі, деякі ще ворушаться, а деякі…» (Ще один голод був у Молдавії 1946 року… Спогад: голодні молдаванки посходилися грітися коло озера, що горіло, — коло Комарна були нафтосховища, нафта вилилася в озеро, і воно горіло, — «полягали, а багато хто й не піднявся…»).
Десь у цей час, 1942-го, до лікарні приїхала якась комісія фольксдойчерів — перевіряти. Головним був син відомого в Галичині діяча української кооперації Б. — батько з добрим іменем, а син — гешефтяр, хабарник. Його вдачу знали і скрізь готували «зустріч». А тут ледве наготували якого могли м’яса, яєць. Він подивився, скривився: «Ви думаєте, я задля цього сюди їхав?» А чоловік не стримався: «Ходімте на вулицю — я вам покажу: у нас у Галичині плоти з ковбас горожені… Що ви собі думаєте: війна, люди голодують, мруть!..» І не дав йому нічого. Думали: біда буде. Але обійшлося…

(…До спогадів у розмові прилучається Олег Терпиляк, син Андрія Терпиляка, племінник Ольги Іванівни, приїхав у відпустку з Тюмені: «Як німець учив мене порядку». На час німецької окупації був хлопчаком. Рибалив — не зі спортивного інтересу, а для наїдку. Поїхав до Станіслава по вудки. Ліз у вагон і зачепив німця вудкою (а на вагоні було написано: «Nur fьr deutshce»). Реакція була миттєвою. «Чую: піднявся я над землею — це він спокійно взяв мене за барки і підняв над землею, не кажучи ні слова… Далі я вже нічого не бачив і не чув… Перше, що почув потім, було: «Це Терпеляків…» Щось люди гомоніли на пероні…» Виявляється, він лежав на пероні непритомний від удару німця… (Тут мені пригадалося, як інший німець у моїх Оленівських кар’єрах «виховував» відвідувачів шевченківського вечора, — про це я писав у першій частині «Спогадів…»).

ВТЕЧА І ПОВЕРНЕННЯ

У 1944-му Володимир Ленець як лікар поступив до медичної обслуги дивізії «Галичина». Після розгрому дивізії під Бродами він з її рештками опинився десь чи не в Італії — більше сім’я його не бачила. («Ленець Володимир, нар. 1909 р., в студентських часах і як лікар був активним громадським і спортовим діячем, член управ громадських установ в Комарні, одним з основників спорт. тов-ва «Хуртовина» в Комарні, хірург у шпиталі в Холмі в 1939—1941 р., пізніше в шпиталі в Городенці. Лікар-психіатр у ЗСА, помер в 1979 р.» — «Комарно і Рудки та околиця», с. 266-267). Через багато років довідалися, що він в Америці, в нього нова сім’я. Ольга ні в чому його не звинувачувала, але простити не могла, нічого не говорила про нього дітям і на його листи, зі спробою виправдатися, не відповідала. Але це було вже набагато пізніше. Тоді ж, у 1944-му, тато, мама й Ольга з двома малими дітьми (Христі — п’ять років, Марті — півтора) подалися тікати від фронту на Захід — склавши якесь майно в підводу й запрягши коня. Мандрівка була довга — через Угорщину, Австрію, десь і в Німеччину потрапляли… Але зрештою зрозуміли марність цієї затії й вирішили вертатися назад — хай буде що буде. І все обійшлося добре: ніхто не заважав їм вернутися, якось і фронт їх оминув.


Про ці мандри Ольга Іванівна не дуже любила згадувати — хіба що захоплювалася віденськими парками й палацами або оповідала якісь кумедні історії. Запам’яталися мені дві, пов’язані з …кавунами.
В Угорщині. Їде селянин, везе фуру кавунів. Зупинився ешелон з радянськими солдатами — наскочили, обступили, всі кавуни забрали. А в цей час далеко згори спускається другий селянин — теж фура кавунів. Бачить, як розбирають кавуни в того, — думає, що то так жваво йде торгівля. Та й собі — жене коня, щоб не спізнитися, поки ешелон не рушив. Жене, жене... Встиг! За хвилину і його кавунів не стало: «Спасибо, отец!»
Друга пригода в Австрії. Як поверталися додому, натрапили на радянську частину. На верху автофургона сидить молодий червоноармієць і кличе її. Злякалася — думала, перевірятиме документи, заарештує. Вдала, що шукає документи, щоб виграти час. А він: «Нет, нет, девушка! На вот, бери!» — і показує на купу кавунів. Дав одного, другого, третього — в пелену. «Бери, бери еще!» І таке ще було. Коло військової машини солдат, у руці тримає якісь золоті ланцюжки: «Девушка, возьми, зачем оно мне!» Злякалася, втекла, а тепер, розказуючи, жартує: «Дурна, треба було взяти!»


…Початок 1945-го. У чеському містечку. Кірха, німкені, тяжка обстановка… «Не плачуть, але раз у раз глибоко зітхають… «Stille Nacht, heilige Nacht», — один із небагатьох їхніх різдвяних співів»…
Родину Пеленських-Ленців якось усі біди блукань обминули, і вони благополучно повернулися до Комарна, в свою хату. Тільки города й саду їм врізали та красені-дуби поспилювали — один лишився…

СИБІРІАДА

З довідки МВС України, Управління внутрішніх справ Львівської області, 21.02.93: «Ленець Ольга Іванівна, 1913 року народження, Ленець-Волошанська Наталія-Христина Володимирівна, 1938 року народження, — 20 травня 1950 року виселені зі Львова на спецпоселення в Томську область, з якого звільнені 29 лютого 1956 року. На підставі ст. 3 Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» реабілітовані з поверненням конфіскованого майна або його вартості».

Приводом для нової хвилі масових виселень «підозрілих» із Західної України стала темна справа з убивством Ярослава Галана. Ольга Іванівна в цей час жила у Львові, з сестрою — Марією Іванівною Терпиляк та старшою дочкою Наталкою-Христиною, яка вчилася тут у школі; молодшу дочку Марту, семи років, залишила в Комарні у діда й бабці (галицьке: дідо, бабця). Спеціально держали дітей окремо, бо здогадувалися, що можуть виселити: тричі викликали до МДБ, схиляли до співпраці. На останній розмові капітан МДБ прямо сказав: «Так ви що, остаточно вирішили угробити і себе, і дитину? Захотіли Сибір подивитися?» — «І там люди живуть». Капітан відпускає, але Ольга Іванівна не йде: час пізній, мусите одвезти мене додому. Хоч як злостився капітан, але замовив машину й одвіз. А на закінчення сказав: «Ну, ви, жінко, — молодець!» А потім, трохи подумавши: «Запам’ятайте: як посилатимуть вас на лісорозробки, ви маєте право відмовитись. Вам повинні дати роботу за спеціальністю. Але якщо хоч раз погодитесь, тоді вже вас судом збов’яжуть». Ця порада Ользі Іванівні дуже пригодилася.


Забирали вночі. Давали годину на збирання. Але далі, на відміну від «кримського» варіанту депортації, не поспішали: тижнів зо два тримали на пересильному пункті (знаходився на вулиці 700-ліття Львова). «В мене, мабуть, був якийсь вигляд — божевільний чи що — як мене туди привезли і я сіла з дитиною на свої вузли, — бо підійшов якийсь чоловік — більше я його ніколи не зустрічала — і силоміць улив мені в горло горілки. Після цього я вже сміялася… Та там уже ніхто не боявся…» Потім ешелони з виселенцями ще простоювали на запасних коліях Львівського вокзалу та, мабуть, і не лише Львівського. Ольга Іванівна пригадує, що десь поруч стояв навіть ешелон з полоненими повстанцями, і звідти линула пісня на бадьорий радянський мотив:

Все вище, і вище, і вище
Несем синьо-жовтий прапур,
І удним ударом ми знищим
Червоний московський терор, —

досить макабричний гротеск.
Везли в товарних вагонах, з двох боків нари, посередині «параша». Їли, що взяли з собою, але жінок, які мали дітей, на великих станціях водили по кип’яток або й давали їм якусь кашу чи «похльобку». Тижнів зо три їхали до Томська, там їх «розсортовували», а потім катерами доправили цю групу до селища Чорний Яр; поселили в дерев’яних бараках. Почали освоюватися.
Комендант у Чорному Яру виявився п’яничкою. Молодий тоді Тарас Мигаль (відомий у Львові письменник, трохи націоналіст, а трохи — потім — борець з націоналізмом) швидко знайшов з ним спільну мову за посередництвом чарки, і це теж стало в пригоді: Мигаль як міг допомагав Ользі Іванівні. (Мигаль не втрачав гумору і все жартував: «Нам добре, ми років через двадцять будемо тут на становиську, ще й командуватимемо американцями, яких пришлють сюди ліс рубати»). Пам’ятаючи пораду львівського капітана МДБ, Ольга Іванівна категорично відмовилася йти на лісорозробки, пославшись на стан здоров’я й дитину, хоч комендант погрожував тюрмою («Ну й що! Я сидітиму в тюрмі, а дитину візьмуть у дитбудинок. А так я вийду в ліс, простуджуся, захворію — і дитина залишиться без матері»). Одного разу приходить комендант, радий: «Є хороша робота для вас — прийшла баржа з пряниками, треба вигрузити». — «Тільки разом з вами!» — Вилаявся й пішов.


Оскільки Ольга Іванівна не працювала на лісорозробках, їй не дали місця в бараку, а дозволили шукати квартиру для себе й дитини. Це було нелегко — потік спецвиселенців створив у цих краях житлову кризу. В одного господаря — Пулькіна — ніхто не наважувався селитися: буйний п’яниця. Ользі Іванівні довелося. А почалося так. Домовилася з хазяйкою. Розмістилися зі своїми клунками. Прийшла ніч. Усі сплять на лежанці, а їм з Христею нема де — постелили на підлозі. Серед ночі прийшов п’яний Пулькін. Боялися — вижене. А він усіх розбудив: «Это кто?» Довідавшись, у чому річ, зігнав жінку й дочку з лежанки, послав на підлозі, а Ольгу з дитиною — туди. А потім: «Так нельзя. Эти люди не привыкли так спать… Я должен сделать им кровать!»


Предметом «культу» в нього була лазня. Як узимку біг голий з лазні додому, то навколо нього стояв стовп пару — димів увесь, а як вбігав у хату, то з бороди й вусів уже звисали бурульки…
Був на селі якийсь дільничий, що не давав проходу жінкам-переселенкам. Якось уночі, п’яний, наспівуючи, йде до хати, питає «Ольгу». А Пулькін якраз був дома. «Это твой хахаль?» Пояснила. «Ну, так сейчас я его проучу!» І провчив — більше той не з’являвся.
Про Пульчиху. Молока не рахувала — «Сколько надо, столько и бери». Коли приходив час розрахунку, на запитання: «Скільки» — відповідала: «Сколько надо, столько и давай». — «А якщо я не так порахую?» — «Я знаю, что ты грамотная, не ошибешься». А більше нікому молока не продавала. Христі Пульчиха давала все, що й своїм дітям, і навіть більше — і з їжі, і з одягу. «Ты вот не разворачиваешь (не розкриваєшся), а я знаю: она у тебя артистка, из тех, что правительству цветы подносят на мавзолее и в кино снимаются… Я ее в кино видела и по радио слышала, ты мне не перечь». І була свято переконана, що це так… «Я так собі думаю, — каже Ольга Іванівна, — …якби жінка в такому становищі, як я, потрапила на наше село, — пропала б… А там…» …Коли приходила посилка з Комарна, Ольга Іванівна ділила порівну серед усіх дітей. Особливо смакували їм яблука. А сама Пульчиха казала: «Если бы я у вас жила, я бы не пахала и не сеяла, мне б ничего не надо было, а выходила бы в сад и ела яблоки».


…Наближалися вибори до Верховної Ради. Пульчиха інструктує Ольгу Іванівну: «Раненько встань, не сри, не сци, иди проголосуй, а потом все остальное. Я тебе хорошо советую». Але порада не пригодилася, радянська влада подбала про комфортніший варіант. До виборчої дільниці кільканадцять кілометрів. Зима, замети. Тож до селища мали привезти саньми представника виборчої комісії з бюлетенями й урною. День — нема, вечір — нема, 10-та година — нема, 11-та — нема. Аж перед 12-ю приїздять сани, а в них від комісії «Ваня», син Пульчихи, який працював у районі. Слова не може сказати й ворухнутися не може — такий п’яний. Кинулися його відливати, а Пульчиха голосить над ним: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал?» Але якось проголосували, одвезли урну. Ніхто не доніс, і все обійшлося… «Все-таки у них ще була солідарність, ніхто не сказав…» (Бо міг би «Ванечка» в тих санях заїхати хтозна куди). «А мене потім такий сміх пустив — не можу стриматися, — вибігла й побігла до своїх у барак. Там уже насміялися всі: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал!»
…Якось мав приїхати до них родич — секретар райкому комсомолу. Ніч була зоряна, тож навмисне погасили світло й полягали — хай думає, що сплять. Довелося йому лягати на підлозі. А дуже «важний». Уранці, прокинувшись, показував невдоволення і давав якісь вказівки… Пульчиха: «Боже, почему дурака сразу видно?»
…Коли помер Сталін і Ольга Іванівна сказала про це, Пульчиха: «У-у, милая, найдется другой, антихристов на свете много».


…Через років два Пулькін загинув у метіль: коні загрузли в снігу, він їх витягував і надірвався… Знайшли по кількох днях…
Про це Ольга Іванівна довідалася вже як опинилася в іншому селищі — Чердатах. Їй нарешті дали роботу в дитячому будинку — вихователькою і вчителькою шиття й вишивання (у цій справі вона була майстринею). Чердати були за кільканадцять кілометрів від Чорного Яру — як на сибірські масштаби, зовсім недалеко. Йшли з дитиною пішки, стомилися, сіли відпочити — й обоє поснули (було літо, спека). Розбудив якийсь дід: «Что вы делаете, тут же змей полно!»
Шукаючи квартиру для поселення, зайшла в якийсь двір, не знаючи, що там лютий собака. Хазяйка обімліла: зразу роздере. Пес підскочив і… зупинився. Відтоді прив’язався до неї. Проводив на роботу і скрізь лісовими стежками, щоб не зблудила. Шукав у неї захисту від хазяйки, коли та карала за те, що «псував повітря» (взимку жив у хаті, хоч у сибірських селищах таке не часто буває).


На цій квартирі — у Рижових — прожили кілька років. Стосунки були дуже приязні, а Христя й трохи старша за неї хазяйська дочка Валя подружилися й потім багато років листувалися.
Ольга Іванівна швидко зжилася з сибіряками. «Я їх розуміла, і тому вони мене шанували… Цих людей треба зрозуміти… Вони п’ють, матом гнуть… але щирі, чесні… Іншій людині все оддадуть…» (Пізніша думка — після прочитання роману В. Распутіна «Прощание с Матерой», який їй дуже сподобався: «Це люди зовсім інакші… Багаті на думку, бо живуть природним життям… Багато хто з наших не міг з ними зжитися — бо їх треба зрозуміти… Треба їх трактувати нарівні з собою, вийти з ними на вулицю, сісти, поговорити... Я з ними жила дуже добре…»)

Звісно, це порозуміння приходить поступово. Ось лист, який вона прислала мамі під враженням від першого свят-вечора у Сибіру він не такий страшний як Вам там здається. Ми се видержимо.  (Збережено правопис оригіналу).

 

»Найдорожчі Родичі!

 

Богу дякую , що вже по св»ятах. Св»ята тепер Вас і мене коштують досить нервів. Я вже нині лутше чуюся, що маю ті дні за собою. Хотя св»ята провели ми досить гарно ту , та без сліз не обійшлося, не я одна, але здається мені, що навіть мужчини не було між нами, щоб не заплакав. Хотіли ми забути, відігнати  від себе нашу дійсність, одно другого заспокоювало, недавало плакати, та спомини про рідних, хату сунулись роєм, все хтось згадав, а слези самі котилися.

Св»ята святкувала я в бараку. В хаті в п»ятницю спекла собі у печі струцелку, маківник і пляцок з морель. Христя у п»ятницю пішла 4км. на село купила 2 кіля риби, бо ту не було. В суботу вже зрана пішли ми у барак, там спільно ще дві родини зі Львова, один столяр зі жінкою і двоє дітей і ще один що продавав у магазині з жінкою і дитиною і я з Христею святкували. Вечеру варили Ми три жінки разом, а діти убирали ялинку. Варили рибу, борщ з ушками, пироги і сос, такі як Ви Мамо і пампушки, сушеню і кутю, одній післали в передачі. Купили ще півлітру до риби, більш не купували вистарчило нам на цілі св»ята , такі зібралися піяки (моя хазяйка п»є нараз). Инші, що мешкають на селі, а не у бараку, також до когось пристали і Ми Всі святкували в бараку. Всі майже вечеряли у одній порі. Барак має 16 кімнат. Майже у кожного на столі була кутя, пироги, риба,борщ. По вечері ходили діти з вертепом по кімнатих. Ходив ангелик (така дівчинка як Мартуся, з довгим волосям) Ірод і козачок. Дуже гарно говорили, нам бажали і діти колядували «Бог предвічний». Як діти закінчили, зібрався хор старших і ходили також до Всіх та колядували дуже гарно всякі колядки, яких я ще навіть не чула. Просфорі не було, але у листі один дістав оплаток і так Ми Всі собі бажали. Колядували до третьої години у ночі. По коляді пішла я спати до хати. В хаті нікого не застала, бо були на селі. Всі місцеві ту Рождество святкують. Я розібралася з Христею, ще не заснули, аж чую дикі співи і крики, що зближаються до хати, голос господині сейчас пізнала. Йшли з піятики і приїхали до неї  з Малинівки дві сестри з чоловіками. Всі п»яні, що ледве  на ногах тримаються. Приходять до хати співають «Рождєство Твоє Христе…». Хазяйка каже щоб я вбиралася і йшла з ними хвалити Христа. В них не колядують так як в нас, лиш допівночі ходять, перебираються, так як Берди, намазуються сажею (не думайте що молоді, старі) і ходять по хатах і співають, «Рождєство Твоє Христе». Хто ще … тримався на ногах той пішов, а хазяйка таки впала на землю і не могла йти славити, ноги відмовили. Мені вже спати недали, а лиш розвиднілося, взяла з Христею їду, мала у печі спечені голубці з рижу і мяса, такі як любить Тато, маю капусту, маківник і пішли у барак, вернулися щойно нині, бо хазяйки гості відїхали, пили цілий час, а я не хотіла з ними бути, приходили за мною у барак та я сховалася, бо їх пісень і то що виправляють бачити не хочу.                                    Різдво у бараку пройшло також святочно, від рана до пізньої ночі було чути коляду. Приходили одні до других, частувалися чаєм у декого келішком. По обіді прийшла поштарка і принесла   багато листів і телеграм. Майже кожний дістав. Я одержала два від Мами, писані перед Миколаєм і по, від Мартусі, від Маринці гарного і довгого листа з гарною рожею і віршом, з допискою Ольдзі, від Марійки, телеграму від Славка. Тішилася листами дуже, мала що читати, так якби з Вами розмовляла на Різдво. В понеділок вже мужчини мусіли піти на роботу до лісу, у вечір знову колядували, вівторок так само. На Стефана у вечір закликали мене сі селяни до яких кімнати я вибираюся перейти мешкати, у них молодший син Стефан. Перед святами в четвер він мав поганий випадок у лісі, впало на него дерево і потовкло сильно. Був далеко в лісі  8 км. від села, мороз понад 40 градусів, заки його привезли, мало що не замерз. Я йшла до магазину по хліб і перша побачила що везуть, пізнала його і побігла за лікарем, відвезли його на медпункт. Виглядав як труп, не знала як сказати тій мамі. Та все закінчилося щасливо, дерево йму нічого не поламало, лиш сильно потовкло. Він лежить, але все вже добре, вчера ввечір Мама йому справила іменини. Було там п»ятьох хлопців, одна дівчина, Христя дикун не пішла, бо то той сам що ще у Львові Богдан і Ханько з неї сміялися і вона там не піде. Він такий як Марійки Лесю, трохи вищий і моцніший. Жінок було нас п»ять, давали вечеру. Мала дві літри горілки,закуска була, оселедець, печене зимне м»ясо, голубці з рижу, борщ з м»ясом такий, як ви Мамо варите, дуже мені смакував. Там ми балакали, колядували дуже довго. Як він буде здоровий то я там перейду. Кімнатка дуже маленька але ми тепер уміємо поміститися.

Ще опишу Мартусі, як була убрана ялинка. Була невелика. Убирала Утя, бо решта діти були менші у тих де ми їли вечер»ю. Я дала одну свічку, що дістала у передачі, зробили з неї три, дала трошки вати на сніг, кілька горішків і Христя з білого паперу зробила ланцюшок і їжачки , більше не було нічого. Ялинка була гарна. Менш більш про св»ята все Вам описала, поза тим все в нас, як було. Мороз держиться, але він не  такий страшний як Вам здається. Ми се видержимо. (…)

Цілую всіх щиро Оля і Утя.

10.01.1951р.»

 

Взаємна доброзичливість розтоплювала недовіру й настороженість.

«На Великдень — христосатися… Іду по вулиці — зустрічає дід з величезною бородою: «Похристосаемся». Похристосалися — бере мене й веде до своєї хати. А там — повно! І всі вчителі зі школи, де Христя вчиться. Виявляється, це батько завуча школи… Так установилися добрі стосунки з учителями… Сиділи, випивали, потім вийшли на вулицю — ходити й співати. І я з ними. А львів’яни повиходили, дивляться, сміються… Потім дехто докоряв: «Як ви можете… зійти до їхньої дикості…» А я відповідаю: «Я б їх образъла, якби не погодълась… Вони радіють — і я вдаю, що й мені то радісно…»


Але й сибірякам були вдивовижу звичаї галичан. Перший святвечір у Сибіру. Хазяйка О.І. дозволила зібратися в неї. А сама говорила по селу: «У Ольги будут гулять». Коли зійшлися українці-поселенці, навколо хати зібралися й сусіди, зазираючи у вікна. Почали співати колядки, а ті дивуються: «Они молятся!» Тоді розчинили двері до другої кімнати — а там повно! — слухають. «Запросили їх до столу, пригостили кутею… Їм дуже сподобалось: «Как хорошо вы гуляете!»


…Перше знайомство з директоркою дитбудинку. Підійшла до Ольги Іванівни й попросила її говорити по-російському. Та відповіла: «Говоритиму, скільки зможу» (але, мовляв, не дуже, бо діти сміятимуться — з вимови). — «Нет, вы должны учиться говорить и для себя, и для своей дочери, чтобы с ней говорить по-русски, иначе ей тяжело будет в школе». «А я їй відповідаю: «Російську мову дочка вивчить — вона скрізь серед російської мови. А якщо я вернуся додому, і дочка не знатиме української мови — як то буде? А з ким вона тут поговорить по-українському, крім своєї мами?» Вона подивилася на мене — і нічого не сказала. А вже пізніше, як ми подружилися, згадувала і признавалася: «Я тогда поняла, что вам можно доверять… Ну и характер…» Потім ми з нею добре жили… Це ще за Сталіна було — говорити виходили в тайгу, щоб ніхто не бачив… І як Христя хворіла, вона від своєї корови молока давала — теж так, щоб ніхто не бачив… Вона мене вчила (це ще зразу!): «Про Запад — никому ни слова. Как вы там жили, почему сюда попали — стакан воды в рот и молчок». На жаль, через деякий час її забрали з Чердат, кудись на інше місце перекинули…


Прислали іншу директорку. «Приїхала звідкись здалеку, гола й боса… Може, прокралася або обікрала якийсь інший дитбудинок і мусила спродатись… А тут зима, морози… Викликала мене: «Ольга, пошей мне штаны ватные». А з чого? На горищі була вата для медпункту. Директорка хотіла послати О.І. взяти цю вату, але вона відмовилась: «Не могла б красти, не спала б…». Тоді директорка пішла сама: обклала ватою груди, зад і виходить — так, щоб діти не помітили. Тепер вата є, матерії немає. Довго шукала. Зрештою приносить червоні прапори, ті, що зі свят: «Только никому не говори». Штани вийшли, як бочка, та ще червоні, здалеку видно на білому снігу. Зате ж теплі.
Відтоді нова директорка незлюбила Ольгу Іванівну — та не давала їй хабарів і не сприяла крадіжкам. Начальниця шукала способів її позбутися. Але врятував старий парторг на селі, який добре ставився до О.І. На 8 березня був святковий вечір у сільському клубі. Парторг запросив і Ольгу Іванівну. Коли вона прийшла, всі місця були зайняті. В перших лавах ще були місця, але «зарезервовані» для своїх. Тоді парторг покликав Ольгу Іванівну і посадовив її на своє місце, а сам пересунувся на сусіднє. Ольга Іванівна зрозуміла: якби вона сіла на чуже місце, її б директорка підняла, а так він посадовив на своє. І директорка зрозуміла «натяк»…
Кілька років роботи в дитячому будинку — не просто роботи, а життя з дітьми — стали для Ольги Іванівни глибокою душевною пам’яттю.


«Я працювала з такими тяжкими дітьми… І зараз у мене тільки добрі спогади… А я ж ні мови не знала, ні хто вони… Я так собі пояснюю: тому, що я їх любила». Стежила за тим, щоб дітей не обкрадали, допомагала їм, одягала, пестила, — і діти це відчували… Ставилася до них, як до дітей, а не як до дитдомівців. Після обіду був сон, і як бачила, що хтось дуже солодко спить, — не будила. Вони й це знали… Якось приїхав інспектор. Бачить, що О.І. погано говорить по-російському, — почав іронізувати, розпитувати про неї в учнів. А така дівчинка Галя на весь клас: «Это не Ольга Ивановна, это мама! Разве вы не знаете! Если бы все были такие, как она! Разве ей здесь работать? Вы ее должны в Москву взять!» Той і замовк… «У них була своя мураль… Як вони когось любили, то ніхто не смів того образиґти… Там був один такий… страшний… Волков… У лісі жив… Усі його боялися… А я — ні… Які там були бандити — і як я з ними ладила… (Марта: «То не такі бандити, як тепер.» — «Ага! А «тьомную» не робили? Могли побити до смерті… А мене не чіпали»)… Йде завуч сходами. А вони з другого поверху — соплями (зима, всі простуджені) — засмаркали його. А мене пропускають… Город — мені вберуть, я не знаю, коли і як. Іншим — знищать. Мені казали: «Вы, Ольга Ивановна, не вмешивайтесь». Якось директор усіх скликав і почав їх «виховувати».

Вони слухали, слухали, а потім: «Отойдите, Ольга Ивановна, сейчас мы ему скажем». І як почали… А їм було що сказати. Їх дуже кривдили, обкрадали, — і вони відчували, що я цього не можу їм робити… Вони були нещасні, їх треба було любити… А я любила… бо в самої дитина лишилась… і думала, що як я їм тут віддаватиму ласку, то хтось і моїй дитині там… А як їх було не любити… Така була дівчинка-калмичка… Брудна, соплива, сяде мені на коліна, я її втру… смокче цукерку, виймає, разом із соплями: «Ольга Ивановна, пососите…» І я візьму: «Ой солодка!» — і віддам знов. Вона рада… Що вона більшого може мені зробити? Я взяла її цукерку й заплакала. «Ольга Ивановна, почему вы плачете?» Я розказала про свою дочку. І вона теж заплакала…
…Коли їм сповнювалося 16 літ, їх забирали з дитбудинку й відправляли на роботу. Вони дуже того боялися. Тікали в ліс і там жили, в тайзі. Менші носили їм їсти, так, що ніхто не знав. І собаки їх боронили — чужих кусали. А тих, хто працював у дитбудинку, не чіпали — може, ми так тими дітьми перепахли… Потім була облава, собак перестріляли…
… В селищі жила сім’я латишів-виселенців: бабця, дідо й двоє онуків (батько й мати сиділи в тюрмі). Бабця взимку пішла по воду до річки й не вернулася. Потім її знайшли нахиленою по пояс і вмерзлою в ополонку: випустила з рук відро, хотіла його дістати, нахилилася за ним, а піднятися не вистачило сили… Дідо віддав онуків до дитбудинку, а скоро й сам помер. І діти лишилися сиротами. По-російському майже не вміли. Добре співали й були першими, хто погодився виступати на сцені (інші діти соромилися, тільки пізніше вже також стали…). І дуже любили коней… Як треба було кудись їхати — вони правили…


Був у дитбудинку «власовець» Коля — його так дражнили, бо батько був власовець. На все літо тікав у тайгу, жив там у землянці. Діти потай носили йому їсти. На зиму вертався, але уроків уникав. «Якось я чергувала в дитбудинку, приходжу — він лежить, ліжко незаслане… Я кажу: «Коля (підійшла, погладила по голові) — та хіба так можна? Нас із тобою сваритимуть — я сьогодні чергова». — «Вы дежурная? Я не знал!» — «А ти черговий по кухні!» — це вже я на ходу придумала. — «Будет полный порядок!»
…Їздили в колгосп на роботу. Беремо по рядку, я попереду, а вони за мною, як гусята, і моя Христя з ними. До обіду все скінчили — норми були невеликі. А інші викладачі скаржаться, що діти не хочуть робити, норми ніколи не виконують. Я питаю: «Діти, чого це так виходить?» — «Потому что вы, Ольга Ивановна, с нами работаете, а они: придёт, сядет, книгу читает…» За виконання норми дітям давали по дві цукерки. Якось роздавали цукерки — і нам з Христею не вистачило. Вони перезирнулися і — мовчки — кожна дитина принесла по цукерці. Я кажу: «Е, ні, так не можна, я візьму дві, а решта — ваше…»


Із спостережень «природничого» й «етнографічного», побутового характеру.
«В Сибіру літо коротке, але тепле, все дуже швидко розвивається… Якось іду в ліс по дрова вранці — черемха набубнявіла. Думаю: дня через три розквітне… Вертаюся ввечері, — а вона вже цвіте… У червні садовити ще не можна, бо розлив. Садять картоплю й городину в кінці червня, як вода спаде. Але земля така вже тепла, що в босі ноги пече… Зймлі там дуже родючі. Корінні сибіряки кажуть, що раніше вони три місяці на рік, улітку, працювали, а всю зиму гуляли та квас пили. Взимку снігу — півтора-два метри, хати зі снігу до половини вікна розгребуть, а нижче — в снігу. І тепло! Здається: як то такі сніги може сонце розтопити? Ніколи! А — розтопить… Риби багато, багато звірини. Але влітку заїдає машкара… Недалеко від селища — річка. А комарі хмара за хмарою. Закутувалися в ковдру, бігли до річки, і, не розбираючись, яка вода, зразу кидалися… Потім так само бігом, закутавшись у ковдру, назад… Найкращий місяць — березень. Мороз градусів п’ятнадцять, повно снігу, на лижі — і в ліс… А дим з димарів — прямо в небо… Димові стовбці над селищем стоять — як підпорки в небо пішли…»
«…Іване, якби люди в Сибіру їли так, як ти (насухо), то подавилися б… Вони коли їдять, то стоїть як не чай, так вода із зіллям. Що вкусить, то зап’є. А як моя хазяйка побачила, як я їм, то злякалася: ти ж подавишся!.. І вони здоровіші на шлунок, ніж ми. А яйця їдять так: розіб’є (сире) на тарілку, посолить, хлібом макає і їсть. Маслом хліба не маже, а холодне масло розріже на кавалочки, бере до рота і їсть… Взагалі харчуються вони краще, ніж наші селяни, галицькі. Завжди до обіду мед, чай з варенням… А в нас — хіба інколи цукерка… Взагалі село на Галичині бідно їло. А на Волині — ще бідніше… І естетика їдження на Сибіру вища: кожному ставлять тарілку, блюдце, — не так, як у нас було: і кожен туди ложкою…»


…Їхали саньми в район. На повороті випали з саней. Злякалися: що робитимуть серед тайги? Але кінь розумний: помітив, що їх немає, і став, почекав, поки наздогнали…
…Свинка Машка. «Біла з чорною спинкою. Там свині не такі, як у нас. Розумні… І живуть у хаті… Кожне заведе свинку… І нам хазяйка принесла… Як викупаємо — біжить спати до Христі в ліжко. Як я мала йти на обідню перерву і її годувати — прибігала назустріч, можна було годинник по ній звіряти. І по селу йшла поруч — з квікотом… Як замуцькається — просить помити… Но фільмуй!.. Як її зарізали — Христя тиждень хвора була. Їсти відмовилася…»
…Була Ольга Іванівна в гостях у сусідки. Збирається йти. А та затримує: «Побудь еще немного, сейчас муж придет пьяный». О.І. тим більше квапиться. Але та пояснює: «При тебе он не станет меня бить, а так будет бить. Побудь». О.І. лишилася. Прийшов той чоловік — страшний. З палкою. Зразу кинувся до жінки, — але побачив чужу людину — відступився… Ще кілька разів кидався, але гостя все тут, і він стримувався. Завалився спати і, поки заснув, — погриз усю подушку, пір’я пожував: щоб угамувати себе — зі злості, що не може жінку вибити. Запихав у рот подушку і гриз… Побачивши, що вже спить, жінка сказала Ользі Іванівні: «Теперь все: проснется — такой добрый будет…»
…У інших сусідів була дівчина Маша. Всіх хлопців била, всюди лазила, де й хлопці боялися. І страшенно «врівноважена» — батьків доведе до несамовитості, а сама спокійна. Якось батько за щось б’є її — шмагає, поклавши на лавку, — а в цей час хтось із хлопців кличе її на вулиці. Вона з-під батькової руки: «Не видишь, что занята!»


…Як один сибіряк справив два весілля на тиждень: одне в четвер, друге в суботу. В четвер — з молодою дівчиною, яка наступного дня втекла від нього, злякавшись. Тоді в суботу він узяв літню вчительку, «стару панну» з інтернату. Їхали урочисто, кіньми, з квітами і приданим, з музикою, через усе село. Тій жінці казали: що ти робиш — він же через день тебе вижене! А вона: «Ну и что! Меня за 28 лет никто не захотел, а он захотел. Разве я могу отказаться?!» На другий день, довідавшись про нове весілля, прибігла перша жінка. І він вигнав цю. Поверталася знов через усе село, але вже без музики, і не кіньми, а волами (хлопець з дитбудинку віз)… Не жалкувала, казала: «А что? Хоть раз за 28 лет». А через дев’ять місяців обидві народили — майже в один і той самий день…
…Молода жінка була 17-ою (!) в здорового мужика. Але знайшла на нього управу й помстилася за всіх. З господарства була в неї одна курка, щодня несла одне яйце. Вона зварить його собі: «Што я буду делить?» Як він вертається з роботи — іде до сусідів. Він жде-жде голодний… А вона прийде: «О, Ванюша, ты уже дома?» Дасть буханку хліба, цибулину, чай… «От пообедал!» — задоволений, лягає спати…

«Мисливець». Приїхав новий учитель. Наслухавшись про багатства сибірської фауни, купив собі рушницю й подався на полювання. Приходить увесь обвішаний качками. Аж виявилося — то свійські, вони там далеко запливають по річці. Довелося півроку сплачувати штраф. І прозвали його: «Охотник».


…Серед людей незвичайної вдачі — сибіряків — запам’яталася лісничиха, яка жила в тайзі і славилася тим, що вбила 44 ведмеді. «Мала свої способи…» Наприклад, надягала кожух навиворіт і йшла назустріч ведмедеві; той хапав її «в обійми», а вона в цей час стромляла йому ніж у серце. Сталося таке, що померла її дочка: мала чотирьох дітей, а п’ятої дитини не захотіла, аборт зробила невдало… Мати приїхала, коли її вже поховали (не встигла: сибірські відстані, зима). Але в Сибіру взимку глибко не ховали, а так: сніг розчистять і трохи в землю вкопають — до весни, а вже весною — глибше. Так що вона пішла на цвинтар, розрила могилу, попрощалася… «Я знала, що приїхала мати, і не хотіла заходити до хати: думаю, розпач… А коли зайшла — бачу: вона сидить за столом, півлітра горілки, сама п’є, спокійно балакає… Зять просив залишитися з ними, коло дітей — дружину любив, дуже красива була й добра, але вона не схотіла, побула кілька днів і вернулася до себе в тайгу…»


…Серед поселенців у Чердатах та поблизу були відомі в Галичині представники львівської інтелігенції. Наприклад, лікар-невропатолог Ярослав Бачинський, про якого Ольга Іванівна оповідала так. Надзвичайно одарована людина. Арештований 1947-го чи 1948-го року нібито за участь, під час німецької окупації, в Українському комітеті (хоч там виступав проти співробітництва з німцями, «бештав» таких, як Кубійович тощо). Був засуджений на 10 років таборів. Там здобув велику популярність як чудовий лікар і прекрасна людина. Говорив, що такої практики, як він у таборах, не мав ніхто ніде й ніколи. Про нього розповідали: надзвичайно правдивий, прямодушний і до всіх ставився однаково, через що завжди потрапляв у клопіт, у тому числі й у таборі. Потім жив на засланні, з поселенцями. А коли дістав звільнення, не захотів повертатися до Львова: «Ті, хто посадовив мене в тюрму, живі, вони не захочуть, щоб я ходив по Львову».


З ним пов’язаний приємний спогад з часів перебування в Томську. Одержали листа, що має бути проїздом Бачинський (він уже був на вільному поселенні). «Одного ранку чуємо — хтось колядує: «Нова радість стала…» А вікна в землянці нарівні з тротуаром — відчиняй вікно і хапай за ноги перехожих… Я зразу здогадалася, хто це й чому заспівав різдвяну колядку: наша землянка нагадала йому Віфлеєм. Вибігла… А ввечері посходилися всі наші, співали, наговорилися досхочу… І якось і розмістилися всі, і закуску поставили… Тепер як буваю у Львові в знайомих і господиня починає: «Ой, як я зроблю те прийняття… а що дати… а на чому дати…», — я кажу: «Дай мені з тим спокій... То все таке дурне…» А вночі: де йому спати? Залишився у нас. Сміялися: будеш, як у гаремі…

Ольга Іванівна добре знала одного із синів Олекси Новаківського — Ждана. У Новаківського було двоє синів, по смерті дружини він виховував їх, каже Ольга Іванівна, «дуже строго». Один став інженером, другий лікарем; до мистецтва відношення не мали. Ждана — лікаря — й зустріла Ольга Іванівна в Сибіру. Знала його й раніше. З виду був дуже негарний і при знайомстві жартував: «Що мій тато тоді думав, яку картину малював?». «Все дивився на мене й казав: «Ви мені нагадуєте мою маму — як у тумані її бачу…» Справді: у Новаківського є портрет дружини (тобто Жданової матері), і коли він уперше був експонований на виставці, то до О.І. підходили й питали, чи то не вона: такою разючою була схожість…


Ждан був дуже «життєво нездалий» (непристосований до життя). Коли вперше вивели його на роботу в ліс («спочатку нам забороняли працювати в медицині»), то побачили, що з нього нічого не буде. Тоді зжалілися: доручили йому палити хмиз, від якого очищають ліс. Показали купки і сказали норму. Він же, ледве-ледве з великим трудом розпаливши одну купу, не здогадався перенести трачі на іншу, а так само мучився біля кожної. Прийшов вечір, а він своєї норми й близько не виконав. Люди розійшлися по бараках, а його немає й немає. Піднялася тривога, сам комендант пішов на розшуки. Знаходять: схилився над купою хмизу й намагається розпалити… Відтоді побачили, що з ним діла не буде, і призначили на роботу до якогось медпункту…
Схожий випадок. Львівська знайома «з вищим образуваннєм» (фармацевт). «Дуже розумна, розвинена, знала мови, але абсолютно не пристосована до життя, нічого не вміла робити, — і їй було дуже тяжко». Поставили працювати свинаркою. Дуже мучилася. Просила: «Олю, навчи мене хоч шити». Серед «уроку» раптом: «Не треба! І в тебе голова болить, і в мене, а я нічого не зрозуміла». Або: «Нащо мені мої мови, коли нема з ким говорити». Ольга Іванівна домовилася, щоб улаштувати її в дитбудинок — в аптеку. А вона через день «з місця втекла»: «злякалася тих дітей». Втекла потай, бо соромно було перед Ольгою Іванівною: «Бачила, скільки я доклала стбрань». Потім у листі вибачалася… Далі знов працювала свинаркою. «З нового місця писала, щоб я заїхала до неї, взяла свиню, заколола, зробила ковбаси — навпіл. Тільки вона могла таке написати. Я їй відписала, що можу свиню продати, а гроші їй вислати. Домовилась з одним сибіряком. Приїхали, зайшли в сарай, а там кури як сиділи на сідалах — так і померзли: як дерево… Свиня — довжелезна, худа, гостра. Я сказала, що мене анатомія не цікавить. Але вона наполягала… Сибіряк пояснив, що у них свиней влітку випускають у тайгу, а потім, перед тим, як колоти, два місяці відгодовують у дворі… Заходилися коло тієї бідолашної свині — вона кілька разів тікала, але сніг був високий, і її ловили…»
«Уявляєш її свинаркою? Вона із священицької родини. Але священики у нас були різні, — а це з панів, з великої інтелігенції, за кордоном бувала, мови знала… Її дуже підвів наречений, багато років вони були заручені. Коли її арештували, він носив передачі і в Сибір спочатку посилки слав. А потім перестав: одружився з «теплою вдовою» — багата, практичніша, жіночніша… Це був для неї тяжкий удар…»

…Новину про смерть Сталіна Ольга Іванівна почула вперше від міліціонера, який жив поруч. А було, власне, так. Поставили Ольгу Іванівну на нову квартиру у великий дім, де хазяї виділили їм з Христею дві кімнати. Тим часом приїхав міліціонер із сім’єю, який також шукав квартиру. Сидить він із господарем, випивають, а потім кличуть Ольгу Іванівну для «секретної» розмови. Міліціонер просить відступити йому одну кімнату. Ольга Іванівна погодилась. Але міліціонер просить тримати це в секреті, бо йому, мовляв, перепаде за те, що «утискує» переселенку («законність» була на висоті!). Вона, звичайно, про все мовчала, за що він був їй вдячний і обіцяв допомагати. Любив випити і кілька разів позичав гроші, вже бувши напідпитку, і дуже боявся, щоб не дізналася жінка. Ще ніхто не знав про смерть Сталіна, йде Ольга Іванівна додому, а він сидить роздягнений (п’яний) серед купи снігу й підкликає її: «Сталин… (рукою показує: загнувся)… Скоро вас отпустят… Увидишь…»
Але не так скоро сталося. Спершу відпустили інших… «Коли Берія випустив бандитів, стало небезпечно… Раніше в них хати не зачинялися, ніхто нічого не крав. А тепер… І в Чердатах з’явився бандит, якого всі боялися — в якоїсь гулящої молодиці поселився. Ну, вона була здорова, більша за нього і якось його не боялася — била його. А всі інші… казали, що для нього вбити людину — що плюнуть. Якось іду вулицею — він назустріч. Ні, думаю, не буду звертати, піду прямо. Доходжу до нього — він подивився трохи здивовано, вклонився, привітався й пішов далі. Через два дні приходить увечері — я сама була в хаті. «Надо похмелиться. У тебя есть пять рублей?» — «Є, кажу, не стану казати, що нема. Але як я їх тобі віддам, дитина залишиться без хліба». Він так подивився на мене: «Спасибо, что правду сказала. Не надо мне денег». Потім: «Можно сесть поговорить с тобой?» І почав розказувати про своє життя… як він став бандитом… Це така історія… якби я була записала… Я потім кажу: «А чого ж ти не вернешся додому, до матері?» — «Никогда!.. Мне стыдно… Пусть и не знают, кем я стал… А тут я снова что-нибудь сделаю, получу своё — и: прощай, жизнь!» Ми весь вечір з ним проговорили… Кругом люди зібралися, думають, що там уже хтозна що — чи заріже мене, чи що… А ми виходимо, прощаємося…»
…Тим часом Ольгу Іванівну перевели до Томська — стараннями інспектора облвно Лідії Муратової. Вийшло так: якась вихователька дитбудинку написала донос — мовляв, як це допустили до роботи з дітьми бандерівку. Перевіряти приїхала Муратова. Зразу зорієнтувалася сама, та й директорка дитбудинку допомогла (донощиці сказала: «Я с Ольгой Ивановной хоть всю жизнь буду работать, а с тобой и ср… на одной доске не сяду», — в туалеті була одна довга дошка над клоакою). Після цього Муратова подружила з Ольгою Іванівною (пізніше, в 60-і роки, вона на запрошення Ольги Іванівни приїздила до Львова, я її бачив: інтелігентна жінка середнього віку, поводилася з достоїнством, дуже подобалися їй галичани). Жили на вулиці Татарській з Христею та з товаришкою — Дизею Ковальською, а в тої також дочка Христя, — всі в одній комірчині. За перетинкою — якісь дівчата з заводу, а ще далі — Богдан Ленець (чоловіків брат) з дружиною і тещею. Господар у якомусь сараї поробив каюти — і винаймав спецпереселенцям. Їхній статус мав уже невдовзі змінитися — це відчувалося.
Серед них був дивакуватий чоловік на прізвище Гойвіц; він займався ворожбитством і непогано жив з того («бо там народ вірив»). «Я не з якихось таких забобонів, але раз він був і: «Давайте я кину вам на карти». Кинув: «Скоро вернетеся додому, і вас ждуть великі подарунки». Я посміялася і в листі до Марійки, яка старалася за мене і скрізь писала листи — і до Сталіна, і до Хрущова, — пишу: «Не треба старатися і нікуди писати, тут мені Гойвіц таке виворожив, що кращого й не треба…» А таки вийшло, як він казав!
Треба було щомісяця відмічатися в комендатурі. Якось прийшла, сидить у приймальні, нікого немає. А чує, що в кабінеті коменданта якісь люди, щось читають, про щось говорять. Прислухається і чує: наче прийшов якийсь наказ, щоб спецпереселенців відпускати додому — спочатку лікарів, педагогів. Вдала, що нічого не чула, відмітилася, пішла додому. І зразу до Муратової: мовляв, таке й таке чула. Та каже: взнаю, прийди через два дні. Прийшла: так, каже, є такий наказ; треба тобі оформитися на педагогічну роботу. «Я викладала на заводі в гуртку шиття і вишивання, але це не вважалося педагогічною роботою. Тоді Муратова організує такі курси в облвно, я перехожу на роботу в облвно, вона мені дає довідку, — і я серед перших одержую дозвіл на повернення…»

На закінчення сибірської теми таке. Ще не всі виселенці повернулися з Сибіру, а вже там з’явилися нові «українські десанти»: ті, хто поїхав освоювати нафтові багатства Сибіру. Серед них був і випускник геофізичного факультету Львівської політехніки Олег Терпиляк — племінник Ольги Іванівни. Коли я 1962 року, бувши у Львові, познайомився з Мартою — а власне, з родинами Ленців і Терпиляків, — Олег саме приїхав у відпустку і одного разу влаштував — був людиною дотепною! — родинний вечір спогадів про Сибір, який назвав: «Сказание о земле сибирской». Дещо мені запам’яталося…
Спершу — виробниче. Коли зі свердловини нарешті забила нафта — відкрутили кран («тепер такого не роблять»), дали повний струмінь. Олег у новому костюмі на радості поліз набирати пляшки — його обдало нафтою… Взяли з собою перші дві пляшки… Назустріч вибігла Галя (дружина) в новому світлому костюмі (свято ж першої нафти!) — він її обняв так, що й вона теж уся в нафті стала…
…Приїхав легендарний Ерве — начальник тресту, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії. Він сам водив машину, а вони його в обличчя не знали і прийняли за шофера. Тицьнули йому в руки червонця й послали по горілку. Він мовчки взяв і пішов, приніс горілки. А потім була розмова…
…По півроку сиділи без транспорту й без усякого зв’язку (за природними умовами), зате потім, одержавши зразу всі гроші, тижнями «шаманили».
…Друг-полтавець одержав від матері медичну посилку — гумові грілки, а всередині самогон. Усім дуже до смаку припало — назвали самогон «стінолазом»…
…Грандіозний нафтобуд остаточно зруйнував життя місцевого люду — хантів. Свердловина — це не просто пробурили землю, поставили вишку й пішли далі. Це велике господарство, поселення коло нього, нафтогони, тягачі, бульдозери, вирубаний ліс, витоптані й порозривані землі, — а таких свердловин спочатку десятки, потім сотні, — отже: докорінно змінений ландшафт, змінена природа. Хантам довелося міняти спосіб життя, їх стали переселяти в селища, в нові будинки, які для них будували. Вони не хотіли в них жити. Були випадки, що селили в них худобу, а самі ставили поруч юрту й жили в ній — вона для них зручніша. Або — пожежа: розпалювали вогонь у хаті на підлозі, як звикли в юрті. Були навіть чутки, що викрили якусь «організацію» шаманів, яка, мовляв, за цим стояла…
Цивілізація прийшла до хантів у формі «пьяной вънки» і «непьяной вънки». Друге — це просте вино, а перше, звичайно, горілка або самогон. Хант усе літо мріє: настане зима, все замерзне, і він поїде в Нижньо-Вартовськ — за «винкой», за «пьяной». Влітку деякі їздять катерами, але річки тут покручені — зигзагами, тому хант, коли поспішає, встає з катера і їде собаками навпрошки: «Мне нада бистро».
У великій шані тут собаки. Без них не обійтися, між ними й людьми велика дружба. Був собака і в експедиції — Шкет, лайка. Хазяїном Шкета був Олегів товариш, який, їдучи у відпустку, доручив його Олегові. Жив на катері («брандвахта»). Одного разу загубився. Катер поплив униз. Олег розпитував хантів. Казали: бачили то тут, то там. Нарешті Олег пообіцяв літр «пьяной винки», і кілька хантів із собаками («щось їм сказали») взялися знайти. Першою вернулася з пошуків собака Хан. Її хазяїн-хант Олегові: «Он мне сказал: нашёл». Справді: знайшли. Але вже здихав, заїдений комарами (і з голоду). Тільки востаннє блимнув очима, коли покликали: «Шкет!». Виявилося, що він біг не вниз, куди попливли, а вгору, де він залишив катер…
«…Перші роки в Сибіру — не те, що тепер. У райцентрі — закусочна: ікра, балики, все на світі… Не вірили своїм очам… У моєму розпорядженні були вертоліт і кінь. Вертольотом літали по сіно й овес коневі…»
…Приїхав Олег у райцентр. У магазині оглядає хутра… Коли чує слабенький голос з акцентом: «А у меня было соболиное манто…» Дивиться — старенька жінка. Зацікавився: працює в готелі. І хоч мав де переночувати, пішов до готелю. Старенька почала розповідати йому про себе, показувати родинні альбоми тощо. Виявляється: була дружиною якогось міністра чи заступника міністра в Естонії. В 1940 році її виселили в Сибір — з усієї сім’ї залишилася одна… Фото: світська дама, на дипломатичних прийомах і т.д.
Другий випадок. Їхали тягачем, щось перевозили. Тягач забуксував коло якогось села. Вирішили переночувати. Зайшли до крайньої хати. Хазяйка мнеться: ніде вас покласти, ні на чому… «Ми полягаємо на підлозі». — «Ну, добре». Коли трохи освоїлися, попросили хазяйку, щоб зварила їм вечерю: добре заплатимо, мовляв. Вона довго відмовлялася: немає з чого, немає на чому… Але зрештою погодилася. Відхиляє запону до другої кімнати (не стіна, а завіса ділила хату), і вони бачать… великий стіл, заставлений кришталем. У бідній сільській хаті! Потім узнали, що це сім’я, виселена з Прибалтики в 1940-му році… Коли їм оголосили, щоб за 24 години зібралися — на виселення, — «в людей руки заніміли»: ніхто нічого не брав, ніхто не став готуватися. А коли вже зайшли за ними, кажуть: та хоч щось у руки візьміть! І вони, виходячи з хати, взяли ящик з кришталем, заготовлений раніше з іншою метою. Так і поїхали: голі, голодні, але з ящиком кришталю…
Третя історія. Розповідає Галя, Олегова дружина. Хата-п’ятистінка (перегороджена на дві частини)… Заходжу, — а двері до другої відчинені, — і мене наче пригломшило: великий, красивий молодий мужчина з чорною курчавою бородою, — наче з кіно чи з казки. Звідки тут міг узятися такий актор?.. Виявилося: тут живуть брат і сестра. Надзвичайно красиві. З Молдавії. Дітьми їх вивезли. Прийшли вночі. Годину на збирання. Мужчин окремо, жінок окремо, дітей окремо. Батька вони більше не побачили. Мати померла. Лишилися самі. Привезли їх пароплавом у групі інших виселенців, висадили на голому місці, потім знову кудись перевозили. Як трохи підросли, працювали в колгоспі. І в хлопця, і в дівчини був музикальний хист. Грали в школі. Приїздив якийсь композитор, послухав їх, сказав дівчині, що їй треба поступати в консерваторію, узявся допомогти… Вона стала готуватися. Перший рік її не відпустили з колгоспу. Другий, на клопотання того композитора, відпустили. Зібралася до пароплава. Та коли побачила пароплав, який мав змінити її долю, — від хвилювання їй зомліли ноги, і вона не змогла дійти до пристані. А наступний пароплав — за тиждень, пізно. Так і залишилася, більше спроб не робила… 1956-го чи 1957-го прийшов дозвіл повертатися додому. Спершу страшенно зраділи — скільки літ про це мріяли. А потім подумали: куди вертатися? До кого? Від одних відбилися, до других не прибилися. Ні інтелігенція, ні селяни… Наче соромно такими з’явитися на рідну землю… Та й залишилися в Сибіру…
…Була дівчина, з якою Олег дружив у дитинстві (точніше, опікувався нею, бо був старший). Вона дуже серйозно бавилася з ним в одруження, казала, що в придане дасть свої ляльки, на ляльках вчилася пеленати, годувати майбутніх нібито дітей. Коли Олег питав: «А де ж будемо жити?», — вона показувала на якийсь кут у соломі на горищі… І ось їх вивозять до Сибіру. Дівчинка там захворіла й померла. Мати поховала її з ляльками, бо та не випускала їх з рук і вмираючи… Лист матері, в якому вона розповідає про смерть донечки і як її ховала… Жалкую, що я не попросив його тоді, щоб зберегти, — такого не придумаєш…
…Олегів товариш розповідав про свою поїздку в Сибір до батька-виселенця. «То якісь для мене були дні… серед цих людей… такі зустрічі… Я трохи уявляв, куди їду, сподівався незвичайного — але такого… Видно, такі нещастя чи випробовування людей облагороджують… Тут люди стали набагато кращі, ніж були… Я там більше почував себе причетним до людського роду…»
І він же, як їздив у Сибір до батька, зустрів німця з Поволжя, який розповів йому… Тричі переселяли їх з місця на місце, навмисне: тільки обживуться — на нове місце… викидають без нічого… Гнали пішки, в морози, в завірюху… У матерів діти замерзали до смерті — на грудях, на плечах, — і вони йшли з мертвими дітьми, не віддавали нікому, не можна було віддерти…
…Ось таке невеличке «Сказание о земле сибирской»… Одне з багатьох можливих…

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ: КОМАРНО, ЛЬВІВ

…Повернувшись додому, Ольга Іванівна жила то в Комарні, у своїй хаті, то у Львові, з сестрою — Марією Іванівною Терпиляк, бо Христя поступала і поступила в медінститут (а Марта й далі жила в Комарні з бабцею). Власне, Христі дозволили вернутися ще раніше, і 10-й клас вона закінчила у Львові. Вчилася в російській школі. «Марійка казала: «Так вона жери ту школу…» (Їй треба було підтягуватися до рівня міської школи, бо в Чердатах жоден з учителів не мав вищої освіти.) «В Сибіру все мала українські книжки, але вчилася в російській школі».
Як по-різному ставилися різні люди до тих, хто повернувся. «Коли Христя ходила у Львові в десятий клас, подружилася з дівчиною на прізвище Перепьолкіна — дочкою полковника. Але гарна сім’я, чесні люди. Коли я повернулася, приходили мене привітати…» Дружина доцента М., товариша мого чоловіка, зустрівши: «Треба дати вам заробити…», — і принесла купу старої білизни: поштопати й попрати… «Я не відмовилася, але так то мене діткнуло…»
Марія Іванівна попросила за Христю у Семена Стефаника (один із синів Василя Стефаника, був головою Львівського облвиконкому). «А який атестат?» — «Якби поганий, я б не просила». Через деякий час О.І. зустріла Стефаниктву. «Чим я можу допомогти?.. Дітьми не журіться…»
«…Христя не мала в чім піти на випускний вечір… Тепер цього не розуміють… Думали, що продамо телятко, як корова отелиться (в Комарні), — і матимем. Але корова чомусь-то на шостому місяці скинула — дохле телятко… Христя пішла в простій білій сукні, ми її втішали: «Нічого, в тебе інше буде…» І справді — добре склала всі екзамени. Останній екзамен з фізики всі називали: «последнєє целованіє» — як при прощанні з покійником: бо екзаменатор В. нібито брав дуже великі гроші. Христя йшла без надії. Повертається — сміється. «Ми ще не знаємо, що то за сміх… Коли показує: «5». Ми очам своїм не віримо. Виявляється, В. кудись відкликали, і екзамен приймала жінка, яка знала О.І. «Вона мене більше про тебе розпитувала».
Життя зводило з багатьма людьми, чия доля виразно свідчила про характер тієї доби…

«ПОСОЛ ТЕРШАКОВЕЦЬ»

«Тершаковець Гринь (1877 — 1958), гром. і політ. сел. діяч, родом з села Якимчиць Руденського пов. (Галичина), організатор укр. життя Комарнянщини і Рудеччини; посол до Галицького сойму (1913 — 1914), чл. Укр. Нац. Ради і Укр. Трудового Конгресу в Києві, 1928—1938 посол до польськ. сойму, чл. ЦК й екзекутиви УНДО, почесний чл. «Просвіти» й Крайового Т-ва «Сільськ. Господар» у Львові. Заарештований 1939 большевиками, пробув 16 рр. у сов. концтаборах» (Енциклопедія українознавства, т. 8, с. 3183).

…Тершаківця на Комарнянщині знали всі й шанували. Знала й Ольга Іванівна, а в кінці його життя випало де в чому прислужитися йому. Ось розповідь Ольги Іванівни, яку я записав хоч і по пам’яті, але майже дослівно.
«Сам навчився грамоти, а політик був такий, що до його слів правдиві (тут: професійні. — Авт.) політики прислухалися… Яке свято було, розказували, коли його вперше обрали, ще за Австрії: це ж був перший від Комарна птсол — український селянин! Батько його, Андрій Тершаковець, був війтом сіл Кліцка та Якимчиць і будівничим — неписьменний, але мудрий від природи; мости будував так, що інженери з ним радилися і вчилися в нього. Одного разу побачив будівництво великого моста (через Дністер), — сказав, що неправильно, що завалиться; перевірили — справді… Зробили так, як він порадив…»
Тершаковець-пусол був гордістю Комарнянщини. Коли видавав заміж дочку, з’їхалася вся інтелігенція, політики, посли. Щоб нікого не образити, зробив два прийняття — одне для села, для всіх. Другого дня — «для птслів… Особливо запам’ятався птсол-гуцул… у гуцульському вбранні…» Ввечері в читальні «Просвіти» — забава для молоді.
«…В 1939 році, перед самою війною, бачила його на цвинтарі в Кліцку (село між Комарном і Якимчицями. — Авт.) — вже старшого, з дружиною Наталією. Дружина щось казала чи нарікала, а він заперечив: «Ти молись, щоб ось на цьому піску хоч наші кості відпочили… Бо таке насувається…» А я молода була, дурна, думаю: «Що він таке каже?.. Де ж вони будуть, як не тут?» А воно так і вийшло: він — тут, а вона — в Казахстані… Тільки землю з її могили привіз… Син — у бункері загинув…»
«Тершаковець Зіновій (1913 — 1948), діяч ОУН і УПА, родом з Комарнянщини (Галичина), за фахом правник, син Гриня Т. Командир УПА-Зах. («Федір»), провідник ОУН Львівського краю, загинув у боротьбі з військом НКВД разом з своєю охороною 4.11.1948 б. Любіня Великого» (Енциклопедія українознавства, т. 8, с. 3183).
…Обставини загибелі Тершаківця-сина в результаті спецоперації НКВД не до кінця з’ясовані, хоч і привертали увагу дослідників (зокрема, Олега Павлишина та Володимира Мороза — див. зб. «Родина Тершаківців», Лвів, 2005).
25 вересня закінчився 8-річний термін першого ув’язнення Григорія Тершаківця в таборах суворого режиму, і 5 жовтня він повернувся на Львівщину. Оскільки його хату і все майно конфіскували, жив у Золочеві у дочки Ольги. Є відомості, що у вересні 1948-го двічі таємно зустрічався з сином. Звичайно ж, за ним пильно стежили, щоб вийти на слід сина. 19 жовтня заарештували. За версією, що розглядається у згаданому вище збірнику документів, старого чоловіка (йому був уже 71 рік) піддавали безперервним виснажливим допитам і тортурам з метою дістати інформацію про місцезнаходження сина. Неясно, чи ці допити допомогли емгебістам зорієнтуватися, але 4 листопада 1948 року бункер Зиновія Тершаківця був оточений спецзагоном, і він загинув разом з чотирма охоронцями.
Григорія Тершаківця 5 лютого 1949 року засудили ще на 10 років таборів суворого режиму — «за потурання антинародній банді українських буржуазних націоналістів». Звільнений він був 29 березня 1956 року. Саме в цей час повернулася додому й Ольга Іванівна. Протягом трьох з лишком років, до смерті Григорія Тершаківця, їй траплялося за різних обставин зустрічатися з ним і навіть виконувати деякі його доручення.
Про першу зустріч після повернення Тершаківця із заслання: «Думали, що зустрінемо хвору, знищену людину. А він прийшов стрункий, у модному випрасуваному костюмі: «Мене ніщо не зламало і не зламає»…
В одній з розмов він оповів свою версію загибелі сина. Добре запам’ятала цю розповідь і Марта, тоді школярка, яка її чула і дуже нею перейнялася. Історія справді моторошна.
Нібито Григорія Тершаківця перевозили з однієї тюрми в другу. Дорогою в лісі на машину напали бандерівці і в результаті короткого бою звільнили в’язня. («Ользю, я бачив кров!» — розпачливо говорив старий). Довідавшись, кого захопили, рятівники дуже зраділи, виявили велику обізнаність у справах батька й сина. Переконали вирушати до сина, бо де ж тепер, після втечі з тюрми, ховатися. Дбайливо запропонували свою охорону. Та коли батько з ескортом «бандерівців» підійшов до бункера, син усе зрозумів і на очах у батька й «бандерівців» підірвав себе гранатою. А охорона загинула в бою… (Повторюю, це версія самого Тершаківця — з його розповіді Ользі Іванівні, яку чула й дослівно пам’ятає і Марта. Можливо, деяким опосередкованим підтвердженням її може бути суворий присуд старому батькові, винесений уже після загибелі сина). Дружину Тасю тримали в Станіславській тюрмі. Ще раніше їй показували фото чоловіка, вона відмовлялася підтвердити, що це він. Аж коли показали труп: «Від мертвого відмовлятися не буду… Так, це мій чоловік. А тепер робіть зі мною що хочете…»

.....................................

*Зі Львова 1 липня 1960 року  за підписом Начальника Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Львівській області полковника В.Шевченка і заступника начальника відділу управління підполковника Володіна  під грифом „Совершенно секретно” до КДБ УРСР був надісланий  такий документ:

 „ОБЗОР

По агентурно-оперативным мероприятиям, проведенным по ликвидации Львовского Краевого «провода» ОУН.

 

            Агентурное дело «ПРОПАСТЬ»

 

 

(,,,) На выявленный руководящий состав Львовского Краевого „провода” ОУН, для организации их агентурной разработки, в январе  1946 года Управлением КГБ Львовской области было заведено агентурное дело „ПРОПАСТЬ” (...)

19 октября 1948 года в 23 часа  во время выезда из города  Львова Тершаковец Григорий Андреевич біл секретно снят и  доставлен в здание УМГБ (...)

....Данные про „Федора” (Зиновія Тершаківця. - Авт.), добытые в ходе работы с Тершаковцем Григорием, были далеко не точные и относились к давно прошедшему времени. Сведения, которыми мы располагали от агентов „Академик” и „Дорожный”, Тершаковец  Григорий на следствии не перекрыл (...)

...С целью перепроверки материалов агентов „Академик” и „Дорожный”, а также заполучения интересующих нас материалов о „Федоре” в отношении Тершаковца Григория Андреевича была приведена агентурно-оперативная комбинация „ЛСБ”...

Тепер усе зрозуміло...  На які жахливі провокації йшли...

 


«…Тершаковець помер десь року 60-го (1958-го. — Авт.). Поховали в Комарні — на цвинтарі в Кліцку. Привезли зі Львова. Труну несли на руках від Комарна до Кліцка, процесія розтяглася на всю дорогу. Відчувалося, що когось ховають…» (Власне, в усіх джерелах зазначається, що Григорія Тершаківця поховано в рідному селі Якимчицях. Але річ у тім, що і Якимчиці, й Кліцко — це мовби «продовження» Комарна, а згаданий цвинтар — певно, спільний для Якимчиць і Кліцка). У 60-і роки (й пізніше) я бував на цьому цвинтарі, бачив цю могилу… Намагався уявити життя цієї людини та її трагедію…
P.S. Тершаковець розповідав, що нібито Хрущов наприкінці 50-х років відмовився прийняти делегацію, до якої і він входив і яка мала просити про амністію для тих, хто ще залишався в підпіллі.

ЛІКАР БАРВІНСЬКИЙ

Одного разу Тершаковець попросив Ольгу Іванівну сходити з дорученням до лікаря Олександра Барвінського — сина історика Олександра Барвінського, брата композитора Василя Барвінського, який теж повернувся із заслання. Вона пішла — і побачила картину, яка залишилася в очах на все життя. Лікар Барвінський начебто робив якісь досліди з лікування раку й мав, казали, успіхи. Барвінські мешкали в особняку на вулиці Верховинській… Зайшла. Ніде нікого немає. Двері відчинені… іде до однієї кімнати, до другої. І раптом: Барвінський із закоченими рукавами й закаляними руками коло ліжка паралізованого брата, миє його. Побачивши О.І., зі скривленим від болю й гніву обличчям:
— Хто вас пустив?
— А нікого немає.
…Тоді Барвінський напівбожевільним голосом:
— Львів’яни! Ви бачите, що ви зі мною зробили? Ви зрадники! Будьте ви прокляті! За що ви мене мучите?
Клякнув перед розп’яттям, піднявши догори закаляні руки: — О, Ісусе Христе, тебе розп’яли… А за що я розпинаюся? Покарай…
А в цей час паралізований брат видає дикі звуки, реве, а за стіною починає буквально вити божевільна сестра…
Вибігла звідти як не своя... довго сиділа й плакала на лавці в парку… А Тершаківцю нічого не сказала… Потім ходила до Бариляка та інших лікарів: невже не можна допомогти?…
А через деякий час Барвінського знайшли коло братового ліжка мертвого. Нібито помер від розриву серця. А недалеко — таблетки і скалки келишка: чи то сам хотів випити, чи братові ніс, чи, може, отруївся…
Ще один брат (Богдан?) жив поруч з матір’ю. «Рафінована аристократка, все ходила зі псом, хоч була вже в злиднях… Старість мала погану: син-професор одружився з якоюсь молодою продавщицею-полькою («а була ж лікарка Ю., така відповідна йому…»), і та лаяла матір останніми словами, — добре, що та була вже глуха й не чула…» Чи це так було, чи це зі львівських пересудів озвалося — не знаю.
А висновок Ольги Іванівни: «Старі львівські родини вимирають… Не той тепер Львів…»

З РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ І ЛЬВІВСЬКИХ ІСТОРІЙ

«Як то життя не раз людині помститься… Я знала двох славних лікарів… Шекита — то був лікар для народу, бідних лікував задарма. А М-вич — лікар для панів… Той М-вич був такий пан, такий гордий, таким багачем став… Мав виїздтві коні, мав авто — ще ніхто з лікарів не мав, а він мав… Видержавлював дім… А був старим парубком, і все до нас заїздив, але я то всерйоз не брала (вдома жартували: «Будеш їздити автом»). Одного разу — грандбаль, і мене запросили. Він увесь вечір танцював зі мною. Питають мене: «Як?» Кажу: «Та що то за танець, як він увесь час животом штурхає» (мав великого живота). Зрештою одружився з іще молодшою, — але обманом. Якийсь селянин привіз на рентгену 16-річну дочку, дуже гарну. Того дня не було електрики, і М-вич уговорив батька, щоб залишив дівчину до завтра. Той не міг подумати, щоб такий інтелігентний пан… А той уночі згвалтував дівчину — таким чином потім одружився… Незабаром прийшла радянська влада, дім і авто відібрали, дружина втекла, М-вича розбив параліч. Коли дружині докоряли: що ж вона кинула його в такому стані? — та відповідала: «А він чого мені життя зламав?» От так: був пан над панами, а голодовтю смертю загинув…»
…Ольга Іванівна ніколи не моралізувала, але якось Оленка, вже в старших класах, щось розповідала про якихось екстравагантних дівчат зі своєї школи, і бабця висловилася про те, що мають бути смак і гідність у поводженні. Інакше можна послизнутися. Що, мовляв, і бувало з дівчатами, яким світила найкраща доля. Серед її товаришок у Львівській гімназії були такі обраниці долі — «онука прилата Л.» та «дочка нашого славного адвтката Т.» «Які вони були гарні, а як скінчили!» Про першу: «Яка вона раз на бал прийшла — в голубім криноліні, з фіалкою у волоссі — як мрія... А як скінчила... Мала любовну пригоду, хотіла її затушкувати — й померла... А та друга — пішла за німецьким офіцером, і сліду не лишилося...»
А я ж, мовляв, із села приїхала в 4-й клас гімназії — і виявилася не гіршою від них і в науці, і в етикеті, і в поводженні… «Пані Л. так хотіла, щоб я подружилася з її онукою…» — хотіла доброго впливу…

…Був у Львові один відомий кооператор, який тримав у своїх руках всю кооперативну торгівлю у Львові, «але він ніколи й яблучка не взяв, дружина за всім ходила на базар». Якась селянка прийшла дістати позику, принесла гуску і довго тикала ту гуску у віконце каси. Ніяк не міг відбитися від неї — та аж плакала: «Більше нічого не маю»… Потім дві його дочки з подругами розігрували його: запнуться, як селянки, і тицькають у вікно гуску…
Ще одна витівка дівчат. Попросили, щоб на свято він узяв їх на прогулянку до Стрийського парку. Він пішов з ними, виконував усі їхні забаганки («льтди», «карузеля» тощо)… А мав звичку високо задирати голову і дивитися кудись у небо. І от коли так стояв і дивився, дівчата зникли. Приходить додому: «Десь дівчата потікали… Ну, задам їм…», — а дівчата вже сидять у покої: вчать лекції…
…Розповідь про одного комарнянського вчителя. Мав троє чи четверо дочок, жив бідно, «а добряга був»… Якось купив порося. Взимку. Впав сильний мороз. Він прокинувся серед ночі: «Жінко, поросяті, мабуть, холодно. Піду накрию». Взяв свого кожушка й пішов накрив. А до ранку порося йому кожушка подерло… Пригоду все Комарно знало…
…Одна з його дочок стала піаністкою, вийшла заміж за скрипаля Яблонського: «Були у Львові двоє синів генерала Яблонського, емігранта з Великої України, один скрипаль, другий художник… цей художник ще й на мене трохи оком кидав…» (Оленка: «А добрий був художник?» — «Я тоді більше на кавалєра дивилася, а не на його картини… Мабуть, добрий, бо ним Шептицький опікувався… Шептицький всім талановитим юнакам давав стипендію… Він тоді гарно розписав церкву, ту, що коло пошти була, її розбомбили на початку війни...»).
«А найменша дочка… Якась німецька графиня дала оголошення, що хоче найняти не служницю… а так… товаришку для подорожей… дітям… з українук… І от вона поїхала… Була рік, побувала в Італії, Франції, Англії. Заробила грошей, не було їй зле, роботи небагато… Як повернулася, — а ми малі були, діти, збіглися всі — це ж яка подія! — вона показує: строї привезла, та не якісь там, а всі прості, спортові… і показала, які їй дали на дорогу бутерброди: тонесенько-тонесенько хліба… правда, і масло, і шинка… так ми ще той бутерброд на всіх розрізали, щоб усі покуштували…» (А згадала О.І. про це тому, що я врізав «пайду» хліба — на товстий бутерброд… «Як у косаря», — сказала О.І., і звідси й почався далекий спогад: якими химерними дорогами ходить спогад!).
…Одержала листа від Аннунці. В кінці приписка: померла Марія Н. Поховали на комарнянському цвинтарі. Звіддалеким подихом вітру хитнуло гілку перестояних спогадів… «Хата Н. — дворів за п’ять від нас. Землі мало було в них, і тримали одну корівчину… І Марійка — одиначка в них. Бідні були, але Марійку доглядали краще, ніж у багатих сім’ях. Хто мав більше землі — там уся сім’я з ранку до ночі в полі. А Марійка сидить дома, на сонечку, заплітає коси, крутить кучерики… Вбиралася скромно, але дуже гарно…
Раз, пригадую, йшла я з Комарна в Рузливку… А був у Комарні один дуже багатий єврей. Мій тато мав з ним справи, позичав у нього гроші. Така довіра між ними була, що колись тато поїхав у Молдавію по яблука, забракло грошей — і прислав телеграму, щоб я пішла до цього єврея, хай дасть… Про якусь велику дуже суму йшлося… як на теперішні гроші, тисячі дві… Той зразу мені дав — без жодного листа, без розписки… Та я ж була молода дівчина, могла для себе взяти… Так от, іду я під вербами… Коли назустріч їде той єврей, — а в нього був гарний візок на двоє коней, двоє крісел, — і Марійка сидить, вбрана, вквітчана… Нараз він спиняє коней і починає до неї чіплятися, — а мене не бачить… А вона його по щоці і кричить: «Панно Ольго, панно Ольго, на поміч!» Той, як мене побачив, був дуже спешений… А вона ще: «Жид смердючий… що задумав!» — і плюнула йому в обличчя… Каже: я собі йду, доганяє, просить: підвезу, я й сіла… А він…
Потім вона вийшла заміж, чоловік рано помер, син вивчився у Львові на кравця, помагав їй… Усе життя жила бідно, але якось чисто… І дуже не хотіла, щоб її поховали на кліцківському цвинтарі — бо він прямо коло її хати, і то її приґкрило… Зробили, як хотіла: поховали в Комарні…
…Боже, як то все минає…»

«ТШИ» ЧИ «ШЕСЦЬ»?

Жили у Львові дві сестри-полячки, старі діви-дивачки. Коли стали готуватися до смерті, захотілося їм мати свої фотографії в гробу, щоб побачити на власні очі, як то воно виглядатиме. Вирішили запросити фотографа: одна ляже в труну, а друга уряджатиме, а іншим разом буде навпаки. Фотограф зафільмував та й питає: «Тши чи шесць?», — тобто три знімки робити чи шість. Та, що уряджала, каже: «тши». Раптом та, що лежала в труні, кричить: «Шесць! Шесць!» Фотограф з переляку скочив з вікна й зламав ногу. Потім судився…

БАМБЕРКО

«І драб, і злодій, і бандит (на загальну думку, мовляв. — Авт.)… Одного разу я верталася зі Львова останнім автобусом. Ніч, хляпа, нікого ніде… І тут Бамберко… Взяв мене під руку й провів додому… Мама злякалася: «Як ти, Ользю, сама йшла такої ночі?!» А Бамберко стоїть за моєю спиною, — я не сама, кажу. Мама хотіла дати Бамберкові горілки, а він так гордо: «Ні, я не для того тут. Я знаю, що у вас добра горілка, але…»
Згодом Бамберко загинув: хати він не мав, жив по людях — у хлівах, шопах. Одного разу, видно, п'яний курив у шопі — і згорів. Спершу й не зрозуміли, чому шопа згоріла, аж потім знайшли труп…

ЗВІДКИ В КОМАРНІ САДИ… (Запис 21.05.82)

…Нібито якийсь польський дідич ще за часів кріпаччини заклав яблуневу плантацію. А щоб селяни не крали в нього яблук, звелів усім посадовити коло своїх хат сади, певну кількість яблунь (хоч селяни не хотіли — землі немає, та й грошей платити за саджанці). Вимагав догляду, суворо карав, як у когось якесь деревце пропадало… Так сади прижилися, і селяни самі до них приохотились…
…Батько О.І. не тільки мав свій сад, а й орендував один із панських садів у селі Гушани, а разом із племінником Ананієм — ще десь на Волині. Згадується дитинство: восени скрізь було повно яблук… купами — різних сортів. У повітрі — пахощі яблук… Їх звозили фурами у двір, засипали в ями, а потім звідти — фурами до Львова… Яблука чисті, нічим їх не посипали й не поливали сади, але було повно птахів, особливо ластівок — усі хати й стайні обліплені гніздами, як орнаментом… Цікаво було спостерігати, як їжачки крали яблука: нашпилить — і до гнізда, повертається — і знову, багато разів…
Навесні й улітку мама, їдучи до саду в Гушани, часто брала із собою дітвору. Харчу набирали на тиждень. На диму готували такі смачні кулеші, що господиня-полька з дітьми приходила їсти: ми, мовляв, такого смачного не вміємо… («А ми, діти, все підглядали, як пани прогулюються садами — в сюртуках, пані — в довгих кринолінах: як не зашпортаються?!»). Восени, коли возили яблука, за фурою бігли діти (бо в інших селах яблуневих садів не було): «Вуйко, киньте яблука!» — кидали їм…
Старшим сторожем і садівником у Гушанах був наймит Гарасим, на прізвище Слободняк (на польський манір — Свободєк)... Нічого не мав, дуже любив сад, жив там у курені з весни до зими, а взимку — в сараї у Пеленських. Мав дивний голос — як співав, то всі («й пани») сходилися слухати. А як колядував, то шибки дрижали від його басу. На святвечір ставили йому спеціальну вечерю, він приходив і співав: «Чи дома, дома, господар дому…» — чути було на сусідні села, — і хлопчаки знали, що вже час починати колядувати… (О.І. заговорила про нього, читаючи листи Катерини Білокур, — з думкою про загублені таланти українських селян). Високий, дебелий, з пишною бородою… Коли померли старі хазяї, молодий пан швидко пропив маєток і сад. Гарасим з горя занедужав. Узяли його Пеленські, жив у стайні — там була «руська піч», де пекли хліб і варили свиням. Перейшов на стрих — сказав, що завелися воші. «Я носила йому їсти…» Невдовзі він помер…
Пізніше його онука німці вивезли на роботу до Німеччини, він опинився на Заході й нібито співав у Паризькій опері («одідичив голос»)…

З РОЗПОВІДЕЙ ПРО АНДРІЯ ТЕРПИЛЯКА…

(Андрій Терпиляк — чоловік старшої сестри О.І. — Марії Іванівни)
«Надзвичайна людина — з сільського хлопця став великим садівником, створив найбільше в Польщі садівництво: і теплярні (оранжереї), і шкілки (розплідники), — і неабияким вченим був…» Його помітив Шептицький, допоміг податися в науку до Австрії — вчився у самого Менделя. Шептицький хотів зробити з нього українського вченого, підтримував, допоміг купити землю в Крилосі й Залукві… «Його заклад був найкращий у всій Польщі, зі всієї Польщі до нього приїздили по саджанці, слали замовлення на щепи… Довгі, великі шкілки овочеві (фруктові), ряди зі щепами різних сортів… яблука карлтві — ще їх ніде не було… Ніде не бачила таких руж: уранці вийдеш, подивишся, як вони, ще в росі, під сонечком грають… Їх зрізали і птспішним поїздом відправляли до Варшави… Полякъ йому йшли на руку, бо в Польщі другого такого не було…
Які там були фольварки (тут: сади)! І все пропало… Може б , і не пропало, якби він жив, — його вже й радянська влада визнала, закликали, запрошували до Москви, хотіли зробити великий радгосп…
…А які в Залукві люди цікаві збиралися! Емігрант з Великої України… його як тільки прийшли, в 39-му, розстріляли: петлюрівець був; і ще один — він уже вмер, в Америці, і Дудар — вони всі були емігранти з Великої України, Андрій їм допомагав… І Короленко — відомий килимар, — коли полякъ заборонили йому жити в Косові, коло кордону, — приїхав сюди. Андрій усім давав притулок… Як зберуться за обідом… А які цікаві історії розказували — особливо той, якого розстріляли… Андрій не був такий, як ото у книжках малюють: поміщик… Ніжнтї вдачі людина, чесної… Любив усе живе… «Кінь уміє рахувати». — казав про коня, який проходив, до обіду й по обіді, певну кількість рядків — норму, а як погонич вимагав більше, — ставав дибки і ні в яку! «Він чесний, треба це шанувати», — жартував Андрій. Був пес Вовцю — дуже розумний. Любив Андрія і всюди йшов за ним. Але варто було Андрієві сказати: «Вовцю, це далеко» (або ще щось), як він сумно голову опустить і піде додому… Андрій сам був селянська дитина і сам людям усе робив… Хлоп серед ночі міг прийти, постукати: корова тяжко телиться. І він вставав і йшов, бо розумівся на тому… Працював такий лікар — Шекета, батько того, що тепер у Києві, — так він мусів усіх селян приймати, а платив не раз Андрій… Широкої вдачі людина…
У Андрія в Залукві переховувався од німців Михайло Рудницький… Якось зібралися всі восени (1943-го)… А то вже був час, коли Ковпак скрізь був… Уже інтелігенція тікала до Станіслава, до Коломиї… Зібралися всі: що робити, які плани… Таке сумне було зібрання… А Андрій був оптиміст: не треба нікуди рухатись… Послав підводи через ліс — такий хурман був, Харон, і погоничі. Повертаються пішки, з запискою від Ковпака, з печаткою: коні й підводу забрав Ковпак, за конфіскацію буде заплачено… Може, в Андрія була домовленість, і він навмисне вислав обоз через ліс? У всякому разі, ця довідка від Ковпака потім йому дуже допомогла…»
Радянська влада зацікавилася його працями, його називали «західноукраїнським Мічуріним» і викликали до Москви. Але дорогою (було дуже тісно) його десь штовхнули, він упав, ударився головою об цементну підлогу, а потім у нього розвинувся параліч — сім літ, до смерті, пролежав нерухомий…

З РОЗПОВІДЕЙ ПРО ПАЛЮШКА…

«…Зараз має 82 роки (запис 70-х років. — Авт.). А на весіллі танцював дві ночі з молодими… А ще яку він силу має, як лазить по деревах, як за роботу хапається…» (Палюшок — садівник-самоук, на своєму садові заробив «маєток», тобто певний достаток). «І то всьо — праця його рук… не щось… Всьо-всьо… тяжка праця… Є — здобувають багатство якимсь шахруванням чи ще якось… а тут… усьо своїми руками… Як заклав сад, як ходив коло нього — всі сміялися… Коло різниці поставив діжки і все, що залишалося, збирав у них, — сморід стояв страшний, — і вивозив у сад як добриво. Гілки бандажував (перев’язував) — щоб менше в’язі було, а кращий плід, стягував навесні гілки, щоб менше соку йшло. Знав, яке дерево коли родило, а коли дати відпочити… Навколо хати — 24 дерева зимових груш: три груші на кіло не йде, більше кіля заважують… Він їх тримає до середини зими, а потім везе до Ленінграду, Москви й далі… Питають у нього, скільки має з саду. «Та так… Як не дуже вродило, то тисяч 6-8, а як вродило, то й 15». А люди кажуть: тисяч 20. Минулої зими закупив вагон, послав дочку до Ленінграду, а сам поїхав до Москви. Там йому повелося: прямо на вокзалі продав грузинам за 4 тисячі й поїхав до Ленінграду помагати дочці. Там теж заробив 4 тисячі. І таких виїздів за зиму зробить зо три… Побудував хати синові й дочкам…
…Син Івасьо. Питають у нього: «Як живеш?» — «Та нічого, але…» — «Що «але»? Здоров’я погане?» — «Та ні…але…» — «Що, жінка погана?» — «Та ні… але…» — «Що, з дітьми негаразд?» — «Та ні, але…» — «Грошей мало?» — «Та ні… але…» (Нахилившись, на вухо: «Свободи нема!»)… (Коментар оповідача: «А був у школі останній ледар, жадної книжки не прочитав»).
…Походеньки старого Палюшка в Ленінграді. Знаючі люди спровадили його до «дівчат», і там йому вкрали кілька свіжих тисяч, які вторгував за яблука. Вдома сказав, що його пограбували на вокзалі. А поза домом хвалився: ввели його в якийсь будинок, і вийшла шикарна «кобіта», і кинулася його обіймати, так що він зразу «розім’єк»… «Ви б самі розум сі стратили, якби вас така кобіта злапала…»
Одна з родичок вийшла заміж за «ксьондза» (греко-католицького священика). Палюшок розповідає: «Та вони там так живуть…На сніданок кури, на обід кури, на вечерю кури… Скоро самі запіють».
…Був на селі один драб — пан не пан, працювати не хотів, усе якісь авантури… Після Першої світової війни зник, опинився десь у Росії. Об’явився аж у 1956-му році. Нічого немає, ніде прихилитися. А в Палюшкової сестри, старої, — садок, хата, господарство. Надумав: «брати шлюб». Вона: «Йой, та доки я буду старою дівою. Піду за нього». (А їй уже за 70, та й йому). «Ми ще замолоду любилися».

З РОЗПОВІДЕЙ ПРО КРУКА Й КРУЧИХУ…

…Крук — горбатий, обличчя руде й довгі тонкі вуса. Простий, бідний, запрацьований, напівкаліка, але з великою гідністю й внутрішньою культурою. Відвідував читальню, церкву. До церкви (в неділю) — в білій сорочці, чорний капот довгий (тоді була така мода в чоловіків), оксамитка, чоботи… («Гарно одягалися наші міщани»). З церкви вертається — під пахвою газети, горб відстовбурчує капот… Приходить додому, сідає посеред двору й до півдня читає газети…
Любив варити бульбу — у казані на триніжку, на шишках і риззі — для особливого смаку. Дмухає — роздуває вогонь, — а вузькі довгі вуса піднімаються й опускаються, як крила. А під сподом, під золою, в нього завжди кілька печених картоплин — для дітвори. І та дітвора сусідська вже товчеться коло двору — жде…
Він перший розвів садові трускавки (полуниці), яких тоді в Комарні ще не було. І коли дозрівали перші — як червоні яєчка на сонці, — він зривав кілька, чомусь клав під пахву, на свої волохаті груди, і вже звідти діставав, кличучи: «Ользюню, йди-но, я тобі щось дам таке файне!» Як я його любила в ті хвилини!
Знаючи Крукову пристрасть до «екзотики», хлопці вирішили розіграти жарт. Їздили в господарство Андрія Терпиляка по саджанці, той дав усім і Крукові як сусідові. А хлопці дорогою вирили якогось куща і сказали, що це Крукові від Терпиляка бананове дерево — треба посадовити і на зорі поливати щодня. Крук так і зробив, був дуже гордий, усім хвалився. Було питають у нього: «Як бананове дерево?» — розказує… Весна вже в розпалі, обман мав стати очевидним, — і тоді хлопці мусили вночі викопати і вкрасти кущ. Крук дуже переживав, аж поки йому не сказали правду…
Ще як дід Круків жив, у них була одна-єдина грушка, але дуже гарна. Тоді ніхто не огороджувався, меж між подвір’ями не було — просто знали, де чиє. Якщо корова чужа чи гуси зайшли — вигнали, та й усе, без сварок і трагедій. Але груші діти крали, бо таких смачних більше не було. То дід поставив під грушею куреня й «сторожував». А що був підсліпуватий уже й приглухуватий, то діти заходили з протилежного від куреня боку і рвали, скільки хотіли. А дід, бувало, побачить дітей і, певно, нічого не підозрюючи, кличе: «А йдіть-но, я файну грушку дам!»
Круки мали дві корови, курей, ще щось. Їжа в них була проста, але здорова: молоко, сир, житній хліб, яйця, всю зиму горіхи та яблука. Ніколи не хворіли, не знали лікарів, зуби в усіх були перламутрові… (Але все-таки в Крука була одна пристрасть у їжі — до яєць. Вона відіграла свою не то фатальну, не то кумедну роль у його долі. Коли почалася Перша світова війна і оголосили мобілізацію, чоловіки поховалися в лісі. А Крукові шкода було залишити яйця, які тільки-но назбирав. Вирішив спочатку з’їсти всі (бо в лісі яєшні не засмажиш). Заходився смажити яєшню — із сорока яєць. Поки готував і їв, — по нього прийшли… На фронт не взяли — горбатий; поставили «форшманом» (фірманом) на підводі в тилу, в «інтендантських частинах». Тоді й сталася найбільша пригода в його житті — поїздка в Мукачеве, про яку любив розповідати — треба було тільки вміти його підбити…)
У Кручихи було три полички: на верхній — миски, на другій — горнята, яйця в блюдечках, на нижній — сірники, мило. Такий порядок був тільки в неї, і цим вона славилася… Якось пішла на лан, — а дітвора сусідська вже пильнує: як дістати мило, щоб пускати бульбашки (бо ж чим іще можна було тоді бавитися?)… Зайшли, а полички високо, — то одне другому на плечі вилізло: дістають! А як усе зірвалося: бух! Побилося! Дітвора в кущі. А Кручиха ще встигла почути грюк, вернулася — боже!
Дочку Наталку на Рузливці вважали дивачкою. Добре знала математику. А хатнім господарством не переймалася. Казала Ользі Іванівні: «От ви все працюєте, миєте, виварюєте… А я нічого не роблю… А однаково вмремо…» (Галя, яка чула цю розмову, пригадала, як стара гуцулка на Карпатах казала їй: «Відпочиваєте? Вишиваєте? Я теж, як молодша була, по дві роботи робила, а нічого великого з того не вийшло…»). Дуже любила читати. Жнива, робота, — а вона сховається у сусідів: читає! Регоче! І по тому сміху її часто знаходили. А взагалі була працьовита, гарно вишивала і пізніше тим собі заробляла. Часом їздила з яблуками на базар, возила і від Пеленських сир та масло. Раз поїхала — з величезною корзиною. Увечері вертається — все назад привезла. Що таке? Виявляється: купила книжку, щоб був папір загортати яблука. Стала читати — про Лялю Убийвовк (певно, Олеся Гончара?). І так зачиталася, що коли підходили питати про яблука, злостилася: «Не продаю». Потім розповідала: «Так мені ті москальки докучали: «Пацьом яблоки? Пацьом яблоки?» Та не продаю, кажу, хіба людської мови не розумієте?» Цю історію все Комарно знало і сміялося…
…В перші роки радянської влади відібрали землю і в Круків. Але після того, як викопали картоплю для держави, Наталка ще щось собі назбирала (зі свого ж поля!). Її зловили. Заарештували, одвезли в Самбір. Але судді трапилися розумні, відпустили (хоч свідок казав: «Тли кілоглами калтоплі… і буляки…»).
…Без коня хазяїн вважався бідняком, а не господарем. І ось нарешті Крук стягнувся на коня, став господарем. Та недовго радів: корова рогом розпорола шию коневі, і той здох. Бідний Крук не зміг на це дивитися, пішов з дому; сусіди вже самі витягали коня… Жалуба була на всій Рузливці… Діти мали ввечері піти на якусь забаву — не пішли: бо «в Крука кінь пропав».
(О.І.: «От як люди тоді жили дружно… Зійдуться, поговорять, — а то все тихо, мирно… Якось приїздила до нас зі Львова пані Чумува, то здивувалася: чи у вас люди є, чи розмовляють між собою? А тепер… Стефан тільки й думає, що злого зробити Крукові, а Крук — що злого Стефантві (це вже молодші покоління. — Авт.)… Якось я приїжджаю, дивлюся: що то Круки на городі роблять? А вони бігають по картоплі з патиками: «Андрію, ти звідти заходь!», «Євцю, він там, бий!» Виявляється, Стефанів кріль до них забіг, то треба його вбити… Я так підійшла до тину, подивилася, кажу: «Добрий день вам, Андрію й Євцю!» Вони розгубилися, соромно стало… Іншим разом — молодший Крук насипав під тином зі свого боку жорстви, і тин трохи перехилився. А Стефан на другий день встав і зі свого боку викопав ров — і жорства туди осіла. І сміється, радий, хвалиться… Я кажу: «Стефане, Стефане! Якби зараз устав твій дідо і встав старий Крук — вибили б вони вас, навчили б, як жити по-людському, по-сусідському!»

З РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ ІСТОРІЙ…

Після 1963 року, коли ми з Мартою одружилися, я часто й подовгу бував у її рідному Комарні, яке й для мене стало немовби рідним. Почувався там як удома: великі родини Пеленських — Ленців раділи нашим з Мартою приїздам, навперебій гостили нас. Мені цікавий був цей світ, я розумів цих людей: вони були такі ж, як моя мама, як мої родичі й сусіди в Оленівських кар’єрах, — хіба що «підавстрійське» й «підпольське» минуле цих земель наклало свій відбиток на стиль мислення, звичаї, мову; за всім відчувалася якась глибша історична традиція, якої не було в моїх земляків, щось від громадянських понять, які ще не зовсім притлумив радянський побут, — не кажучи про живу національну свідомість. Кожен мій приїзд до Комарна був сповнений розмов з цими людьми…
Про деякі з почутих історій я вже розповідав вище, деякі з епізодів додам тут…

«ТЕТА ГАНДЗЯ»

Вона була першою, кого я зустрів у Комарні, — випадкова й дивовижна історія. Це було невдовзі після нашого з Мартою одруження. Марта повернулася до Львова, а я й далі лежав у Тубінституті на Байковій горі — довго, з півроку, хоч завдяки опікунству директора Інституту Олександра Самійловича Мамолата мав порівняно вільний режим і кілька разів відлучався. Отож, скучивши за Мартою і вирішивши її здивувати, я без попередження прилетів до Львова, а вона саме була в Комарні, так що я взяв таксі (тоді воно обходилося дешево, не так, як тепер) і через годину був уже в Комарні — в центрі міста. Але як їхати далі, на Ртзливку, я не знав, а водій — тим більше. Вийшов я з авто, щоб когось спитати. Вулицею жваво біжить якась старенька жінка. Я її зупиняю: як проїхати на Ртзливку. Вона подивилася: «Івасю!» А ніколи мене не бачила! Сіли ми в таксі, й вона допровадила мене до Мартиної хати. Звичайно, був великий переполох… А тета Гандзя аж наче горда була з того, що вона перша мене зустріла, пізнала й привезла до «Мартусі». Її вона дуже любила, зворушено розповідала різні епізоди з її дитинства. «Мартуся ходила в однім плащику п’ять літ»; «наколядувала грошей, купила нитки» (вчилася вишивати)… (Так само любила її маму, свою сестру Ольгу — Ольгу Іванівну, дуже переживала і її заслання, і її смерть. Часто повторювала — в своєму екзальтованому стилі — слова з якоїсь епітафії на надгробку: «Життя — то є короткий страшний сон, то є спомин одного невеселого дня, прожитого гостею на землі», — і додавала: «Це наче про Ольдзюню сказано». І: «Якби Ольдзя бачила, як Оленка йшла!» — до могили…)
…Відтоді кожен приїзд до Комарна означав і гостини в «тети Гандзі». Мушу зізнатися, що спілкування з нею не було дуже комфортним. Під тим оглядом, що вона була не тільки надто екзальтованою (і патріотично екзальтованою), але гостро напруженою і знервованою: втратила двох чоловіків (померли один за одним від туберкульозу — тоді ця хвороба багатьох тут погубила), а потім і двох синів. Один, Ромко, 1944 року потрапив по мобілізації до радянської армії, а 1945 року загинув. Був дуже здібний, писав вірші й малював. Митрополит Шептицький, побачивши його малюнки, замовив йому образ святого, дав стипендію для навчання в Кракові. Але війна все урвала. Тета Гандзя жила спогадами про нього, цитувала нібито його вірші: «Княжий Галич, наша слава, Осмомислова держава…» (може, це з якоїсь хрестоматії). Другого сина, Богдана, арештували разом з друзями-школярами в 1947 році — розкрили підпільну організацію юнаків, — засудили на 25 років. Повернувся з тюрми через десять років, одружився, мав двох синів, а помер від розриву серця — зовсім молодим…
Дуже опікувалася внуками, інколи й викликаючи їхній спротив, хоч до неї всі ставилися з розумінням — навіть до її екзальтованого патріотизму. Навіть коли іронізували або жартували, то шанобливо, доброзичливо.
Тета Гандзя багато читала, дбайливо зберігала старі книжечки й журнали, мала чудову пам’ять і могла без кінця цитувати різні патріотичні віршики (переважно наївні або дитячі), згадувати різні історійки. Це з її слів я записав епізод з виборами до польського сойму та про «Голодного правди». Або той місцевий фольклор (тодішній передвиборний піар!) про депутата Евклінського…
…До сестри Марійки залицявся пан Яринкевич зі Львова. Приїхав з товаришем фіакром, а вона саме доїла корів. Гандзя: «Марійко, два паничі приїхали, йди, бійся бога!» А та: «Най видять, що я корів дою». У Марійки було багато кавалерів. «На неї писали вірші», — каже тета Гандзя і цитує один:

Тебе, красотко чепурненька,
Покарать би, й то гарненько.
Легкодушна ти, небого,
Любиш хлопців щось замного…
Любиш працю по любові,
Ганишся з ідеї, —

це, певно, якийсь невдалий залицяльник переводив рахунок у «політичну» площину, натякаючи на те, що вона покинула вчителювати в школі… (Пізніше Марія Іванівна вийшла заміж за Андрія Терпиляка, про якого вже йшлося; це було гідне подружжя. В літах зберегла красу й набула спокійної поважності; в обличчі, манерах, рухах відчувалося природне благородство. Коли в 60-х роках Сергій Параджанов побував у Львові в пошуках «шашелю» — так він називав старі меблі, які одвозив продавати в Грузію, — і гостив у Терпиляків, він про Марію Іванівну захоплено сказав: «Вот это… помещица!» В його устах це була найвища оцінка: він мав слабкість до різних виявів аристократизму, його приваблювала людська гідність…)
Свою екзальтовану любов до рідні тета Гандзя перенесла й на нашу Оленку. Коли та була вже студенткою і ми приїздили до Комарна, вона дуже бідкалася, щоб порадити їй «гарного хлопця». Особливо одного хвалила. Але як приїхали наступного разу, мусила попередити: «Оленко, той хлопець, що я казала, — недобрий хлопець. Одружив сі — і за два місяці дитина вродилася. Недобрий хлопець». Ми сміялися, а Ромко (її внук) пояснив їй: «То, бабо, тепер так діти родяться».
«…Якби Ользюня бачила, як Оленка йшла до неї!» (на могилу).

«БАБА ЛЕНЧИХА»

…Мала восьмеро (!) синів. Коли її питали: «Як ви їх виховали?» (стільки дітей!), баба Марія пояснювала просто: «Як? Бавили одне одного…»
Доля синів складалася по-різному. Двоє побували в Сибіру, один — у тюрмі (як «бандерівець»), але зрештою всі повернулися додому, за винятком Володимира, Мартиного батька, який опинився за кордоном: про нього пам’ятали, але вголос не дуже говорили (довший час це взагалі доводилося приховувати, навіть від дітей з тим крилися). Комарнянські Ленці були дуже родинні, допомагали одні одним. І такі ж добрі стосунки були з усіма родичами. А до Марти ставлення було особливо тепле, хоч і без сентиментів.
Коли ми приїздили до Комарна, неодмінним був і візит до «баби Ленчихи». Не було випадку, щоб вона в цей час не працювала на городі. Лишала роботу, спокійно, не кваплячись, запрошувала до світлиці, чимось пригощала. Була рада, але так якось, наче бачила нас щодня. По короткій розмові знову поверталася до роботи.
«І вмру на городі»… — «Це краща смерть, ніж у ліжку»…
«Ви й не старієте… Як були десять літ тому…» — «Але руки, ноги старіють…»
Сусідка про неї: «Баба Ленчиха працює за всіх… Каже: сліпа. Та де! Колись-то сонце таке пекло — ніхто не вибирав (порічки) — вона одна вибирала…»

«ТЕТА ЗОСЯ»

Сестра Ольги Іванівни, теж старша за неї. (Це та, чоловіка якої, робітника-комуніста, вбили «хлопці з лісу», — про що було раніше). Я застав її вже хворою, прикутою до ліжка. Але була дуже оптимістично настроєною і цікавою до життя. Запоєм читала, хоч на одне око не бачила (власне, осліпла була на обидва, але одне їй урятували), а коли їй радили поберегтися, виправдовувалася: «Мушу вичитати око — що буду із здоровим помирати?» До своєї недуги ставилася досить спокійно (може, й тому, що була добре доглянута: діти, онуки…): «Сьогодні вранці я сі мацю, — а серця нема» (не чути); «Та я вже, як та верба спорохнявіла… Та вже мені треба відпочити… Та вже я стільки набачилася й пережила… досить уже того життя на землі…» Дочці, коли та дуже бідкалася коло неї: «Ти дурніша, як Соломійка (мала правнучка)… Соломійка розуміє, що кожна людина має померти, а ти не розумієш…»
…Про хазяйновитість Ліди, невістки, на якій — і хата, і кухня, і корова, і свині, і кури, і все, все: «То є Ліди фронт роботи… Таких Лідів небагато…»

МИРОСЬКО, СИН ЗОСІ

Маленький, щупленький, не дуже здоровий (хворі легені), але на його плечах — уся робота в саду й на городі. Дуже випрацюваний, швидко стомлюється, але знову й знову стає до роботи. «Питають, чого так багато курю. Бо робота тяжка, а сили не маю. Поробив трохи — сів відпочити. І що? Закурив…» І так — «поки людина вся зійде». Коли ми бували влітку в Комарні (а жили в хаті тети Зосі), мені було соромно, що ми гостюємо, а він гарує, і я намагався йому трохи допомагати — то трави підкосити, то картоплі викопати або кукурудзяних качанів наламати, то яблук назбирати, — але що з тої «допомоги»! Але скривдженим Миросько себе не відчував, усе вважалося природним…
У 1944-му Мироська, як і всіх молодих, хто не подався «до лісу», мобілізували в радянську армію. Розповідав про те, як формували й навчали їхню дивізію в Брянських лісах (на диво, тут не було того, що в нас на Донеччині восени 1943-го, коли тих, хто «був на окупованій території», мобілізували й зразу необмундированими й фактично неозброєними кинули в бій — «искупать вину перед родиной», — і більшість із них загинула. Тут був уже якийсь інший розрахунок). З того найбільше запам’яталися йому «американські трактори з кабінами — тягли важкі канони» (гармати — калібру 162 мм, як пояснив). А ще запам’яталося, як купався в Ельбі. «Крізь Магдебург Ельба тече двома коритами… Течія швидка: попід пахви зайшов би — вхопила б і понесла…» То трималися за руки… Про тисячні колони танків та хмари літаків щось нічого не казав і про бої не згадував, а більше про те, як сунула Німеччиною піхота. «Єнций (один, той) усе хапає, а єнций (інший) каже: ніц… трохи з’їв, а далі ще буде… І добре робив. Бо — травень, тепло, йдемо по шосе, ноги спухли, єнций слабує, єнций зліг…»
Картина Німеччини: «Старі німкені з дітьми вертаються — а все валиться…»
…Запрошуємо Мироська до Києва. Він: «Корову візьму за налигача і приїду…»

ДОРКО…

Його німці вивезли на роботи до Німеччини… Коли цих «остарбайтерів» визволили, то виряджали на Батьківщину урочисто, на кордоні зустрічали з квітами, а тільки переїхали кордон — почалося… «Вы должны искупить свою вину… Вы работали на гирмана, а теперь должны поработать на нас… Страна разрушена…»
Довго возили то по Молдавії, то ще десь… Потім голодних і виснажених фотографували: до чого гирман довів наших людей…
…Як солдати гвалтували дівчат… «Ти звідки?» — «Вінничанка». — «О, землячка!» …Обступили чоловік двадцять «земляків»…

СТЕФАН

…Жив у родинній хаті Пеленських, формальними власниками якої залишалися Ольга Іванівна та її дві дочки — Христя й Марта. Мав її купити, але через хворобу та справа перестала бути актуальною. А хвороба така: допивався до білої гарячки — або ж йому чулися «голоси». Сидить, задумався, нікого не помічає, нічого не чує.
— Стефане, що з тобою? — гукають до нього.
— Почекай, я поговорю з ними, тоді з тобою…
Як приїжджала Ольга Іванівна, веселішав: «Приїхала Ольга з Києва і зняла мені голоси…»
У перші приїзди до Комарна ми поселялися в цій хаті, але це не було уже приємно; до того ж, немовби нагадувало про справжніх власників, усі почувалися трохи ніяково; Стефан, як бував у нормальному стані, починав розмову про те, що він хату купить, а Ольга Іванівна відповідала: «Облиш… Аби здоровий був…»
Його побоювалися: не знати, коли що йому на думку спаде. Але Ольга Іванівна казала: «Я є до нього прихильна. Хоч у якому стані — дитини ніколи не рушив».

«ЖОРА»

…Молодий солдат з Росії, служив коло Комарна, закохався в учительку й одружився, хоч та мала чотирьох дітей від різних батьків. Усі діти гарненькі, Жора всіх їх любив. Перейшов цілком на «комарнянську» мову й звичаї. Бабці про нього казали: «Такий той москаль файний: «Слава Йсу» каже!» Але жінку то не дуже зворушувало. В неї були свої критерії. Поїхала відпочивати до Криму, пробула довше строку, а коли Жора намагався щось з’ясувати, обурилася: «Скажи ще слово — я знов поїду!» І замріяно: «Мені там так файно було!» Зрештою Жора запив. Хоч і намагався триматися, але зривався. Поїхав у відпустку до себе в Новосибірськ, звідти віз подарунок — набір баняків. Так хотів порадувати сім’ю. Щасливо провіз через усю країну, але вже на останній станції перед Комарном, у Бучалах, не витримав — і пропив. Зрештою, жінка його вигнала. Тепер живе в сусідньому селі…

РІЗНІ ДРІБКИ

…Коли оголосили про арешт Берія, бабуся Юлія відшукала в Мартиному підручнику Конституції портрет — і: «Зразу видно, що добра людина, хотіла добро людям зробити — то комуністи мусять знищити!»
…Вона ж, коли по радіо починаються «бурхливі оплески» на честь Сталіна: «О, знов покришками брязкають! Де вони тих покришок беруть?»
…Марта розповідає про бабцю Юлію. Сусідська жінка часто приходила — нарікала на чоловіка. Бабця: «Ой, доню, життя таке коротке, що можна прожити із самим чортом!»
…Н. пояснює, чому поспішали з весіллям: «Пацє (порося) тлусте, на ногах не стоїть…» Виявилося — треба було поспішати, бо молода в тяжі. Молодий не бентежився і не втрачав гумору, — коли Марта вибачалася, що не зможемо бути на весіллі, «заспокоїв»: «Нічого, скоро хрестини будуть». А з Н. довго глузували (але доброзичливо): «Пацє тлусте, на ногах не стоїть»…
…З розповідей про Єнтошку і Єнтощиху. Синові, який хотів одружитися з бідною дівчиною (самі бідаки): «Сам дід (старець) і до діда ходить… Он хата о двох коминах — туди ходи!» (це в Комарні оповідали як примовку, анекдот).
О.І. — про Поліну, товаришку тети Аннунці. «Питаю: чому ви так сваритесь? Ви ж самі вдвох, вам на ній залежить, а їй на вас… — І вона мені то так добре вияснила: була «незаконна» — «кропивниця»; мама стидалася, в селі дражнили, обзивали; ночувала попідтинню, жити могла хіба в діда, та й той посилав на ніч коней пасти — хоч дівчат на це не посилали, а в них не було хлопців; хлопці на пасовищі глузували з неї, ляже спати під кущ — грудки кидають… «А в мене що? Тільки язиком могла боронитися… От через це…»
«…Той, що двох татів має», — так сказали Ользі Іванівні, коли вона повернулася з Сибіру, про якогось хлопчину, що зустрівся на вулиці. Виявилося — справді. Один був тато, другий — «пан» (так називала його жінка) — квартирант. Вона дуже любила дітей, але од чоловіка не мала… «Ніхто її в Комарні за зле не взяв…» — так і жили втрьох. Як «пан» помер, на похорон не пішла, але все спорядила як годиться… «з великим тактом… по-людському…»

ПРО ЗИЧЛИВИХ…

…Марта розповідає про сусідку («Наталюсю Крукову»), яка більше часу проводила на їхньому подвір’ї, була «дуже добра й помічна». Якось — уже студентками — їхали до Львова, пішки йшли до станції, вона проводжала. На станції виявилося, що забули гроші на квитки. Вона: «Зараз я принесу!» Метнулася — і принесла! (А до станції 5 км, туди й назад — 10).
О.І. : «Як я була мала, вуйна все приносила мені десяток-два яєць. Назбирає по всьому городові, що кури нанесли, — і мені. Я то все віддавала братовмй (так, щоб вуйна не знала)… Зберемося, посміємося: «О, знов вуйна яєць принесла!» Дуже любила дітей. Все мала в одній кишені кістки цукру, в другій — горіхи… А вже як ми студентками приїздили зі Львова на канікули і вечорами санкувалися від корчми, — брала хворостину і йшла за нами: боялася, щоб під коні не попали…»

ПРО СКУПИХ...

…Вчителька — «стара скнара». Племінник — в Америці, слав посилки. Потім написав листа, що буде менше слати: одружився, сім’я, видатки. Та відписала: «Ти мені такого не пиши, бо як то читаю, мені голова болить». Коментар оповідачки: «Все Комарно сміялося». У старої ніяких витрат, гроші десь ховала. «Їсти не варила, а ходила по сусідах — коли ті, вдень, на роботі: де що побачить, особливо м’ясиво, так руками загребе і з’їсть… — мала старечий несит…» Мала золото й гроші, але «десь сі бідне закопало в городі», переховувала з місця на місце й забувала… Вже як була хвора, не могла вийти з хати, стукала у вікно, коли треба було допомоги, а не хотіла взяти за гроші людину, яка б її доглядала…
…Сусідка вирощує полуниці. Добрі — тільки на базар. «А їдять лише ті, що або курка клюнула, або жабка вкусила, або зелені». Як Соломійка пішла купити полуниць, мала 2 карбованці. Вона їй відважила рівно на 2 карбованці. «А самі щоразу до Галі — і заштрики (уколи) зробити, і ліки дістати…»
Сусід: мав заплатити за вантажівку 9 карбованців, а в нього була десятка, то оббігав усю вулицю, поки розміняв…

«— Ось вам, бабцю, три карбованці — купіть кавунів, винограду, м’яса… (жартома).
— Я зроблю так, як пані Байрактва зробила… знаєш?.. Чоловік у неї був льттар… до нервового розладу довів своєю скупістю… Одного разу запросив гостей і дав їй два злотих… А що то — два злотих на десять чоловік?! Вона нічого не сказала, застелила стіл, поставила сервіз — усе як годиться… Сідають гості, а вона кожному дає тарілочку і 20 грошів на тарілочці — це як 20 копійок…»

ДІТИ СІЛЬСЬКІ Й МІСЬКІ

Соломійка: «Чого та оса коло мене товче сі?» (Міська дитина сказала б: літає).
Соломійка: «Стала взуватися, а там миш…» — І що ти зробила? — «Вона така тепленька… Але я її погано тримала, вона втекла в другий чобіт...» — А тоді що? — «А тоді я вже дужче тримала… Винесла надвір і викинула». Помітивши подив київських гостей і намагаючись його зрозуміти: «Вона така тепленька…»
…Малій Оленці, як і всім дітям, Стефан «виділив» по кролю; були в них і «свої» кошенята. Як доїли корову, всі гуртом приходили з кружечками. Оленка не захотіла молока з-під великої корови, а попросила з-під маленького телятка: в нього є маленькі дієчки, і хай їй вдоїть трохи молока. Сільські діти сміються, а Оленка не розуміє, чого…
…Діти пекли картоплю в лісі. Коли це Андрій біжить чимдуж із лісу додому. Бабця злякалася: що таке? — «В туалет хочу!» Теж сміху було. Що то міська дитина!
Ромко (київський), побувавши на селі, захоплено: «Мама, я видел, как огурец растет!.. Я лошадку погладил… понимаешь: погладил!»
Івасьо на свою тету Олю: «Тету Олю… ви… ото порося як упріє, то в болото лізе (схолонути)… А від вас би болото закипіло…» (така розгарячіла).
…Галя, як була малою, дуже любила телятко, а його зарізали. Казала: «Я як їстиму (м’ясо), дуже легенько кусатиму».
…Хлопець і дівчина — такі дружні були… Коли одне плакало, друге казало: «Не плач, бо я заплачу». Уявляю, як би це інтерпретували ті літературні «психоаналітики», які за «прихованим лібідо» світу божого не бачать…
Тета Гандзя про Оленку — малу: «Самий розум — аби здоров’я…»
«Тими оченятами но гонить…»
У школі один учень 8 класу був закоханий в Оленку і називав її на «ви». Тут О.І. пригадує: як молоденькою верталася з танців або вечірки, то все собі наспівувала: «Панно Олю, панно Олю…», — хотілося, щоб так її називали… А як уперше сама вшила собі сукню і йшла по Комарну, то здавалося, що «всі верби мені вклоняються».
…Бабця думала, що загубила гроші, переживала. Потім вони знайшлися. Андрій: «Бабцю, ти вже ті гроші злодієві віджалкувала — дай їх мені!»

З МОВИ ОЛЬГИ ІВАНІВНИ

Вміла точно висловити думку, враження, дати образну характеристику явищу чи людині. Лексика типова для галицької інтелігенції, а водночас пересякнута барвами народної мови. Окремі характерні, часто вживані слова: «рефлектую»; «евентуально»; «провізорично»; «речово» (посутньо, по-діловому); «резолютно» — «остро» (категорично); «виїмково» (винятково); «на становиську» (має посаду); «зусман» (сильний мороз); «цілушка» (хліба), «валігрох» (особливий рід бобів); «мимо того» (не зважаючи на те…) та ін.
«Всього світу не захопить, а половину мало» (про дуже незадоволеного життям).

«Смерть — то єдина справедливість: ніхто не вимкнеться».
«Великоманія» — манія величі.
«Зложили кондуенцію Олені Станіславівні» (висловили співчуття Олені Станіславівні Компан, відвідали — як помер Іван Юхимович Сенченко).
«Як її перекинути через пліт?» (як Оленці поступити в інститут; до цього Ольга Іванівна не дожила; останній її день збігся з останнім Оленчиним екзаменом у школі: Ольга Іванівна вже не мала сили говорити, але все сприймала, і Оленка показала їй п’ять пальців…).
«Якісь люди ці нерозвинені…Ставлять пластинки — дві-три, одні й ті ж щодня — і таке щось… Як то окреслити під оглядом музики?»
«Вона мене похвилювала…»
«Він є страшенно зажерливий… Не може дивитися, як хтось їсть — що то йде не в него, а в іншого…»
«У цьому гастрономі любить бути сир після обіду».
«Коли жито достигає, любить град виложитися…»
«А як вигачкувати?» (вив’язати).
«Виґходив» (капці до дірок).
«Щось він линдає, линдає» (тиняється без діла).
«Багато плину» (рідини).
«Муха пхалася» (в тарілку).
«Те м’ясо, з машинки витиснене, — воно вже як катрашка…»
(Під час хвороби): «Живіт якийсь такий уболений — прямо його не руш»; «Мене пре відходтва кишка».
«Очі ломить… Якщо ще в далеч або сіре — можу дивитися, а барвисте — ні…».
«Щось довго та слабкість (після грипу) відчувається… Немає права сі з неї витягнути…»
«Тільки вийду на балкон — він валкує» (трактор укладає асфальт).
«Три ночі неспані були…»
«Відрадилася» (передумала).
«Так сі гроші котяться, що ну…»
«Град пооббивав зубер на деревах» (бруньки?).
«Як дерева зубруються…»
«Вона має дрик до писання» (про Оленку).
«Така Аня є ніжнб дівчина, уложлива».
«Має болюче серце» (про Соломійку: вразлива на Слово).
«Чи віддамо, поки малий, чи будемо з ним долю ділити?» (про Джерьку, собача).
«Наївся, як стручок» (про Джерьку). «Пажерливий…»
«Ходиш за мною, як та поника» (до собаки).
«Між ноги пльончиться, не дає нічого зробить» (пес).
«Куди ти так минжаєш, взад і вперед?» (про нього ж).
«Спав увесь день невисипально».
«Джерька б її прикатрубив… ту болонку» (прибив).
«Розбутівся…»; «Що ти такий розвойований?» (на Джерьку).
«Треба Джерьку відблтшити…»
«Щось він дуже криґває» (шкутильгає).
«Таке потульне сиротя» (про приблудну собачку).
«В пєгах» (плямах).
«Не сколючися» (не лоскочи).
«Чи правда, що експльозія в школі була?» (вибух).
«Такий недорода, такий засніта» (про маленького, хирлявого мужчину)…
«Баляталася в зимній воді»
«Така курилюха знялася» (завірюха).
«Мені від твого холенхое так горло перекусило…»
«Хотіла медом його забрати…» (біль у горлі).
«Так доїхала своїм очам…»
«Не треба серце перекурсовувати» (перевантажувати).
«То є дзьобанина то робити» (дрібна робота).
«Їжак хоркає…»
«Винюхує, наче дойда чи шпик який…»
«Старий заломився» (зовсім підупав).
«Все змервив» (зжужмав).
«Таку пайду одпайдував» (велику скибку кавуна одрізав).
«Такий кустермище схопив» (великий шмат хліба; в Оленівських Кар’єрах казали: «такий кусмелок, кусмелище…»).
«Сміх їх огорнув дикий…».
«Як був молодий, за мною наскакував…» (активно залицявся).
«Не буду все контра їй давати» (постійно суперечити).
«Думай, Балембо, — поляки в таких ревіях казали…» (мовляв, добре, що так думаєш, дуришся…).
«Про таких жінок поляки казали: «Ні до танца, ні до рожанца».
«Кольори кусаються» (несмак у вишивці).
«Гуцульське полотно від прання курчиться…»
«Видно, з села, і ще не розпаношена».
«Була змістовна дівчина, всім цікавилася, а тепер зайнята тільки модами і в інший світ не перекидається…»
«Дуже рано вона почала дівочитися…»
«Двадцять шість років, а ще не мала хлопця… Наче й непогана, а не має того, що притягує, як ото німці кажуть: «Kom mir» (іди до мене).
«Андрій уже кукурічиться…» (готується парубкувати).
«Так, як матерії стає, так і край… а поза те ніколи не виходь…» (з приводу В., яка напозичалася грошей).
«До Святого Духа не знімай кожуха, по Святому Дусі тримайся в кожусі…»
«Нині в Комарні велике весілля… Розумна дуже дівчина виходить заміж… Ніжнб, очитана… змістовна… Не так гарна, як змістовна… Моя родина на обидва боки…»
«Світ до нього належить» (такий гордий, самовпевнений).
«Життя обкантувало її…» (про Ір.В.).
«Викинула пташкам їсти… Тебе нема, а я сі обсервую. Прилитів голуб, великий, гладкий. І прилетіла пара ніжніша. Він їх одігнав. А горобців прямо в политі збиває… Всіх клює, нікого не підпустив — аж поки сам воло не набив, що аж відставало… От закон: сила…»
На 9 травня: «Мужчини, як ялинки, — в орденах, бряжчать…»
«Дуже жорстока тінь» (від яскравого сонця).
«Кінець місяця… Все викинули… Але всі черги не заловиш…»
«Він простуджується, бо його перетеплюють…»
«Вона за літо так вирухалася…» (про Оленку — купалася, грала у волейбол).
(Беручи читати Стельмаха): «Подивлюся, що то сі він висилює».
«Був принципієнтом (помічником) у дуже вмдомого адвтката…»
«Він мені вклонився, я йому відклонилася…»
«Утька стояла на точці, що треба покарати…» (Андрія за непослух).
«Сніг чорний вже, собаками збацьканий».
«Діти лід порайбали» (на ковзанці — потовкли, пошкрябали).
«Учинна дуже» (зобов’язлива, послужлива).
«Це дві родини з К-в… У тих син уже професор, а в цих ще ні… Між ними така ревалізація…»
«Там такий був, що не знати, на якій козі до нього під’їжджати…» (а тепер опинився під судом за хабарі).
«Де кум, де каравай, а де солоні груші» (іронічно про Параджанові пошуки «шашеля» — старих меблів — у Львові: для продажу в Грузії).
«Голову закрутив, заграв, заспівав, — а через місяць розвелися».
Про Оленку: «Розгорілася в неї амбіція на оцінки… і бути першою».
«Якби їй надібрати трохи енергії…»
«Такий уложений…» (вихований, «пристійний»); «діти такі уложені, спокійні».
Про Льоньчика: «Гроші є, обов’язку нема… Треба йому жінки, він би тоді інакше… Бо гарної засади хлопець… Я йому казала — чи є у вас такий вираз: нема гірше, як хлопець піде в цибух» (цибуля, що ішла в дудку).
«В мене голова розболілася від того її шарґання в телефон» (багато й непотрібно балакає по телефону).
«Не вимудрюйся» (Оленці: не говори дурниць, не виламуйся).
«Ти направду не маєш ніякого здиржання…»
«Як їх спокійно зчеше…» (поставить на місце).
«Пішла на підвищення — то робить рубрику в грошах» (З преходом на іншу посаду збільшилася зарплата).
«Мед однаковий — що в магазині, що в циган: одну шахрайську рецепту мають».
«Держава скоро сама себе вкраде».
Про сучасний «обслуговуючий персонал»: «…І то потрапить таким ароганським тоном відповісти… Мені то робить колізію з моєю вдачею…»
«…Думаю, як би її уникнути… Коли вбігає, на пиґски цілується…»
«Дама, що мала щось перевернене в голові (хотіла дістати звання народної майстрині, але подала хтозна-що. — Авт.). Збештали її страшно… Але вона не мала встиду, но мала злість».
«Я їй тепер під лице не стану» (не повернувши борг).
Про І.В., яка стратила пам’ять (склероз). «Вона все казала: «Ще будете видіти, як бозя мене покарає… Бог на світі є, і він мене покарає…» Вона найбільше цього боялася… «Боже, боже, як то старість тобі не вдалася… Все в тебе чудове — лиш старість…»

З МОВИ ІНШИХ КОМАРНЯНЦІВ

У багатьох «наддніпрянців» є упередженість до мови галичан: своєрідний київсько-полтавський мовний шовінізм. А що вже казати про тих, хто взагалі не любить української мови й не хоче її знати: улюблене їхнє заняття — дешевеньке глузування з галицького «діалекту». Це йде від глухоти до слова, до магії його звучання, до його виражальної енергії. А діалекти — це реальна мова мільйонів людей, це ті ручаї, що виповнюють живлющою водою ріки літературних мов. Діалекти — це багатство національного духу, це дорогоцінна індивідуальність етнічних груп кожного народу і людських особистостей. Не розумію тих (а серед них, на жаль, є і дуже вчені, з апломбом інтелігентності), які обурюються з кожного незнаного чи незрозумілого їм слова, замість того, щоб радіти: ще одну мовну барву вловив, ще одне слово збагнув, знатиму! А річ же не в самих лиш словах, а й у конструкції фраз, у образних виразах, в експресії мовлення…


Я скрізь і всюди вловлював живу мову людей, а коли дозволяли обставини — записував. Таких записів у мене — десятки зошитів. Тут, відповідно до «теми», подаю лише дещо із записаного в Комарні…


Окремі слова:
Гара — тачка на одному колесі.
Сверболоз — трава (кропива?).
…Ліда: «То є невитримана година!» (Івась, зять, збирається на полювання — годі його втримати, його година).
Дорко: «Якісь думки непотрібні… Все на голову б’є».
Миросько: «Реве, як на суд божий» (теля).
«Люди помирають, і ми там будемо».
«Що сі стало, то сі не відстане»
«Щось долєгає…» (турбує, мучить — здоров’я).
«Ця слива хотіла ще постояти» (рано зірвали).
«Ця яблуня на весь світ образиґлася» (не родить).
«Вітер набив яблук…»
«То так… усякий птзбир, а не яблука».
«Абрикоси зогният»…
«Ця корова такого шпрунга дасть… відколи її виженеш — цілий день тебе мотає…»
«Пам’ять силу дає».
«Єнций то, єнций друге» (Один те, другий інше).
«Він у нас до роботи м’єккий» (не дуже береться до роботи).
(Баба Гелемейка): «Сі цукру нассала, сі нассала…» (Дасть дитині цукру — і пішла на весь день працювати…).
«Поїдеш… (як) у Гонолюлю», — так у Комарні говорили про химерне, нездійсненне… Та ось війна розкидала людей, і вже в 60-і роки приходить лист від однієї родички-комарнянки: не думайте, що «Гонолюлю» — вигадка, Гонолюлю є, і я там була!
Ще один комарнянський вираз: «Пасти кози в Бердичів» (піти хтозна-куди й хтозна-чого).
«Лізе, як свиня до парламенту».
«Йди до Юльці, в неї пироги зі сметаною…» — «Я волію в тебе пісної бульби».
«Тето, він з’їв п’ятнадцять пирогів» (дівчина про нареченого — зі слізьми).
«Повні очі сліз накрутилися»…
«Такі зелені макогони» (качани кукурудзи).
«Пішов на здибанку» (на зустріч, на побачення).
«Мамо, вважайте на себе.» — «Та я до річки не хожу, не втоплюся».
«Як мама?» — «Дякую, ще ходить, але пам’яті не має» (розмова в автобусі).
«Великі боки має» — так кажуть у Комарні про тих, хто має великі побічні прибутки, «калим», блат…
Марійка: «Я прийшла з вінком вражень»…
«Треба то йому відслужить» (віддячитись).
«Якось відпам’ятали» (привели до пам’яті).
«Батьки завихрили» (настроїли хлопця проти дівчини).
«…І якось ті екзамени пхає».
«У своїм вікті» ( на своїх харчах).
«Мав криві ноги, але виходився…».
«Як борсучок» (надувся — про дитину).
«Ти не придзєкуй» (не підтакуй).
Х. посварилася з сусідкою, бо та сказала їй: «Що в тебе в городі — лобода як хлопи стоять…».
На весіллі: «Свіжий гість — свіжа чарка».
Імітує п’яничку: «Рятуйте, тверезію!»
«Як ми вісімкували!» (вертаючись додому напідпитку)…
«Всього було — видимо-невидимо… Більше невидимо…»
«Як не полюбить набрудно, то начисто трудно»…
«Мій гегало…» (про чоловіка, який щось невдало зробив).
«Не чіпай владщ, не матимеш біди».
«Кинувся… як дурний воду міряти».
З листа: «Та що ти таке питаєш: як ся виглядаю? Як те старе, збабчене яблуко» (все зморщене).
В автобусі: «Ви тут стоїте, як той чиряк…» (ні зайти, ні вийти).
«У нас так люди мруть… А у вас?»
— Тут сі розводять (розлучаються), — а у вас? — Розводять, бо не хочуть щось робити… Аби легше прожити… То не є люди до життя…
«Тепер як сі не злапа (дівчина хлопця), то (хлопець) сі не оженить…»
— Роботи багато… — Мій батько казав: «Ми роботу застали і ми роботу залишимо…»
«Роботи стільки, що аж на голову валиться».
«Так сі наробила, що плечі сі отворают».
Про начальство: «Ходять хлопи, як коні, і ніц не роблять».
Про одного із сусідів — чому його так люди не люблять: «Можна партійним бути, як треба, але не таким дурним…»
«Кажуть, Америка сі оружить. Та всі сі оружать. Ми найліпше…»
«Світ і без війни загине…»
«Де той час дівся?» (так швидко життя минуло).
«А він не хворів. Він узяв і вмер».
«Хлопець був як свічка… Приїхав батько, цілий день ходив по берегу: «Ой сину, синочку, куди ж ти поїхав?» (син утопився).
«Людина як той камінь: усе переживе, все перенесе…»
«Вже сонце в зуби світить, а вона спить…»
«Прийшла біла — все з’їла» (зима).
«— Але живіт маєш! — Не залишу ж я живіт дома!»
«— Що ж вас чоловік так масакрує? — Від мого пана мила мені й моя рана»
«У нас у Комарні кажуть: вибирається, як за море ср…»
«У нас кажуть: чіпився, як гівно чобота…»
«Один водлі одного».
«Горілі ошкурки з масла».
«Пошпуруй ту рибу…»
«Ґордзявка», «ґирдзявка» — ямка на потилиці…
«Йой, Ользюню, як так хочу свого Мироська вженити до Галі… Як ти думаєш, вона за нього піде? Ми б їм зразу й машину купили…»
«— Мені на сон дають люмінал… — А він вас спати кладе?»
«Черевики малі й заґирджені» (або «заґирдзявлені»).
«Вже дух з нього вступився…»
«Трумта-бумта».
«Там така… баба Цапа» (про бабу хитру й надто «поважну», недоторканну, що дуже про себе дбає).
«Тіло без душі» (про жінку, таку віддану чоловікові, що не має нічого власного).
«Івасю-підмети-хату-сядь сі» (так прозвали за млявість у роботі).

ДЕЩО з МартиноЇ мови

Загалом у Марти, як і в її ровесниць та ровесників, — уже «сучасна» літературна мова. Але на побутовому рівні в ній живуть барви «комарнянські»; до того ж вона ще й гостра на слово — часом я й на собі це відчував: вміє схарактеризувати…
«Оленко, ти всіх розумів не з’їла» (тобто не є найрозумніша, чого так уперлася на своєму?).
Малій Оленці: «Не видурюйся» (не вдавай дурнішої, ніж є).
«Їй ще то в руках не складається» (робота коло дитини — про знайому «нездалу» маму)…
«Якісь ті діти небавлені, заненьцяні»…
«Як виросте, буде ґандрабата» (висока й не дуже зґрабна)…
«Не вбирайся, як кучопуд» (надягаючи на себе всього побільше).
«Ходяча сафандула» (про незґрабного й нечемного: після шкільного вечора полінувався провести дівчат додому).
«Не їж, бо скоро обід…Чимось затули голод…»
«Не можна так пересадно їсти…захланно…»
«Дуже на ніч не вилюфтуйся» (не відчиняй вікна)…
«Убрався, як стрик на Великдень» (ір.).
«Покидуються тою дитиною…» (передають з одних рук до других — немає батьків…).
«Зустріли Толю — п’ятьма дорогами йшов» (п’яний).
«Така пократа» (ніщо, поганий, нікчемний).
«Мокро, зателепано кругом…»
«Такий дощ увесь день цяпотітиме».
«Як тільки вихрапаюся з хвороби…»
«Ти відгрожував, що…»
«Як той… немова» (німий; слова не скаже, мовчить)
Про своє в’язання: «Я не маю руки, наложеної на шапки… Я маю руку, наложену на светри…»
«Замерзло на кість» (білизна на балконі).
«Який ти… встібський…» (докучливий, причепливий).
«…Тобою ні виручитися, ні послужитися…» («нездалий» — з приводу невдалого походу на базар: купив нікудишні помідори).
«Новий костюм — вициглював…»
«Намолотний дощ».
«Там раніше така бідося була…» (на Карпатах).
«Чого ти знов той подертюх надів?» (подертий піджак).
«Ще твої фантолапи нема де розвішати» (випрану білизну).
«Роблю, роблю — і ні за мною, ні переді мною».
(На городі): «Отут-о щось росте, і я не знаю, чи то хабаз, чи то зілля».
«Тепер вони (ніжки стола) не повинні підлогу рейбувати» (дерти).
«Ликувата курка» (м’ясо тягнеться, як лико).
«Спекла таке, що через хату можна кидати» (важке, тверде).

…Диво-дивне, але «галицький слід» є і в мові дочки Олени, і в мові внучки Олі. Завдяки, звичайно, мамі й бабці та поїздкам до Комарна... І мене це тішить! Але про це — іншим разом…

МОВА ДІТЕЙ

 

Як відомо, діти, коли вчаться гворити, і потім, поки підуть до школи, - генії. Насамперед генії поетичного слова. Для людей, які відчувають смак слова і його таїну, мова дітей завжди давала не меншу насолоду, ніж мова поетів. Бо дитина не "користується" мовою, - вона творить її, пізнаючи світ і називаючи його. Якщо дитині бракує поняття, слова, вона створить своє, і воно йтиме з найглибшого єства мови, воно покаже її незвідані виражальні можливсті. Дитяча слово-думка йде несподіваними шляхами, в обхід невимовного, розкриває його збоку, виявляючи неочевидні зв"язки речей, понять, словоформ…

Дитяча мова - найкращий матеріал для вичення шляхів словотворення. В ній - таємниця народження думки та її блискавичних тріумфів - малих і великих. А як дитина розкошує в слові! Як слово веде її невідь-куди, - і чи це не є найкращим підтвердженням ідей сучасних філософів про владу мови над людиною?!

Недарма поети й письменники раділи дитячому слову - воно їм суголосне, - а Корній Чуковський свого часу написав  дуже популярну книжку "От двух до пяти": це вік мовної "першої любові" дитини, натхненного мовного освоєння нею великого загадкового світу.

Відомий український мовознавець у діаспорі Олекса Горбач написав свого часу розвідку „Лексика дитячої мови в Україні”. 

Уявна "хрестоматія" дитячої мовної творчості, на яку "працюють" справді таки "діти різних народів", увесь час поповнюється. Мені хотілося б тут додати дещицю зі своїх нотатників. Я записував словечка та парадокси спочатку від малої Оленки - дочки, а потім від малої Олі - внучки. Звичайно, це лише окремі крапельки із зливи дитячої мови, але, мені здається, вони можуть порадувати дорослу людину своєю несподіваною виразністю, якої ми, затерті освітою, позбулися назавжди.

Один з головних мотивів Януша Корчака  - невідповідність між світосприйманням, мисленням дітей - і дорослих, драматичне нерозуміння дорослими дітей: через раціоналізм і практицизм дорослих.

"- Мамо, червону стрічку кому краще - собаці чи кішці?

А мама сказала:

- Знову штани подер.

Я спитав у тата:

- У кожного дідуся, коли він сидить, неодмінно має бути стілець під ногами?

Тато сказав:

- У кожного учня неодмінно повинні бути добрі оцінки, і йому не годиться стояти в куті.

Ну, я і перестав питати. Вже потім усе сам придумував" ("Коли я знову стану маленьким").

І ще - його слово "Дорослому читачеві":

"Ви кажете:

- Діти нас втомлюють.

Ваша правда.

Ви пояснюєте:

Треба опускатися до їхніх понять. Опускатися, нахилятися, згинатися, стискуватися.

Помиляєтеся.

Не від цього ми втомлюємося. А від того, що треба підніматися до їхніх почуттів.

Підніматися, ставати навшпиньки, тягтися".

…У пізній мудрості, каже Януш Корчак, людина повертає собі дитячу свободу самовираження. (Але, мабуть, це небезпечно - можуть сказати: здитинів.)

А ось думка славетного вченого-лінгвіста: "Сильна в детской голове работа памяти, но не менее сильна и всё сильнеет работа ума, работа сообразительности и  смышлёности" (И.И.Срезневский. Об изучении родного языка вообще и особенно в детском возрасте" (И.И.Срезневский, Русское слово. Избранные труды. М., 1986, с. 103).

 

 

 

 

ОЛЕНКА (дочка). Записи 60-х років.

 

"Бабцю, чуєш, валянки до мене говорять" (риплять на снігу - перший мороз).

"Середня нога" (на коліно).

На антресоль: "Зимовець" ("Бо там мій ровер зимує").

"Хрупанці" (печиво).

"Підперезанка" (ремінець).

"Перèйда" (місток через річку, кладка: "Я перейду через перèйду").

"Держак" (Шнурок до капелюха, зав"язка).

"Тут починається виступка" (сходи).

"Я маю такий сильний дмух" (за святковим столом гасили подихом свічки).

"Морковник" (Овочевий магазин).

"Запорожець  (про машину)… всю вулицю запорошить…"  

"Де ті книжки замріялися?" (загубилися).

 "Це дорослячий, а не дитячий" (зубний порошок).

"Щось пароплав написав на воді" (слід лишив). 

"Бабцю, чому в тебе зігнутий живіт?" 

"Хочу їсти таке яйце, як тато , - щоб тільки випустити з хатки і більше нічого не робити"     ( не розмішувати, а, розбивши шкаралупку, їсти цілим).

"Я снігу не боюся: я з ногів падаю сторч у сніг…"

 Впала, послизнувшись на підлозі. "Це все ти, бабцю, винна". - "Чому?" (О.І. була в сусідній кімнаті). - "А чому кажеш мамі пастувати підлогу?" 

" - Хочу місяць дістати.

 - А ти ось на цю будову вилізь і спробуй дістати…

- Хи-хи… Хіба їх для того будують, щоб місяць діставати? 

- А для чого? 

- Не розумієте? Щоб люди жили - ось для чого!"

 

…З-поміж багатьох таємниць життя, з якими стикаються діти, їх особливо іцкавить таємниця смерті. Вони ще не відчувають страху перед нею, але щось їх бентежить, і вони раз у раз до неї звертаються…

"Всі люди народилися, щоб умерти, не так, як забавки… Люди помруть, а забавки житимуть…"

"Для чого люди вмирають? Уже як народився, то не повинен умирати. Хай би, як людина народиться, земля приростала на метр чи на скільки, щоб не було тісно…" (Льоня Грабовський, який був у цей час у нас, аж заплакав!).

 Іншим разом - на Байковому цвинтарі. Побачившим пам"ятник на могилі: ""Це балерина? .. Я думала, що то вона і сама є, тільки обліплена глиною". Потім: "- Мамо, а як зробити, щоб люди не вмирали?  - Не знаю?   - А тато знає?  - Ні, не знає.  - А хто знає?   - Ніхто не знає.   - А чому та людина не встане з гроба?.."

"А як людина помре, вона легка чи важка?"

"А мертвій людині боляче чи ні?"

"Іра каже, що мертвих у могилу кидають. Хіба ж людей кидають? Дяді по такій драбині спускають людину вниз, а потім виходять і кличуть таких майстрів, що землю засипають".

"Так багато людей повмирало…Шевченко помер, Леся Українка померла, Франко помер, Бах помер, Бетховен помер, Моцарт помер… Я нікого з них так і не знала, тільки Франка знала…"  Ми почали зпевняти її, що й Франка вона не знала, бо жив він давно. Але вона вперто стоїть на своєму: Франка знала! Нарешті ми пригадалі, що ще понад два роки тому, їй і трьох років  не було, ми в Ірпені на пляжі зустріли Тараса  Івановича Франка, - і вона запам"ятала прізвище!  

"Навесні не стане Оленки, а буде принцеса. Впізнаєте - житиму, не впізнаєте - помру".

" - Мені снилося, що мама німіла

 - ?

- Ну, вмирала…"

 

"Бабо, мене бог уночі навчив читати".

"А куди машина повезла сніг? У небо?"

"Звідки беруться хвилі? Може, хвилі - то риб"яче весілля? Може, то риби хвилі пускаютть?"

" - Знаєш, чому цей тюльпан так гарно розцвів?.. Бо почув, як я сказала, що він найкращий… А мамин - тому, що побачив, що мама хвора…"

"Придумаю таку пивницю, щоб висіла" ( на дачі в Компанів впала в погреб, злякалася, бо коли падала то подумала що там немає дна).

" - Тато, коли поїдемо мандрувати по світі?

- Цієї весни, як захочеш.

- А знаєш, що шукатимем?

- ?

- Справжнього принца. Деякі ще лишилися.

- То хіба треба в Африку їхати. (Це -бабуся).

- Ні, я хочу, щоб він по-українському говорив".

"Хай Максим буде справжнім принцем. Там наш буде палац. Ремонту не треба … І так нам пощастить…"

 

- "Хотіла б стати русалкою, але боюся: як у воду піду - чи акула не з"їсть?"

"Хай вітер набареться такої сили, щоб хату звалити".

"В мене цілий час є голос".

"Другий кавалер з мене виліз" (какає).

"Очі зовсім розвиднилися" (прокинулися, стали бачити).

"Мені так свербить у горлі, що я шию відрубала б".

"Хвороба велика, поламалася на скалочки, трохи до Іри, трохи до Світлани, трохи до мене - всім по хворобі".

- Оленко, доки ми будемо хворіти? Давай домовимося: ще сьогодні похворіємо, а з завтрашнього дня у нас уже не буде температури, гаразд?

- Хіба з термометром умовимося".

" - Завтра я вже буду здорова.

- А ти що: домовилася з термометром?"

" - Мені ще треба досиджувати за столом…

- Що, яйця будеш висиджувати? І вилупляться півні, і будуть нас уранці будити?"

(Як говорять до неї щось таке, що їй не подобається): "Я ведмідь… Я вашої мови не розумію…"

" - Оленко, ти що, розуму не маєш?

- А мій розум оглух. Я до нього говорю, а він не чує".

" - Не стомилася?

- Я бігун-ненабігун, я крутун-ненакрутун…"

"Мушу розпалити піч, бо вогонь засох".

"Дивись, шкіра пом"ялася" (ручка від торбинки надавила).

"Тато, подивись, який мої руки мають великий крок" (обхват). "Мої руки постаріли" (помагала бабці прати, і долоньки поморщилися).

 "Ротами гроші заробляють" (про колядників).

Про загадки: «Це так жартують по буквах".

" - Дід Мороз на небі живе?  - Так.  - А там є земля?  - Є… - (Подумавши): А чого ж би й не було…"  

"Де та ганчірка, що витирає погані букви?" (на гумку). 

"Я тобі глухенько сказала" (на вухо).

" - Скажи, бо я зараз про очах прочитаю…

 - Очі не те написали. Вони помилилися".

"Вітер роздягнув дерева" (здув іній).

"Снігові тільки хочеться сипати, правда?"

"Дід Мороз набрався сили і все засипав снігом, а сонце набереться сили і його загріє…"

"Дивись, як хата живіт надула" (про стару хату-розвалюху, підперту стовпами).

(Малюючи): "Як людина надута, то  треба дві риски, а як ні - то одну…"

"Калатавки" (на коралі).

 "Кусонькú" (сліди від зубів: "Їж хліб". - "Я їм: ось мої кусоньки").

"Мені снилося, що в нашому паркові були леви, вовки, а я їм крикнула: "Будьте моїми братчиками!" - і вони мені нічого не зробили".

"Тато і мама! Ви - маленькі ролі… маленькі музики. а я - та, що грає".

Слухали "Симфонічні фрески" Льоні Грабовського. "Мамо і тато, скажіть йому, хай не видумує такої страшної музики, бо я боюся". Та коли Марта хотіла стишити звук програвача - "Не треба, я хочу злякатися".

В оперному театрі, на "Лоенгріні" Вагнера: "Дуже гостра музика… як дріт".

"У Мірошниченко розтягнутий голос".

"Мамо, чому ти так захоплюєшся, як Солов"яненко співає..? Так ти й помреш, а будеш захоплюватися… І в труні будеш про нього думати…"

"Тато, я малюватиму, а ти друкуватимеш. Буду я олівцем штуркати, а ти машинкою чахкати, - і вийде у нас хор… Побачимо, чи гарний буде хор, чи м"який…"

 

…Наші спроби навчити її грати на піаніно, яке допоміг купити Сергій Параджанов, мало що дали. Але музику любила, радо ходила з нами на концерти і в оперний театр, а Солов"яненко її просто зачарував - може, тому, що виступав у ролях, які в її уяві нагадували образ принца, яким вона марила через казки. Не анекдот, а справді: мріяла побачити зблизька Солов"яненка, якого дуже любила слухати, і одного разу, коли ми, домовившись з Анатолієм Борисовичем, привели її за лаштунки й він поцілував її , - вона два дні не давала митися!

 

"А як малі рибенята плачуть, коли вони нечемні і їх велика риба (мама) вдарить?"

"А зернятка радіють, що я їх вибираю, і вони знову поростуть деревами…"

…Не дає спокою картина вирубаних на будівництві у Совських ярах дерев…"Зараз піду в яри, позасипаю ями,  посаджу назад дерева, розберу будинки, - а то сиджу в хаті, наче й не родилася (на світ)…"

"Мамо, ти весь час граблила?" (на суботнику - працювала граблями).

"Пише ангел до корови щирого листа…"

"Такий туман надворі, нічого не видно… ніби небо перекривилося… боком стало…"

"Куди коза йде, там кáканий світ за нею…"

"Напузатила живіт" (багато з"їла).

,"Апетитики потікали з рота".

"Ти так, якби вуха заткав… на глухого…"

Про футбол: "Бігати з м"ячем попід ногами".

Зранку довго рюмсала й капризуавла. Бабуся: - Оленко, вмивайся. - Не буду. Мене сльози вмили.

"Чути" - ноги, що дуже гупають. "Замкніть свої чути" - не танцюйте.

На пожежі: "Душить-душить поливайка - не задушить".

"Тато, я хочу замалювати волосся, а виходить принцеса. Бач, яка я дивна!"

"Чортів немає, я їх тільки в очах бачу".

(Бабусі): "Ну боже, ти так слідиш за всім… як мисливець за чортиком…"

" - Бабцю, земля кругла?

- Кругла.

- Вона як цирк? А чому тоді люди не зроблять землю, як один великий цирк?

- Та може воно так і є…"

 

…Оленка була нечемна до бабусі, і та сказала, що кине її й поїде до Львова. Оленка весь день ходила мовчки, була чемна, а коли мама порадила їй попросити у бабці пробачення, відповіла, що попросить пробачення аж завтра, бо як попросить сьогодні, то бабця не повірить, а як вона весь день буде чемна, то тоді завтра повірить. А ще через день-другий підійшла до бабусі й каже:

- А ти до Львова не поїдеш.

- Чому?

- А хіба ти не знаєш, що у Львові сталося?

- Що?

- Там біля кожної брами земля позападалася і зробилася глибока яма, а чорти стоять коло кладок і молодих пропускають, а старих кидають у ями. Так що ти до Львова не поїдеш…"

 

Оленка бабці, після того, як та повернулася зі Львова: "Думала, що найбільше люблю маму, а бачу, що ні. Тебе люблю найбільше, над усі золоті палаци, незліченне царство разів, маму на одно менше,а тата ще на одно…" 

 

Вуйко Олекса:

- А я у Львові розкажу, яка ти нечемна.

- Не розкажеш, бо в мене виростуть руки такі довгі, аж до Львова, і я тобі затулю рота!  -   Ми сміємося, а Оленка далі: - Так-так, руки великі, на всю країну…

 - (Олекса): Вже був один такий чоловік…

- І ви будете мовчати, слова не зможете сказати!

 - Та вже намовчалися!

 

Намалювала картинку: хата, а перед хатою двоє людей. Назвала: "Баба Яга та вовк" (любила двати вигадливі назви до своїх малюнків, і часто дуже гарні). Я здивувався: "Так то ж двоє людей".

  - То баба Яга і дід Яг.

 -  А де ж вовк?

- У хаті, всередині, його не видно.

Тоді я попросив її намалювати ще таке ( бо то вона хотіла відіслати до Львова братчикові Андрійку, а я хотів ще для Віри Вовк, яка цікавилася Оленчиною "творчістю").

- Добре, тільки може мені трохи інший вигляд намалюється…

 

Про "Вівцю" Гніздовського (Віра Вовк надіслала відбиток): "Ріст величезний, а далини немає".

Грається в театр… "Не заходь до того покою, бо як зайдеш, то буде вже хата, а не сцена".

"Як буде дитина, я буду нянька, а тато няньчик".

"А мені в думці весéло" ( не хоче спати).

Прапор тріпочеться на будинкові. "Він такі скельки пускає, ніби весь час довшає…"

"Тут горбаті люди живуть" (про маленькі похилі хатки в селі).

"А ти чуєш чи не чуєш? Ти, мамо, лісовий півень-глухарь".

"Думаю, як би втечи з рук".

"Нашкандúбала" (знайшла).

"Кропильниця" (поливальна машина).

"Підмітальниця" (машина, що підмітає).

"Тато все любить скупатися і вийти мокрий на вулицю. А тоді простуджується. Це він уміє. Така його врода".

Марта Вербицька - Оленці, яка все їй щось дарувала, жартома: "Так ти все роздаруєш із хати". Оленка:

- І стіл, і радіо, і книги, і шафу?

- Так.

 - Потім бабу, потім тата, потім маму?

- Мабуть.

- Потім саму себе подарую!

Помагала мамі прибирати в квартирі і дуже гордиться. "Як спитають, коли я навчилася працювати, я скажу: від малої. А вони здивуються:"Што, від малої?"

" - Така спека, що хоч шкіру з себе знімай… Але не можна, бо все розсипеться…

- А що?

- Кістки, кров, каки, пісьо…"

 

"Півхотіла, півнехотіла їхати; як нога боліла, то хотячу думку проганяла, а як перестала боліти, то вже нехотячу проганяла..."

"Вже передумка в мене" (передумала).

"Я тобі дам! Я погрозник!"

"Чому, коли я кажу: "Добрий день", то моє обличчя усміхається? Я не хочу".

"Знаєте, що я найбільше зараз люблю? Погані слова базікати… І морозиво…"

(Почувши вираз: "чортові прилади"): "А що робили ті чортові прилади - чортові помічники?"

" Найкраще було б, якби бог посадив у в"язницю всі літá… Щоб весь час була зима" (хоче кататися на ковзанах).

"Коли до моїх уродин буде не цілий місяць, а порожній?" (ніяк не діждеться свята).

"Піаніно всіма музиками грає" (натиснула всі клавіші).

"Піаніно засміялося там, де кінчається" (блиснули сонячні зайчики на клавішах).

"Такий великий вітер - цілі гори вітру".

"Прочитай крізь папір"

" - Будеш у темноті сидіти.

- Ні, в ясноті!".

На городі:

- Ти штани надів. а краще б виноградові дав, бо йому холодно… Я свої колготи дала…

- А де ж вони?

- У землі. Корені теплять".

Малюнок: "Квіточка, травка, хмарки і небовá цариця".

 Малюнок: "Земля крові".

"Мій язик того не може сказати… Той кінець у нього зав"язаний…"

"Мій розум оглух".

(На місяць): "Дивись,там космонавти зарядку роблять".

" - В Ені (так вона себе називала) тисяча справ сонних.

- Яких?

- Спати".

"Не можу я  нищити обіцянки".

"Порошок-самопрало".

"Треба набрати в рот дмуху".

"Бабцю, ти зі мною нечесна: то свариш, то цілуєш".

"Наша мама така хворунка".

"Татові загрожує лисота".

"А на голові дві стирчалки" (два чубчики - про пташку-королика).

" - Оленко, йди вбирайся.

- І не віслюкуй?"

"Мамо, а ти уступнá?" (та, що на роботі когось заступає).

 

Подружка - Оксана - розповідає, що їй привезли ляльку з Москви. Оленка: "А вона тобі говорить по-російському?"

"А мій язик корчі взяли" (не могла й слова сказати).

"Я піду без голосу"(нічого не сказавши).

"Кашалоти напали" (кашель).

"Я не люблю читати очима. Вухами люблю" (тобто, щоб їй читали, а вона слухала).

 

" - Чи не можете ви дати мені лікарську душу?

- Для чого?

- Звірів лікувати… (Потім): "Я йду зайців лікувати, я йду зайців лікувати!"

 

"Яка тут звірська душа?.. Ні, це зовсім боягузна людина, а мені наказано звірів лікувати".

 

Грається з лялькою. "Ніби ще чари відьмині не спали. Чари ще живі, а ти мертвá!  А як клятва спаде, ти одружишся з тим хоробрим мисливцем".

 

"Це просто варварство, ідіотство - просипати пів свого життя. Я видаю наказ людям усього світу - негайно перестати просипати половину свого життя і винайти такі ліки, щоб вернути проспану половину життя назад".

 

Мама: - Оленко, ти ні в чому не знаєш міри!

Оленка: - Правда! Я розхляпана, розливна, як молоко, - ні в чому не знаю міри. Молоко не знає міри.

- Але молоко вливають у форму, яку хочуть.

- А я ні в яку форму не вливаюсь!

 

" - Мамо!

- Мама зайнята: сушить голову. (Після миття).

- Мамо, над чим ти сушиш собі голову? Я ж чемна!"

 

Мама: - Я не можу на обидва вуха слухати. (Один одне говорить, другий друге).

Оленка: - Так слухай на одне.

 

"Бабця культури набирається" (пішла на виставку).

"Небенята" (на ангелів).

Пішла в перший клас…"Як добре, що я народилася тепер, а не сто років тому, коли були пани… Оце б вернулася зі школи - їсти нема чого, спати на лавці…"

 

- Ким будеш, як виростеш?

- Гачком небо дістану.

"Мамо, бог є чи нема?  Але як нема, то кажи тихенько".

 

Оленчині загадки

 

Люта, як вовк, а метушиться, як пес (Зима-метелиця).

"Вода є (біжить), а риби нема" (дощ).

"Бублики є, а продавщиці нема" (у магазині перерва).

"Книжка лежить, а людини нема" (тато пішов на роботу).

"Вода є, риба плаває, а піску нема" (акваріум).

"Без рук, без ніг, без голови, без нічого, а летить" (вітер).

"Не звір, а зубами клацає" (ножиці).

"Без рук, без ніг, без вух, а повзає" (змія).

"Без рук, без ніг, без крил, без язика, а слова має і летить" (лист).

"Самого коле, а він людину захищає" (наперсток).

"Сам мерзне, а людину гріє" (валянок).

"Співає, а не птах, хапає, а не людина" (вітер).

"Покотилися, поморилися, та й у морі утопилися" (сонце, місяць).

"Котилося, котилося, поки нічого не лишилося" (клубок волічки).

"Повзе, а червоний слід лишає" (голка й нитка - червона).

"Слизьке, а не льодинка" (равлик).

"Покрутиш за вухо раз - плаче, покрутиш другий - перестає" (кран з водою).

"Зелений заєць, воду любить, на трубі трубить" (жаба).

"Вдень світить, уночі гасне" (сонце).

"По білому морю жовтий човник пливе, чорний слід лишає" (олівець).

"Рота не маю, а говорю" (телефон).

"Два язички маю, а озиваюся раз на день" (будильник).

"Накрутиш йому вуха ввечері, а він плаче вранці" (те ж саме).

"Без крил, а літає, без ніг, а танцює, без вуст, а сміється" (сонячний зайчик).

Ой, не люблю я купатися, бо від того худну" (мило).

"Білі кайдани воду скували" (лід).

"З квітки на квітку літаю, а дорогу додому знаю" (бджола).

 

…Складала казки в малюнках з підписами. Наприклад: "Казка про злючого вітра, маленьку русалочку, добру ромашку та мудре жито (жито мудре, бо не схилилося під вітром)". Малюнки свої надсилала у Бразилію Вірі Вовк, з якою "подружила", коли та була в Києві.,,

 

(Трохи інше. В школі Оленка вчилася в одному класі з Тарасом Денисенком - сином Наталки Наум і Володимира Денисенка.  Вони товаришували. Тарас був хлопцем незалежної вдачі й "некерованим", від нього всього можна було сподіватися. Одного разу в школі заходилися розучувати пісню "Хороша страна Болгария, а Россия лучше всех". А Тарас: "Для мене Україна найкраща!" Боже, як перелякалася вчителька! Баьків викликали…Якось Ольга Іванівна  запросила Тараса до нас у гості. В тролейбусі було багато людей, і дітям довелося сидіти в різних кінцях. Раптом Тарас через увесь тролейбус: "Оленко, а твій тато сидів у тюрмі?" Я саме сидів, але Оленка не знала (від неї приховували) і каже: ні. А Тарас: "А мій сидів. (Гордо): За Україну!" Це був 1973-й рік - уявляєте?! 

До школи Тараса приводила няня - Наталка, якась родичка матері, Наталки Наум. Дуже добра сільська жінка, настільки добра, що головною своєю місією вважала всіляко оберігати Тараса від шкільної науки. "Ходім, Тарасе, а то ще якусь чуму од цієї науки дістанеш… Он один учений багато читав і помер…"

 

 

 

 

 

Внучка Оля

 

Її дитяча мова була не менш винахідливою й колоритною. Була невтомна на вигадки, без кінця фантазувала й пропонувала змагатися з нею у фантазіях. Під час прогулянок парком чи лісом буквально вимордовувала вимогами щось вигадати про якусь квітку чи билину, при тому що сама встигала вигадати швидше й цікавіше. На жаль, я встиг запам"ятати й записати лише дещо.

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  "Весело в горлі стало", "солодко в горлі стало" - як гойдав її на гойдалці.

,"Брикальна собака" (кидається, крутиться).

"Чого я розбита?" (побачивши свою тінь на стіні).

(Зробивши шкоду): "То не я, то в мене руки такі махучі".

Бабуся робить якесь "обмежувальне" зауваження. "Ти така велика бабця, а не розумієш, що я хочу бавитися".

Молоді збираються кудись їхати і взяти Олю. Оля бабусі: "Я завтра не поїду… Ти ж мене любиш, як я можу поїхати?"

На слугу (англійських королеви й короля, дивлячись якийсь фільм): "Помагайло".

"Така сварлива картопля" (шкварчить на сковорідці).

Образившись на маму: "Виросту - буду для неї чужою тьотею".

(Хвора - болить животик, рвота): "Я вас так люблю, а чому мені так погано?"

" - От ти не слухаєшся, а підеш у школу, там ставитимуть оцінки за поведінку: "3", "4", "5"…

- А як ними бавитись?"

"Головник" (те, що наділа на голову).

"Температурник" (термометр).

"Де важилка?" (ваги).

На щипці для горіхів: "Лущанка".

"Дряпанка на руці" (подряпина).

"Скінчилася липка" (Не клеїть липуча стрічка).

Капітан корабля - "портович" (бо веде корабель до порту).

"Де окуляри - чотири ногарі?"

"Я кульката" (має багато целофанових кульків).

"Губнá хата" (все губиться).

"Це не хата, а сварúка і губúка".

"Він не забуде… Він не забудьковий…"

…Були колядники, один дуже гарно співав. Оля:  "Ніяк не можу вилюбитися з того хлопця".

 

12.09.93. на Софіївському майдані: "Свічка гірко плаче…"

 

" - Бабцю, як мені щось сниться, ти мене бачиш?

- Бачу.

- Як же ти мене бачиш, як я у сні?"

 

"Мамо, а ти мене шукала?… Мене ж не було в ліжку… Як же я могла лежати в ліжку, як я була у сні й літала над морем?"

 

" - Олю, що тобі снилося?

- Та ти ж знаєш… Ти ж там була…" (у сні були разом).

 

" - Весь день мені поламали…

- А може, якась гілочка дня лишилася?"

" - Ти б полила, і дід би побачив, що все полито…

- Хтозна… Діди бувають різні…"

"Дід затурботаний…"

"Якщо тобі все не так, то для чого ти мене народила?"

" - До кого ти говориш?

- Говорю до свого далекого чоловіка…

- ? - До того, що в мене буде через багато років".

"Помирають ті, хто є, а народжуються ті, хто будуть".

"Ми захмарені думками".

"Тітка поправилася: вся вкрилася товщиною".

"Собаче забавляння".

"Мені твій голосочок вище вух".

"Ревнук-ревнук - бабин онук".

"Розбіян-Забіян".

"У мене не така свята пам"ять, щоб я все пам"ятала".

"Якийсь непроявний дух ця лялька: я тричі заглядала в цю шухляду й не бачила".

 

Внадилася до Жулинських. Марта пояснює: не можна набридати. Оля: "Вони ж виховані люди, вони не скажуть: іди, ти нам набридаєш".

 

"Мамо, ти мене більше за всіх любиш? Більше за тата? Кого ти більше любиш: себе чи мене?"

 

З її фантазій.

 

"В темнім небі їмо яблуко туману…"

"Три сонця".

"Сонце роздробили на промені".

Вірш "Палац замерзлого серця".

"Жаби, які літають; риби, які ходять; хмари, які розмовляють між собою".

"Ви бачили звуки польових жаб, які літають?"

"Є русалка, яка чує звуки у зимі льоду".

"У русалки очі були присмучені сльозами".

"Русалки поховаються в своє багатство - листя небес, і акули їх не знайдуть".

"Усі русалки посідали на камені шукати спосіб для себе…"

"Місяць - головний член вечора. Сонце - головний член дня.. .  Зірки - головні члени світу… Зірки створюють нове століття… Бог послухав і розмножив зірки по всьому світу…"

"Як створилися квіти… Були квітучі бджоли, вони дружили з квітами, і так сталися квіти…"

"Є цар культури… живе в казковому лісі…"

"Зустрічаються трамвай і трамваїха… дівчина-трамвайка і трамваєня… Питає трамвай трамваїху…"

"Зустрілися дві машини.

- Ти яка?

- Я така, як ти.

- А ти яка?

- А я така, як ти.

 Так вони й не зрозуміли, які вони є".

"Бідний грузовик ні в кого не вдався, тільки в себе вдався".

"Як буде небо відпадати по кусочках, то ти не тікай, покажи, що ти не боягузний".

"А один світленький срібниться на сонці" (на небі - краєчок хмари).

"У казковому царстві люди ходять на руках, а ноги вгорі розпростерли - і ще й сміються".

"Хмаринка так злякалася… Така ніжна, така молоденька… Лягай, хмаринко, я покладу на тебе трохи снігу… Бо он іде чорнохмар - по чорному небу розстилає чорний попіл…"

"Наче хтось сильно тримав щура, а потім - раз! - і вода розпалася".

"Блиснули привиди…"

"…Випала душа з нього, вдарилася об каміння та й розсипалася на друзки… А той кинувся збирати і схопив лише одну друзку".

"З мене випала велика думка… Вони стали шукати… Під столом, під ліжком… Один знайшов, але то була маленька думка…

- То не моя думка!

- Я шукав цілий місяць… І знайшов брильянт, на якому було написано: "Думка"!

 

Імітує розповідь від особи хлопця… "Мене захопила думка… Я вистрибнув із своєї душі і погнався за думкою…"

 

 

 

10.12.94.

…Схопилася руками за гарячу бляшанку, обпеклася. Бабця сварить: куди полізла. Оля з обуренням: "А чого поставила  - ти ж знаєш, що в мене руки такі, що за все хапаються".

"(У вас) палець з пальцем не дружать… не миряться".

"Мав трубу… і не знав, де трубоніти - чи надворі, чи в хаті…"

(Бере диктофон): "Я запишу тут усю свою злість, і ви почуєте зззлість!"

(Дивлячись, що я все щось пишу на папері): "Радій, що були давнолітні люди, мудрі головою, вони придумали папір…"

 

"В мене голова задумана думками - аж болить".

"Замурували подих".

(Мама): - З ким я спатиму, як ти не хочеш?

- З моїм духом!

"Єдиний, хто мене любить, це я сама. А ви ніхто мене не любите… Вам усе до жартів…"

 

»Що в тебе - дірявий рот, що так мало говориш?"

Накришила на дивані й підлозі. На дивані прибрала. Показую на підлогу: треба прибрати крихти. Миттю: "Я не голуб!".

"Наш дідо силяк" (роздушив горіх).

"Жувальна трава" (та, що корови жують).

"Золоте підпір"ячко".

"Гарнобігуча красуня" (про спортсменку).

 

Почула розмову про Паваротті. "Паваротті"? - Ліворотті чи Праворотті?" (Сміється.)

 

Розсмішило її слово "гегемон", почуте по радіо. Та ще дивилася по телевізору якусь передачу про китайський цирк. І почала: "Клоун-гегемон"; "гегемони їдять через ніс, очі в них - іграшка, бо це клоунячий цирк"; "діти - маленькі гегемонята"; "що вам треба, пані гегемониха?"; "гегемон - це маленьке створіннячко, яке править усім світом"; "гегемонують над сім"єю, над школою"; "китайці люблять гегемонів… аж захекали од щастя…"; "У китайців вузькі очі… від жадності… бог покарав…"; "китайці любили читати золоті книжки"; "гегемон - це той, що може зробити тисячу тисяч прапрапрапрапрадідів…"

Коли починається такий монолог - не може зупинитися, і її не стримаєш… Жалкую, що не записав її фантастичних тирад про "депутатів" та їхніх "помічників" (відгук на телепередачі). але тут потрібен був би магнітофонний запис…

 

"Вся сім"я блищатиме від радості…"

"Хвальці" (ті, що самі себе хвалять).

"Мамо, як я прийду, щоб ти була вже встанена".

"Розкрихтúли яблуко".

"Чому місяць за нами весь час женеться… як Рижик?" (собачка).

"Вітер жене батіжками сніг".

,

(Проводить зі своїми "дітьми" - ляльками "урок" у "школі" про свійських тварин). "В кожному селі є кури… Без курей села нема". "В якій хаті є маленьке свинятко, а в якій повна свиня". "Стоказкова свиня". "Як ви думаєте: свині люблять бути брудними?" "Хоч поросятко не свиня, але теж любить бруд". "Хто плямкає, про того кажуть: плямкає, як свиня". "На фотокартці ви не побачите брудну свиню"…

 

 

"Цьвірінькали цьвіріньці…"

"Ріка заграла золотим роєм".

"От тепер уже стало згадно" (можливість згадати).

 

1.02.96.

Воює (жартома) з власною тінню: то "переганяє", то відстає.

- Я втечу від тіні… - Вимикає світло в кухні, стало темно. - Втекла!

Дід Мороз подарував  іграшки. А є старі - мама пропонує їх комусь віддати. Оля не хоче: "Ну, розумієш, це як документ: підписано. і вже розірвати не можна".

" - Тебе не ображають?

- Бабця й мама - найбільші спеціалісти по ображанню.

- А дідо?

А дідо - спеціаліст по дружінню".

"Все життя будеш сваритися… Люди скажуть: що це за якесь сварило?"

"Ти все знаходиш викрутку, щоб піти без мене".

"Довго її трамтатили" (сварили собаку).

"Мене вигнали з бабиної сукні" (змусили зняти).

Чистила часник. Розчистивши головку: "Нарешті я добралася до суті часника".

 

4.11.96

Оля в своїй улюбленій ролі - розказує (вигадує) казку. Запізнюємося: "Оля, Оля, немає часу… швидше…"

Оля сердито: "Може, я хочу знати, чим ця казка скінчться" (в полоні своєї вигадки, яка її "не слухається").

 

"Березень любить, щоб його тримали на шнурку".

"Машини на передніх колесах, а задніми б"ють, як копитами" (буксують).

"Такий переживун… Усе переживає…"

"Лисюк став чубком" (виріс чуб).

"Стригарня" (перукарня).

"Щуравель" (щур + журавель).

Мама зауважує Олі, щоб не зазирала у кімнату до сусідів. Оля: "Ну, мамо, я мушу мати не тільки своє життя, а й чуже".

"Не наплітайте на язик і не псуйте дітей" (про сварливих батьків).

"Кивнув носом".

Бабуся говорить, що Галя багато навчилася від неї. Оля: "Хто пороздає всі свої вміння, той сам нічого не вмітиме… Тільки: "Добрий день" та "На добраніч". Прийдуть до нього, а він тільки: "Добрий день" та "До побачення"…

"Найкраще заняття в світі - вицяцьковувати дитину. Тоді в мене не буде іншого думу. А тобі в голові все цьвірінькає, що я не буду дитину любити…"

"У мене буде хлопчик- неслухнянчик".

"Стрибав по сніговищах".

 "Довге, безмежне життя… 90 років… Багато за цей час зробив дурниць…"

"Справедливі були його подвиги…"

"Безсмертя обгорнуло його…"

"Крила в нього занедужали…"

"Над усіма богинями найбогиніша…"

На човні: "Давай тут приберегуємося".

"М"якушка, твердушка" (про хліб).

"Така була гральня" (розігралися).

"Бабцю, чого ти лушпиниш курку" (чистить, розрізає).

"Я пішла дідовими шляхами.

-?

- Вдарила той самий палець, що й дід. Це, мабуть, тому, що я думала дідовим ременем". (У неї була звичка взяти в руки ремінь або якусь поворозку і крутити ними, десь сховавшись від нас, - і це називалося в неї: "думати".)

Посварившись з бабцею, а потім помирившись з нею: "Думай про мене".

"Життя не просте" (!).

Оля збирає каштани…

- Олю, ходи вже… Олю, ходи…

- Та дайте мені розвеселити душу!

Про якусь образу: "Ти на неї не зважай… Хай це буде, як маленька гулька…Ти ж набив гульку і забув про неї…"

"Як складається структура (!): поки я не народилася, мій тато був вам по-чужому… А як я народилася, він став не по-чужому…"

"Добромудра".

"Вода весною розмножується…"

"Перша закóханка".

"Шкода, що курей ріжуть… Але й люди мусять щось їсти… Кури швидко куряться, а люди повільно ростуть…"

"Ми зараз підемо в рослинний магазин?"

Бабці: "Сердишся, а потім будеш олюнькати" ("Олюнько, Олюнько…").

"Від того ласкання вовк став добролюбним".

3.12.94

Бабці: "Я впала - ти не реагуєш,  я розлила борщ - ти не реагуєш… Якась на тебе хвороба напала - нереагулка".

"Думаю про діда… Я відганяю думку, а вона не йде… Я злюсь на діда, а думки добрі…"

"Бо влада така, як сучок".

"Хто у нас тепер головний мандибир? Кучма?"

 

 

 

"Ну що ти такий запізливий - все: запізнюємося, запізнюємося!…"

"Пишу зубами"

"Кіосниця" (продає газети в кіоску).

"Ця квітка тягне мене магнітом".

"Ця квітка всім лісом управляє".

"Квітка подорослішала, стала розумніша… А королівський горобець радів…"

Дідові: "Я схвалюю твої трудження".

"Бо що ж може бути, як не буде природи?"

"Знов відновилися люди, і знов почало бути життя…"

"Наші діти всесильні, що народяться колись…"

(Це - уривки з її "думань" уголос; більше ж "думається" мовчки.)

" - Треба створювати свій світ.

- Як?

- А от: є одна рукавиця, є друга рукавиця, а разом - уже інший світ".

 

Знову грається видуманими словами: "…Як вирощувати харамарту, як викопувати дурбасу, як пекти каламону, як варити бальбасульку…" На запитання, що то означає, пояснює: "Я розвиваю людське мислення".

 

Травень 1996-го.

"А як у мене в голові думки?  Одна, друга, третя…Як у смітнику… Вийшла надвір - думала, вітер розвіє, а там дощ - тільки позлипалися…"

 

 

Казки від Олі

 

Десь років у п"ять захопилася вигадуванням казок. Прогулянки з нею в лісочку Конча-Заспи перетворювалися на вислуховування її фантазій. На жаль, усе це забувалося.Тільки дещицю я записав, а то все часу не було; інколи записував назву казки, спдіваючись на дозвіллі все пригадати, але де ж того дозвілля візьмеш?

Була, наприклад, казка про те, як зчинили колотнечу дні тижня. Четвер посварився з п"ятницею і середою, казав, що вони йому набридли, і хотів утекти від них. Понеділок ладен був помінятися з ним місцями, але неділя, як головна розпорядниця тижня, заборонила: тоді люди розгубляться, все життя поплутається…

Ще казка про дні тижня. Іде полем чоловік. Летить горобець.

- Куди летиш?

- У гості.

- До кого?

- До понеділка. Він запросив до себе в гості шестеро панів. І мене покликав.

- Чи ти щось не наплутав? Понеділок гостей не любить. А  серед тих панів двоє дуже лінивих, решта працьовиті. І завжди понеділок перший біжить працювати. Ти вже його вдома не застанеш… А ті двоє нічого не вміють, тільки горобців ганяють.

- Добре, що ти мене попередив. Буду стерегтися їх.

- Та не бійся. Вони  ще сплять…

 

Казка про сніжинку: чому сніжинки падають.

Сиділа сніжинка на хмарі. Було ще багато сніжинок на хмарі. Хмара захотіла встати, але не могла - тяжко від сніжинок. Тоді хмара розсердилася, крутнулася і скинула з себе сніжинки… Від неба до землі далеко, сніжинки падали довго в порожнечі. Ніде нічого… Їм стало скучно, і вони вирішили забавляти одна одну -  й затанцювали. Тому сніжинки кружляють…

 

…Сонячний коник везе сонце до короля ночі… Брат ночі сидить у своєму пхмурому кріслі і стукає по небу чорною палкою… Бо вночі люди сплять і не можуть щасливитися… А вранці зійде сонечко, і люди стануть до роботи…

 

Казка про Алфавіт

...Колись давно літери в Алфавіті стояли інакше, ніж тепер. А і Я були поруч, вони дружили і були схожі, тільки Я відставило ногу. Вони глузували з Ь: чорний черевань, м"яка бульба!.. Тоді Ь вирішив їх провчити: я випаду з Алфавіту, і тоді всі знатимуть, як погано без мене. Першою стурбувалася літера Н. бо Ь втік зі слова ТІНЬ, і слова не стало. Потім літера Л: не стало слова КОРОЛЬ. Літера З помітила, що не стало слова КНЯЗЬ. Потім і всі літери заплакали: тепер ми станемо непотрібні! Але Ь  заспокоїв їх: "Друзі мої, я ще повернуся, я хочу тільки провчити А і Я". І він підмовив інші літери, щоб вони вскочили між А і Я і посварили їх, сказали, що Я перекривляє А. Так А лишилося попереду вести Алфавіт, а Я поставили ззаду наглядати. Але Ь повернувся не зразу. Він захотів ще побути на волі і сховався в портфель хлопчика, який не міг навчитися писати слова з Ь. "Тепер він мене знатиме", - думав Ь. У школі помітили, що не стало Ь. Як бути? "Це через тебе - він на тебе образився", - казали діти хлопчикові, який не вмів писати слова з Ь. Та коли хлопчик розкрив портфель, звідти вискочив Ь. "От добре, - сказала вчителька, - тепер ви подружилися, і ти знатимеш слова з Ь".

          Introdukcija

            Вертаємося в Київ: 70-80-і роки…                                                            І трохи далі…

 

Микола Вінграновський

(До того, що було в першій частині)

 

  12.10.81. Ходили з Миколою Вінграновським у ліс по гриби. (Їхали електричкою до Бородянки, потім - Макарів, Кодри, Буян, Забуяння).

  Дядьки в Забуянні: "Тут у суботу чорна мітла пройшла… Ми так і називаємо: чорна мітла. Перші приїжджають чáсники на своїх машинах… Потім автобуси… Потім з електрички… Загребуть усе живцем…"

  Довго блукали лісом… Микола: "Тепер і селянин став… У нього три речі: телевізор, мотоцикл і хитрість… Мотоцикл і телевізор йому радянська влада дала, а хитрість у нього своя… От на цих трьох китах він і вибудував свій комунізм…" 

  Про одного поета. "Спаскудився… Так не можна… А поезія - така жінка, що не любить зради. Скаже: годі, обійдуся без тебе, Почекаю іншого… А їй можна чекати - і десять років, і сто, і тисячу".

  …Про Київську Русь, про Запорозьку Січ… "То ж - козацтво… Вони нас рятують… Це ж вони в нас сидять… Якби не вони… хоч і ми… але вони рятують…"

  У грибарських походах був у нас улюблений маршрут: від станції Спартак до лісової річечки Таль. Миколу чарувала ця назва: «Таль». Колись це була, видно, чимала річка, а тепер – потічок, але такий прозорий і чистий, що ми залюбки пили з нього воду. А назви сіл дихали добою Київської Русі. «Мірча», наприклад. І ми собі думали: може тут була прикордонна «митниця»? А може, це не «Мірча», а «Мирча» - тут були якісь переговори, якісь змирення сусідніх племен?

 

  19.10.81. Розмова по телефону.  Про назву нової збірки. Ніяк не може придумати.  "Хожу, хожу, як кицька коло кринки з маслом, на якій кришка і камінь на кришці". Хотів: "Вишня". Я відрадив. Пропоную: "Білоквіття". - "Ні, немає основи… Я любив біле і люблю, але…"  - "А який настрій там буде… що..?" - "Все буде: від космосу до коров"ячого гівна". - "Прочитай щось."  Читає вірша, в якому мені особливо сподобався образ:  "(І дивиться корова) губами теплими і оком золотим". Кажу: "Я б так і назвав: "Губами теплими і оком золотим". Такої назви ні в кого не було і не буде. І це образ усієї твоєї творчості". - "Геніально!"

 

  9.05.83. Зателефонував Микола: треба порадитися про фінал фільму (за "Климком" Григора Тютюнника). Розповідає про зйомки. 

Враження від Дніпрових круч під Ржищевом…

І: "Такої весни я ще не бачив… А я ж знаю наші весни (південні)… Буває ото восени: яблуні гнуться від яблук. А тут - від сонця… Таке сонце… В 62-му році теж була весна, -  коли я знімався в "Повісті полум"яних літ". Але - не така. Ця - ще сильніша… А як цвіте все! А яблуні… а груші… а кашка… весь степ… Терен цвіте - очі ломить… Хожу степом, їм дикий часник…"

  Розмовляємо про фінал фільму. Вертається додому солдат, Климко кричить: "Батьку!" Я раджу зняти: ідилічно. Хай неясно буде, хто йде. І всі жінки зрушаться назустріч - бо всі ждуть…

  Микола: "Я тільки тепер починаю розуміти режисуру… Тут треба вести, як корабель…"

  Леся, похваливши саттю про В.Земляка, робить зауваження щодо мотиву дитинства, дитячої пам"яті. "…Не в дитинстві річ. Я уявляю так, що Земляк усе сам сотворив. Узяв: поставив хату. Узяв: проклав туди шлях. Узяв: посадовив тополю. Сам, з уяви, створив цілий світ…"

  Микола: "Якщо робити новий фінал, то доведеться брати акторок… Селянки не зіграють… Тепер уже не ті селянки, що були, коли Довженко "Землю" знімав… Трапляються серед них великі артисти… Але спробуй їх усіх збери… Одна три дні мене перепитує: "Мені знов отак рукав одкотити, як ви казали?" А її там і не видно…"  

 

  4.0І.84. У Миколи Вінграновського. Дуже задоволений грою Костянтина Степанкова у "Климку": "Гарні є артисти… Вони тільки задубіли, а як цю кірку здерти - там під сподом таке живе!"

  Розмова про неповороткість наших видавництв - від подання рукопису до друку минає три-чотири роки: планують, рецензують, вагаються, знову рецензують, редагують, цензурують… Микола: "Для видавництв час стоїть на місці… А для нас… особливо після сорока… на мотоциклі… спортивному… тільки чах-чах - і дим б"є…"

  Обговорюємо програму його поетичного вечора, який має записувати телебачення…

  7.0І.84. Читає початок оповідання "Низенько пов"язана".  "Правда, у мене фраза, як у Коцюбинського?" - Мелодійністю - так, але інакше насичена…Стільки вміщено, побачено… "Я нічого не бачив, то я все вигадав - і про градину, синю з країв, і про горобців…"

  Розповідає про поїздку до Чернігова. "Був у музеї Коцюбинського… Багато фотографій його - і я надивився: на тих, що з молодості, Коцюбинський дуже схожий на Стефаника… А Стефаник: наче звичайний - кругле обличчя, очі невеликі… але які очі! скільки в них думки!.. І ось зараз дивишся: ходять молодики з такими борідками - а очей нема!"  

  "Мати таких двох, як Коцюбинський і Стефаник… навіть якби не було Котляревського, Панаса Мирного і, не дай бог,  Шевченка, - всеодно можна йти…  куди завгодно…"

  "Такого, як Стефаник, у світі немає… Оте його оповідання, коли батько веде топити дітей… Куди там Джеку Лондону чи кому… Туристи!.. туристи!.. А це - народ… сам народ каже…" (Помовчавши): "І все-таки Стефаник… надто багато бере… Не можна так багато брати…"  Ще помовчавши:

  - Я його боюсь… Нікого не боюсь, а його боюсь…

  - А я ще боявся… Григора Тютюнника…

  - Ні! У Григора не було трагедії. Григір - драма, а не трагедія.

  - У нього: правда. А в правді завжди трагедія.

  - Так, правда… Але правда - це ще не все… Від правди ще скільки треба… плуга тягти… І геній - це ще не все… Треба плуга тягти… Стефаник тягнув плуга…

  Перейшли до сучасної літератури…

  - Не вміють пейзаж писати… І цим себе викривають: раз не вміє писати пейзаж - не письменник!  Або уникають, або пишуть, пишуть, а воно - не пейзаж!  Он (ім"ярек)…скільки понаписував… непейзажів!

  - Бо просто описувати природу зараз уже не можна, вона має заговорити до світу…

  - Просто описувати ніколи не можна було… Треба дати себе в пейзажі…

  Говоримо про поезію…"Не вміють у нас писати… Ніхто не вміє… І (ім"ярек) не вміє…Думають, що це так собі - професія…"

  - Вважав Павла Мовчана поетом № 2… після  себе (сміється)… А оце почитав у "Литгазете" російські переклади і післямову Аннінського - що це таке?

  - Так це ж не Мовчан!

  - Але ж він дозволяє із себе таке робить!

 

  5.02.84. Сиділи з Миколою, остаточно "редагували" програму його творчого вечора, який мав відбутися 7.02.84 в педінституті.

  Знову про Мовчана. "Я раніше його любив… А прочитав останні вірші… Що він хоче сказати? Нема що сказати - наговорює… Щось хоче сказати, а не знає що… Немає фокусіровки, все розпливається…"

  Я заперечую: "Прочитай нову книжку -  "Жолудь".

 - Може… А чого він крутиться в Москві?

  Про зустріч з Павлом Архиповичем Загребельним. Той зателефонував: прочитав останню добірку вірщів у "Літ. Україні" і захотів поговорити. Розповідав про те, як працював над "Роксоланою" і "Богданом". Усі гетьманські документи попалив Меншиков після взяття Батурина. У Стамбулі (в Ай-Софії?) - величезний "сарай" із мішками козацьких листів до султанів - ніколи ніким не читаних. Попросив Патона, щоб відрядили двох-трьох знавців турецької мови. Послали двох чоловік на два тижні - замість шести місяців (…) Ще Загребельний розповідав про те, як вони з Гончаром і Новиченком зайшли в Ірпені до Драча. І нібито спитали, чого він крутиться в Москві, а Драч нібито відповів: як щось станеться, вони мені допоможуть, а ви - ні… 

  Жартома (а може, й не зовсім): "Важко молодим поетам: куди не кинуться - всюди натикаються на мене" (тобто: хоч як пробують писати, - а все це вже було у Миколи Вінграновського)… Та й не тільки молодим… Нікуди од мене не дінуться… Он (ім"ярек) бере в мене фразу і робить з неї оповідання або повість… Мені аж невдобно…"

 

  7.02.84. Виступ  Миколи Вінграновського у педінституті. Важко довелося Миколі. Аудиторія на диво темнувата й сонна. Ледве розворушив… Був навіть трохи розгубився (не звик до такого холодного прийому), але темперамент узяв гору. "Воював" героїчно.

  Після виступу - "обід" у Миколи. Леся Дичко: "Треба було дати мені слово" (з приводу запитання: чому композитори обминають поезію Миколи Вінграновського). "Тут складна мелодика… Тут бетховенське… не Бах… Поезія Миколи героїчна - навіть у ліриці, в інтимному". Микола: "А що ж?  В українській лдітературі завжди було героїчне: Шевченко… Франко… Довженко… Яновський… А зараз - нема! Досить з нас отієї правдьóнки… Треба великого…"

  Суперечка Івана Литовченка з Лесею Дичко. Іван: не все ж співається і не все можна "танцювати", тобто переводити на балет; є великі митці, які роблять це з делікатністю, а є… он, кажуть, є балет про Леніна: може, тепер будуть і абстрактні ідеї протанцьовувати?! Леся: розповідає про оперу на теми Шукшина ("А поутру они проснулись…") - там арії п"яниць справляли ще й яке враження! Але оперу заборонили… Микола: "А як у нашому балеті… мій Климко теж танцюватиме?.. На одній нозі?.. То доля! Доля танцює!"

  …Розмова про Шевченка, про його велику самоту. Микола: "Морозом очі окує…" Ми кажемо: "сучасна поезія", те-се… Хреновина все це… От: "Морозом очі окує" - поезія на тисячу років наперед. Хто так казав, хто міг так писати?" Іван: "Як у залізний замок узяв" (образ).

  …Про Пеунову, Лікеру Полумакову… Микола : "Варвара Рєпніна - одна його любила. Оце його любов була. Якби вона стала його дружиною, він у сто разів більше зробив би… Але він не любив її… Не любив, але знав, що це за любов була. І, може, завдяки цьому став Шевченком…" 

  Толя (Анатолій Трохимович Добролежа)

пригадує, як з Миколою в Одесі на базарі за останню десятку купили курку. Микола як великий знавець довго її обмацував - щоб жовте гузнечко було. Прийшли додому, домовилися: матері не скажуть, що за десять карбованців купили - за сім. Мати подивилася: "Мабуть, рублів п"ять викинули?" -"Три!" - "Ну, це ще по-божеському".

 

  …Того ж вечора - в Будинку органної музики: концерт Нійоле Дайнене. Бах. "Аргонавтика" Гедрюса Купрявічюса (з участю автора-синтезатора). Володя Губа: "Як споганили костьол!" (замазали старі вітражі й різьби, повикидали дерев"яні скульптури, розбили кам"яну підлогу й настелили дерев"яну). Так само профанується обличчя Києва і всієї української культури. Іван Семенович Литовченко (іронічно): "А у нас, у живописців, це зветься: "У стилі ретро". Повну відсутність стилю намагаються обгрунтувати й подати як стиль! Схопить трохи Клее, трохи Шагала, трохи Кандінського, трохи Пікассо - зліпить і: "стиль ретро"!   

  Володя Губа - з приводу захоплення музикою Леоніда Грабовського: "Це ви просто не чули Пендерецького… Задвірки німецько-австрійської школи…"

  Іван Литовченко говорить про примітивні пісні деяких іменитих авторів. Володя: "О! Ще одна така думка - і я перехочу тікати з Києва. Значить, є люди…"

 

  7 березня 1984 року. Вручення Шевченківської премії. Потім - у Миколи Вінграновського. Микола читає Шевченкові вірші. "Це поет для всіх народів і на всі часи… Гете, Байрон, Пушкін - впеликі поети… Але Шевченко - не просто поет… Це - народ… Він у нашого народу… як половий акт… Усе!"

  Потім: "А самота яка… А солдатчина… А там, на Каспії… А він пише: "У перетику ходила по оріхи…" Уявляєте?! Інший би ударився в містику, в достоєвщину, зненавидів би світ, - а він: "У перетику ходила по оріхи…" 

  Читає свої вірші. Я: "Такого не придумаєш, таке може тільки саме написатися…" (про: "І камінь хоче пережить мене"). Юра Ткаченко: "Він сам не розуміє, що він пише… Йому премію не за те дали!"

  Микола: "Як добре, що я не пишу віршів!" (це його улюблений жарт - але ж чи жарт? Те, що він робить, мовляв, це не є писання віршів, а щось більше. Справді: творення долі? Ним пише Україна). А потім: "Наше Слово… в нього така сила… така тяга… Ото колись були "ФеДе", "ІС" (марки паровозів. - І.Дз.) - куди там… Тут така тяга, таке дихання, а за ним ще… і ще… і нема кінця…"

  (Вже сп"янівши): "Ти йдеш попереду… номер  один… А я - номер два. Але номер два - сильніший! Бо номеру один - кулі навиліт! А номер два - уже їх панцирем відбиває! І йде далі! А номер три - то вже так собі…"

  Ролланові Сергієнку: "Колись ти мені допомагав… А тепер я можу тобі допомогти… (Жартома): Десятку позичити…" Потім серйозно: "Роллан дуже багато для мене значив. Я навіть не знаю, не можу зрозуміти, що він для мене значив… але багато…По мамі бачив: моя мама як приїжджала, - а мама ж точно відчуває, - я бачив, як вона Роллана зустрічає…"

  …Розповідь про те, як Довженко возив їх, своїх студентів, за Москву на річку читати лекцію про небо…

 

  4.10.84. Радіо: "Ви слухали вірші Олеся Гончара і виступ літературознавця Віталія Коваля". Микола: "Соромилися б про ті вірші згадувати!"

  "І знов блюдолизи: "Як сказав Олесь Гончар, - "Думаймо про високе"… По-перше, сказав Довженко, а Гончар повторив, а по-друге…"

  "Але мене остаточно вбив отой секретар міськкому партії…Це ж була Главак, а потім Головко, а тепер він… Ти ж очолюєш ідеологію Києва, великого міста, столиці, з такою історією… А ти… тобі на маслобойні робити, а не в ідеології… І наче не було ХХУІІ з"їзду…"

 

  13.10.84. Телефонує Микола: "Прийди… Треба готуватися до виступу по московському телебаченню до 75-річчя Марії Приймаченко".

  "…От хто розвивав народне мислення! Оті письменники, що використовують народну пісню, пишуть у народному дусі, - нічого не дають, то явище навіть реакційне, бо  то стоїть на місці, а тут - розвивається!"

  "Це - як Остап Вересай… Але то давно, а це - ось… Вона творить народне мистецтво, народне мислення… От ми говоримо: народна пісня. Але ж її не Бог у мішку кинув. Її хтось сотворив. Отакі геніальні люди і творили…"

  "А яка уява! Вона ж ніколи тих левів і верблюдів не бачила - і в зоопарку навіть не була…"

  "А характери які! Іде журавель - і в барабан б"є… Є в неї навіть "Атомна війна"… Так, як народ уявляє… Там якісь змії, страшні звірі…"

  "А слова які придумує!  Якийсь звір - три горби з дірками. Підписано: "Горботрус". Я як прочитав - підстрибував…" 

  "У неї все - як у мене в в "Гайяваті"…"

  "Поїду до неї… Хочу побачити геніальну людину… Сидить собі десь у селі і…"

 

  1.12.84. Концерт, присвячений 90-річчю від дня народження Олександра Довженка, - в залі органної музики. Володимир Губа - "Три фантазії на українські теми: "Ой, у Києві на городищі", "Ой, п"є Байда…", "Ой, у вишневому садочку", "Елегія (Пам"яті Лесі Українки)"… Леся Дичко - ораторія на слова Миколи Вінграновського, присвячена пам"яті Довженка…

  Розмова з Миколою Вінграновським. Жалкує, що взявся ставити 5-серійний фільм за "Роксоланою" П.Загребельного, не читавши її. А прочитав - і розчарувався: "Самі балачки… слова… Пливе все… От посадив я себе… на самосад…"

 

  4.03.85. Були з Миколою Вінграновським на вечорі Ганни Чубач у Будинку актора. Моє враження: більшість наших поетес (і поетів), особливо "інтелектуальних", видумує себе, а Ганна Чубач не видумує, яка є… Микола: "У Ганни Чубач є одна якість - вона не бреше… І люди це відчувають… Але трохи переграє…простоту… Носа чухає… Поезію треба нести високо…"

 

  14.10. і 17.10.85. Поїздки по гриби (Лютіж, Димер, Катюжанка). Микола Вінграновський, Микола Стеблина і я. В Лютежі заїхали  до Данила Кулиняка і Наталки Околітенко.

  Розмови на літературні теми. Микола Вінграновський про Малишка: "В нього сміття - на три Наталчиних грубки вистачило б" (Наталка саме винесла до грубки велику купу сміття - палити). Микола: "Поети, яких я люблю, - Кость Герасименко, Володимир Булаєнко" (малося на увазі - з цього покоління; здається, назвав ще Левицького).

  Суперечка про Драча. Микола: "Драч - святий чоловік, але "Амерканський зошит - халтура".

  Ми пішли збирати гриби, а Микола лежав у машині, читав мою передмову (попередній машинописний варіант) до його книжки. Образився за слова про "майже пушкінську гармонію", про вплив Шевченка й Рильського: "Я сам по собі, а вони самі по собі". І - за слова про "недоліки": "Недоліки в усіх є, але для чого про це в передмові?" Справді… 

  …Потім за чаркою - розмова про собак і котів, яких тут повно, а серед них - дивні оригінали. Один собака славен тим, що покусав самого Григора Тютюнника, і взагалі спеціалізується на приїжджіх членах Спілки письменників. А сусідка-селянка розповіла про свого кота, який образився на неї за якусь несправедливість, плакав (!), а потім пішов і втопився в Дніпрі (!). 

 

  31.10.85. У Миколи Вінграновського. Читав мені повість "Пересядка". Характери батька й матері - чудово. А пригоди мені здалися малозмістовними. І не віриш у них, хоч запевняє, що саме так було. Що ж, може, й було, але література - це інше! У Миколи вийшло - ні правда, ні вигадка (замало фантастичне, щоб у нього повірити!). Зате початок якогось оповідання, сторінка про те, як гуси летять у вирій (і яким "маршрутом"), - чудово! Микола про ту сторінку: "Оцією рукою писало щастя!" (з такою радістю писалося).  

  Говорили про Стефаника. Я прочитав кільканадцять виписок із Стефаника, в яких "угадується" образність Вінграновського. Микола був у захопленні. Щасливий своєю близькістю до Стефаника в поетичному мисленні.

 

  22.01.86. "Мушу писати Наливайка… Бо вже чую, як у мені піднялося… Як молоко: ось-ось збіжить…"

  - Ти маєш дати нове в історичній прозі, як дав нове в дитячій… Це має бути не пісна хроніка історії, а її поетична філософія...

  - Ні, це будуть живі люди!

  - Але не відособлені від нас, а поетично з нами зживлені!

  …Говорили про історіографію на цю тему.

 

  17.02.86. Микола, Віталій Абліцов (з радіо) і я… Микола: "Прочитав підряд усі чотири томи "Антології української поезії"… Навмисне, щоб було враження про всю нашу поезію… від Котляревського… Ну, в 19 столітті  Шевченко всіх придавив… І ніхто не зміг від нього взяти головного, а так - вербиченьку, соловейка… Тільки в Грабовського є щось від Шевченка… Відкрив для себе Франка… Який він невичерпний, як розгортається і розгортається… Яка пружна думка… Думкою він більший за Шевченка, хоч у Шевченка… (всміхнувся)… талант більший…"

  "Зате в революцію - скільки талантів! Чим це пояснюється?" - Народ піднявся, сили розкрилися… - "Мабуть… У 20 столітті найбільші - Тичина і Рильський… Особливо Рильський - культурою… Плужник… Кость Герасименко… У Булаєнка є чудові вірші… А потім - провал… Аж до шістдесятників… Малишка - не можна читати… А чому немає Антонича, Філянського?"

 

  25.03.86. Приніс Миколі план його виступу на звітно-виборних зборах Київської організації СПУ (просив допомогти скласти). Розмова про літературу. Розповідає про пленум Правління Київської організації СПУ, де затверджували доповідь Юрія Мушкетика. "Хороший чоловік, але доповідь…" (…) Про (ім"ярек): "Золотий чоловік… А писати не вміє.Одноклєточний…"

"(Ім"ярек) багато дуже пише… Кожну річ треба в собі поносити… вигріти… Он Григір Тютюнник кожне слово виношував… вигрівав…коло серця… Ну, може, не треба так собі на горло наступать, як я… але потримати в собі треба…"  

  - Імпровізація добра річ, але не завжди вдається.

  - Імпровізація - це таке… Імпровізація повинна бути для інших… Хай думають, що це імпровізація… Можеш і сам думати… Але спочатку вимуч, вистраждай, тисячу разів обдумай, - а тоді імпровізуй!

  …Розповідає про дивного чоловіка з Рівного, викладача Рівненського педінституту, який займався і астрономією, і математикою, а потім почав писати рубаї. Рано помер (не було й п"ятдесяти). Не признавався Миколі, що пише. Лиш по смерті взнав. Віддав (Микола) ті рубаї в "Київ" - уже рік лежать. "А це - золота поезія. Рубаї любить трохи халви, а в нього - немає. Стільки динаміки, напруги…"

  "Завтра сяду писати… Якийсь вірш мене крутить…"

 

  28.03.86. "Відшліфовуємо" текст виступу. Про дещо Микола боїться говорити: і хочеться, і колеться. Втім, усе одно треба скорочувати.

Не хотів називати Л.Первомайського в одному ряду з Рильським та іншими - ледве переконав його… Хоч погоджувався, що Первомайський -першорядний талант. "Колись у 30-ті роки він був у Туреччині і написав цикл віршів про Туреччину. Теж - туристське турне, але які вірші! Куди там Малишкові з його "запевками" про Америку, та й усім пізнішим…" Але - розповідає про те, що "витворяв" Леонід Первомайський, і не тільки в літературі. Як вони з дружиною побили (нібито) хатню робітницю за те, що розбила якусь вазу… Захищаючись, та подряпала йому обличчя. Викликали міліцію. Потім виявилося, що в неї не було паспорта - хазяїн забирав і ховав у себе… Як мужики ірпінські повибивали шибки в його будинку, і він прибігав у партком Спілки скаржитися на "націоналізм". (Може, це із сфери чуток і пересудів, а може, щось подібне й було, бо Леонід Первомайський досить конфронтував із своїм оточенням.)

  Про Тичину: "Бідний-бідний" (як усього боявся і навіть побоявся підписати клопотання про перейменування вулиці Госпітальної на бульвар Лесі Українки).

  Про Коротича (…) Про Дрозда (…)

 

  2.04.86. Виступ Миколи Вінграновського на звітно-виборних зборах Київської організації СПУ. Тріумф! Микола втішається успіхом, як дитина. Ще були непогані виступи - В.Дрозда, В.Яворівського, М.Слабошпицького, але - "не до порівняння" - на загальну думку… Конфуз із виступами М.Равлюка, М.Білкуна і особливо російськомовного письменника-журналіста з "Робітничої газети" - С.Калінічева. Щодо останнього публіка повелася нетактовно…

 

  3.03.86. "Подробно живуть": про дріб"язкове мислення і дріб"язкові амбіції наших спілчан… Потім: "Перечитай "Пересядку"…Зверни увагу: які в мене дієслова.

Дієслова були у Ломоносова… у Тред"яковського…у Хлєбникова…у Стефаника. І в мене…"

 

  5.03.86. Знову - враження від зборів… Микола ніяк не може заспокоїтися. "Підійшов Жулинський, каже: "Я такого виступу в житті не чув…" А Равлюк притис мене своїми культяпками: "Спасибі тобі, Миколо!" Аж плаче… Дивись: од Жулинського до Равлюка! А Дрозд підійшов: "Чого ж ти не назвав прізвищ?" Я на нього як глянув - він присів і зник…"

  Про нескінченну колотнечу Бориса Олійника із Павлом Загребельним (чи навпаки). "Обох жалко… Вони себе знищили… один одного виснажили до смерті цією боротьбою… Яка ж у письменника може бути висота духу після цього, що він зможе написати…"

  "А Канівець сидів, як ідол, - не змигне…"

 

  7.04.86. (По телефону, з приводу якоїсь недолугої передачі про Шевченка): "Що вони патякають? Шевченко - це ж не вуса в сметані!"

 

  4.05.86. У нас - Леся і Андрій. Серед розмови показую їм запис (у своєму нотатнику) Миколиного: "Нашим жінкам, як павловським собакам, треба пам"ятники ставить". Додаю: "Тільки - поховано" (тобто: не говорити про нашу розмову Миколі). Леся (жартома): "Тут уже стільки поховано!" Андрій: "Братська могила!" Я (в тому ж дусі): "Ще й вапном зверху посипано! Цілі нашарування!"

 

  2.06.86. Розмова про оповідання Віктора Астаф"єва в № 5 "Нашего современника" ("Светопреставление", "Слепой рыбак", "Ловля пескарей в Грузии"). Микола - під глибоким враженням. "Оце та велика російська література… І який він… свободний… у своїй небрехні!.. І немає мілководдя… Жене біль…"

Вважає  В.Астаф"єва сильнішим за В.Распутіна, - нарівні з В.Бєловим… Але в Бєлова,  каже, мова багатша…) 

  У нас тільки Григір Тютюнник може зрівнятися… Мовляв, Астаф"єв бере сюжетом (маються на увазі фабула, ситуації, події, взагалі матеріал), зате Григір Тютюнник сильніше малює характери… "Як він ті характери  в"яже: вузлик за вузликом, наче з нічого…"

 

  8.09.86. "Я вже порвав серце на нашій літературі… Нічого не читатиму…" (сама прикрість, мовляв). "Канівець - поза межами навіть графоманії і халтури… Нічого - тільки нахабство!.."  "Ще Дімарова можна читати, але й він - чи постарів, чи що: пішло тепло з фрази… Але хоч не випендрюється…"

 

  21.09.86. На дні народження у Івана  Кобильчанського (Кибальчинського) дружина Юрія Ткаченка Слава розповідає, як у Херсоні були в якійсь поїздці (пов"язаній з роботою над фільмом?) з Миколою Вінграновським. "Сидимо на вокзалі в ресторані, ждемо обіду. Раптом заходить якийсь тип, з  о-такою мордякою, швидко озирає зал, зразу ж  зупиняє погляд на Миколі і йде прямо до нього: "Возьмём?" - Так! - радісно вигукує Микола, схоплюється і йде за ним. - "Хто такий?" - Не знаю". Потім обслуга пояснила, що це завсідник, забулдига. Слава побігла за Миколою, розшукала, ледве повернула… Далі. Жили в гуртожитку. Микола найбільше подружився з одним типом, який рекомендувався: "Преподаватель физкультуры и спорта".  "З цим "преподавателем" Микола так "заливав", що забув, чого приїхав (фільм!). Стала сваритися з ним. А він: "Дай я тобі краще прочитаю вірш про Херсон". І такого вірша прочитав! - що я могла сказати?!"   

 

  4 грудня (здається) 1986 року. Вечір у Будинку кіно. Потім - у Миколи. Гарно (хоч і випивши) читав Шевченка і говорив про нього ("Де ще таке є…"). "Я пишу, як ластівка гніздо ліпить". Але згодом: "Мені тільки перший рядок не дається, а потім як піде…" (Леся, справді, казала: в нього варіантів тридцять "Коня на вечірній зорі" було - початків, а далі пішло…).

Розповідає, як ночував у тещі Володимира Женченка… "Мальви - як монархи". "Ми - скіфський народ". "Тепер ми як в одній розкладачці - нас скоро всіх…"

 

  6.02.87. Після Мовчанового вечора в Будинку вчителя пішли до Люби Голоти. Євген Гуцало (дорогою): "Колись Микола на сцені почувався, як цар… Любив себе, і так любив, що ти мусив любити оту його любов до самого себе… А тепер - невпевнений, напружений… Коли намагається взяти старий тон - мені стає його жалко…"  Жартували з приводу Миколиних хвастощів - ніби на Генеральній Асамблеї ООН він виступав слідом за Рейганом. 

  У Люби Голоти… Микола Вінграновський після першої чарки захмелів (але ще гарно) і став хвалитися: "Я ніколи нікого не боявся… Ніколи нікому не вклонявся… без потреби…" А Євген Гуцало: "Миколо, а потребачасто була?"

(Але все це жартома, по дружньому.)

  Розповідь Олега Орача: як у Владивостоку розшукував "солдата" Василя Голобородька, а потім у Києві намагався привернути увагу до його долі секретарки (тоді) Київського обкому комсомолу Тамари Главак…

  Павло Мовчан згадує, як ночував у Миколи Вінграновського (не мав де жити) - в його кімнатці на Білоруській. Повечеряли тюлькою. Микола постелив Павлові ліжко, а сам ліг на  підлозі. Павлові було соромно… Вранці Микола розплющує знизу одне око: "Кавуна хочеш?" Кавуни - це його найбільша радість! 

  Павло Мовчан: "А пригадуєте - була квартира на Інститутській, 14, - сполучена підземним ходом із Спілкою?" (Іронізує: там була моя кімнатка, виділена Спілкою, в комунальній квартирі на чотирьох господарів; оскільки це було поруч із Спілкою, то кожен із друзів та знайомих дорогою заходив і до мене, що мені дуже докучало.) "Прийдеш туди, подзвониш - перший витопує Бурляй. Так люто як гляне - бо він усе надіявся, що хтось до нього прийде, а всі йшли до Івана Михайловича".

  Євген Гуцало: "А пригадуєте гасла, поналіплювані на стінах? Чого там тільки не було - від індійської філософії до вірша Драча, присвяченого Дзюбі… І про те, як гість шкодить здоров"ю, - але на те ніхто не зважав…"

  Павло Мовчан - Миколі Вінграновському: "Я як тебе читаю - в мене опилки на хребті збираються: такий магнітний заряд!"

  Микола про вечір Мовчана: "Сьогодні у нас була поезія…"  Якась дівчина:"Свято!" Микола сердито: "Не свято. Свято кожен день. Поезія!

 

  15.03.87. У Льоні Талалая (з Миколою Вінграновським). Говоримо про те, що до Шевченківських вечорів та до вечорів поезії треба добре готуватися, а не розраховувати на патріотичний настрій аудиторії… Микола: "Я не раз бачив, як і Підсуха, і Воронько, і інші осоромлювалися - йшли на вечори не підготувавшись, думали, що це так собі… А Б. (ім"ярек)… Як ганебно він у Чорнобилі виступав…Подумав би, куди їде і з чим… А то… став: "Язык поэзии понятен всем…" - бах комара на щоці… "Мы, поэты…" - бах комара на лобі…"  

  (Але інколи Миколині оцінки здаються несправедливими. Про один безумовно визначний твір української поезії: "Перечитав

(…) Чогось мені ця річ не дуже сподобалася… Якась вона зла… Жовч… при чому ота зелена - давня, застояна…")

  Згадує про зими і весни свого дитинства… "Намело снігу, аж вишні вкутало, і з найвищої вишні тільки вершечок стирчить. А я дивлюся: я ж на нього ніколи не міг вилізти. а тут - коло нього. Ліг на сніг, слухаю… Першими весні радіють горобці… Потім ворони - кланяються на ріллі… Потім джмелі прокидаються - голодні, злі… А вони розумні! Муха, оса - б"ються в шибку, тільки джміль облітає… А в першій траві вже - джмеленята… А струмки! Вже й снігу нема, а вони течуть звідкись, із степу…"

 

  Квітень 1987-го. Микола в лікарні - у Феофанії. Телефонує: "Ти знаєш… мене покинуло  Слово… Пішло від мене Слово…"

Я заспокоюю: "А що йому робити в лікарні? Воно жде тебе вдома".

 

  19.04.87. Микола повернувся з лікарні. Розповідає про "колишніх", що там лікуються і вихваляються, як добре було при них, і нарікають на "перестройку": зіпсувала їхнє щастя. "Колишні" про "теперішніх": "Туди по трупах ідуть" (кар"єру роблять). Ніби раніше було інакше! Епізод з Гончаренком - колишнім секретарем Ворошиловградського обкому. Один раз  з"явився в їдальні - обурився: "Разве это можно есть?!"  А далі йому носили в люкс…

  Приходили до Миколи молоді науковці у справі каналу "Дунай - Дніпро", підписували листа. Невже не вдасться зупинити. Чи "гласность" - це риторика?

  Про стояння в чергах як "радянський спосіб життя": "Не можемо ж ми жити на одних таких імпульсах? Потрібні позитивні імпульси! А то ходимо в американських кросовках, та й за тими треба в черзі вистояти… Вже чесніше було б ходити босими".

 

  12.05.87. Микола повернувся з поїздки на батьківщину, до Первомайська. Розповідає, як на бричці їздив степом (завжди, коли буває там, просить дати йому коня й бричку). Кінь Водолаз. Краще їхати луками, берегом, ніж твердою дорогою, - м"якше. Проїхався раз - так сподобалося, що завернув - і ще раз!

  Скіфська могила… Раніше розповідав, як сам із сестрою поставив знак на скіфській могилі, на яку раніше для забави виїжджали машини й мотоцикли. Тепер - тихо… Нори павучі… Жовті півники (хтось колись посіяв? розрослися?).

  Про художника Андрія Антонюка: як йому не давали ходу на Миколаївщині…

 

  6.07.87. Ходили в Будинок художника на виставку самодіяльної народної творчості. Все-таки "не вмирає душа наша"… Поки люди - стільки людей! - хочуть виразити себе в красі, а не в чому іншому, - є ще надія… 

  Був з нами Мікулаш Неврлі - Микола втік від нього: боїться  балакучих.

  Сперечаємося про фільм одного режисера з нашого покоління. Микола: "У нього отакі-о щелепи! Він щелепами пробиває дорогу… Та й як інакше? Таланту нема - якби не агресивність, його б з"їли… Вольовими зусиллями придумує… як (ім"ярек) зараз свої вірші". Видно, у світі кіно стосунки між деміургами ще складніші, ніж у світі літератури…

  "Читаю зараз книжку Жулинського… Ти в житті емоційніший, ніж він… Але він пише (про письменників) якось… як оповідання - вміє будувати статті… І книжку вибудував… Його читати легше, ніж тебе".

  Про Підсуху: "Прекрасна людина, а поет дуже слабкий". Про іншу прекрасну людину: "Назвав книжку: "Присягаюся Дніпром". Вже не поет! Хіба так можна?"

  Виступав у Рівненському педінституті; розповідає про поїздку на Рівненщину й Волинь. "Болота повисушували - тепер пилюка… чорнопилові бурі… Нічого не росте... Раніше хоч паша була… Тепер на все село - три корови. І ті… Пасуться на кладовищі… прямо на могилі матері Жулинського…"

  "Я сказав Жулинському (після поїздки на Волинь і Рівненщину. - Авт.): "Я виписуюсь із цієї нації... Їду на Фіджі… Там королевою була українка - Леонід Тендюк писав…"

  "Мені важче, ніж було Шевченкові. У Шевченка була ясність: ворожа імперія… А тут… Потім - у Шевченка був народ… Панство могло зрікатися, а народ залишався… А тепер народу немає…"

 

  7.07.87. Робота над "Наливайком". Як показати несподіваний приїзд Наливайка до Січі? Придумав початок: пливе степом хмара… І з хмари чути іржання… Запорожці дивуються… А то Наливайко пригнав їм тисячу коней, щоб спокутувати вину за те, що виступав по боці князя Острозького в його боротьбі із запорожцями...

 

  22.07.87. Микола повернувся з поїздки до Львова (з узбецькими письменниками), а потім - на Волинь (тиждень чи днів з десять жив у селі Миколи Жулинського, у голови колгоспу, точніше, в якомусь "мисливському" будиночку, здається, на острівці).  

  "Всі тягнуть із села… тягнуть, тягнуть і тягнуть… В області навіть розподілені села (між обласним начальством): кому яке… А селу нічого не дають… Молоко і свинину вимагають, а кормів не дають!  А в магазинах - нічого! Тільки хліб ото завозять…"

  Новий голова колгоспу (однокласник Миколи Жулинського) закоханий у природу. Любить тварин, особливо свиней. Може довго розказувати, які вони розумні, ніжні… Як свиня любить своїх малих… "А ви подивіться, як вони ссуть маму, і вслухайтесь, як вона ніжно рохкає при цьому!" Про коней. Коні все життя стоять на ногах (лягають уночі тільки старі й хворі). У них на ногах є "замки". Коли вночі кінь засипає, вмикаюься ті "замки" і тримають його на ногах.

  Розповідь про тракториста: прийшов після цілоденної роботи такий стомлений, що голова поклав його в себе, - і той заснув, не роздягаючись. А руки були такі в мазуті, що довелося, аби у сні не забруднив постіль, сонному надіти "рукавички" з еластичних бинтів… Коли той прокинувся, довго не міг зрозуміти, що з руками…  

  Новий голова колгоспу заборонив матюкатися. Я (жартома): "А як же ти, Миколо?" Леся: "Він уже не матюкається".         - "Ну, Миколо, ти мене розчулив! Може людина! Так через півроку Леся  ще мене приголомшить: Микола не п"є!" - "А я вже й не пив… не раз бувало!"

  Говоримо про те, що Миколі варто описати своє перебування на селі - так, щоб за нібито хаосом випадкових вражень поставало щось глибоке про сучасне село. Як "Літо на Десні", але зовсім інше за кутом бачення. Микола нахваляється - розуміє, чого ждуть від нього сьогодні

  Недалеко від того острова, де жив Микола,

пройшов смерч. "Блискавка спалахує - і стоїть! А друга - поперек! І теж стоїть. Усе небо в блискавках поперехрещуваних… Небо гуде…"

 

  4.01.88. Микола має виголосити  вступне слово на вечорі, присвяченому 90-літтю від дня народження Володимира Сосюри (6-го січня). Потім говоримо про інше… Микола хвлиться: "Прочитав оце "Чорну раду" Куліша. Я її раніше не читав! Боже, яка це література… А як він ліпить характери… І Олексу Стороженка прочитав. Боже, що за письменник! Хтозна-що пише, - а віриш! А яка культура письма… Яка в нас література була, а ми не знаємо… Ніхто не знає…"  

 

  24.10.2000. Мучиться "Манюнею" - тяжко йде."Наливайка" мені легше було писати, ніж "Манюню". Там - он скільки людей, коней, гармат, битви… А тут - кінь і чотири жінки. Спробуй написати!"

  "Пашковського вже рік читаю… Половину вже прочитав. Глибокий чоловік… Але чого вони так темно пишуть? Для оригінальності? Он Бунін пише - як прозоро…А не дурніший…" 

  Вважає, що Фішбейн, Вольвач та багато інших запозичують з нього, але вважає це явищем нормальним. "У мене всі беруть. На всіх вистачає… А на мене хіба не впливали? Хто тільки не впливав!"

  "Фішбейн знає мову… з нужди… Він зрозумів: у цій літературі йому нічого робить, якщо не здобуде собі славу знавця мови…"

  "Найвища насолода - зробити з трьох сторінок три рядки… Наче так уже все ущільнив - до трьох сторінок, а на другий день - зробив три рядки…"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інше - з літературно-мистецького калейдоскопу

 

 

                                                                                 

  25.01.79. Зустрів А. П. Розповідає про свої справи. Критично стаиться до своїх попередніх перекладів. "То було учнівство". Немає в нас, мовляв, справжніх перекладачів-художників, є, "як я їх називаю, філологи: не бачать предмета, не відчувають фрази…"  Немає фразеології - а це ж нерв стилю. "Єдиний у нас творець культури - це Микола Лукаш…"

  Розмова про З. "Поспішає схопити всме, що можна… Це все від комплексу неповноцінності…" Раптом накинеться на гарного письменника (наприклад, колись на Ч.Айтматова), а посереднього хвалить… При кожній нагоді і без нагоди підносить О.Гончара. Хвалить те, що і йому під силу, - бо тим самим і себе хвалить… А те, що йому не під силу, - гудить. Тому не любить перекладної літератури… Особливо українських перекладів - чого мають читати когось, а не його? - Російські переклади - то ніби вже інше, не конкуренти… Став головою - письменники перелякані: це ж він видаватиме тільки себе!

З"їв Павличка…

  Ставлення до життя у А.П., як і раніше, великодушно-саркастичне. Оповідає сюжет, над яким працюють зараз з В.П. Це - історія рукопису "роману", який пишуть двоє редакторів видавництва і на який полюють різні суб"єкти. У захопленні: вважає, що через цей сюжет можна показати все суспільство ("Одне те, що рукопис стає предметом полювання, - все говорить про це суспільство…"). А мені здалося, що це "кабінетний" сюжет, літературщина. Втім, як його розгорнути…      

  Про мою роботу на заводі не дуже розпитує, бо, як і вся "інтелігенція", наперед знає, що "робітничий клас п"є". Це все їхнє знання про робітничий клас - поняття, яке вживається тільки іронічно… Спробував пояснити, що це не зовсім так, але йому не дуже доходить і не дуже цікавить… "То лі дєло" - звичні видавничі теми і сфери… А це ж хлопчина, розумніший і розвиненіший за багатьох і багатьох… Яка це трагедія - відірваність від життя української "патріотичної" інтелігенції…

 

  26.01.79. Розмова про "сексуальні заборони" - за матеріалами публікації якогось зарубіжного автора. У захопленні від того, як 

"на Заході" відкидають ці заборони - в ім"я цілковитої сексуальної свободи. Але ж тільки завдяки цим "заборонам" людське життя має людський характер. Від них пішла енергія духовного життя в людини. А в народному побуті - поезія кохання, пісня, обряд… Що ж буде, коли ніхто ні з чим не рахуватиметься, лише із власною хіттю?

 

  7.03.79. Л.: "Історико-революційних, біографічних, воєнних фільмів я не дивлюся" (з приводу фільму "Вогненні дороги" - про Хамзу).

  - Навіщо ж так принципово себе обмежувати? Є ж різні фільми на цю тему: про революцію. Як же ви думаєте зрозуміти сучасну добу, не хотячи зрозуміти революцію?  І що це за "українська інтелігенція", яка не хоче нічого знати про інтелігенцію іншої нації, її шлях?

  - Там немає правди.

  - Неправда! Через мистецтво завжди можна побачити правду. Навіть через відсутність правди ми сприймаємо правду: наше відчуття відсутності правди вже є вказівкою на правду. У мистецтві навіть фальш мимоволі стає негативним образом правди… Якби уявити, що від цілої історичної доби  не лишилося нічого, крім брехливого псевдомистецтва, то й по ньому можна було б уявити правду (за характером брехні)…

 

  11.03.79. Розмова з Ю. Л. Згадую про його статтю в "Літ. Україні", де він, між іншим. нарікав на те, що його збірка оповідань пролежала у видавництві десять років!

  Ю.: "Мене ще те розізлило, що без причини… Я ж ніде не вилазив, ніде на замітку не попадав… Не виступав, як В., з каяттям… Одверто кажучи, не хочеться писати для шухляди… Я розумію: є люди, які все відкинули, стали осторонь і пишуть… у шухляду… Є люди, які пишуть на сьогоднішній день, на кожен випадок: зараз треба так - так, завтра інакше - маєте інакше… А є - ні те, ні те… Я не женуся за цим ділом. але й не хочу писати для шухляди… Писати для шухляди є сенс, коли ти пишеш "Майстра і Маргариту", а при владі Лаврентій Павлович. А якщо й сьогодні можна більш-менш по-людському говорити… Тим більше - я бачу, що пишу  так, як пишуть сьогодні і в Москві, і в Ризі, і в Тбілісі, і у Вільнюсі, і в Кишиневі… Так їм можна, там воно друкується, а мені - ні. Чому?

І тут навіть не в політиці справа, а в рівні наших людей… Такий той субстрат, на якому виростає наша культура…"

  Оповідає сюжет казки на східні теми, яку відхилили з питанням: "А що ви хотіли цим сказати?"  "Якби це написав Загоребельний чи ще хтось - вони б зразу надрукували. Так само не зрозуміли б нічого, але надрукували. А тут…

Є категорія авторів, які здобули право писати і друкувати що захочуть…А інший напише те ж саме - еге…"

  "Я спершу пробував йому (редакторові) щось довести, а потім зрозумів: що говорити з німим і глухим… як він слова не розуміє… На мигах? Так література ж на мигах не робиться!"

  "Якби ця книжка вийшла тоді… десять років тому… це була б подія… А тепер її ніхто й не помітив… Може, ще через десять років вона знов прозвучить, хтозна… Але парабола повідання коротка… Постріл швидко вигасає - до нового заряду, якщо буде… Цікаво простежити часову відстань убойної сили вірша, оповідання, роману… Хвиля дії вірша така: …..; оповідання така: ……..; роману така:  ………………..  !

 

  25.03.79. Олександр Степанович Сацький.

Натякає на якісь свої великі звершення в кіно, про які я, на жаль, не знаю… "Мав усі можливі нагороди - і наші, і міжнародні, все, чого можна хотіти досягти… - і кинув, пішов зі скандалом (із студії)… Бо зрозумів, що кіно не дає бути собою…"

  Розмова про "провінційність" нашої літератури… Згадує, як колись Загребельний обурювався: "Це вони навмисне хочуть тримати нашу літературу на становищі провінційної!.."

С.: "Хочу йому нагадати про ці слова… Ти ж тепер при владі, роби щось… Нічого він не зробить… Хіба дуже вже дурних замінить… і скомпрометованих…"

  "В ньому  геніальна людина загинула (про Загребельного). Скільки в ньому романів загинуло!.. Колись він розказував, як після війни голодною Україною віз додому кабана… ІЦе був геніальний роман… Я сміявся і плакав! Тепер він так уже не напише… ніколи не напише… Вже слово в нього збилося…"

  За словами О.С., він у дружбі і з Григором Тютюнником, і з В.Дроздом, і з багатьма іншими… Близько знав В.Шукшина. Секрет його таланту, чи то його творчу лабораторію, пояснює просто: "він стенографував" (і в цьому, мовляв, пояснення виразності його діалогів). "У нього ж усе на діалогах побудоване…"

  Розповідає, як вирішив наслідувати Шукшина, купив магнітофон, щоб записувати колоритні розмови людей з народу. Магнітофона підв"язував на животі, а мікрофон виставляв з рукава, протягнувши дріт рукавом.

"Я і Володі Дроздові порадив… Зразу мова в нього стала краща… Найсильніші речі він так написав - записував людей… А зараз він знову збився на казенщину…"

  Я не став з ним сперечатися або запитувати: як писали прозаїки до винаходу магнітофона… І чи розмова під магнітофон буде природною…

  Розповідає,я купував дачу у Ворзелі і як оформлюав докумети: мало не весь уряд обійшов, поки добився резолюції: "Оформити згідно з законом". - "Це треба два роки ходити, щоб одержати дозвіл зробити по закону! А поруч композитор П. зробив те ж саме у два дні за ящик кон"яку! Якби все це описати, це була б така сатира, що…" 

  Про покоління, чиє дитинство припалона роки війни: "Ми - ненормальні, не можемо бути нормальними… А вони цього не хочуть розуміти, вимагають від нас бути нормальними. Це все одно, що взяти оцей кущ. покалічити. поламати, погнути, а потім розпростати і ждати, що він ростиме нормально…"

  Коли я трохи кислувато висловився про його повість, виправдовується: "Мабуть, відчувається, що дуже хотів надрукувать?"

  "Якби я колись написав великий твір, і мені б давали премії… я б відмовився… Цих цяцьок у мене ще з війни… повен чемодан (?! - він 1930 року народження!)… А літературні премії… Після того, як їх одержували і Козаченко, і Збанацький, і хто завгодно… Це ж не письменники…"

 

  6.04.79. зустрівся в бібліотеці з Вадимом Скуратівським.  Розповів про те, як його вижили із "Всесвіту". До статті про Шевченка, за яку його зняли, ніхто спершу не мав претензій, крім Спілки письменників. На Президії Спілки О.Левада: "Він принизив великого Пушкіна!"  - "Я потім телефонував до Москви, розповідав N., той каже: "Удивительно, как они любят Пушкина!" А шевченкознавці якраз проти не були: і Шабліовський, і Кирилюк, і особливо Івакін - підтримали… Від Шабліовського я одержав схвального листа…"

  "А взагалі я не жалкую… Думаю, що ця стаття залишиться… Часом мені здається, що я для того й народився, щоб написати цю статтю…"

  - Вам допомогло те, що ви подивилися на Шевченка відкритими очима. Присяжні шевченкознавці здебільше дивляться крізь окуляри з діоптріями й нездатні вилізти зі своєї дріб"язкової рутини…

  - Ну… я опрацював багато літератури про Шевченка… А взагалі вони на Шевченка дивляться в мікроскоп, а треба подивитися в телескоп… у світовому масштабі… Хоч і мікроскоп, звичайно, потрібен… От мені недавно розказували, що є докази, ніби дід Володимира Ульянова лікував Шевченка… Цікаво!..

  "Шкода, що зняли Павличка… Хоч він, правда, по відношенню до мене не втримався на рівні порядності… Думав урятувати ситуацію, позбувшись мене… Не треба було йому це робити… А потім і з ним всеодно так зробили… Але справа не в цьому. Ми зробили "Всесвіт" журналом високого рівня. Ярослав Івашкевич сказав, що це кращий журнал такого типу в світі… І справді: "Иностранная литература" стала нудною. А Коротич тепер каже: "Ми не будемо перетворювати "Всесвіт" на журнал "забавного чтения". Звинувачують, що ми зробили елітарний журнал. А ми довели тираж майже до ста тисяч… А якби ще "Союздрук" краще розповсюджував. А то в Києві ще є, а вже в обласних центрах у кіосках не дістанеш." 

 

  Згадую про цікаві статті з історії світового мистецтва.

  …"Ми хотіли довести цей цикл статей - про мистецтво - від палеоліту до сучасності… І писали б їх найвидатніші світові автори…"

  Говорить про намір виїхати з Києва: "Куди  ж це годиться - не дають працювати, і без підстав". Нібито дали "роботу" - в "Новинах кіноекрану": "Я там у них щось ніби завгосп".

  Розповідає про те, як спіймав З. на плагіаті: передмова до А.Франса списана зі статті московського автора.  "Я б, може, й мовчав про це, але він мені так набрид… Все заходить до "Всесвіту" з якимись провокаційними вихватками, до всього чіпляється: "Для чого ви це надрукували?" Мене це зрештою розізлило. І я написав про дивовижну творчу лабораторію З. Той пояснював: "У мене фотомеханічна пам"ять". А якась жінка з видавництва каже: "Крім фотомеханічної пам"яті, тут ще й автоматичний переклад з російської… Чи не забагато техніки?" Моя помилка в тому, що я не став це виносити за межі України, в Москву. А воно… воднева бомба вибухає в кисневій атмосфері, а не вибухає в атмосфері фтору…"

  Про Олександра Івановича Білецького. "Я зараз трохи інакше його оцінюю… Це до того, що колись Андрій Олександрович показував мені вашу працю про нього, і я був згоден. А тепер я ставлюся до нього критичніше. Це - пропаща сила (…).  І він надто багато прощав собі (…). Взагалі після 1939 року він уже майже нічого не створив…"   

   - А стаття про Нечуя-Левицького, а блискучі передмови до класиків?..

  - Стаття про Нечуя-Левицького справді блискуча, але відчувається, що писав так собі, між іншим… А в ньому загинув великий вчений… Він як ніхто мав можливість створити сучасне літературознавство, показати, що структуралізм роз"їдає живу тканину мистецтва… Ніхто так до цього не був підготовлений, як він… І в російській науці… Навіть Жирмунський - він вужчий, без тієї підготовки, ерудиції… І в Ейхенбаума не було тієї підготовки… і тієї стилістичної елеганції…"

  "Ви не дивилися п"єсу Юрка Щербака ("Надеяться" - в російській драмі)? Раджу подивитися. Складна за будовою, але вдалося Щербакові добре зробити. І поставлена гарно. Правда, я дивився, як студенти зробили - там мені більше подобалося. Але й тут… Я боявся, чи вийде в цих - Роговцевої, Заклунної - вони ж буружа, розтовстіли… але вийшло…"

 

  19.06.84. Розмова в ЦНБ з В.С.  Вся українська проза 19 століття: контраст між  гармонією космосу (природної світобудови) і дисгармонією (неправедністю) соціального порядку…

  "Франко… Я спочатку не знаходив у нього якогось стрижня, думав: про що завгодно пише, хаос. А перечитав усього і побачив: його скрізь цікавить стан народного життя і народний світогляд. І в Україні, і в слов"янстві, і в Індії, і на Близькому Сході… Звідси вся його величезна робота… І тоді він став для мене цілісним…"

  Говоримо про Стефаника. Вадим не погоджується з моїм схвальним відгуком про статтю В.Россельса в московському виданні Стефаника ("Литературные памятники"). "Не побачив головного. Стефаник, цей мужицький син, засвоїв високу культуру Кракова і Відня. Польсько-німецьку декадентську (в літературознавчому значенні)  новелу, новелу ескізів, вироблену як форма зображення духовного життя і болів аристократично-декадентської інтелігенції, він перетворив, притсосував до зображення життя покутського селянина… І ефект вийшов колосальний…"       -         - Цього декадентська новела не досягала.

  - Бо що таке болі декадента-інтелігента порівняно з болями покутського селянина?

  "А Тесленко? Якось я прочитав кілька його оповідань одній московській літераторці. Вона була приголомшена: "Если бы это прочитал Толстой!  Ведь это то, к чему он стремился!"         -         - Стиль письма - в останні роки?

  - Тесленко став записувати народ (мову)…         - Тоді ще ніхто до цього  не додумався…                  - Щó б він дав, якби прожив ще років десять-двадцять!

  "А Марко Вовчок! Саме тому, що прийшла збоку, - відкрила для себе цю мову". 

  - Але їй було кому помагати - і Опанас Маркович, і Пантелеймон Куліш…

  - Так, але без чуття слова цього б не було…

Взагалі білінгвізм в Україні 19 століття - цікаве й глибоке явище… Ціла література… У тому числі Гоголь і Марко Вовчок… Один московський письменник питає мене: "Как так: Шевченко - великий национальный поэт, а дневник писал по-русски? Почему не по-украински?"  Я відповів: якби він писав по-українському, в нього вийшла б поезія, а не щоденник.

  - Певно, щоб вийти за межі поезії, йому потрібне було мовне "очужіння"?

  - Його російські повісті можна зрозуміти лише в контексті масової російськомовної повісті першої половини і середини 19 століття.

  Величезне явище - Леся Українка. Але її публіцистику й критику В.С. вважає не дуже глибкою - писалося для заробітку. Я не зовсім згоден. Зрештою В.С. визнає, що тему "утопії" Леся Українка розкрила глибоко…

  - До Михайла Старицького українська поезія творилася елітарно, в поміщицьких хуторах…

  - А Шевченко?!

  - Зрозуміло, за винятком Шевченка. Старицький перший став творити демократичну поезію, розраховану на різночинця…

  "Петро Ніщинський… Мав диплом Афінського університету, який не хотіли визнавати в Одесі… Двадцять літ… Перекладав Гомера на слух - сліпий… диктував… Це феномен світової історії літератури: одного Гомера перекладає другий Гомер…"

  "Климент Квітка зробив в українському музикознавстві те, що Леся Українка - в літературі… Раніше я думав: ну що Климент Квітка? Чоловік Лесі Українки? А тепер бачу: велику справу зробив…"

  …Про виставу Молодого театру за п"єсою Ю.Щербака "Стіна". "Зустрів Д. Він каже: "Такої халтури ще світ не бачив". А я з ним не згоден. Він не враховує, на кого це розраховано. Хто в цей театр ходить? Учні профтехучилищ, школярі, студенти перших курсів… Це саме для них. До того ж - деканонізація, спростування шаблонних уявлень… Там є і мочемордіє, і все…"

  "Хочу привітати Богдана Жолдака… Його водевіль - у Театральнолму інституті - це метамова українського водевілю… Я йому давно ідею підказав… правда, він трохи не те зробив…"

  16.11.85. Ще одна зустріч у ЦНБ з В.С. Говоримо про стихію риторики в українській критиці… "Виробився якийсь стиль… Є хороше російське слово - "пустословие"… У 20-і роки - і ще з 900-х - була якась предметність… якісь морфологеми, що відбивали реальність… При чому не тільки там у Майфета чи ще когось, а й у рядових авторів… І ще в 30-і роки трохи лишалося… А потім пішло й пішло… Виробився якийсь стиль… якесь українське діонісійство… Я шаную Бориса Ілліча як поета, але коли він виступає і говорить про літературу - це захмарна риторика! А найбільший інспіратор цього стилю, мені здається, Павличко… Як почне… А тепер вони стали це й видавати…"

  Я погоджуюсь з В.С., але кажу, що, на мою думку, справа не в суб"єктивних інтонаціях наших авторів, а у фундаментальній об"єктивній обставині: література не говорить правди про життя, критика не говорить правди про літературу, а хочеться бути особисто значними, от і доводиться здобувати видимість такої значущості за рахунок "сильних" словес…

  Розповідає, що коли приніс саттю про Маркса, П. всерйоз запропонував йому написати про Брежнєва як видатного марксистського мислителя. І так напосівся, аж В. мусив йому сказати: "Та не брешіть, (…)".

  Показує Шевченків "Кобзар" з передмовою О.Гончара - іронізує… "Років з півтора тому зустрів Флоріана Неуважного. Він такий спокійний…європейський об"єктивіст… А коли мова зайшла про Гончара - втратив самовладання, став затинатися. "Та він… у вас… якийсь небожитель… якимись афоризмами висловлюється…" - Не афоризмами - трюїзмами! Це треба вміти… мати сміливість… Інший би зупинився, подумав: а що я пишу?

 

  13.06.86. Говоримо про рецензію Вяч.В.Іванова  на збірку Михайла Семенка

в "Литературном обозрении" (1986, № 3). В.С.: "І все-таки дарма він робить з Михайла Семенка - Лоуренса Стерна".

  В.С. погоджується з моєю тезою про те, що "запізнілість" української літератури мала не лише вади, а й несподівані переваги.

"Прискорене" проходження тих стильових етапів, на які в європейських літературах пішли десятиліття, інспірувало небувалу стильову динаміку й плідний симбіоз різних стилів. Навіть у межах одного письменницького стилю взаємодіяли різні енергії. Наприклад: у раннього Головка - фольклор, орнаментика і     імпресія; у Хвильового  - романтизм, експресія і натуралізм…

 В.С.: "У раннього Головка, крім фольклорного алгоритму і елементів імпресіонізму та експресіонізму, є ще і долітературні міфологеми, і стереотипи літератури 19 століття… І все це - часто в одному й тому ж творі… Виходить оригінально і зворушливо… А Хвильовий… У нього і Ніцше, і експресіонізм, і колективістський комуністичний міф… Це перший письменник, що поєднав Ніцше з колективістським комуністичним міфом…"  

  Дуже важлива, на мій погляд, думка В.С.: українську літературу можна зрозуміти тільки в контексті ряду літератур, які є пасинками трьох імперій: Російської, Австро-Угорської, Турецької. Тут - од Вісли до Арарату, від Адріатики до Фінляндії - багато спільного. А поза цим регіоном - зовсім інше...

 

  24.02.84. Зустрів Анатолія Макарова. Сперечалися з ним про поезію Мовчана. Заперечує мої оцінки. "В нього немає дихання. Нагнітає метафори… а дихання немає… І в Драча не стало… А оце останні вірші… з подвійними римами… підряд… Це в Москві зараз модно - під простонародний лад…" 

   - Але ж Мовчан не раціоналіст, він не придумує…

  - Тепер і інтуїтивізм навчилися придумувати…

  10.12.85. Аж кумедно - нова зустріч з А.М.  стала продовженням старої суперечки про Мовчана. "Прочитав нову збірку Мовчана. Читаєш - наче якісь метафори, якісь думки, а потім - шум… Візьміть Драча, Вінграновського, ще кого: можна назвати якісь кращі вірші, які нам подобаються. А у Мовчана?  Статті? Деякі цікаві, але не всі. "Слово о полку Ігоревім" - не дуже… Всі ці  трепыхания под Цветаеву… Що дає це нанизування понять, коли немає основи? От твій задум про Шевченка - це я розумію: етичні поняття ("нравственные понятия") у Шевченка - тут є основа… А ти не пробував порівняти Шевченка з Бодлером? У них є щось спільне - у розчаруванні життям - і час один і той же… Беранже? Беранже пошляк! (…)  Слава у Шевченка? А як ти поясниш його: "А слава - заповідь моя"? Мене це шокувало…"

  - Так у Шевченка зовсім інше - ніж у сучасному слововживанні - розуміння слави! Для цього треба взяти народно-поетичне розуміння слави, розуміння слави в козацькому житті, може - і у давніх римлян: слава як те, за що треба дорого платити, муками всіма… А у давніх римлян слава - це те, чому підпорядкована вся робота над собою. І в Шевченка слава - це етичне покликання особистості в світі, а не гонитва за популярністю… Так що ти, Толю, дарма був шокований! Це "не з тієї опери"…

  21.02.87. Вечір у А.М., на його новій квартирі…Суперечки про літературу… На підкріплення своєї думки про "законність" у літературі не тільки видатних явищ, а й "другорядних, "третьорядних", - посилаюся на Ф.Буслаєва, О.Веселовського, О.Білецького; на думку О.Довженка з приводу постанови про обмеження випуску фільмів задля, мовляв, забезпечення якості; нарешті, на криву Гаусса (!)… Толя погоджується, але каже, що тепер ситуація інакша, є інша небезпека: немає веж (зрушені вежі), немає еталонів досконалості; навіть у видатних творах (наприклад, у Ч.Айтматова) раз у раз трапляються стильові провали і публіцистичні прокладки… А у Щ. - просто інформативність…  

  26.02.87. Толя телефонує з приводу другої подачі статті "Два крила… і безкрилля" (про першу говорили 19-го). "Я відчув розширення душі…" і т.д. - похвали. Але: "Ти ведеш відрахунок від перебудови, а я - від кризи художнього мислення взагалі. Вона почалася давно. Ти ждеш публіцистичної літератури, а я - буттєвої ("бытийной"). Буттєва література готувала і випереджала перебудову… Російська література нині більше схильна до публіцистичності, а, скажімо,естонська, грузинська - до буттєвості".

  - Так чому ж ти тоді не приймаєш Мовчана - щонайбуттєвішого?  Буттєва проза - Валерій Шевчук. Буттєву поезію досліджує Микола Ільницький… І хіба в російській літературі так уже переважає публіцистичність? А В.Бєлов, В.Распутін?

  - Юрій Казаков - це одна лінія російської прози: орієнтувався не на правду, а на доброту - як Чехов, Пришвін, Паустовський. І програв - бо розвиток російської прози пішов по лінії Юрія Трифонова: соціальна злість…

  19.03.87. Говримо про збірку В.Фединишинця. Виявляється, Толя рецензував рукопис: "Є якісь проблиски таланту… але за рахунок сексуальності… Це за межами культури…"

 

  16.10.81. У виставковому павільйоні - вечір, присвячений Миколі Петровичу Глущенку.

Виступ М.Бажана. Як завжди - розумно. Але більш-менш відоме. Мене зворушила розповідь однієї старої художниці. Прибігає її синок: "Мамо, а дядько Микола грає!" - Як грає, на чому? - "На руках!"  Пішла за сином: стоїть Глущенко перед полотном,нічого не бачить, ні на що не дивиться, бере фарби, кидає на полотно і розтирає: грає руками, аж пританцьовує... Інші художники: придивляється до деревця, до гілочки, до листочка - і все то переносить на картину… Точно виходить, але…

А Глущенко казав: не дивіться, слухайте, що у вас у душі, малюйте музику своєї душі…

 

  13.11.81. Зустрів на вулиці Валерія Іллю та Валю Отрощенко. Довго говорили про його поезію. Він вважає, що фундаментальне новаторство його поезії полягає у відкритті закону метафоротворення. Метафори не повинні нанизуватися на якусь ідею чи провідну думку, як шашлик на шампур, а виростати одна з одної. Одна метафора органічно переходитьу другу, метафори народжують одна одну. (Таке є в деяких віршах Василя Симоненка, у Миколи Вінграновського.)

Поезія має бути з самих метафор, без вставних рядків…

  "Але подолати синтаксис неможливо… Я казав Василю Голобородьку: той, хто хоч на один момент подолає синтаксис, буде геній… Але це неможливо."

  Про причини охолодження у стосунках з В.Г. "Я знав, що він не з тих, хто може топтатися по чужому городу… Скільки і яких би він поетів не читав, це абсолютно не відбивється на його творчості…" Але тут, мовляв, вийшло так, що В.Г. прочитав його, В.І., нові вірші і став запозичувати… "Можна подивитися в город до сусіда і посадити собі те саме. Але для чого ж висмикувати з коренем і пересаджувати до себе?" Але це, мовляв, тимчасово. "Він знову осідлає свою структуру", - додає Валя Отрощенко.

 

19.12.81. Розмова з С.Б. Розповідає про своє безробіття. Я: а чому б не піти тимчасово на таку роботу, як була у мене - редактором, коректором?  С.: "Ні, це треба з людьми… А я з людьми не вмію… (Іронічно): "Я - вже як мине час…спрацює нейтронна бомба (часу)… Людей нема - самі папірці… Тоді приходжу я…"  (Інший запис, пізніший - 21.09.86. С.Б.: "А ви звернули увагу, що наші класики - І.Франко, Леся Українка та інші - спілкувалися не з першими величинами в російській літературі, а з другорядними літераторами? Чи це випадковість, чи наш комплекс неповноцінності, чи щось третє?"

 

  4.03.82. Розмова з Андрієм К. Скаржиться на хворобу. "Емоційна сфера зовсім відключена… Свідомість працює, можу логічно міркувати… Але що це за життя: тільки підтримувати біологічне існування? Для мене емоційна сфера - найдорожче: щось сприймати, переживати…"

  - Можна досягати емоційних станів і на певних ступенях інтелектуального напруження.

  - Не можу довго працювати: стомлююсь.

  - Душевний стан зв"язаний із фізичним. Треба загартовуватися, фізично працювати, більше бувати на свіжому повітрі, може - бігати… Крок за кроком відвойовувати себе у хвороби… 

  - Але в мене таке враження, що мене час від часу отруюють - у воду щось додають чи що?

  - ?!

  - Ставлять експеримент: розклад інтелекту. Бо періодами стає краще, а потім знов гірше…

  - Так усяка хвороба розвивається… Женіть від себе цю думку: вона якраз і є чинником "отруєння"… Мені доводилося знати кількох людей, які вважали, що їх "отруюють"… Я не те щоб близько знав їх, але мав можливість тривалий час бачити їхню долю, оцінювати їхні страхи - і, повірте, найменших підстав для таких страхів немає. Женіть цю думку! 

  (Справді, були трагічні історії. На щастя, у А.К. склалося  благополучніше - хвороба ослабла, і він став цікавим письменником…)

 

  9.10.82. Анатолій Мефодійович Хорунжий. "Коли люди довго не бачаться - окислюються контакти - як ото в (іржавих) дротах…"

  "Треба, щоб ідея (думка) (у творі) не стирчала, як роги…"

  Про дуже "актуальні" твори: "Як ото кукурудзу в дитинстві обмолочували в терці - шумить, гуркоче, а вискочив качан - жменька зерна лишилася… а шуму було… Так і це - шуму, шуму, а думки - жменька…"

  "Я колись був сказав, що не треба видумувать, а записувати те, що в житті…Так вони як ухопилися… І Новиченко: "апологія сірятини"… Тягали, як ото собаки кишку…"

  "Нас губить приблизність… У всякій справі головне - точність. А приблизна література - це не літературоа. Як ото в боксі - приблизний удар - то не удар. А точний удар - і зал реве, хоч комусь і боляче. Так і в критці, і в усьому".

 

18.02.83. У Спілці - обговорення творчого звіту Дмитра Іванова. Несподівано (для мене) цікавий поет. Хвалили його хто як міг. А Іван Федорович Драч похвалив його за "точність співчуття" (чи то страждання?). А потім подумав хвилинку і додав із значенням, з притиском: "прицільність сльози". Який жахливий вираз! Коли вже сльоза "прицільна", то пропади воно все пропадом!  

 

  20.02.84. Іван Андрійович Потьомкін. Про свої вірші: "Маленький стартовий майданчик - для вертольота, а не для літака: верлібр, поезія думки…"

  "Драч теж вдається до верлібру… Але в нього - як ото риба на піску… а навколо нічого, тільки пісок… І остання рибина…"

  …В поезії одне невдале слово, образ може все зіпсувати - дратує… "Хряпає, як хвіртка… як незачинена кватирка на вітрі, над головою". 

  "Книжки (ім"ярек) зараз у книгарнях стоять як бюсти - можна взяти, подивитися і поставити назад…"

  Про П.Мовчана: "Він говорить за все, від

усього - квітки, бджоли, дерева - без відстані, без дистанції, безпосередньо, прямо…" І раптом Іван Андрійович  суперечить собі самому: "Оце в нього "як", "немовби" - це безсилля образності… Ти дай самé, а не як…"

  Я звертаю увагу на суперечність між двома його думками, він уточнює першу. Про "неясність" У Мовчана… Я заперечую: у Мовчана спражня складність, а не імітована, вдавана… Вдавати це не можна, не вийде: видно, де навмисне ускладнювання. А тут - неясність від намагання осягнути і неможливості остаточного осягнення…

Про N. "Поважаю його як людину… Але він - не поет.  Просто - вирішив собі, що він поет, і пише… Та й проза його… суха… як пісок".

  Один із віршів (чи збірка) І.А. зветься:

"Уламок сльози". "Сам не знаю, звідки мені залетів у душу цей метеорит… Кажуть же, що нам космос думки навіює…"

  …Мені здалося, що Потьомкін належить до тих поетів, чиї думки про поезію цікавіші, ніж їхня власна поезія…

  Була ще розмова з ним про поезію 11.11.86.

Про М.Воробйова і В.Кордуна: "Надумано… Хоч… треба поважати їх за стійкість…" Знову про П.Мовчана: "Стає одноманітним… За деревами, травами, звірами вже нічого не стоїть… Залишаються слова… Оце й може бути сліпий кут для нього…"

 

  21.02.84. Ще одна зустріч з Олександром Сацьким. Цікавий прозаїк; пішов у кіносценаристи і там здобув собі репутацію професіонала. Але щось його мучить і мучить - не на рівні творчих стимулів.

  Випадкова зустріч. "Чого ми будемо говорити на вулиці, маючи 50 квадратних метрів на Хрещатику?"  Зразу підкреслює свій статус.

  "Я зробив 20 фільмів…"; "Я їм (керівництву Спілки письменників) сказав: я знаю, що пишу не гірше за вас…"; "Кажуть: у нас черга (на прийом до СПУ), а я їм: це що, оселедці дають?"

  Цікавиться, які в мене стосунки з керівництвом СПУ. Кажу: там як бачать мене, одягають кам"яні маски. Він: "Погано, що ми судимо про себе за їхнім ставленням до нас. А треба навпаки - їх судити своїм ставленням…"

  Потроху вияснюється, що стоїть за його доброзичливим інтересом до мене. "Мені потрібен паровоз… який би взяв мене як причеп… Щоб я писав і ні про що більше не турбувався, а він брав і рухав… Раніше таким паровозом був мені Григір (Тютюнник), а тепер - нема… Мені потрібна така людина… щоб я міг лягти їй у долоні (показує)… Ви можете бути такою людиною?"

  Розумний же чоловік, а думає (як властиво зарозумілим та егоїстам), що він усіх розкусить, а його - ніхто. І у великому, і в малому - нав"язливе підкреслення своїх "здобутків". Якась дивна взаємодія манії величності й комплексу неповоцінності. Плюс цинічний розрахунок на використання людини в своїх інтересах - звісно, не шкурних (ще б чого!), а "творчих"…

  Трохи ніби виправдовуючись (хоч я йому нічого не закидав), пояснює, чому пише більше по-російському, ніж по-українському: "Ось ця повість у мене жорстка, як бляшанка… А по-українському вона виходить… у м"яких рукавичках…" (мовляв, українська мова надто лагідна для його суворої прози; насправді ж він просто мислить по-російському, а потім себе перекладає українською: обтяжливий процес!).

  Розповідає про зустрічі й розмови з Григором Тютюнником в останні дні його життя… Нібито Григір збирався поселитися на літо в нього на дачі у Ворзелі. Хвалився: "Не п"ю". "Скільки разів я перестрівав його, як він ішов з "Молоді", і вів… щоб він не йшов до

"Енея", де завжди його ждали (…) і подібні…Вони ж не розуміли, що талант - як дитина, його берегти треба… І талант не може рахувати копійки - ну, місяць, ну, рік… але не все життя…"  

  …По всьому столу розкладені листи від

В.Астаф"єва - не можна не звернути увагу… Одверто рекламує своє листування і свої зв"язки з великими людьми. Що ж, це не гріх.

А листи В.Астаф"єва - дуже цікаві, історичні

(своєю вагою): про війну і тему війни в сучасній (радянській) літературі, про "поток неправды, который заглушил слабые проблески правды" (цитую з пам"яті); про те, що війна вбила російський народ; про жертви й ціну перемоги; гіркий сарказм з приводу зізнання Сталіна ("на радостях"): "Ни один народ не стал бы терпеть такое правительство"; і т.д.

  Шкода, якщо ці листи пропадуть…

 

  7.03.84. У Музеї українського мистецтва - виставка картин з колекції барона Тіссена. Крім відомих з репродуцій шедеврів Тиціана ("Портрет венеційського дожа"), Ель Греко ("Благовіщення", "Непорочне зачяття"), кількох портретів роботи Гойї, - є й зовсім мені незнані. … Але найдовше я мусив зупинитися перед картинами двох нідерландських художників. Петрус Крістус (1410 - 1473): "Богоматір сухого древа". Символічне зображення дерева пізнання добра і зла, яке всохло після гріхопадіння Адама і Єви, але мало зазеленіти знову після народження Христа. Богоматір - усередині сухого дерева, що має ожити завдяки їй. Яка глибока метафорика! Друга картина - Жака Даре - "Різдво". Богоматір, маля Ісус, Йосип, дві сповитухи. Одна з них, за апокрифом, не повірила у непорочність Діви  Марії - і в неї всохли руки. Але ожили, коли вона доторкнулася до Христа… До яких сильних засобів (і погроз!) мусила вдаватися християнська церква, щоб протидіяти тому скепсису, початок якому дали античні поганські автори, дошкульно, а часом і досить цинічно висміюючи ідею непорочного зачаття…

  А ще вразив "Задоволений П"єро" Антуана Ватто: маска, а під маскою вгадується справжній психологічний стан, вираз неявленого, замаскованого обличчя, - і маска не приховує, а посилює ефект душевного переживання арлекіна. Гра маскування як засіб максимального осутнення!

 

  8.01.84. По радіо - народна пісня:

                      Ой у полі билина стояла,

                      Під билиною дівчина лежала.

                      Під билиною дівчина лежала,

                      Заморського зілля дістати бажала.

                      Обізвався козак молоденький:

                      "В мене троє коней вороненьких.

                      Одним конем до Дону доїду.

                      Другим конем море переїду.

                      Третім конем на камені стану -

                      Заморського зілля дістану".

                      …Ой, як став він те зілля копати,

                      Стала йому зозуля кувати:

                      "Ой, не треба тобі того зілля -

                      Вже Маруся стає до весілля…"

  Яка глибока символіка! Мотив трьох коней - це і тяжкість завдання (одному коневі несила), і снага поривання молодості, і наростання - як у казці - складності випробувань, і вічна народнопоетична метафора обсягу й драматичної краси людської долі. А дівоча жага  заморського зілля - це не тільки свята  химерність душі, і не тільки потяг до позапобутової таїни, а й підсвідоме бажання віддалити час прощання з дівоцтвом і "прикрасити" його чимось незвичайним… А потім - ненавмисна дівоча зрадливість (порівняй Шевченкове "У тієї Катерини…"), марність юнацької жертовності перед незбагненністю вибору тієї, на дивний поклик якої був відгукнувся…

 

  15.01.84. Кажуть, на обличчі людини відбивається її внутрішній світ - з обличчя, мовляв,         видно і благородство, і ницість… Ні, з обличчя видно самооцінку! Тим-то стільки негідників з обличчя виглядають благородними: бо щиро себе такими вважають і носять на собі емблему благородства. А скільки гордовитих, з виразом високої гідності, нікчем! І навпаки - скільки справді благородних людей з вигляду жалюгідні, бо їх замучили комплекси…

 

  …Без підстави опоганили слово пігмей. А реальні пігмеї (африканські) - гарні люди. І сміливі. Сміливість пігмея: іде із списом на найстрашнішого звіра - чим не метафора!

 

  Про Ліду В. Вона була добра… Власне, через доброту свою до того й дійшла… Підлі (і злі) так низько не скочуються і так погано не кінчають…

 

  …Вони не можуть самі, їм треба до когось тулитися - до свого бога, божка, ідола… То тулилися до одного, то до другого, тепер… Потрібен якийсь символ, віра? Вірте в себе, в свою працю, в Україну, в нашу спільну працю задля України…В щось реальне, дійове… А робити символом живу людину  - по-перше, жорстоко по відношенню до цієї людини: пригнічуєте її людську свободу й совість; по-друге - ненадійно: людина може виявитися не тим, що ви хотіли б у ній бачити…

 

  …Давно помічав за собою таке. Коли хтось зробить мені капость, велику або малу, то мені соромно перед ним, а не йому, я ніяковію, а не він. (Соромився показати іншому, що йому має бути соромно? Щоб не завдати йому необережно болю? Делікатність - щоб не уразити? Сором людського за вадливість людського в людині?). Я вважав це ознакою своєї слабкості, безхарактерності…Аж ось читаю вірш Фазиля Іскандера "Моцарт и Сальери" ("Литературная газета", 23.05.84):

            Взгляд не Сальери прячет от него,

            Но Моцарт прячет от Сальери

Моцарт знає, що вино отруєне, але п"є:

  Чуть запрокинувшись, он осушил бокал,

  Чтобы собрата взглядом не унизить…

Виходить, це щось із загальнолюдських моральних колізій (річ же тут - не у співідношенні конкретних персоналій)…

 

  1.03.84.  …Припустімо, людям у майбутньому вдасться  створити технології, що виключатимуть або обмежуватимуть втручання людини у нормальний розвиток природного буття. Наприклад, хімікати не труїтимуть поля і звірів та птахів на них і в лісах; рудничні вибухи не спотворюватимуть рел"єф; гідроспоруди не калічитимуть риб; річкові судна на повітряній подушці не руйнуватимуть береги рік і т.д. Але внаслідок тих змін, які вже

сталися, весь розвиток природного буття піде зовсім не так, як міг би за "власною логікою". І людство ніколи не побачить тієї картини світу, яка мала би бути… Уявляєте цю втрату? Залишається втішати себе тим, що натомість маємо те, чого б інакше не було

 

  …З усіх живих істот найбеззахисніша перед інтелектуалізованим звірством людини риба. Ще якогось звіра, буває, пожаліємо - заскімлить, закричить, зареве. А риби навіть не жаліємо - бо вона для нас безсловесна, не кричить і не плаче, очима не докоряє… А скільки на неї придумано!  Від часів рибарів - Христових апостолів…

 

  (Без дати). Концерт англійської музики  16 - 17 століть. "Меса" Вільямса Бьорда, Томас Морлі… А от "Варіації для клавесіна" Джона Буля: наче Бог легесенько перебирає струни долі…

 

  8.03.84. В Ірпені, у Горбачуків. Іван Тихонович оповідає, як боролися з "приватновласницькими тенденціями" на селі в 50 - 60-і роки - вибивали любов до землі і до господарювання, яку тепер марно намагаємося повернути. Під"їжджає машина до подвір"я, виводять корову - і на машину заганяють. Корова реве, мати й діти плачуть… Податок: "Завтра здаси 50 кілограмів вовни!" - Та де ж я візьму стільки? -  "Сто!" - Та подумайте, змилуйтесь! - "Сто п"ятдесят!" Замовк, пішов - похитався…

 

  …Танці на селі (сучасному). Хлопці п"ють прямо на майданчику. На наших очах один узяв півлітрову пляшку, підняв до рота і не відпустив, поки не вихилив усю… Тоді - танцювати… Ніякого запрошення - тільки заграє музика, хлопці підбігають, хапають дівчат за руку і тягнуть… Скінчили - кинули тут же посеред майданчика, а самі гайда…

 

  …Сашко розповідає про три дивовижні села на Миколаївщині, не схожі на інші. Живуть переселенці з Полтавщини - нащадки якогось козацького полку, який повстав у часи Миколи I, - їх сюди переселили. Знають свій родовід від самого початку. Гордяться… На курган вийдеш - як на коні: наче пливеш над степом, усе видно…

 

  10.03.84. Клава Генсюровська: її добру знайому пограбували якраз напередодні дня народження. Видно, поспішали, бо не все побачили: наприклад, під якимсь лахміттям було хутро - так і залишилося. Через кілька днів грабіжників затримали - саме як продавали (за безцінь!) останнє. Виявилося - рецидивісти. Але - якісь жалюгідні. Один, тікаючи, зламав обидві ноги, - лежитьтепер у лікарні. А другого приводили на квартиру - показував, де, що і як брав, а його за цим фотографували. Років 45, а виглядає на 60. Тричі сидів, захворів на туберкульоз, перевели в якусь колонію на південь України; тільки вийшов - знов попався. Пояснює: "Та хочеться ж і того, і того… і випить…"  Жаліється хазяйці: "Что за квартира? В холодильнике даже выпить ничего не нашлось…"

  Слідчий: "У вас чай є? Дайте йому пачку… Бо зовсім нічого не їсть… Тільки чефір п"є…"

  Зіна (хазяйка): "Так мені його жалко стало… Ще доведеться передачі йому носить…"

 

  12.03.84. Розмова з Володею Губою - з приводу концерту в Будинку органної музики, де виконувались його "Поема № 1 "Епічна" та цикл "З українського зошита".

  - Ти з органа витиснув усе, що можна. І неможливе. Він у тебе - зовсім не те, що вважається…

  - Так… Справа в тому, що майстри, які створили орган, випередили композиторів на 500 років. У ньому закладені досі не розгадані  можливості… Композитори, навіть великі, були дурні. Для них орган - це велич, урочистість, пафос. А орган може звучати і лірично, і ніжно, і весело, і навіть жартівливо… Я й хотів  це використати… Крім того, хотілося пристосувати орган до нашого національного мелосу…

 

  Літо 1984-го. Були з Мартою у Гребенях, заглянули до  Василя Литвина.

  Баба Варка: "Старість накрила": "Всі нитки виторочилися" (сил і здоров"я немає). Бідкається: чи проживе це літо? В. (жартома): "Зиму проколобердились, а літо надурняк не хочете?"

  Василь Литвин (до нас, киян): "Ми в одній хмарі, ви в другій" (у нас, мовляв, одні захоплення-дивацтва, у вас - інші… За всієї дивакуватості, у В.Л. досить тверезого глузду й гумору, від народної української вдачі, - більше, ніж у, сусіда, романтика-містика О.Б.). 

  "Я як у Київ приїду, то таке враження, що потрапив на великий базар. Кожен торгує напоказ. Той - думками, той - костюм показує, той - машину, той - зв"язки, той - дурість, той - амбіції, той -гордість, той - підлість, та - груди, та - очі, та - стан, та - зачіску… І - галас стоїть, суєта… А сюди вернешся - тут жаби роти порозкривали - і благодать скрізь… Лежиш - а бджоли мед носять… робота йде…" (Баба Варка значущо додає: "І тин зогнив…").

  Я взявся "допомагати": люблю косити… Обкошуючи забур"янілий сад, натрапив на якісь гнилі стовпчики. Василь: "Це ж той тин... У всякого порядного господаря має бути огорожа…" (іронічно).

  Знову пірнає в свій настрій: "Увечері вийдеш на гору, сядеш - і сидиш, сидиш… Не хочеться йти в хату… Здається, щось головне може статися, - а ти поминеш…" 

  Але й у природі - не самі ідилії… "Я як побачив, як кліщ перекушує навпіл бджолу, - в мене руки отак-о стали…" (пояснює, чому полишив бджолярство). І рибалку кинув: тепер риба пішла нещасна, хвора: витягнеш, а вона і поранена, і черви з очей стирчать…"Ракети" рибу калічать, моторки бензином труять, водорості дихать не дають… "Думаю: і так ти нещасна, а ще я буду тебе…"

  Місяців через три - 8 жовтня 1984-го - зустрів Василя Литвина у філармонії на вечорі пам"яті Миколи Бажана (80-ліття). "Воно вже не співати, а кричати треба… Але - за нашого життя все має вирішитися… Так виходить… Може, краще б, якби пізніше… або раніше… Але - нам випало…"

 

  Літо 1984-го. Тиждень чи два відпочивали з Мартою і Оленкою в Сокирні (Сокирному? - офіційна назва: Сокирно) - на батьківщині Толі Фуженка. Завітали до його матері - Ганни Устимівни. Розповідає, що хотіли продати хату й купити дачу коло Києва, але батько не погодився: "Чого я кидатиму живе і шукатиму мертве?" Через великий город Ганни Устимівни люди проклали стежку - навпрошки до пристані. Як іде черговий випадковий гурт, вона сердиться, нарікає на клопіт, але в міру того, як вони підходять ближче, обличчя її лагіднішає: "Проходьте, люди добрі… Може, кому молочка… чи водички?"

 

  Дорогою в Сокирно була несподівана зустріч - на "Ракеті" - з Вадимом Смагителем.

Спершу я його не впізнав - скільки літ минуло, - а він, мабуть, вичікував: чи я стану з ним вітатися? Дивна психологічна колізія… Ці "колишні дисиденти" наче бояться один одного, наче між ними - якийсь сором… Хіба якийсь гріх він узяв на душу? Чи що йому здається?  

  Розповідає про себе. Сидів у загальній камері з кримінальними злочинцями. Оголосив голодівку. Відмовлявся і від передач. Але на якийсь надцятий день дівчина-наглядачка підбила: передала, мовляв, дружина чисте простирадло - пригодиться ж... Узяв, розгорнув, - а там чудові рожевощокі яблука. І в одну мить усе перевернулося, вирішилося…

  Передачу розподілив між усіма, але дещо лишив собі: після голодування, зрозумійте ж. Та тільки викликали на допит, повернувся - нічого нема… Не стримався, кинувся з кулаками. Наглядач вирішив на свою відповідальність перевести в іншу камеру. Дорогою прочитав у картці: "Склонен к антисоветским измышлениям", - і каже: "Тоді зрозуміло, чом тебе тримають з рецидивістами". 

  "Тюрми, табори - це, по-моєму, всесоюзна школа підвищення кваліфікації… А строки ж! П"ять років, сім років - це вже людина пропала. Для нормальної людини вистачить року - вона на все життя запам"ятає. А далі - то вже знущання, ламання життя... Сидять же здебільше за дрібниці - то мішок зерна вкрав, то ще щось… А посидить кілька років - стає вже переконаним злочинцем."

  Я не став розпитувати його, в чому його звинувачували і як розвивалася його "справа": захоче - сам скаже. А він чи не хотів, чи думав, що я все знаю. І почав приховане самовиправдання, говорячи про помилки "руху", крайнощі "патріотів" тощо. "Багато було нетерпимості, агресивності - це й викликало реакцію…" На моє обережна заперечення перекидає тему в другий бік: "Хіба ж у світі тільки це є?.. Хіба ж людина тільки цим живе?.. А ми звикли зводити все до цього"  (національної і мовної проблеми, мовляв).

  "А я от поїздив по селах - ще на тисячу років вистачить" (українського - мови, народної культури).

  Його приятель, лікар:

  - У часи Шевченка не було телевізора… А тепер телевізор - залізе тобі в хату, а потім у душу - не помітиш, як тебе переверне, станеш перевертень…

  - Селянам нема коли дивитися телевізор!

  (Кажу: якщо на це надія - то ми приречені...

Та й скільки того села в Україні лишилося…)

  Приятель: "Змінився хімічний склад людини" (мова про ницість, загальний занепад, беззмістовність життя, відсутність ідеалів). 

  Вадим: "Може, це й правда… Але не хочу я такої правди… Нащо вона мені, як у житті стільки гарного… Ось чайки… ось захід сонця…" (показує). Розписує своє захоплення фотографією…Як купував бінокль, переконував дружину: скільки можна гарного побачити…

  "Дурні ми були… Треба вчитися мудрості хоча б у хробака: він, коли натикається на скло, обминає його, а далі знов іде своєю дорогою… А ми - носами у скло…"

  Про безкомпромісність: "Це ж протижиттєве". Питаю: чи був у Світличного? "Зайшов би, але не знаю, як він до мене поставиться". Про Сверстюка: "Не знаю, чи він би до мене привітався…"

  Загалом: складне поєднання затаєної вини, самовиправдання і непереконливої бравади… Зрештою - гра на пониження духу життя. І в мене лишилося неприємне відчуття, що й сам я підігрував цьому духові…

  …Але була ще одна розмова з Вадимом Смагителем. Уже трохи інакша. Він уже ніби повертався до своєї музичної стихії - це ми зустрілися у філармонії на концерті з творів молодих українських композиторів. Мій запис від 30.11.84. Його міркування здалися мені цікавими. Ось деякі з них - вони дають відчути дещо з атмосфери музичного життя Києва початку 80-х років.

  "До такої музики наша публіка ще зовсім не підготовлена. Треба готувати її до цього. А так - це всеодно, що написати щось ієрогліфами і показати…"

  "Раніше музика будувалася на співзвуччі: одні звуки йшли за другими, разом створювали настрій… А тепер: о! - один звук… Сам!" (Б"є пальцем по склу: мовляв,треба сприймати виразність звука самого собою, взяти від нього все…) "Стара музика - на емоціях, а нова - на думці… Звичайно, емоція залишається, це було і буде, але вже розум, думка головують… А люди, які звикли лише до емоцій, до емоційної музики, - вони цього не сприймають…" 

  "А наші старі композитори і далі живуть 19 століттям… Оці емоційні спазми, коли потрібна думка… Це все добре, але це вже було і є… У Чайковського, у інших… Не можна ж поворювати те, що вже є…Це всеодно, що почати зараз писати те, що писав Шевченко. Він уже написав - удруге цього не напишеш…"

  "Коли Київська опера була на гастролях у Болгарії, в Софії після "Милани" прийшла за куліси жінка-мистецтвознавець. Сказала, що захоплена і дивується, як це вона не знала такої красивої музики. Спитала: якого це  століття композитор?  Коли їй сказали, що сучасний, вона образилась - думала, що з неї глузують".

(Тут я не втримався від запитання: якщо музика викликала захоплення, то чи має для слухача значення дата написання? Але Вадим ішов далі…)

  "Справжньої народної музики не знаємо, за народну музику видаємо романси… "Дивлюсь я на небо… Чому мені, боже, ти крилець не дав…" Ну, не літаєш, ну, не дав - то чого плачеш? Старайся здобути силу, полетіти… Це вже сексуальність, це навіть не серце, а нижче, а треба, щоб ось тут було" (показує на голову).      "А наші композитори ідуть від такого романсу, а не від народної музики… Плаче: "Обпадають останні листочки…" Так ти вже тді покажи: як вітер шматує, рве, крутить, як той листочок обпікає, обсмалює, як тріщить гілля, як корінь стогне, як болить, як кричить - оце буде по-сучасному. А то - квиління: "обпадають останні листочки…"  

  "А співаки… Я органічно не переношу цієї манери… Вийде такий віл - і реве. Показує силу легенів. А в Ніни Матвієнко і октави нема… а душею як говорить! А в тих - лушпайка, а не душа…"    

  "То все маргарин, смалець… причому свинячий… На духовному  смітнику живемо… Чому пишуть на слова Луценка і Ткача, а не на слова Драча і Вінграновського? Бо орієнтуються на те, що піде. Заробляють на музиці… на святому - заробляють… Це навіть не відсутність совісті - це помиї совісті… Мені дзвонить товариш: що робиш? Та, кажу, оте. "А

скільки ти за те матимеш?" Кажу: от спасибі тобі, я тільки оце тепер і подумав: а скільки матиму?"

  "…Може, й отого всього треба… Але потрібен майстер… геній… який отак - руку поклав, - і все стало ясно… А це все - порох. Отако час рукою проведе - і нічого не залишиться…" 

  - А чого ти хочеш? - питаю.

  - Я хочу…скропити душі… отим, що знайшов у народній пісні. Народна музика - які ми багаті!

  Розповідає, що мріє написати оперу на "Марусю Чурай" Ліни Костенко. "Це і дзвенітиме, і гурчатиме, і лупитиме, і горітиме, і диркотітиме, і сміятиметься…У нас же досі немає радянської опери. Є одна - "Леди Макбет Мценского уезда" Прокоф"єва… Але це ще 30-і роки, її тоді розгромили, і він більше за опери не брався. А опера - це ж синтез, філософія… Треба, щоб був удар у точку… От Вілла Лобос - у 1917 році написано… Це більше, ніж Стравинський… Кожен звук поціляє в десятку... Всякий зрозуміє - і дорослий, і дитина… крім ідіотів" (має на увазі музичних "ідіотів", що в шорах певної музичної традиції).

  …Знову повертається до тюремних вражень і самовиправдувальної корекції колишньої позиції. Про кримінальних в"язнів: "У них розвиток п"ятирічних дітей, а фізично, ростом, силою вони - ого! Чому так? Чому в них тільки емоційна сфера, а розумової нема? Чому? Хіба це не проблема?.. І скільки таких проблем… А ми в одне були вперлися і більше нічого не хотіли бачити. А як воно (національне питання) зараз не може бути вирішене, - то залишити його поки що, на світі тисячі інших справ…"

  Оті всі люди в тюрмі - то педагогічний брак… Я вважаю, що в двох професіях - педагогів і лікарів - не повинно бути нездар… Гнати треба, карати… Знімати штани і лупцювати привселюдно… Вмочати віник у гівно і всю дорогу періщити…"

  Для кримінальних злочинців (таке враження у Вадима) найсмішніше і найнікчемніше - мати дітей. "- Учитель, у  тебя есть дети? - Есть. - Га-га-га!" Б"ють нового - "прописка". Того посадили в тюрму за синяк, а тут до крові б"ють, а начальник - майор: "А ты что, думал, на курорт попал?" Знають, що вийде - і через два-три місяці знову… 

  Повертається до свого нового самоозначення. "Хіба мало захоплень у житті? Ось я зараз збираю старі фотоапарати… Фотографія - це ж не просто собі клацати… Це мистецтво… В 20-і роки кращі уми зайнялися цією справою… кращі фірми… А скільки вчених… німці… На три роки закопували лінзу в землю, щоб охолола… а яке бачення! Тепер японці роблять чудеса, - але це вже за рахунок автоматики… А оптики такої немає і вже не буде…" (Далі йшов справжній поетичний монолог про старі фотоапарати, - але тут я безсилий його передати). 

 

  27.02.85. В Музеї українського мистецтва - вечір пам"яті Анатолія Петрицького і виставка його творів. Говорили про те, що більшість творів Анатолія Петрицького загинула у війну в 30-і роки (зокрема портрети). Тоді виступив Сава Голованівський і сказав, що це неправда, що 140 портретів роботи Петрицького - найцінніший його скарб - стали жертвою не війни, а  вандалізму в 30-і роки. "Я бачу кожен із цих портретів, про кожен можу розказати - як вирішений, яка композиція, яка тональність, - і знаю, хто і коли їх знищував… Так ми позбулися того, що було б тепер гордістю всього світового мистецтва…" 

  (Перед цим Тетяна Яблонська говорила про рану, яка була в Петрицького від того, що йому довелося стати театральним художником, і він не міг займатися живописом. А Голованівський сказав, що була в Петрицького страшніша рана).  

 

  18.03.85. Дивний чоловік в Інституті літератури - Яків Лановий. Не знаю його "наукового доробку", але таке враження, що ніхто його всерйоз не бере. Маленький, незугарний, з виглядом застиглої непримиренності на обличчі; часто виступає в різних обговореннях, недорікувато, але різко, "не зважаючи на авторитети" - з усілякими дріб"язковими  причіпками, здебільше "класового" характеру,  і водночас із позицій, можна сказати, "скрипниківських", навіть із своєрідною національною гідністю.

  Напосівся на мене за статтю про Ганну Чубач. "Ви написали: "чуття"… Чуття - це на рівні тварини. В людини чуття ведуть до розуму…Потім… у неї абстрактна лірика… А лірика повинна бути конкретною, бо почуття - класові… Немає любові взагалі, є класова любов…"

  Таке враження, що чоловік вмерз у 30-і роки і не може вимерзти. Тип схоласта і "низового" партійного сектанта 20-30-х років. Але українського, може, з тих, що й розкуркулювали - з думкою про майбутню соціалістичну Україну, з органічною своєю українськістю (порівняй типи наймитів і бідняків у Андрія Головка)… Є схильність до політичної і філософської думки, але немає культури (порівняй ще схожих філософів-"сковородинців" з Донеччини та ін.). І все-таки він, зі своєю вбогою фанатичною затятістю (на фразеології 30-х років, на тому, що безповоротно пішло в історію) викликає в мене не лише жаль, а й якусь  незрозумілу любов… чи визнання… Може, за те, що він має сили бути собою: "малий" - протиставляється "авторитетам", осміяний - новій респектабельності, переможений - переможній радянській буржуазності.

  Тому я був просто вдячно зворушений, коли він "притис мене до стінки": "Що ж ви тепер, коли є можливість говорити про російський націоналізм, сховалися в кущі?.. Ви розумієте СРСР не як союз держав, а як союз націй, тобто з позицій російського націоналізму, асиміляторства", - і не став йому заперечувати: мовляв, хіба ж це моя позиція? 

  Натомість він похвалився, що веде боротьбу: "Ось завтра буде обговорення планів видавництв… Там українською мовою стільки ж, як англійською або іспанською… Я виступлю… Я вимагаю виключення з партії міністра освіти…"

 

  10.04.85. Вечір пам"яті Григорія Гавриленка і виставка його творів - у Будинку художника. Григорій Никонович Логвин: кажуть, у Гавриленка немає нічого українського. Сліпці: у нього все українське! Він весь український глибиною духу. Виступ Сергія Якутовича. Говорив про те, з якою святістю ставився Гавриленко до мистецтва. Вважав, що за такого ставлення він не має права створювати сім"ю, бо не зможе її забезпечити…

  Моїм сусідом був Ю.Л., який весь час досить злостиво коментував те, що відбувається, - не вміючи подивитися на себе збоку і не знаючи, як він легко розгадується у своїй злостивості. "Зараз будуть виступати… говорити, як вони всі любили Гавриленка…"

"Виявляєься, не тільки  труп ворога добре пахне, а й труп друга…"  А потім: "Гавриленко дивився на життя з висоти…а я крізь шпарину… А воно цікаво - крізь шпарину! Особливо коли люди не знають, що ти на них дивишся".

 

  13.09.85. Зустрівся з Юрієм Логвином. Розповідає про редакційно-цензурні поневіряння своїх творів… "Шукають крамоли! Це в українських письменників!.. Які повирізали собі яйця ще до народження!.. Повні імпотенти!.. А ті шукають крамоли!…"

  Ще: "Важко стало писати… Після сорока - треба хіба щодня вправлятися, а з такими перервами…"

  27.10.85. Ще зустріч з Юрієм. Почав з оповідання Ю.Щербака про Григорія Гавриленка: "Не побачив, не зрозумів Щербак Гавриленка". Про Гавриленка: дивовижна доля. І дивовижний чоловік. Чистокровний українець і походженням, і психікою. А нічого про сучасно-українське не зробив. І з українського мистецтва нічого не взяв… І в той же час - ніякої пікассовщини, шагалівщини, глазуновщини чи ще чогось… Свій світ, чистий, від усього ізольований… Жодного малюнку немає з натури… Умовність, узагальнення, - але реальне… Це велике мистецтво…

 

  15.11.85. Обговорення виставки п"яти графіків. Доповідь мистецтвознавця Гончаренка (?) - цікаво… Зокрема - про звертання до української графіки (і взагалі мистецтва) 17 -18 століть. Юрій Шейніс: не відчувається проблеми часу… до того ж,  через нетерпиме цензурування творів українське мистецтво дуже одноманітно й бідно, "відрегульовано" реперезентується на вставках, у тому числі й всесоюзних… Валерій Шевчук - дилетантський виступ, але з самоповагою… Може, так і треба…

 

  16.11.85. Зустрів у "Сяйві" Юрія Логвина. Повернулися до обговорення виставки. "Юрій Шейніс правильно говорив, що не відчувається  дух часу, проблематика епохи. Але тоді треба показати, як спиваються підлітки, як скурвлюються дівчата, як у громадському туалеті займаються "вафлями", як 60-літній директор  вимагає від 18-літньої секретарки, щоб "пососала", і вона погоджується, щоб не втратити місце, як займаються онанізмом замість народжувати  дітей… Або хоч показати вбиту птаху, знищену землю… А хто ж мені це дозволить?!. Я не одну книжку прочитав з історії мистецтва Відродження. Спочатку вони брали біблійні теми, але прямо накладали їх на свій час - усе було очевидно… А коли почалися реформації, контрреформації, різанина, - а тоді різанина була не гірша, ніж у нас у 17- 19-му,- мистецтво пішло в алегорії. Бо художникові опротивіло все це, та й виразити його прямо не було можливості... Але зараз же до алегорії ще більша підозра, ніж до прямого зображення. Прямо можна хоч якусь дрібку дати, а алегорично - нічого... Залишається ще, правда, портрет. Через портрет можна сказати і про час… Але ж не так проституювати портрет,  як Ілля Глазунов… З іншого боку - ось відкривається виставка Багаутдінова. Портрети. Дивна річ: процвітають фото, телевізор, любительське кіно, все, що треба, - а обиватель хоче портрету…Бо фото - "не передає внутрішнього світу". Хоч аквареллю, хоч вугликом, хоч чим, - а портрет! "Увековечить" хоче себе обиватель! І це у всьому світі - гонитва за портретами… Бо портрет - це таке діло, що художник тебе і схожим зробить, і таким, як ти хочеш себе бачити… Ти вже не нещасний, затурканий, зі своїми комплексами, - а такий, яким себе уявляєш…

  …Знову про оповідання Юрія Щербака "Виставка": "Немає параболи… Дуже все впізнавáнне. А коли є зовнішня впізнаванність - немає внутрішньої…" Мовляв, головного у Гавриленка не зрозумів. Гавриленко був дуже самотньою людиною… Не тому, що ізольований. Він усе бачив, усе розумів… але до того високо став своїм духом, що вже йому було байдуже -  і оці хитрощі Я. в житті, і те, що Д. на кожній виставці мав продати по картині… і все, все - він над цим був, він став вище за розчарування… І ще Юрій Щербак не зрозумів: Гавриленко - український художник!

Мій батько на обговоренні правильно сказав: він не малював ні рушників, ні ситуацій, - але він був більше український художник, ніж ті, хто… Духом, чистотою… І навіть висотою посвяти мистецтву - як Гоголь… 

  "Після смерті Гавриленка я вже не бачу людей у мистецтві, яким можу вірити."

  29.03.86. Він же: "Немає нічого ганебнішого, як громадянська війна на хуторі". (З приводу "війни" між Павлом Загребельним і Борисом Олійником та взагалі групової колотнечі в Спілці письменників.)

 

  7.12.85. У Фуженків (день народження Інни).

  Толя Фуженко - про серійні погруддя: "рафінад". Про сучасну поезію: "Видумують слово. Слова не треба шукати, видумувати… Воно є - дай тільки заговорити серцю, душі…" Розмова про Шевченка… (Льоня Осика, Костя Степанков, Микола Бідзіля…)

  Костянтин Петрович Степанков: "У мене є земля… і є мій біль… І коли залишаєшся сам зі своїм болем… І коли вночі ховаєш свій біль у подушку… І душа кричить: хто навчить, хто скаже - як жити, що робити? - Ось послухайте - це можеш собі сказати і ти, і ти, і ти: "Схаменіться! Будьте люди… Бо лихо вам буде… Кричите, що бог послав вас не на те… І хилитесь, як і хилились"… Хто скаже: як жити? Я люблю Україну…" Дурні й образливі репліки п"яного Толі Фуженка (…), але Костянтин Петрович веде далі: не дають зробити те, що хоче - виставу за Довженковими листами й щоденниками, вистава про Шевченка, зроблена зі студентами, не пішла: "Хочете - друкуйте (!), але зі сцени цього не треба".

  Геть п"яний Степанков виливав свою біду, але до кінця не договорював. "Є в мене ще біда, найстрашніша… але я зараз не зможу розказати, а ви - зрозуміти… А вона мені потрібна, я нею живу…" Чи колись розкриє він її?

  Я намагався заспокоїти його: "Костянтине Петровичу, те, що ви говорите, надто велике й страшне, - не для п"яного застілля…" Потім: "А ви думаєте, Шевченко не мучився своєю

виною? Це ми знаємо, що він зробив, а йому, може, здавалося, що він безсилий урятувати свій народ, щось велике зробити для нього - і все оте казав і собі, і про себе… І тільки тому - зробив, став Шевченком…"

 

  Микола Бідзіля: "П"яні говорять правду, тому вони незручні для навколишніх".

  Він же: "Добрі люди дуже проникливі, вони бачать наскрізь, але не показують цього… Це їхній внутрішній стрес".

 

  З розповідей Івана Миколайчука. Десь у     60-і роки, мандруючи Верховиною, зайшли до якоїсь господи. Розговорилися з господинею і в якомусь зв"язку згадали про Сталіна. Та була здивована, що його вже давно немає, і гукає до чоловіка, який порався десь у погребі: "Дмитре, Дмитре, он пани кажуть, що руський цісар уже помер!"  

  Іван: "Ніяка робота так не стомлює, як оця сидячка" (застілля, гостювання, з випивкою).

  "Мама як приїхала в гості, сіла в квартирі на підлогу - не могла дивитися з цієї висоти"  (8-й поверх).

  …Приїхали з Марічкою додому - "Победою". Зустрічають маму дорогою - тягне чувал трави: "А як же я буду з порожніми руками вертатися?" (Чувала того Іван не міг собі завдати на плечі.) Коли розповів про це Амосову (радився щодо лікування для мами), той: "Если любите свою мать и хотите, чтобы она дольше жила, - каждый год прибавляйте ей по два килограмма. Это единственный праздник её организма".

 

  Батько Толі Фуженка про сина: "Сказати по правді - рано зібраний урожай був" (рано прийшла слава).

 

21.09.86.На дні народження у Івана Коб. Розповідає Юрко Ткаченко: був У Киргизії, потрапив у такі гори, де "нічого, крім чабанів". Російську мову тільки один "знав" - два-три слова. Питає: звідки? - З Києва. - Не знає. Пояснюю: Україна. Щось ніби чув. Але предмета для розмови немає. Шукає чогось зрозумілішого. Питає: скільки дітей? Показую: двоє. Подивився на мене, як на нещасного. "У меня восемь!". А потім запевнююче: "Но у меня ещё будут!" (мовляв, не думай про мене погано).

 

  Р.Р. ("Босорканя"). В Одесі купалася вночі в білій сорочці. Десь близько була дача якогось великого (в минулому) дипломата, який усе життя провів в Індії. Прийняв її за індуску, був уражений;  запросив у гості… Показав свій сад, розповів, що в Індії навчився годинами сидіти коло троянди і спостерігати, як розкриваються її пелюстки - це найбільша насолода…

  Володя Забаштанський  (до того що було раніше)

08.03.84. Розмова по телефону.

  - Я оце купив фотоапарата і роблю портрети…

  Мені як морозом сипнуло: сліпий… фотографує?... А потім здогадався: це він про свій цикл епіграм: «Портрети».

  02.03.86. Збори у Спілці письменників.

  - «Ваню, зайди, я тобі розкажу…Я мовчу, а таке буває…»

  Наступного дня зайшов. Ми самі, Ольга Василівна (дружина) в лікарні. Тяжка розмова про родинні справи. «Доля мене весь час карає тим, чого я найбільше боявся… А я найбільше боявся … сліпоти… і сварок… У нас в селі був сліпий, і я його дитиною боявся, ховався під стіл од нього… І ще в сім»ї сварилися, і я найдужче хотів, щоб у сім»ї моїй не було сварок… І от – і те, й друге» (…) «я оце натягнув тугі обручі на кадку… Як тільки попустити – лусне все!... Оце тільки тобі сказав, трохи душу одвів…»

  16.09.86. Читали мудрий лист Нафі Джусойти з Осетії. Потім Володя розповів, як разом із Анатолієм Кичинським  читали передмову до «Вибраного» Миколи Вінграновського. «А Толя теж любить Вінграновського… Навіть вплив відчувається – але гарний вплив: така позолота  (від) Вінграновського…»

  21.10.86. Про поетичний вечір Драча та про це покоління. «ми ж у них вчилися їздити на конях… Бо ми телят пасли, а вони коней».

 

  24-25 жовтня 1986-го. Поїздка з Володею Забаштанським у Браїлів, у Браїлів, на його батьківщину… Але це - окрема "повість"… Було багато цікавого і зворушливо - як люди на Браїлівщині люблять свого земляка, які були хвилюючі зустрічі… Як Володя вміє знаходити потрібні слова, який такт! Відчуває аудиторію – по різному виступає в різних ситуаціях. Перший вечір гарно вів Петро Перебийніс. Другий виступ - на фермі – Захар Гончарук.

Спершу мені не сподобалась провінційна помпезність зустрічей, мітинговість, типи місцевих керівників. Але вони виявилися приємними людьми. Особливо тдиректор ферми: він розумно виступав на бенкеті, говорячи про спілкування трудівників села з літературною інтелігенцією, про «роздуми», які потім народжуються…

…Дорогою – жартівливі вправи з прізвищем Миколи Сома, учасника поїздки: сомовпевнений, сомозакоханий, сомокритичний, сомозванець, сомодержець сомостійний, сомодур   і т.д. – без кінця… Сміху було на весь стіл.

  Але… Одного дня ми залишилися самі і…  Страшні речі розказав Володя про своє життя…

 

 

  19.07.88. Розмова з Віктором Могильним. Говорить, що сподобались мої статті у "Вечірньому Києві" про мовні проблеми: підходом, тоном. "Треба, щоб усе органічно виростало... Навіть як сосна впала - залишається пень, на ньому ростуть опеньки…"  Про сина-поета (Атиллу) і його покоління: "Це вже щось нове… Це вже місто… Вони в клітці виросли… Як ото канарки… А їм здається, що на волі… Оце і важливо, що вони відчувають себе вільними… Ми не відчували, хоч не в клітці росли… на землі…" 

  "Добре ти сказав: головне - праця. А ми працювати не любимо. Звідси й ставлення до мови… Я тридцять років спостерігаю на заводі… Чому не люблять української мови? Бо самі з села, відчувають вину, а людина не хоче з виною жити…"

  - То, може, наступне покоління, в якого вина буде невласна, поставиться інакше? (Здається, ця моя надія не справджується. На зміну вині прийшли претензії.  - І.Дз.)

  Говоримо про дитячу літературу - чи здатна вона вплинути на світ майбутніх поколінь? "У нас її, крім Вінграновського, немає… Є дидактика. А дидактика була припустима в 19 столітті, бо тоді література у нас заміняла все: і школу, і виховання… А тепер література не повинна вчити дітей, як тримати ложку… Дитина дивиться на вірш як на забавку - є в неї забавки дерев"яні, є пластмасові, є залізні і є - ці… У нас немаєміського дитячого фольклору, бо для цього потрібен гурт дітей… Хоч на Західній Україні - є… Я звідти дещо взяв… І з казок, народних пісень - там є клапті дитячої психології. А взагалі в дітей менше різниці між сільським і міським - вони ближчі до природи, жука бачать і на асфальті, а дорослий тільки розтопче…  

 

  …Дійшла звістка, що помер Микола Мещеряк. Не знати коли й не знати де - нібито в Житомирі, там і похований…

  Яка безславна доля і який змарнований талант! Блискучий перекладач, в усьому яскрава особистість - дотепний, красивий, імпровізатор, потік парадоксів. Я був свідком, як він у три хвилини завойовував дівчат своїм цинічним красномовством… 

  Але - ніякі природні задатки не врятують, коли немає в душі природної ж моральності, якихось орієнтирів, розрізнення доброго і злого.

Крайній егоїзм, "самопідтримувальний" цинізм

фактично погубили Мещеряка - у творчому розумінні. Старше покоління літераторів пам"ятає, як після того, коли Полторацький у "Всесвіті" спіймав його на плагіаті й осоромив, той озлобився чомусь на зовсім інших людей, непричетних до його конфузу, і розпочав брудну кампанію компрометації всіх українських перекладачів, а насамперед Лукаша й Кочура. Пачками розсилав на всі адреси друковані під копірку на цигарковому папері "полемічні" листи проти них та інших перекладачів. Вони дуже органічно вписувалися в офіційне цькування "української школи перекладу", і це давало привід багатьом говорити, що Мещеряк виконує спецзавдання КГБ. Хоч водночас Мещеряк люто ненавидів радянську владу, комуністів усього світу називав дегенератами (це коли я намагався його переконати, що крім Брежнєва є ж ще й Тольятті та інші); за такі висловлювання, як у нього, іншим світили табори й "психушки", - але чи то його не вистежували, чи, може, мав якийсь особливий статус - за його веселого  цинізму все можливе.      

  Я дуже жалкую, що під час пертурбацій 1972 року пропав у мене величезний стос його листів - тих, що він розсилав на десятки адрес, у тому числі чомусь і на мою. Стилістичний блиск цих листів і розсип гострих, а часом тверезих і проникливих міркувань були  облиті  гноєм його розгулялого цинізму, але вони мали б зберегтися як одне із яскравих свідчень про нашу чудернацьку і стражденну добу. Певно, десь вони збереглися, в архівах спецслужб - безумовно. Але кому захочеться ритися в цій купі бруду  задля якихось стилістичних блискіток, влучних спостережень  чи  конкретних фактів літературної боротьби у такій спотвореній формі?

 

  … У першій частині "Спогадів…" я писав про деякі розмови з Мещеряком. Ось ще одна з них - коли я вийшов на свободу і став працювати на авіазаводі. Мещеряк іронізував з моєї ідеї писати про робітництво. "Коли хочеш писати про робітничий клас, то краще не наближатися до заводу… щоб не збитися на "пасквіль"… Краще читай Собка та подібних і включайся в "продовження розмови"… Адже догмою соціалістичного реалізму залишається: показувати людину не такою, якою вона є, а такою, яка потрібна партії. А ту людину, яка потрібна партії, найкраще змалював Собко…"

  Про П.З. "Він не дуже скомпрометував себе

зв"язками з клікою Чалого. Він розуміє, що це люди тимчасові. А втім, йому треба навколо чогось витися. Це все-таки Талейран, якому потрібен Наполеон… А хто ж буде Наполеоном? (Підкреслено іронічно): Ні, поки там сидить Ваня Солдатенко, він інших Наполеонів не потерпить!"

 

  Про мене:

  - Якщо вже потрапив у роль вождя, то треба її грати…

  - Мені ця роль ніколи не була до душі…

  - Знаю. Але ти справлявся непогано, хоч і важко було. (Іронічно).

 

  "Це типова в історії ситуація. Обиватель вимагає героїв і вимагає від інших бути героями. Обивателю потрібні Данко (показує жестом - виривання серця з грудей)… бо він своє серце береже… І йому захочеться сказати нащадкам: "Я з ним ішов поруч". А він ішов поруч до найближчої телефонної будки, звідки можна подзвонити куди слід, - ще й дві копійки на автомат у нього позичив".

 

  5.11.2000. Зустрів на вулиці Валентна Корнієнка. Розмова про переклади. Він перекладає В.Татаркевича. Думає, що я не знаю, хто це, а я читав його ще ще років двадцять тому по-польському. Редагує Пруста, якого переклав Анатоль Перепадя; здається, вже п"ятий том. Жаліється: у багатьох, навіть у "рухівців", претензії: багато простолюдної лексики в салонних розмовах. Але ж це є в самого Пруста - видно, своєрідний "шик" був у цих персонажів…

  Я нагадую: аналогічна історія була з Лукашевим перекладом "Фауста".

  - Річ у тім, що вони не знають оригіналу, світові шедеври знають лише в російських перекладах і цими перекладами судять українські. А російські перекладачі з висоти своєї культури мають слабкість "підтягувати" все до свого - вищого, як їм здається. - рівня (інколи свідомо - коли йшлося про переклади з літератур "народів СРСР", інколи несвідомо - коли йдеться про західних авторів).

  Про українців: "Дивовижний народ… Навіть кішки й собаки мають ідентичність… Зустріне іншої породи - все одно чує: собака... А тут - хто ти, що? Не знає… Ніякий, ніхто…"

 

  20.11.2000. Розмова з Юрієм Логвином.

  "Змарнілість людського духу… Відсутність орієнтирів і перспектив - тільки сьогодні все схопити… Ніхто не хоче творити, а тільки брати… Коли я бачу, як хапають… Апокаліпсис…Або все розлізеться, як медуза, або - вибух…"

  "Скнарість на старості - це фізіологічне: людина боїться, що не матиме сил себе забезпечити. Але ж це не для молоді! А наше суспільство зістарілось… Страх перед майбутнім, судоми самозбереження…"

  Про антиукраїнську кампанію в світі… Особливо - про український "антисемітизм".

"Якийсь скрипаль з Англії нас звинувачує… Де та скрипка, де та Англія, коли ті погроми були, а він… Не може бути, щоб так ото випадково на абсолютно ялове місце з усіх боків кидали - всі в одну точку…"

 

 

  27.11.2000. "Думка". Перше відділення - С.Рахманінов. Друге - "Реквієм для Лариси" Валентина Сильвестрова… Зовсім відмінний від інших реквіємів - не патетика, не боротьба світла з темрявою, не заспокоєння чи  торжество життя  і не пафос трагізму, - а біль… біль розлучення з життям, біль прощання з людиною… І в кінці - стишення, стишення, аж тихий нечутний подих, останній - душа відійшла… Бачив у житті двох живих геніїв мистецтва - Параджанова і Сильвестрова… EPILOG

 

 

 

  Пролог до епілогу

 

  …Отже, другий етап спогадів і роздумів на фінішній прямій пройдено. Попереду - третій. Про часи, які ще в усіх на очах: коли Україна здобувала державну незалежність і утверджувалася в ній. Це такий важливий період і в моєму житті,  що я не хочу поспішати, подам його окремо (хоч дещо вже було в попередніх розділах).

 Але тим часом ще трохи забіжу наперед:  різні щоденні голоси вриваються в спогадальні роздуми.

  Ось, приміром, хочеться написати про героїчну акцію молоді,  яка  1990 року оголосила й провела колективне голодування на Майдані Незалежності з вимогою відставки промосковського уряду; хочеться згадати цю хвилюючу, тривожну й бентежну картину, коли молоденькі дівчата й хлопці збурили всю країну, пробудивши совість навіть у збайдужілих до всього. Аж тут "телик" лізе в душу з інакшою картиною… "Інтер", 12.07.06; 21.00. репортаж з наметового містечка "партії регіонів" навпроти Верховної Ради. Якийсь самовдовлений молодик  хвалиться телерепортерові: "Мы работаем в две смены… Одному работать весь день трудно… Поэтому часть работает первую половину дня, а часть -   

вторую…"  Боже, так спаскудити добре слово "робота"!.. Його колега, кухар, хвалиться, якими шашликами. солодощами й напоями їх дбайливо постачають… За ці гроші можна було б не один Алчевськ забезпечити і водою, і теплом…

 

  …Десь у перших числах червня 2006-го, Харків. Натовп студентів - такі собі митрофанушки - під придуманим для них політтехнологами гаслом: "Не вырывайте нам русского языка!"  З відповідним малюнком. Але один транспарант - із трагічно правдивим написом: "Мы родились в русском языке". Так, це правда,  в цьому вся суть: їхньої вини, їхньої участі немає, вони - жертви. Їхня поведінка, їхня доля запрограмовані століттями злочину проти українського народу, який у їхніх особах перестав бути собою…

 

  16.07.06. У Кончі-Заспі, в їдальні. Компанія колишніх "кабмінівців". Говорять голосно, на всю їдальню - вже рік чи й два, як нічого не бояться: свобода (з якою все життя боролися). Обурюються - спершу соціально-економічним становищем України: "Перетворили кабмінівську їдальню на  общепит!" Потім: "До чого довели українську мову… Яворівський і Мовчан…" (!). Далі  концептуальне: "Схід годує Україну… Хто годує, того й мова". І вже з люттю, аж захлинаючись, - про Президента Ющенка та його дружину… „Ця американська жидівка з ним що хоче, те й робить...”

  Оце такі п"ятнадцять років урядували в "незалежній Україні", а до того не знати скільки - в радянській… Отож і "маємо те, що маємо".

 

  Черговий коло човнів на причалі. Почуває себе великим начальником, від якого хоч на хвилинку хтось та залежить, і можна показати свою владу. За сумісництвом ще десь працює  десь працює і з»яляється   хіба двічі на тиждень. Тож звичайно приходиш і береш човна   - їх кілька стоять на прив"язі. Та ось якогось дня з"являється він. І починається "порядок". Витягує журнал чергування, записує, хто ти й чого, дає інструкції… Багато всякого непорядку стало в житті… "Наїхало цих вуйків (так називає робітників-будівельників із Західної України)… Наші за таку плату не хочуть робить, а ці на все согласні, бо в них же нічого нема". З гордістю: "Я тридцять лєт був у партії, найбільше уважаю Щербицького - оце був настоящий руководітель… Нікого не обіжав, а порядок держав". (Потім зізнається, що працював в охороні Щербицького - чи то в якійсь обслузі).

 

  …13.11.05. Леттять  журавлі у вирій. Високо… красиво… спокійно - "з достоїнством". Стало сумно. І жалко їх: не знають, бідні, що їх чекає в атмосфері паніки, створеної з приводу "пташиного грипу"… Скільки на них наготовлено металу…

 

  31.10.05. На шпальтах газет, на сторінках журналів розкошують і шаленіють малограмотні "фройдисти" та малограмотні "деструктори"- початківці від літературознавства. Все дошукуються чогось потаємного, компрометуючого , в надії "зірвати маску" і з класика. і з некласика. Всякий текст вивертають, не вірять… І думають, що це нова глибока методологія. Але ще в 19 столітті цим займалася таємна поліція: "чтение в сердцах" було улюбленим заняттям жандармів у погонах і без. А як КҐБ ковирялося в наших душах, намагаючись виковиряти щось на свою потребу! А тепер "інтелектуал", "аналітик" ковирятиметься комусь у зубах, щоб виковиряти недоїджене й поласувати ним… Як тут не згадати нині забутого й зневаженого, а проте недосяжного для викреслювачів Бєлінського: "Для низких натур нет ничего приятнее, как мстить за своё ничтожество, бросая грязью своих воззрений в святое и великое".   

 

  З Інтернету (могло бути, дата будь яка). "Знаковою подією в культурному житті України стало заснування рафінованого культурологічного часопису "Помиї-плюс", що прийшов на зміну відомим, але вже трохи вичерпаним "Помиям". Принципову позицію авангардного видання маніфестує головний редактор Павло Брудодуй у передовій статті "Помиї як засіб тотального очищення". Зокрема, він пише: "Суспільство вже погодилося - хоч і мовчки - з нашою сміливою тезою: хочеш бути чистим - навчись оперувати помиями. Тільки ними можна відмити не лише брудні гроші, а й брудні обличчя сучасників. До розуміння цього наближалися наші попередники з просто-"Помий", але наближалися інтуїтивно, не озброєні передовими сучасними методологіями. Вони обмежувалися, по суті, аптечними дозами помийних есенцій, а вершиною їхньої операційної винахідливості було застосування        

брудоінформпульверизаторів. Ми ж виходимо з того, що все геніальне - просте, і пропонуємо користуватися звичайними господарськими відрами. Перед добрим відром помий безсила

будь-яка так звана "незаплямована репутація". Лий без вагань - і результат забезпечений. Шановний добродій змушений буде негайно роздягатися і постане перед публікою в натуральну величину. Так ми покладемо край міфам, познімаємо шати, панцирі й маски. Особливо ефективні в цих процедурах здобування істини добре відмодельовані особистісні помиї індивідуально-фізіологічного походження. Це вже неодноразово доведено на практиці. Отож - приносьте, здавайте, винагорода за домовленістю."

 

  Радіо, 4.11.05. Чергова рекламна передача: бюро туризму агітує платоспроможних українців до поїздок у закордонні краї. Розповідь про Париж, захоплено про...– що б ви думали? -  нещодавно там відкрито елітну кав"ярню для собак. Собаки можуть відзначати там свої дні народження; для них виготовляють спеціальні ювілейні торти… Восторг!.. А в цей час у Парижі (й по багатьох інших містах Франції) - "бунти" міґрантів. І по телевізору - репортаж про страхітливо голодне животіння мільйонів людей у країні, звідки прийшов до нас той супермільярдер, що закупив "Криворіжсталь": в Індії…

 

  …Якийсь галасливий мітинґ у Криму. Фашисти кричать з усіх горлянок: "Фашизм не пройдёт!" Типова для України картина…

 

  …В політиці тепер - як у футболі: хто має більше грошей, той може закупити більше гравців з чужих команд.

 

  …Арнольд Тойнбі: "Протягом ста років, що

скінчилися 1918 р., лінгвістичний націоналізм розірвав Дунайську Габсбурзьку монархію…" Тим часом "польське марення величі - прагнення відновити кордони 1772 р. як паркові мури  Lebensraum"у  привілейованої польської нації - спровокувало затятий опір литовців та українців (…) Згубна ворожнеча цих трьох народів протягом наступних літ, натхнена духом лінґвістичного націоналізму, підготувала шлях спершу до нового російсько-німецького  поділу Польщі у 1939 р., а тоді - після жахітних мук - для російської комуністичної тиранії, встановленої 1945 р." (Арнольд Дж. Тойнбі. Дослідження історії. Т.2. - К., 1995, с. 208).

  Мені здається, тут великий історіософ помиляється. Хіба ж річ у "лінґвістичному націоналізмі"? Була соціально-економічна, класова, релігійна боротьба. Це достатньо досліджено у Драгоманова, Франка, Мархлєвського  (а останнім часом- у працях французького історика Даніеля Бовуа). У 20-і роки минулого століття вже вагомо заявили про себе на Західній Україні політичний націоналізм, державницькі ідеї. В українських історичних піснях та думах немає "лінґвістичного" моменту, а є соціально-економічний, релігійний, національний… Про "лінґвістичний націоналізм" можна говорити хіба щодо чехів і словаків або південних слов"ян. Але скрізь він був формою ширших національних вимог (як за релігійними рухами в середньовічній Європі скрізь стояли соціально-економічні,  житейські потреби мас).

  Навіть великі мислителі роблять хибні висновки, якщо керуються лише своїми загальними схемами - без урахування конкретної картини дійсності.

 

  …Гербет Маркузе в "Еросі й цивілізації" раз у раз регресує до раннього Фройда. Говорячи про принцип задоволення і його суспільну репресію, не вибудував ієрархію задоволень: усі в один ряд. І фактично під задоволенням розуміється задоволення біологічних інстинктів. Але ж історично людство виробило й потребу в задоволеннях вищого порядку, і тут уже зовсім не так тотально діє репресія.

 

  26.11.05. День пам"яті жертв голодомору і політичних репресій. Телефоную в осередок "Смолоскипа" до Осипа Степановича Зінкевича

(425-25-82) - чи він у Києві, чи буде коло пам"ятного знака на Михайлівській… Довгі гудки, ніхто до телефона не підходить: певно, їх немає вдома. Раптом включається магнітофон -  жіночий голос, пародійно-бадьорий: "Все свиньи ушли на бойню. Сообщения мяснику подавайте после звукового сигнала". Зашипіло, клацнуло… Випадково нарізався на телефонне хуліганство? Чи телефон Зінкевича - під наглядом самодіяльної банди українофобів?

 

  20. 03.06. "Інтер", 20.00. Інтерв"ю з Медведчуком. Ніколи не бачив його, завжди мізантропічно замкненого,  таким - прямо вискакував з телевізора. Запитання, видно, узгоджені з Медведчуком: сам би телеканал такого собі  не дозволив - чому ваш образ демонізують, чому така, мовляв, неприязнь до вас. І Медведчук довго і якось відчайдушно пояснює: він, мовляв, автор конституційної реформи, батько української демократії, і тому його так не люблять (треба думати, "нашоукраїнці" та взагалі українці). Стало зрозуміло: він має останні дані про свій рейтинг - катастрофічно програє, і це безнадійна спроба врятувати становище…

 

  5.09.06. Після ходіння по київських вулицях знайшлося найкоротше означення сучасної України: "Страна курящих  девушек". Варіант: "Страна курящих и слегка матерящихся девушек".

  Або ще, вже не коротке: "Страна, законы  которой с издёвкой переступают не только политики соседней державы, но и заурядные эстрадные светила".

 

  Радіо, 30 (31?) травня. Програма "Про це говорять". Відомий златоуст, який усе поверне так, щоб під"їсти Україну. В Іспанії, мовляв, каталонська мова - регіональна, кастильська - регіональна. І нічого, живуть... Так, але за каталонською (чи кастильською) мовою не стоїть могутня імперія, яка прагне свого відновлення; каталонська (чи кастильська) мова не поїдає іспанську… 

 

  …Щастя Олександра Мороза, або: Віват, Малоросія! 3.08.06. Кадр телебачення: який щасливий Мороз, учинивши переможне сальто-мортале! Весь сяє щирою радістю. Мені аж соромно стало, що картав його за підступність. Хіба можна докоряти людині за таке щастя!

 

  5.08.06. Конча. Пливе "персональний" човен - якийсь держчиновник з друзями. На протилежному березі, де палатки "диких" відпочивальників, один із пацанів дурнувато верещить (забава). Держчиновник голосно, на той берег: "Жаль, что я не прихватил снайперскую винтовку, - я бы прекратил этот визг!" Ніби "жарт", але який характерний!

 

 

  Що ж воно буде далі?

 (Зі спогадів Хоми Скептика про світле майбутнє,  близьке й далеке…)

 

Головному редакторові тижневика «Дзеркало тижня» В.П.Мостовому (особисто).

 

  Шановний Володимире Павловичу!

Ваш героїчний рейд нетрями і безоднями Чорного Континенту ще раз довів: козацькому роду нема переводу. Не страшні нам ні муха це-це, ні тамтешні крокодили (куди їм до наших!), ні послідовники імператора Бокасси (і не таких бачили!). Ви приголомшили (позитивно) весь цивілізований світ.

  А в мені прокинулася чорна заздрість. Адже я невиїзний, і нікуди не можу помандрувати. Зате є в мене добрий приятель на  прізвище Хома Скептик. Він періодично здійснює віртуальні мандрівки то в минуле, то в майбутнє і часом наражається там і там  на дивні речі. Ось і нещодавно він повернувся з чергової мандрівки в прийдешнє. Деякі з його дорожніх (у часі) нотаток я пропоную Вашій увазі.

                      Іван Дзюба.  18.12.06

 

 З віртуальних відвідин  далекого й недалекого майбутнього…

 

Internet. Повернувся в Україну екс-губернатор Одесумської області Щерболан, давно і безуспішно розшукуваний Інтерполом. 

В аеропорту Борисполя його урочисто зустрічала депутатская фракция «Партии Справедливого Дерибана»  і тісним парламентським колом та гірляндами свіжих троянд захистила його від недружніх намірів загону "Беркут".

  Пан Щерболан заявив представникам ЗМІ, що звинувачення в тому, ніби  він привласнив 20 мільйонів доларів, призначених на соціальні статті обласного бюджету, - брехливі, оскільки ці кошти не пішли в його кишеню, а будуть виплачені як гонорар кращим американським адвокатам, які прилетіли разом з ним і які відновлять його чесне ім"я. Наступним кроком, запевнив пан Щерболан, буде притягнення до відповідальності тих, хто організував його переслідування з політичних мотивів. Відповідаючи на одне із запитань, пан Щерболан сказав, що не виключає можливості висунення своєї кандидатури на наступних виборах президента України. "При власти должны быть профессионалы… знающие, чего они хотят… с несмываемой моральной репутацией", -  додав він під оплески колег. 

 

  З Інтернет-видання  «Підтюпцем у Європу» (без дати). Керівництво міста N. підбило підсумки соціальної політики за останнє десятиліття. Успіхи разючі. На місці 15 жалюгідних дієтичних їдалень височіють красені-ресторани зі стравами італійської, китайської, японської, в"єтнамської кухонь; на місці непривабливих побутових майстерень - суперсучасні гральні автомати зі спеціальними залами для дітей; там, де зір ділової людини дратували вбогі сквери й занедбані дитячі майданчики, тепер тішать око вогні бізнес-центрів; ліквідовано негігієнічні комунальні лазні і на їхньому місці споруджено елітні басейни для vip-person. Завдяки цьому значно зросли прибутки суб"єктів господарювання в умовних одиницях.  

Їх вирішено  використати для будівництва нічного клубу "Голівуд". Водночас мер міста пообіцяв одноразові доплати для бідних шарів населення, які не зможуть власним коштом відвідувати "Голівуд". Також планується за рахунок Асоціації мільйонерів у холодну пору року влаштовувати принаймні раз на тиждень гарячі обіди для членів Асоціації бомжів.

  На думку політиків, ці успіхи дають нам підставу впевнено просуватися в бік Європи.

 

  З інтернетуВідомий бізнесменн Семен Лазурний нагороджений орденом «За создание рабочих мест». Завдяки його невтомній діяльності в голопуп»янському районі, де знаходиться його палаццо, розв»язано проблему безробіття. Половина працездатного населення району чоловічої статі залучена в тілоохоронці пана Лазурного, а решта стала бійцями двох його рейдерських загонів, один із яких охороняє палаццо та прилеглу територію, а другий – здійснює акції, спрямовані на законне примноження власності пана Лазурного. Обидва загони чудово озброєні найсучаснішими засобами точкового й масового ураження. В одному з інтерв»ю пан Лазурний навіть  нарікав: «Как жаль, что родная Украина отказалась от ядерного оружия! А то бы… чем чёрт не шутит…»

  А виступаючи на науковій конференції «Телохранительство в контексте социальных инноваций», пан Лазурний запропонував залучати до цього прогресивного виду трудової діяльності жінок, стверджуючи, що вони кмітливіші й реактивніші в актах тілоохорони.

У заключному слові на цій же конференції міністр праці пан Пустомолотов повідомив, що завдяки зрослому розмахові тілоохоронства вдалося в цілому по країні трудовлаштувати близько 25 відсотків мужчин віком від 18 до 55 років і таким чином значно знизити рівень безробіття. Він також повідомив, що надходять пропозиції про надання тілоохоронцям воїнських звань, а в окремих випадках – і вчених ступенів.

  …Газета «Украина раскрепощённая», 14.05. 2047. (Переклад з російської).

  «Маловідомий поет Грицько Маргінал-Нескорений, який пише українською мовою, виступив з вимогою відновити в школах України вивчення української мови, яку, за його словами, викладали в цілому ряді шкіл ще на початку 21 століття і якою, за його словами, читалися деякі лекції в деяких національних університетах, а також, за його словами, видавалися деякі газети. Всупереч скептичному ставленню більшості українських парламентарів до такої заяви поета Грицька Маргінала-Нескореного, міністр народної переосвіти Ф.Перекупний запевнив,що його уряд, вірний духові демократії та Європейської хартії про захист міноритних мов, уважно вивчить цю заяву.»

 

  Газета «Украина раскрепощённая», 17.05.2047. (Переклад з російської.)

  «У відповідь на виразно провокаційну заяву «поета» Грицька Маргінала-Нескореного парламентська фракція «ПАРТИИ ПОВСЕМЕСТНЫХ»  внесла законопроект про оголошення України зоною, вільною від української мови. На прес-конференції чільні депутати Продайбатченков і Нетудихатченков мотивували внесення цього законопроекту тим, що могутній ході російської мови по Україні й досі заважають окремі осередки націоналістичної обмеженості. На підтримку законопроекту вже в перший день зібрано понад 200 підписів від «ПАРТИИ ПОВСЕМЕСТНЫХ», «ПАРТИИ ПРЕУСПЕВАЮЩИХ» і «ПАРТИИ ВЫСОКОБЕЗРАЗЛИЧНЫХ». Однак голова парламенту, лідер «ПАРТИИ МАЛОРОССОВ» О.Крутило  вважає прийняття такого Закону зайвим: він нагадав депутатам, що фактично Україна давно вже є зоною, вільною від української мови. 

 

  З інтернету (без дати).

«Газета «ОТНЫНЕ И НАВСЕГДА» опублікувала результати унікального експерименту, проведеного Інститутом соціального моніторингу «Сами спрашиваем, сами отвечаем” на замовлення гуманітарного віце-прем»єра Семена Поліхлестаковського – з метою достеменної перевірки міфологізованих версій про нібито стійкість мовного сентименту вузького кола українськомовних громадян. 

  Для експерименту було відібрано 100 громадян України з різних регіонів, чоловічої і жіночої статі, віком від 18 до 90 років. Умови експерименту виявилися доволі суворими. Піддослідні мали перебувати на вітряному полігоні при мінусовій температурі без верхнього одягу й теплого взуття, обов»язково натщесерце. Їм пропонувалося одне-єдине запитання: «Будете ли вы настаивать на своей украиноязычной идентичности или же выходите из эксперимента?». Результати експерименту виявилися приголомшливими. Ще до закінчення контрольного дня  96 зі 100

піддослідних оголосили про добровільний вихід з експерименту; троє обморожених госпіталізовані з діагнозом «национальная ограниченность», а одного відправлено в невродиспансер з діагнозом «бандеровец».

  На пресс-конференции гуманітарний віце-прем»єр так прокоментував результати експерименту: «Певна річ, ми не будемо в такому делікатному питанні поспішати з остаточними висновками. Уряд доручить проаналізувати одержані дані фахівцям – політологам, психологам, медикам, асиміляторам і глобалізаторам; звернемося по консультації і до відомих ДРУЖБОЛОГІВ з московського «ИНСТИТУТА   НЕПРЕКЛОННОГО БРАТСТВА». Однак уже тепер можна з певною мірою впевненості сказати: уявлення про місце мовного питання у функціонуванні суспільства значною мірою містифіковані; мовне питання не відіграє визначальної ролі в життєвому виборі вільної особистості. Ми ж повинні поставити національну та мовну політику на тверду наукову основу.»

 

  З інтернету. (Переклад з російської.)

  «Ми – країна рекордів. Газотрейдер Одурєлов, відомий широтою натури і зосередженістю інтересів, відзначив спільний ювілей двох із своїх коханок (20 і 25 років) святом під девізом: «Красота спасёт мир». На його еліт-палаццо в заповідному лісі поблизу столиці за присутності кількох сот високопосадових гостей було вчинено салют зі 100 залпів (число залпів, як було оголошено, є красиво-символічним: сума кількості років господаря – 55 та коханок). Попередній рекорд – 85 залпів – належав кримінальному авторитетові на прозвисько «Ласковый». Санітарно-епідеміологічні служби зафіксували значне зростання в навколишніх лісах падежу птахів та сказу собак.»  

 

  Україна впевнено виходить на перше місце в світі з багатьох видів інноваційної діяльності.

  Зовсім недавно наша продвинутая девушка Настя Брόская випередила всіх своїх конкуренток на конкурсі «Любимка-мобилка с тобой и в тебе». Протягом усієї поїздки в київській автомаршрутці «Вокзал – Поділ» (27 хвилин) вона вела змістовні розмови зразу по 4 із 5 своїх мобільних телефонів, перевищивши сукупний потенціал інших пасажирів – щасливих власників «мобілок». Крім деякого запотівання вікон в автосалоні через надмірну концентрацію електромагнітних та звукових хвиль і стриманого невдоволення окремих літніх пасажирів, інших негативних наслідків творчої діяльності Насті Броской не спостерігалось. Концерн «Глобаль-телефон» обіцяє подарувати рекордсменці 20-канальну диво-мобілку японського виробництва, здатну забезпечити одночасний зв»язок з необмеженою кількістю співбесідників завдяки автоматичному синхророзмножувачеві мовлення власниці.

 

Ще один рекорд! Торт висотою 35 метрів виготовили кулінари фірми «Знай наших». Його було експоновано при вході в Палац з»їздів , де відбувався форум «Партії захисту рядового споживача». До послуг охочих поласувати були надані пожежні драбини. Вже в перший день унаслідок активності делегатів форуму висота торту зменшилася до 20 метрів. Фірма планує найближчим часом виготовити найбільший у світі бутерброд, найдовший шашлик і найвагомішу локшину. Понадпланові витрати на побиття рекордів бере на себе столична мерія, що патронує «Фонд підтримки малозабезпечених».

  У побиття світових рекордів активно включився й відомий власник мережі шопінгів «Євросекс» Данило Чмур – він обіцяє виготовити найоб»ємніший у світі бюстгальтер і найкомфортабельніший презерватив з лазерним наведенням.

  Інакшого роду рекорди цікавлять заслуженого олігарха Сема (Семена) Парвенюгу, відомого своєю екологічною стурбованістю. Його фірма «Глубже дыши» за одну ніч вмрубала 200 га заповідного лісу. Втім, рекорд мотивований не так волею до самоствердження, як властивими славетному олігархові прагматизмом та звичкою ставити людство й природу перед доконаними фактами. На впорядкованому місці збудують каскад спортивних арен, гральних закладів та нічних клубів великої рентабельності.

 

  Є чого повчитися! У них! Відома фірма «Глобалсекс» провела конкурс на найбільший секс-діапазон  білої жінки (у зв»язку зі спробами поставити під сумнів можливості білої раси у цьому виді діяльності). Перемогла американка Нет Хеблоу, раніше зовсім невідома в колах світової секс-еліти. Протягом ночі вона виявила необхідну уважність –почергово – до 137 мужчин. Акція проходила під контролем комісара з політкоректності, який забезпечував суворе дотримання принципу недискримінування за ознаками расової приналежності, політичних і релігійних переконань, а також віку.    

 

  Регулятор ідентичності. Винахід під такою назвою запатентовано у США. Його автор – японоіспанофранцузький винахідник Ісукамо д»Онерваль. Він керувався суто гуманістичною ідеєю: допомогти мільйонам людей, втягнутим у міграційні потоки й перекидання робочої сили та інтелекту по континентах, - засвоювати нову ідентичність і звільнятися від обтяжливої старої. Винахід має два варіанти, які можна вибирати за бажанням. Перший – так звана «пливка (інакше: гнучка) ідентичність», коли суб»єкт може за власним вибором переключатися в потрібний момент з однієї ідентичності на іншу. За всієї нібито оптимальності цього варіанту, він, однак, має ту ваду, що не гарантує цілковитого визволення від небажаної ідентичності, через інерцію її залишків, і відповідно не забезпечує повного засвоєння бажаної. Другий варіант – так звана       

«стрибкоподібна ідентичність», коли суб»єкт може одним потужним  вольовим актом цілком «вистрибнути» з однієї ідентичності і глибоко «встрибнути» в іншу. Ривкоподібний характер такого перевтілення забезпечує його більшу ефективність, однак реальний простір цих «стрибків самовизначення», на жаль, обмежений психологічною несумісністю деяких людських типів. Тому винахідник розробляє нині ідею «нульової ідентичності», створюючи апарат, який дозволить людині обходитися без будь-якої ідентичності (національної, політичної, культурної, статевої, професійної, ролевої  та ін.) взагалі. «Тільки тоді людина здобуде справжню свободу», - каже Ісукамо д»Онерваль.

 

  З Інтернету. Секс-торпеда Маша Однопупова, володарка ордена Мессаліни всіх 5-ти ступенів, очолила рух: "За свободу тіла". Вона також виступила проти широко розрекламованого американського винаходу: надувних  бюстів з варіативними (на смаки клієнтів) формами, вважаючи це зазіханням на професійну гідність учасників її руху й обездуховленням екстремального сексу. 

 

   Газета "Свободная вонючка", 23.09.2057. Стаття: "А киевские мамаши вновь за своё".

(В перекладі з російської: "Ми йдемо в Європу, а тим часом розгортає свою галасливу діяльність горезвісний обскурантський рух "Матері за традиційний секс". Предметом своїх нападок матрони обрали цього разу новаторську програму секс-навчання в школах, стверджуючи, що однобічна орієнтація шкільних секс-інструкторів на "спотворені", як вони це називають (тобто інноваційні) форми сексуальних стосунків і дискримінація багатства форм традиційного сексу негативно впливають на фізичне і духовне здоров"я школярів, особливо початкових класів. Матері вимагають припинити нібито дискримінацію традиційного сексу, зокрема і в засобах масової інформації, покласти край наданню переваг секс-інноваторам при вступі до вузів, оформленні на роботу тощо… Як бачимо, провінційна відсталість і невігласька зухвалість не знають меж. Але зупинити прогрес  нікому не дано!").     

  У наступному номері газета дає добірку читацьких відгуків на цю тему під редакційною шапкою: "Неужели великая европейская цивилизация - цивилизация маркиза де Сада и синьоры Чиччолины - нами до сих пор не освоена?"

 

  Інтернет-газета «Украина – мать родная». 23.09.2087.  (Переклад з російської.) «Широко і зі смаком відзначено на колишньому хуторі Хрущі 144-у річницю визволення від німецько-фашистських загарбників. Ініціатором і спонсором народного свята виступив герр фон Дрангенмахт, власник збудованих на місці колишнього хутора Хрущі суперсучасних мотодрому й десятизіркового готелю. На урочистість з»їхалися з усіх континентів нащадки вихідців з колишнього хутора Хрущі. Це було справжнє інтернаціональне свято! Лунали промови англійською, російською, німецькою, китайською мовами, а також на суахілі, івриті, хінді та багатьох інших мовах. На закінчення на мотодромі були проведені показові мотогонки, а зворушливою нагородою переможцеві став традиційний національний калач, який привіз з острова Тасманія нащадок хуторян пан Непийкола. Прикрасили свято й старовинні пісні китайських поселенців, які давно вже перестали тут бути екзотикою. Учасники урочистостей висловили глибоку вдячність герру фон Дрангенмахту за дбайливе ставлення до історичної пам»яті.»

 

  З Інтернету. 30 червня 2091 року. «Попытка национального примирения снова не удалась».  (Переклад з російської.) «З нагоди 150-ї річниці від дня проголошення у Львові Української держави, невдовзі скасованої Гітлером, націоналісти провели на Софіївському майдані в Києві мітинг з вимогою визнати воїнів УПА учасниками бойових дій і тим самим дати початок національному примиренню. Але в той самий час на площі Ленінського комсомолу (колишня Європейська) зібралися їхні противники. Лідер партії «Непримиримых» Симоненконятков під оплески присутніх заявив: «Мы, прапрапраправнуки тех, кто справедливо и беспощадно карал их прапрапрапрадедушек и прапрапрапрабабушек,  никогда не забудем и не простим. И из гробов пусть вопиет наша священная ненависть!»

 

  З Інтернету. Американська фірма  "Ґроб енд кайф" запатентувала проект перетворення навколоземного простору в елітарне космічне кладовище для vip-person. Це має не лише задовольнити постійно зростаючу потребу престижності, а й розв"язати  проблему перенаселення традиційних земних кладовищ. Потужні ракети-носії забезпечать доставку на орбіту спеціальних космосаркофагів, у розробці дизайну яких брали участь кращі архітектори й скульптори світу. Саркофаги забезпечені автономними ракетними двигунами, які автоматично включатимуться в разі необхіднсті корекції траєкторії для забезпечення вічного обертання навколо Землі. Здійснюватиметься також постійний обмін інформацією, завдяки спеціальним датчикам, з Центром Вивчення Проблем Безсмертя – власники космосаркофагів розглядатимуться як перші кандидати для Великого Експерименту.   Заброньовано вже перші три сотні місць у майбутньому космопантеоні. Серед претендентів - п"ятеро українських олігархів, прізвища яких зберігаються в таємниці. 

  Однак успіхові голосного проекту може перешкодити інша американська кампанія - "Ґарбейдж енд стен", яка подала позов до Печерського районного суду м. Києва,  нагадуючи, що давно вже запатентувала проект Великого Космосмітника, з виділенням для нього значної частини навколоземного простору.

 

  З Інтернету (без дати). «Генеральний Президент Единого Пространства Максим Страшнов прийняв у Кремлі Президента США Джона Фулла на його прохання. Сторони домовилися про координацію антитерористичної діяльності на території Азії, Африки, обох Америк, Європи, Австралії, Нової Зеландії, Антарктики і Антарктиди. Досягнуто принципової згоди про створення єдиного антитерористичного командування з місцезнаходженням у Москві.   Президент США звернувся до Генерального Президента Единого  Пространства  з проханням про постачання нафти й газу через Камчатку в Каліфорнію. Генеральний Президент заявив, що це цілком можливе – за умови надання російській мові статусу другої державної в США, де, на його думку, російськомовне населення не має можливості достатньою мірою задовольняти свої культурні потреби. Президент Джон Фулл визнав цю умову цілком розумною.  

   Далі генеральний Президент Максим Страшнов висловив думку, що Військово-Морський флот Единого Пространства міг би надати допомогу військово-морським силам США в обороні їхнього Тихоокеанського узбережжя. Президент Джон Фулл був у цьому питанні обережний і обмежився обіцянкою  обговорити це питання з керівництвом Сенату і Палати представників Конгресу.

  Пан Максим Страшнов запропонував також допомогу в зміцненні Стіни, яку США звели на кордоні з Мексикою. «Ми маємо великий досвід у будівництві Мостов Дружбы и Стен Братства», - нагадав він. «Ми знаємо і цінуємо ваш досвід, - сказав пан Джон Фулл, - і ми вважаємо, що його було враховано , оскільки ми залучали технології колишньої Східної Німеччини періоду так званої Берлінської кризи».

  На прес-конференції керівники обох наддержав висловили глибоке задоволення результатами переговорів.»

 

  З Інтернету. «Опубліковано результати 

глобальбліцопитування, за результатами якого визначено 10 найбільших знаменитостей усіх часів і народів: 1. Клавдія Фішер, американська топ-модель: 145 – 40 – 125 см. 2. Роза Бастард, ізраїльська топ-модель: 145 – 42 – 125 см.         З. Мері Енко, українська топ-модель: 170 – 90 – 200 см. 4. Франц Шахермахер, форвард збірної Європи, який забив тім»ям п»ять голів у ворота збірної Гренландії, автор бестселера «Голову придумали для забивання голів». 5. Юлій Цезар, засновник глобалізму, автор формули глобалізму: «Прийшов, побачив, переміг». 6. Піфагор, перший кутюрьє, автор славетного ноу-хау: «Пифагоровы штаны во все стороны равны». 7. Ваня Розенцвєт, винахідник кишенькового лазерного пістолета небувалої убійчої сили. 8. Джон Простак, переможець Міжнародного турніру «Ніс століття», який на Олімпійському стадіоні в Касабланці штовхнув носом апельсин на 65 метрів.  

  9 і 10 місця розподілені між двома політиками: російським, який понад півстоліття перебував на посаді посла Росії в Україні, автором крилатого вислову: «Хотели как лучше, а вышло как всегда», а також неперевершеної вказівки історикам двох країн: «Пусть пишут вместе, а не каждый в отдельности», - і українським діячем, у якого все виходило «Не так» і який запропонував свою формулу національної ідеї: «Маємо те, що маємо». Прізвища обох розшукуються  в архівах.»

                                          „Дзеркало тижня”, 30.12.2006

 

 

 

 

 

  …Втім, не будемо  дуже зазирати в далеке майбутнє: воно всеодно позбиткується з нас усіх і за всіх.

  Краще повернемося ще раз у минуле. Хоч це ще й не зовсім минуле: п"ятнадцять років радощів і жалів, надій і розчарувань, піднесень і впадів, перемог і поразок України, а отже, й кожного з нас…

 

 

IP Address