Іван Дзюба

ОЛЬГА ІВАНІВНА ЛЕНЕЦЬ,
З ПЕЛЕНСЬКИХ

Це — мати моєї дружини Марти. Не люблю слова «теща», і якось не годиться воно до тих відносин, що були між нами.
5 травня далекого вже 1962 року ми, троє гостей з Києва, які приїхали тоді на літературні виступи до Львова, — Микола Вінграновський, Іван Драч і я, — з ласки Дмитра Павличка потрапили на прийняття до Ірини Вільде (Ірини Дмитрівни Полотнюк) — з нагоди її 55-ліття. Це не був урочистий вечір у якомусь імпозантному залі чи що, з кількома десятками промовців і численними делегаціями, як це практикується тепер, — це була скромна товариська вечеря у квартирі Ірини Дмитрівни по вулиці Максима Кривоноса, 33.

Не пригадую, чи хтось щось пив, пам’ятаю тільки, що були смачненькі «канапки» — своєрідні галицькі бутербродики, попередники макдональдських «фішмаків», «бігмаків» тощо. І було дуже весело — жарти, танці, забави. У київських парубків очі розбігалися: дівчата-галичанки одна одної кращі. Я не вмів танцювати (так ніколи добре й не навчився), тому мої можливості були обмежені; до того ж усі козирі були в Миколи Вінграновського — і поет, і красень, і актор…


Але виявилося, що прихильна до мене доля мала свій задум. Забава була в розпалі, коли з’явилася ще одна дівчина, зовсім молоденька. Вона просто випромінювала якусь спокійну, лагідну чарівність. Щось у мені в душі тенькнуло: це… вона! …Колись у дитинстві я несподівано для себе навчився плавати, коли після літньої зливи повінь залила береги нашої маленької річечки, де я рибалив, — я пірнув у її теплі води. Випірнув — і поплив! Так і тепер — забувши, що не вмію танцювати, кинувся її запрошувати, і — диво-дивне! — ми протанцювали весь вечір, я так і не відходив від неї. Видно, Марта якось угадувала мої незграбні рухи і встигала поправити кожне моє чудернацьке «па». Ми майже нічого не сказали одне одному, але встигли зрозуміти одне одного — на все життя. Наш незвичайний танець усі помітили й супроводжували дружніми жартівливими репліками, а Дмитро Павличко як свій у цьому товаристві підвів мене до старших пань, які бесідували між собою трохи осторонь, і, показавши на одну з них — наймолодшу, з виразом спокійного благородства на красивому обличчі, — сказав: «Ось дивися, Іване, це Мартина мама, а яка мама, така й дочка буде». Але й без цього все було вирішене.… (Пізніше Марта призналася, що на забаву потрапила випадково: мала того вечора побачення з якимось хлопцем, але дорогою вгледіла, що до їхнього дому, — а вони сусідили квартирами з Іриною Вільде, — йде Дмитро Павличко і повернулася заради нього: Павличка дуже любила львівська молодь).


Через рік ми з Мартою, студенткою фізфаку Львівського університету, одружилися. Коли народилася донечка, Ольга Іванівна переїхала до Києва в нашу комірчину. Відтоді вона була мені як друга мати (з моєю рідною мамою, яка жила з сім’єю молодшого брата на Донеччині, вони порозумілися душа в душу, і моя мама була просто щаслива, що має таку рідню, бо раніше дуже бідкалася моєю «неприкаяністю». Якось, коли мова зайшла про одну київську знайому, Ольга Іванівна сказала: «Місто, інститут, книжки — ні граму їй не дали… Як була в селі, в сільській хаті — так і лишилася… От твоя мама — вона книжок не читала, а витягла все з життя — і культуру, і гігієну, і дієту… як у лікарні працювала і як сім’єю займалася…»). Ольга Іванівна брала на себе всі клопоти нашої молодої сім’ї, плекала внучку, дбала про моє харчування, коли в мене загострився давній туберкульоз.

А якщо у нас з Мартою виникали якісь незгоди, вона завжди ставала по мій бік, і в цьому була якась інстинктивна материнська дипломатія. Наскільки можу судити, я платив їй і повагою, і любов’ю. А пізніше, коли вона тяжко захворіла і була прикута до ліжка, я кинув роботу (Марті наші друзі допомогли влаштуватися на роботу в комп’ютерний центр науково-дослідного інституту будівництва, і вона тепер заробляла більше, ніж я в редакції заводської багатотиражки, її внесок у родинний бюджет був важливіший) і півроку доглядав Ольгу Іванівну, — на моїх руках вона й помирала. А потім я відвозив її труну до Комарна, де похоронена її родина, і, сидячи в кузові вантажівки коло труни, чого тільки не передумав за день дороги під журливим осіннім сонцем…


Я добре розумів і відчував непересічні душевні якості цієї людини, випробувані в складних перипетіях життя. Любив поговорити з нею, а вона любила поділитися пережитим. І от тепер за її спогадами, частину з яких я записав, а частину пригадую, мені бачаться і доля молодої жінки-галичанки, якої не оминув вихор лихоліть середини минулого століття, і один із зрізів життя Галичини 30-х—60-х років. І хай це переважно «приватний» кут бачення, але він додає щось таке, чого не знайдемо в ширших писаних історіях. А головне — тут усе особисто пережите, згадане в принагідних розмовах без якоїсь мети і без найменшого бажання виглядати краще, щось узгоджувати із тим, як би воно «годилося». Щось наївне, щось прикре, щось суперечливе, — але так, як було насправді або як пережилося і як мимоволі пригадалося… І я нічого не «коригував», щоб не зашкодити цій «непристосованій» правдивості… Не коментував і не давав оцінок, — як хто читатиме, сам то зробить. Адже це не науковий документ, не архівне джерело, а суб’єктивне свідчення окремої людини, її власне життя.

В КОМАРНІ

«Місто Комарно положене біля залізничного шляху Львів-Самбір, а віддалення міста від залізничної станції Комарно-Бучали становить 3,5 км, віддалення від Львова 36 км, від повітового містечка Рудки 15 км …Комарно дістало Магдебурзьке право 1473 р.» «Перепис населення в Комарні в 1931 р. Докладне число населення в тому році виносило 5600 душ. З повищого числа гр.-кат. (українців) було приблизно 2500, 2300 жидів і римо-католиків (поляків) 800…» («Комарно і Рудки та околиці». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк — Париж — Сидней — Торонто, 1987, с. 19, с. 28, с. 27).

…Дитинство її минуло в Комарні, де вона й народилася (24 квітня 1913 року). Невелике старовинне місто з цікавим історичним минулим, зі своїми традиціями. (Починаючи від 1963 року моє життя було пов’язане з ним, мабуть, не менше, ніж з рідними Оленівськими кар’єрами на Донеччині: я часто бував тут з Мартою, інколи тижнями, запізнався з багатьма людьми, цікавими кожен по-своєму; мене тут багато хто приймав і приймає як рідного — і не тільки тому, що я «чоловік Марти Ленець», а й через те ще, що ті люди добре знали про все, що діялося в 60-і роки, і весь «самвидав» тут побував. Нині й Комарно, як і вся Галичина, вже не те, що було. Чого не донищили катаклізми другої половини 20-го століття й «зрілий соціалізм» — донищує «дикий капіталізм». Містечка й села Галичини стають ще однією Атлантидою — з тих, яких накриває Дев’ятий вал великого світового обездуховлення. Фізично вони, звичайно, існують, а деякі навіть «розбудовуються», як і вся Україна, — але вже в іншій якості, поступово, але неухильно переймаючи всі найкращі здобутки цивілізації: пиятику, розпусту, наркоманію, втрату доброзвичайності. А життєздатна частина людності всіляко старається потрапити на заробітки на Захід і шле звідти свої чорноробські долари, які далеко не завжди добром прислужуються їхнім дітям, бо ті звикають жити, а інколи й «шикувати», за рахунок поту й принижень своїх батьків…Тому хочеться зберегти в пам’яті хоч якісь крихти зниклого і зникаючого життя…).


…Вихідці з Комарна від повоєнних років розкидані по всьому західному світові. Але то була зовсім інша еміграція — складова частина великої української політичної еміграції сорокових років. Ті люди, гнані ворожим режимом, відчували свій обов’язок перед Україною і берегли пам’ять про неї, про свої рідні міста й села. Зусиллями емігрантів-комарнянців видано солідний том нарисів про історію міста і його людність — солідна наукова праця. (Коли я 1989 року вперше побував у США й Канаді, то мені на кожній зустрічі з діаспорою і на кожному виступі неодмінно траплялося кілька комарнянців, так що я жартував: не Америка, а суцільне Комарно!). Але мені тут не йдеться про публіковану мемуаристику чи історичні розвідки, а лишень про живі враження людини, чий голос я чую, тому «звірятися» з науковими дослідженнями я не буду — це інший жанр.


«Комарно було свідоме (тут — характерний галицький наголос на «і». — Авт.): таке, яке посилало вчитися», — казала Ольга Іванівна. Мене зворушувало таке неполітичне розуміння освідомленості: вчитися! Оце прагнення земляків до освіти вона постійно підкреслювала як щось найхарактерніше або щось таке, що найбільше запам’яталося. «Ще батьки наших дідів невчені були, а вже діди вчилися». З Комарна виходили священики, правники, лікарі, посли до австрійського парламенту й польського сойму. (В 60-і роки, та й пізніше, я часто приїздив до Комарна. З Мартою не раз ходили й на комарнянський цвинтар, де було багато поховань з близької й далекої родини. Треба сказати, що цвинтарі в галицьких містечках і селах разюче відрізнялися, принаймні, в ті часи, від «наших» своєю шанобливою впорядкованістю й доглянутістю. «Тета Зося» — про яку ще буде мова, одна із сестер Ольги Іванівни, так то коментувала: «Скільки там людей і які люди!.. Які господарі були!.. А які культурні… мудрі… не по книзі… а з природи… Теперішня молодь і поняття про те не має… Про то здалось би історії розповісти…» На що її син, Миросько, трохи іронічно: «В кожному селі — історії», — мовляв, що хвалитися, хіба тільки у вас. — «І в кожній хаті, і в кожної людини — історії…»).


Культурним осередком міста була читальня. Вона існувала від 80-х років 19-го ст., але особливо піднеслася, коли нею заопікувався о. Іван Петрик, який, за словами О.І., «освідомив Комарно». Його син о. Володимир Петрик заснував Братство святого Миколая і був душею будівництва нової мурованої церкви ім. святого Михаїла. Діяв він, мовляв, рішуче. Знав кожну сім’ю. На проповіді звертався поіменно до кожного селянина: ти мусиш бричку дати, ти — коней, ти — привезти те-то й те-то. Слухалися його беззаперечно. «Ти мусиш віддати свого сина вчитися туди-то». Вимагав, щоб парафіяни навчали дітей і організовував допомогу студентам, зокрема тим, яких було заарештовано під час боротьби за український університет у Львові. Колятор граф Лянцкоронський відібрав у нього парафію; відправили його в глухе село за Самбором. Як помер — просив поховати його в Комарні; комарнянці вийшли назустріч величезною процесією, везли труну трьома парами коней; співав хор, грав оркестр, було багато промов…
У читальні проводили вечори пам’яті Шевченка, Шашкевича, різні культурницькі ювілеї; тут побував Франко. Й вистави грали. Але жіночих ролей нікому було грати — дівчата соромилися. Мусив грати священик, о. Іван Ліщинський — з нього потім довго жартували.
Була в Комарні й «Рідна школа», якою опікувалася «Просвіта». Оля провчилася в ній два роки. Потім «Рідну школу» польська влада заборонила. Серед комарнянців ходили вірші:

Замкнули нам школу,
Зв’язали нам руки.
Лишилися діти
Без знань, без науки.

Довелося навчатися в підпільній школі. А потім — два роки в польській. Але українська дітвора трималася окремо від поляків, на перервах говорили українською мовою і тільки на уроках — польською. Проте польську треба було вчити. Знайшли полячку-вчительку, стару діву. Вона вчила за те, щоб їй у хаті прибирали (хата велика, а вона в ній сама) і готували їсти — це діти робили по черзі. Одна дівчинка не знала, куди винести сміття, і не знала, як спитати по-польському. Питає: «Куди смяттє винєсці?» Так її і прозвали: «смяттє»…


Головним куратором шкільництва на Галичині був Ян Собінський. До нього їздила делегація з Комарна, і тато, каже Ольга Іванівна, був у її складі. То Собінський не прийняв їх, а тільки відчинив двері й сказав: «За Збруч!» (тобто — забирайтеся геть, у радянську Україну). (Пізніше ОУН здійснила атентат на Собінського). Потім тато привіз Ольгу до Львова і влаштував у 4-й клас української гімназії сестер-василіанок.
Тут час сказати кілька слів про батька — Івана Пеленського, сина Михайла Пеленського, та матір — Юлію Калимон, дочку Михайла Калимона. Пеленські, Калимони, Ленці — все це великі комарнянські роди, серед інших таких родів; численні представники їх щоразу зустрічаються в хроніках комарнянського і галицького життя. Але тут мова саме про батька й матір Ольги Іванівни і саме так, як вона про них згадувала (а потім і Марта).
Юлія була другою дружиною Івана Пеленського (перша померла); він її дуже любив, дбав про неї і навіть не дозволяв уранці вставати, поки він не розпалить піч: «Волюню, не вставай, поки я не розпалю, бо застудишся» (це — в пам’яті Марти, внучки).


«Скільки його пам’ятаю — завжди ходив у білій сорочці, в капелюсі, з ціпком», — оповідала Ольга Іванівна. «…Дуже любив мене пестити. То мені найбільше запам’яталося… І вже пізніше, як до Львова приїде (коли вчилася в гімназії), то вранці лежить довго, поки я не прийду до нього, обніму… І вже хоче вставати, а лежить, жде… Я то знала і приходила до нього…»
Був зразком культурного селянина, який уже й торгівлю провадив — переважно фруктами. Користувався повагою селян, довірою купців. «Був і головою читальні, і в кооперативі, і в гміні. Мама сердилася: ніколи вдома немає». Цінував час, не любив святкової марноти. «Я б довше жив, коби не свята», — це його улюблена примовка. «У багатьох компаніях бував, але ніколи не був п’яний», — це Ольга Іванівна про нього.
А Марта згадує (вона виховувалася у діда й баби: батько опинився на Заході, а мати в Сибіру): «Про свого батька я тоді не знала, а дідом гордилася… Він був інакший, ніж усі, одягався не як селянин, а як міщанин: капелюх, чоботи, реглян… Як він приходив до школи, всі звертали увагу на нього, і мені то подобалося».
«Бабця була молодшою за діда на п’ятнадцять років і вийшла заміж за нього, коли в того було четверо дітей… Пізніше, коли ми з Христею виросли і бабця переживала за наше заміжжя, Христя жартувала: «Та не бійтеся, не вийдемо заміж за вдівця з чотирма дітьми!», — бабця дуже сердилася… Дідо не любив, як бабця йшла надовго до сусідів: «І що їй там…», — якщо й бували сварки, то тільки за це…»


Оскільки Марта жила без батька й матері, то дідо й баба не просто її любили, а дуже балували й прощали всілякі витівки й капризи… «Я любила спати на стриху в сіні… Вже давно ранок, бабці хочеться збудити мене, але так, наче вона й не будить. Стане під стрихом і до курей: тю-тю-тю!.. тю-тю-тю! — А я вдаю, що не чую…» Як «загнівається» (наприклад, за те, що не пустили на річку) — відмовлялася їсти, оглошувала «голодівку». Сиділа в садку… А бабця мусила виносити їй їсти… Лазила по деревах та по дахах так, що часом не могла злізти. Доводилося дідові брати драбину й знімати… «Пальцем не рушив, тільки шлякував» (казав: «Мене колись шляк трафить через ту дитину…»). Коли школяркою просилася в кіно, то бабця не пускала, а дідо дозволяв: «Ходити можна всюди, але, раз побувши десь, подумай, чи варто йти туди вдруге».


У садибі були красені-дуби; він любив сидіти під ними й читати газети. Дідо високий, а лавка низенька: робив її майстер-горбун, який на зауваження, що не таке виходить, уперто відповідав: «Ні, пане Пеленський, якраз добре». І сам показував, як то зручно на тій лавці сидіти. Це стало примовкою в Комарні: «Якраз добре!»
…Мала Оля дуже любила звірів і птахів, усе живе. Був у неї свій квітник. «Щовечора носила з криниці 18 відер води… Але тато мене розумів — скільки не було роботи, а все привезе мені землі на квіти… Яка то краса — вранці вийдеш, а вони в росі… А братки — один туди, другий сюди… ті мордочки до сонця повідвертають… Мені все здавалося, що то живі істоти… Вранці підійду, подивлюся, і мені здається, що вони мене відчувають… Була би-м молода, йшла б у відділ плекання квітів. Ніщо так не люблю, як плекати квіти…» Одна курка крщвала (припадала на лапу), — то Оля її дуже жаліла, доглядала, і та курка несла яйця тільки в неї на колінах — у поділ. Як прийде час — кудкудаче і шукає Олю… Товаришувала з кіньми, коровами, собаками. Була улюблена корова, вони дружили. Корова опускала голову, Оля брала її за роги, і та підсаджувала собі на спину — возила… Дивна дружба кота й корови: кіт спав у корови на спині… «Так вона мені трагічно пішла — досі не можу згадувати» (впала в глибоку яму, зламала хребет, довелося дорізати). Потім була ще одна корова, її продали, а вона втекла, повернулася — і ні до кого, тільки до неї: шукати оборони. «Які ж вони прив’язані до людей, як хочуть ласки, які вдячні», — каже Ольга Іванівна.


А був випадок, коли могла статися біда. У дуплах дубів, що на подвір’ї, жили сови. З одного дупла випало совеня. А трирічна Оля йшла, побачила, нагнулася, щоб узяти. Мати-сова, хоч і сліпа вдень, кинулася, вп’ялася кігтями в платтячко. На крик прибіг тато, ледве одізволив.


«Я дуже люблю гуляти у вітер, хурделицю, дощ… Як була мала, все любила вишмигнутися з хати в дощ, грозу… Десь під дубом або в куточку стайні присяду й дивлюся… І боялася дуже, а все одно… Мама знала і сварила мене за то… А в нас тоді сорок два дуба росло — таких, як оцей один, що лишився під хатою… Як вони шуміли… А на стріху сховаєшся — як гіллям били… А громи б’ють…»


І ще: «Я була дуже лісова… Сама ходила в ліс… Тільки двічі злякалася». Одного разу як сусіда сховався в кущах і налякав, а другого — через божевільного. Син багатого комарнянського єврея був на науці у Львові і схибнувся розумом. Батько його дуже любив і все робив, щоб вилікувати. Купив йому коня, той їздив лісом. І от одного разу він стрівся малій Олі в лісі. З коня навів на неї лорнет, а вона не знала, що то таке, і дуже перестрашилася…
(Спогади зринають несподівано — якесь враження, якесь слово раптом вихоплюють з пам’яті щось далеке… Ось читає Ольга Іванівна Марка Черемшину — «Чічку»… «То мені нагадує… У нас у Комарні все було їде лемко — малим коником і сам малий, нещасний — і гукає: «Гриби!», «Афини!» (чорниці)… То мама все міняла на збіжжя… Бідні вони були… Отакий низенький овес у них родив — більше нічого… І не знали вони ремесла, як гуцули… Але я любила той край і тих людей: дуже щирі, чесні… В мене була сестра двоюрідна — Оля Пеленська (Ліщинська), старша. Їздила відпочивати на Лемківщину, в Ртзлуч, і мене брала. Я була така її вихованиця… Вона все мене звала: «Ти моє Олєтко»… Це від неї я все взяла — любов до вишивання, до в’язання… Вона писала в журналах… Скінчила сільськогосподарську школу в Німеччині… Все мене вчила: як готувати, як на стіл подавати… Війна всіх нас розкидала...)


…Багато розчулених спогадів про свята, насамперед Різдво та Великдень. На cвятвечір: «В хаті під скатертиною солома, в куті — «дід» (великий околіт жита), посередині — ялинка». «На підлозі солома, тато стелив кожуха під ялинкою, ми лягали, і він розказував…» І пізніше: «Я найбільше любила, як діти з села приходили… Таке змерзле, засмаркане, ще співати не вміє… такі то дорогі були ті копійки… І знаходилися такі безвстидні, що відпукували (як господар не хоче, щоб йому колядували, він стукає у шибку — «відпукує»). Якось Івась (брат, якого вбив кінь, — про це далі) наколядував жменьку монет і, вертаючись, упав, і впали йому з кулачка всі дрібнячки… Як він плакав… Пропонували йому більше — «не хочу!» — тільки свої хотів знайти. Мусив тато взяти лямпівку й піти шукати в снігу…» «На Великдень паски пекли — великі. У тій печі, що в стайні. Одного разу спекли таку, що не могли вийняти, довелося розвалити верх печі… Коли пекли паски, то дітей виганяли надвір, бо мало бути тихо і спокійно, щоб не зрушити форму… Святили під нашим дубом… О 6-й ранку збиралася вся Ртзливка (назва вулиці. — Авт.), ставали в два ряди. Тато запрягав коней у «фіакра» і їхав по священика… Гірше, як дощило, — люди не стоятимуть під дощем, доводилося запрошувати до хати, хоч там уже й було прибрано до свята… Та то мало коли — чогось усе була гарна погода, тепла…


Паску кожна господиня старалася спекти, як не виходила — ще раз пекла. Ще й тому, що був один збитошник — стрийко Андрій Ленець, — все обходив паски і насміхався, як у котрої господині що не так. Бувало, якась жінка каже: «Вже б і не пекла вдруге, так Ленця боюсь…» …Потім — Поливаний понеділок. Всі обливалися, особливо хлопці й дівчата. Всі стіни пообливані… Пам’ятаю, ми ще спали, забіг Маркіян і ціле відро води на нас із чоловіком вилив… І на роботі обливалися. А раз ми із Мімою (двоюрідною сестрою) понадягали нові суконки і пішли на шпацір. Дома й казали: не надягайте, бо обіллють. Ми не послухалися. Так нас так обілляли, що довелося вертатися до Міми перевдягатися в старе. Сварили нас тоді… Бувало, дівчину могли і гноївкою облити — як хтось мав на неї зло. А як симпатизував хлопець — міг кольонською водою…


Ще була така забава — відбирання писанок. То вже трохи з кокетерією: дівчата зав’язували в хустку дві-три писанки й тікали від хлопців, ховали писанки то в рукав, то за пазуху, а хлопці ловили, шукали, намагалися відібрати… А в Городенці інший був звичай — звідки він узявся? — сходилися на гойдалки і гойдалися… Бували й каліцтва — то вже від розбуялих… Під церквою «стріляли» — за кожним реченням під час відправи. Хлопці робили з того забаву. Теж бували каліцтва. Добре, що то заборонили…
А найбільше любили гагілки. Боже, які ми багаті в пісні! Були й свої гагілки, комарнянські. Доктор Бариляк збирав гагілки, друкував, розучував з дівчатами. Усе то — поза роботою, сам… Усе тоді так робилося… І молодь тяглася, бо знала: якщо такі люди роблять це для свого задоволення, то воно того варте…»


…Свята — святами, «розривки» — розривками, а в дітей були ще й свої обов’язки — пасти корів, по господарству. Тут розраду давали інші забави, рятувала дитяча вигадливість. Це особливий «жанр» — «забави з пасовиська». Скажімо, така: «Шури-бури, в коці дзюри!» Навесні виводили пасти корів — поки ще не було громадського пастуха. Корови з зими люблять, щоб їх чесали — позаростали. У кожної дитини в руках згрббло; чешеш, чешеш — назбираєш шерсті і катаєш-катаєш у кульку. Потім з цієї шерсті робили м’яч і грали: кожен поробить коло себе в землі ямочки, потім один намагається загнати в ті ямочки м’яча, а всі — йому; коли м’яч опиняється поблизу ямочки, — кричать: «Шури-бури, в коці дзюри!» А «Масло» — гра вдвох, попарно. Кожен набирав у рота повітря, кричав: «А-а-а!» — поки вистачало духу, і за цей час намагався здерти якомога більше дерну на «території» сусіда. А потім один накривав своїм дерном ямку другого — і навпаки. Кому бракувало, той програвав. Отже, кожен старався більше набрати повітря, щоб довше кричати…
«А які смачні були паски в лісі! Вдома такі смачні не були…»


…Низка оповідок пов’язана із священиками — адже то були найпомітніші особи в тодішньому житті, і вони запам’яталися. Після легендарного Петрика, будівника церкви й читальні, поляки поставили москвофіла Кліша. «Комарно з ним не жило». Але з його дітей один син, Ізя (Ісидор), став українським націоналістом. Вивчився на лікаря, жив окремо від своєї родини, про решту Клішів казав: «кацапське гніздо». Його любили як лікаря. «То не був лікар-здирач, грошей брав тільки щоб прожити… а як бачив, що бідний, лікував так…» Любив дітей: «Ти, знайдуху!» — завжди мав для них цукерки, і вони за ним бігали… (1944 року емігрував до Німеччини, а потім до США).


Отець Василіан теж любив бавитися з дітьми. «Це мені ртзривка, відпочинок, відвертання думок», — казав.
Інший священик — рибалка, дивак. Було зберуться в неділю до церкви — панотця немає. Вже знають, де його шукати: на річці, рибу ловить, забув, що неділя… Ведуть… Зараз піде переодягатися — і на казання… Його син теж був священиком. Дітей у них було багато, жили бідно («Тоді священик — не те, що тепер»). Збирав трави, займався лікуванням. Це йому (синові) добре пригодилося за радянської влади: коли відмовився перейти на православ’я — звільнили, і він заробляв лікуванням. Навіть патент дістав.
Дівчиськом трапилося танцювати з польським ксьондзом. То була пригода! Школярі захоплювалися танцями, влаштовували вечори танців. Наймоднішим (і найбурхливішим, найпікантнішим) був танець (полька) під грайливою назвою «Мамуля, мамуля, цибуля станяла» (подешевшала). На вечорі був ксьондз (католицький, в целібаті) — в усьому облаченні. Ольга з ним танцювала — в легенькій сукні, голі руки, — як йому було тяжко, але відтанцював усе сповна.


Був інший ксьондз — «дуже набожний»; вечорами, коли дівчата проходили повз церкву (католицьку) гуляти, він ходив круг церкви й голосно читав молитви, але одним оком зирив — хто з ким і куди йде. Одного разу Ольга збирала суниці в лісі й зустріла його там. Він був без сутани (зняв, бо було жарко), в штанях і білій суконці. Думав, що вона його не знає, почав говорити досить грайливо. Ольга відповідала, а потім пішла собі додому. Коли це через деякий час вертається він з лісу, вже в сутані; проходить повз їхній двір, і тато, з яким вони були знайомі, кличе його посидіти під дубом. А потім кличе Ольгу, щоб подала холодної води з малиною. Ольга виходить — ксьондз замішався… Тато: «Це моя дочка»…


«Пан з Варшави». Приїхав фіакром — «старий кавалер» — до «отця N.», в якого було двоє дочок… На вечірці побачив Ольгу й забув про тих дочок. «Аннунця (сестра) виглядає з дверей: «Ой, наша Ользюня… Та він тільки з нашою Ользюньою танцює…» А «пан» був старий, і Ольга з дівчатами тільки сміялися з нього («які дурні чоловіки!»). А він після кожного вечора одвозить їх фіакром додому, — хоч були жнива, й «отцеві N.» так треба було коней!


Тим часом з’явилися «фіфакъ з Риму» (студенти, які навчалися в Римі, — приїхали на канікули): «чорна шапочка, ціпок…». Запрошують на танці в сусіднє село. Але Ольга знає, що тато її не пустить (коли вони в саду прогулюються, тато тільки під ніс собі: «Хм…», — то найвищий осуд). Що робити? Вирішили: хай запросить «пан з Варшави» — тато з ним пустить. А там уже… Так і зробили. «Пан з Варшави» одвіз їх фіакром, там вони досхочу танцювали з «фіфаками», а «пан» сидів усю ніч у кутку… («Дурний — був би собі поїхав, хай би ми самі тоді добиралися серед ночі за сімнадцять кілометрів! Ішли б по піску, в довгих суконках…»). Але він витримав марку благородства, одвіз їх додому. А потім прислав із лакеєм листа татові: мовляв, він усе зрозумів ще там, але «я обіцяв панові Пеленському — я свого слова дотримав» (привіз дівчат назад). Більше того, він розуміє Ольгу, не осуджує її — відносить її вчинок на кант молодості… і ладен простити й ніколи їй того не нагадувати, якщо вона погодиться підтримувати з ним стосунки… Хай тато з нею поговорить і за неї відповість… А як ні — то хай ніякої відповіді не буде, він зрозуміє… Тато дав почитати листа Ользі, посміхнувся, вийшов і сказав лакеєві: «Відповіді не буде».

ДЕЯКІ ЕПІЗОДИ З ПОЛІТИЧНОГО ПОБУТУ

…За «австрійських» і «польських» часів під час виборів до парламенту чи сойму часто виникали бійки, — переважно в корчмах, що були своєрідними політичними клубами. Одного разу приїхав адвокат Евклінський, який «тягнув за поляками», і почав агітувати селян, щоб голосували за нього. Поїв їх, вони ж пити пили, але так напосілися на нього, що злякався: битимуть! Відкупився, давши годинника, щоб пропили, а сам сховався на стриху (горищі) корчми. Корчмар зазвичай питає: «На чию конту будете пити?» (Тобто: за чий рахунок?). Ті відповідають: «На конту того, що на стриху». Той злякався: думав, про дідька (чорта) говорять…
Тета Гандзя (сестра О.І.), пам’ятлива на різні вірші й віршики, пригадувала таке з тодішнього передвиборного «піару»:

А вибури щойно видко.
Прийде Буксбан Оберлидко
З своїм сином носатим
Евклінського обирати…
А Міхельчик наш бідненький,
Запомоги він бажає,
До вибурів він ся пхає…

…Одного українця-селянина судили за бунтарство. Суддя запитує: «Чого ви хочете?» Він: «Я голодний правди». Так його і прозвали: голодний правди. І діти, й онуки його — «Голодні»…


Озивалися й ширші міжнародні події. Чимало молоді з Комарна було в січових стрільцях, в УГА, брало участь в обороні ЗУНР від польської армії Галлера, а вже в кінці 30-х вирушало на захист Закарпатської України. Ці пізніші події Ольга Іванівна вже добре пам’ятала, сама бачила. «Це було, як Волошин проголосив Закарпатську Україну… З Комарна хлопці теж пішли… і не вернулися… Стрій (вояків-добровольців) прийшов до церкви, проспівали: «Боже, єдиний, великий, нам Україну храни…» Люди плакали… Вже було тривожно — перед війною…»
…Був у Комарні чоловічок, якого звали: «Бєньдзєвуйна» (бо все казав: «Бєньдзє вуйна» — «буде війна»).
…Розповідь про одного з материних двоюрідних братів (вуйків О.І.). Очолював «Просвіту». Здоров’ям був слабкий… Але все віддавав «Просвіті», був запальним агітатором… Мати: «Я все так боюся, як ти виходиш на трибуну… Ти такий худенький… І звідки в тебе такий голос видобувається?» Був негарний, рудий. Утька (Христя, дочка) відрізняла його від інших — на краще: все раділа, як він приходив, цмокала язиком. А він дивувався: знав, що негарний… Жив через четверту хату. Утька бігала до нього — а дати було нічого, жив бідно, хіба окраєць хліба, яйце. То Утька вже взнала і, як приходила, — зразу до курника і язиком цмокає…


…Старший брат Ольги Іванівни Михайло («Михась») — адвокат; був «лівих поглядів» (комуніст), захищав бідних, працював у «Сільробі» (комуністична організація і однойменна газета). «Як приїздив, ми з ним ішли до лісу й говорили… Все мали багато що до розмови… Не хотів, щоб я виходила заміж за Влодка — той був націоналістичних поглядів… Руки один одному не подавали… Але коли я вийшла заміж — приїхав, зайшов. Влодко дивився: як він поведеться. А він підійшов, усміхнувся, подав руку: «Тепер ми близька родина»… І потім, як приїздив, усе було мирно, але Влодко при ньому був тихий… З ним боялися сперечатися. N., посол УНДО, казав: «Не хочу, він мене поб’є» (в суперечці)… Якби він був живий, моя доля інакше б склалася…», — і на Сибір, мовляв, не потрапила б. Хоча хтозна: адже восени 1939 року він побачив таке, з чим не погодився, і вийшов зі складу ревкому. Навесні 1941-го помер від тифу у віці 36 років… Не знати, що було б далі.


…Скільки в роду було безглуздих своєю несподіваністю смертей! Ще одного брата, Івася, убив копитом кінь, коли йому було 13 років. Сталося це давно (Ольга — наймолодша), але спогад про це виникав у різних контекстах. Наприклад. «З цього килимка зробимо завісу на двері… — Та шкода… — Він уже старий… все одно… Треба його збутися: це від (…), подарунок попа… Мій тато все казав: від попа подарунків не можна брати, від них лихо… І так і вийшло: подарував піп коня — і той кінь убив Івася…»


…Чоловік тети Зосі (сестри Ольги Іванівни), столяр, теж, як і Михась, був комуністом. Мали шестеро дітей. Вночі забігли «з лісу» — і вбили його на очах дітей. Люди були вражені, обурені безглуздою жорстокістю, але дивно: навіть це не відхилило від загальної прихильності до «партизанки». Мабуть, тому, що перед цим довелося пережити страшніше — від самих «визволителів»… (Про деякі з цих епізодів — далі).
Коли прийшли «совіти», дехто з сусідів глузливо-вороже казав: «Ну, тепер ви будете жити…» (мовляв, ваші прийшли). Але вийшло інакше. «Ждали ми комуни, а не та прийшла», — висновок одного з місцевих «лівих», — втім, це ще 1939-го року.


Перший конфлікт з радянською владою у тети Зосі виник у перші ж дні приходу радянської армії восени 1944-го. В господарстві був кінь, і знаючи, що це перший об’єкт інтересу всякого наступаючого війська, сім’я тримала коня в хаті. Але бійці почули іржання, і хоч як тетя Зося боронила свого трудівника, його забрали й повели з собою. А вона йшла слідом і сварилася, голосила, просила: як їй дітей годувати без чоловіка, без коня… Під’їхав командир, спитав: а де чоловік? — «Українські партизани забили». — «Так не кажіть, — поправив командир. — Кажіть: бандити». Але коня наказав віддати. Коли тета Зося верталася з конем, уся Ртзливка дивилася й дивувалася: не вірили, як вона йшла за конем, що з того щось вийде…


Другий конфлікт був серйозніший. Пеленські-батьки виїхали (була невдала спроба податися на Захід, потім вернулися — про це далі), а в хаті лишилася служниця. Ніхто не знав, що до неї ходив хлопець «з лісу». Але одного дня на подвір’я до Пеленських прийшли кілька бійців копати картоплю. А якраз трапився цей «лісовик». Вони його затримали, допитували, повели в комендатуру. Дорогою він вихопив револьвера, якого вони при обшуку не помітили, поранив одного охоронця, злякав другого і втік лісом…

Минув день-другий, і служниця, яка тепер боялася заходити до хати Пеленських, попросила тету Зосю піти туди й забрати її документи (не то паспорт, не то метрику). Тета Зося пішла, знайшла, і вже як виходила, на неї накинулися: виявляється, там була засідка. Повели до комендатури, допитували, особливо ж розпитували про синів. Один — Миросько — був у радянській армії, а другий, Олекса, втік «до лісу». (З розповіді вже Мироська: як їх забирали до армії, Олекса надумав тікати «до лісу». Миросько його відраджував: «Ти ж бачив їх, вони нашого тата вбили». Та той не послухався, втік «до лісу» і тільки вже пізніше зголосився на амністію). Певно, «органи» мали якусь інформацію чи про щось здогадувалися, бо їх дуже цікавив цей другий брат, Олекса. Але разом з Мироськом в армії був інший Олекса — сусід, і в листах Миросько згадував про того Олексу, а виходило — що ніби про брата. Це й допомогло теті Зосі. На всі запитання вона відповідала, що обидва брати в армії. Але той, що допитував, теж хитрий: говорить-говорить про одне, наче всьому вірить, і раптом: «А яка зброя у вашого Олекси?». Або: «А як він одягнений?». Тету Зосю так просто не спіймаєш: «Та я не можу того знати, про то вони не пишуть». — «А чого він сам не пише, а пише брат?» — «Та він не дуже вміє писати.» — і т.д. А обшукувала її жінка, «дуже сувора». Все погрожувала: таку розстріляти — і край. Тета Зося: «На кого ж діти залишаться?» — «А начерта нам твои дети!»
…Все ж таки випустили.


Та не всіх так випускали. «Недалеко од нас жила вдова… П’ятеро дітей малих… Вона цілий день у полі, а діти самі. І я там. І їла там. Прийдуть за мною з дому, а я кажу: я ще не вечеряла. Повечеряю, тоді йду. Вона жила не бідно: сад, дві корови. А хліб у неї був найсмачніший на всю Рузливку… Цукром трохи притрусив — таке здавалося смачне!.. Дві черешні великі, коло них ми товклися, дві груші — було що з хлібом їсти… Не знали тоді, яка доля жде…
Двох синів — уже були старші — зразу, в тридцять дев’ятому, забрали визволителі, як тільки прийшли: видно, були в їхніх списках. Дві дочки були в «Соколі» — встигли втекти… А вже як почалася війна і відступали, всю інтелігенцію з Комарна забрали. Це по всій Галичині було… Чоловік тридцять запакували в комендатурі, коло церкви. І її — як матір — за дочок. Убивали, а її змушували прибирати, витирати кров… Певна була, що на закінчення — і її. Але чи то їхній кат утомився, чи що — відчинив двері: йди! Вона кинулася як божевільна… Був ранній ранок, перестріла її Гандзя: «Чого біжиш? А де інші?» Відповіла: «Хто не побіг, той уже не побіжить». Додому не пішла, сховалася в стогу сіна, аж поки її там знайшли. Довго лікувалася, поки одужала…


…Скільки жахливих трагедій пройшло цією землею… Що пережили жінки й матері… Ось мати, син якої загинув «у лісі». Взяла корівчину й клуночок, пішла в ліс, жила в окопі. Людям пояснювала: син наказав їй ждати — ось-ось вернеться… Як божевільну, її не чіпали. Міськрада пропонувала їй квартиру, вона відмовилася. Потім їй почало ввижатися, що син до неї приходить, вона «говорила» з ним тощо…


А ось тета Аннунця, двоюрідна сестра Ольги Іванівни, відтоді, як загинув син (їй показали тільки його закривавлену сорочку, яку вона й розпізнала), — ніколи ніде й слова про нього не сказала і не була на жодному похороні, хоч би й близьких людей… Якось ми заїздили з Ольгою Іванівною в Богородчани, де вона жила. Моторошна пустка: крім неї, тут жили ще хіба щурі. (Ольга Іванівна розказувала, що колись приїхала до неї провідати, стала помагати перебирати постіль, а звідти вискочила миша — жила там). Звичайно, ніякої пенсії вона не одержувала: адже син — «бандера». Уявляю, як почувалися самотні матері «проклятих»…


…У Кліцку (село коло Комарна) був давній громадський діяч, який «мав повагу серед людей», «лівий» (комуніст?), депутат міськради. Переконав одного хлопця «з лісу» піти з повинною — по амністії. Сам привів його до комендатури. Комендант поговорив, схвалив… А тоді: «Ну, то ви йдіть, а цей хлопець хай ще залишиться, я з ним побалакаю». А депутат: «Е, ні, я з ним прийшов, я з ним і піду!». І комендант зрозумів, що мусить усе-таки дотримуватися букви Закону про амністію. І відпустив обох…


…Розповідали про бандерівця Н., який пішов на службу в МДБ і знущався з людей. Одягав бандерівську форму, заходив до хати і: «Слава Україні!» Мусилося відповідати: «Героям слава!» А він тоді знімає ременя й починає бити… Ніколи не їздив двічі однією й тією самою дорогою, не вертався тією, якою приїхав, знав, що за ним полюють. Але все одно скінчив погано: чи то вбили, чи до тюрми потрапив… Ні слуху, ні духу…
…Ще один місцевий переказ. Під час якоїсь збройної сутички один із упівців до останнього відстрілювався, прикриваючи відступ товаришів. Зрештою його застрелили. Якийсь молодий боєць підбіг і став «купати» (бити ногою) вбитого. А начальник Комарнівського МДБ Грачов нібито зупинив його, сказавши: «Ти його не штурхай, а вчися в нього… роби так, як він: він собою товаришів заступив». Може, легенда, але промовиста…

У ДОВОЄННОМУ ЛЬВОВІ

Року 1928 тато привіз Ольгу до Львова — в 4-й клас приватної української гімназії сестер-василіянок. Директором її був Василь Щурат, відомий український діяч, учений-літературознавець, поет. Нічого того дівчина не знала. «Знала тільки, що то якийсь поважний пан, якому треба поцілувати руку. Але він не дався і пояснив: «Панєнка ніколи не повинна цілувати руку мужчині». І потім усе вщеплював, щоб вимагали поваги від мужчин. Сам знав усіх гімназисток, звертався на «Ви» і, зустрічаючи на вулиці, знімав капелюх і низько вклонявся...
В гімназії часто провадилися літературні вечори, на них Щурат розповідав про Шевченка, Франка… Але в залі стояв галас, гімназистки його не боялися і довго не заспокоювалися. Аж поки виходила Степанія Дашкевичева (уславлена з часів січових стрільців), якої всі боялися: гляне в один бік, гляне в другий — усі затихли. До Щурата: «Мужчини, мужчини, чого ви варті!» Тоді Щурат уже оповідає…


Був дуже ліберальний у ставленні до учнів, боронив їх від дисциплінарних кар. Учні намалювали карикатуру на одного вчителя, який дуже їм допікав («справжній бельфра» — ?), його називали «катапулька». Був високий, худий, завжди у капелюсі і з парасолею. Намалювали його: з величезною парасолею йде за власним гробом. Повісили на дошці — без підпису, але схожий. Він зірвав і зразу побіг до Щурата: проти нього, мовляв, якась змова, чи не замах готується. Прийшли до класу Щурат і Дашкевичева. Щуратові вуса дрижать від сміху, але намагається говорити «суворим тоном», «забрали» карикатуру — нібито для слідства, а насправді щоб посміятися досхочу й іншим показати…


Щуратові було років п’ятдесят, мав пещені вусики. «Ми тоді ще застановлялися над ним… Обговорювали між собою… Він пише антирелігійні вірші… І в той же час щонеділі гімназія йде на службу Божу — він веде. І в церкві — є така золота підставка, яку дають тільки дуже поважним особам, — він як підходить, йому священик дає, він цілує, перехреститься, тоді вже служба починається… А взагалі він був директором pro forma, почесним... а урядувала закінниця (черниця) — єврейка-вихрестка, на кошти якої і утримувалася гімназія (вона їздила до Америки, збирала гроші). «Взагалі закінниці були різних націй: класичні мови викладала болгарка, хатнє господарство — німкеня…»
Василь Щурат і Кирило Студинський в Радянській Україні були обрані академіками. Одержували з України гроші, за які Щурат «любив випити», — була й така за ним слава. (На початку 30-х років, у розпал боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», і Щурата, і Студинського «вичищено» з Академії наук під викривальні фанфари, але 1939-го, коли треба було продемонструвати братерське визволення Західної України, — їх урочисто відновлено в академіках, запрошувано до Києва тощо. А Студинський навіть міг дозволити собі звертатися до Сталіна в обороні гімназистів та школярів, арештованих за «націоналізм». — Авт.).
…Під час німецької окупації Львова фашисти розстріляли сина Щурата Миколу, але його самого не чіпали.
…Труш після повернення з Єгипту дуже бідував. Щоб дати йому змогу щось заробити, по школах влаштовували розповіді про Єгипет, збираючи серед школярів по 20-30 grosz’ів… Був такий вечір і в них…

На початку 30-х років гімназія пережила тривожні часи. Під час «пацифікації» її кілька разів приходили громити екстремні патріоти. Гімназисти ховалися в підвали, а Щурат розчиняв вікна (бо кидали камені й били шибки). Радив відрізати нашивки на рукавах, де був номер гімназії. Коло «академічного дому», де жили українські студенти, були справжні бійки.
…Відкривали пам’ятник Франкові на Личаківському цвинтарі (1932 року? — точно не пам’ятає). Учням було заборонено брати участь. Наказа (польської освітньої адміністрації?) прочитав сам Щурат. Але учні, як завжди в таких випадках, самі організовувалися: домовлялися, яка гімназія на якій вулиці приєднається до походу. (Так само організовано уникали, наприклад, ходити в церкву в день народження Пілсудського, порушуючи ритуал). «Тоді була солідарність…» На відкритті пам’ятника вперше почула «Каменярів» Людкевича…
Подією був і похорон директора української гімназі (іншої) Кукурудза. «Процесія від Юра до Личакова — і всі з українських церков приєднуються… Пісні…

У дві пари несуть мари —
Доборовся ти, мій сину…


ЩЕ ДЕЩО З ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ КОЛІЗІЙ

На побутовому рівні комарнянці жили з поляками мирно, каже Ольга Іванівна. Але в їхні стосунки щоразу втручалася політика. То українську школу польська влада заборонить, то почнуть звільняти з установ українців. Найбільше отруювала стосунки так звана «пацифікація» — приборкання, мовляв, бунтівних українців. Усі говорили про те, як покарали письменницю Іванну Блажкевичеву — прилюдно дали 50 буків, а потім струїли двох дітей. (Це останнє — швидше за все, легенда: підтверджень у документальній літературі мені не траплялося; але коли й легенда, то характерна для атмосфери того часу.) У Комарні якихось великих ексцесів не було, але страх перед пацифікацією набирав часом трагікомічних форм. Якось сусід, згадує Ольга Іванівна, посадовив троє дерев, а мама не зауважила. Вночі виглянула, і їй здалося, що то йдуть троє польських жолнєжів. Підняла всіх, повідомила сусідів, і вся вулиця втекла в ліс, сиділи всю ніч до ранку. А коли з’ясували, в чім річ, уся Рузливка сміялася…
Дошкуляла парцеляція земель — на користь польських поселенців. «Потоцькі переселили сюди ціле село з Поморщини… Тих переселенців українці не сприймали. І діти ворогували… Якось учителі-поляки вели своїх дітей через Рузливку з хорунгевками (прапорцями) на якесь свято, а наші діти з городів закидали їх грудками. Ті порозбігалися, а наші хлопці похапали ті хорунгевки й подерли. Батьків викликали до поліції…
Одного разу вчитель спіймав Олю прямо на вулиці: «Отченаш знаш?» — «Я знаю Вітченаш…» Поскаржився татові (його поляки знали). Той: добре, поговорю з дитиною. А сам, звичайно, тільки посміявся…


…Прийшов якийсь дрібний польський чиновник до хати — тата не було вдома, тільки мама. Каже, наче несплачений якийсь податок. А вони, як хто не сплатив податок, приходили і забирали щось із хати — то вважалось як ганьба. Мама каже: я не знаю нічого про той податок, то не моя справа. А він тоді з тим, що забере годинник — на стіні висів такий старий годинник. А мама згарячу: «Шляк би трафив таке життя!» — «О-о!» — То він сів і протокола склав: сказала «Шляк би трафив Польщу». Поважно йшов через усю Рузливку, несучи під пахвою годинника. А всі дивилися: «У Пеленських конфіската!» Повернувся тато, вислухав новину, засміявся: «Нічого, він сам принесе». А тато був у добрих стосунках із польським бургомістром, пішов до гміни, там тата шанували… Другого дня той самий чиновник приніс годинника, ще й пробачення просив…


…Про вуйка Н. (не записав імені, а тепер не пригадаю). «Він такі красиві чисті ноги мав — як роззується… І все вранці ходив босий садом. Казав: нічого так не помагає на ноги — і від мозолів, і від усього, — як ранкова роса. А ходив тільки в полотняній сорочці, нічого більше не узнавав… Був священиком у великому селі… дуже очитаний… Там багато дітей ходило до школи… Так скільки він там був священиком — тридцять літ, — у тому селі не було жодної судової справи (ніхто ніколи не йшов до польського суду — тільки до нього йшли). Польська влада засудила його до в’язниці. Він переховувався, селяни ховали. Одного разу читав у церкві проповідь, а тут поліція. Так селяни зразу обступили… якось зробили, що один селянин дав йому в своє перебратися, — і він зник. І як мати померла — на похорон теж приходив перебраний селянином. І от доля: так не любив поляків, а похований у Польщі, нагло помер на серце під час німецької окупації. І брат же міг перевезти, мав вплив, був посол до польського сейму, та поки збирався, і сам помер, теж на серце, і теж у Любліні похований…»


— Але що — тоді так легко було дурити поліцію? — дивуюся я (маємо вже наш, інакший досвід).
— Ти не уявляєш, яка вона була дурна, та польська поліція… З неї всі сміялися… Раз до сусідів прийшли — арештовувати сина-студента. А він каже: дайте поголитися. Гаразд. А у дворі росла висока кукурудза. Він виніс миску у двір, поставив коло кукурудзи, миється, намилюється — довго. А вони, двоє поліцаїв, стоять коло нього. Він ту миску піднімає і їм в обличчя бух! — мильною водою. Поки вони отямилися та очі протерли, — а вже тільки шелест у кукурудзі. Тоді вся вулиця з них сміялася…


…Інший спогад — не такий потішний. «Пам’ятаю, ще мала була. Сусідська старша дівчина, студентка, дістала направлення вчителькою на «кріси». І вийшла заміж за хлопця-поляка. На канікули приїхали, пішли на забаву — молодь наша збиралася, танцювала… Вони прийшли — зразу музика перестала грати. Хоч тут і поліція польська була, але не втручалася. Крики: «Ганьба, ганьба!» Мусили йти геть. І тоді знову музика, знову танці…»
Але бувало й інше. Якась польська графиня приїздила на літо в своє село коло Комарна і там прижила від коваля-українця доньку Марисю. Потім приїздила на село з донькою, і та бавилася з сільськими дітьми. А коли виросла — навчалася в Парижі, а влітку приїздила на село і навіть трохи поралася по господарству: «була демократичною».
Інша історія. Двоюрідний брат Ананій з Калимонів працював на Волині в садах якоїсь польської графині. В неї була єдина дочка — глухоніма. «Дуже мучилася її долею, і це трохи вбавляло їй пихи». Їй здалося, що дочка закохана в Ананія, і нібито він небайдужий. (А він просто співчував дівчині й був до неї уважний). Запропонувала вуйкові Ананію одружитися з дочкою, а вона перепише на нього весь маєток. Ананій не захотів, хоч по-людському співчував і тій дівчині, і самій графині. Тоді вона відмовила йому в роботі. Після 1939 року маєток відібрали, їх переселили в якусь стару халупу; «залишилися без жадних середників до життя»; графиня померла. Глухоніму хотіли віддати до притулку, але не дала її нянька — забрала з собою. Живучи у великих злиднях, працюючи одна, вона утримувала нещасну, яку до того ж і паралізувало.

Тим часом Ананій, після різних емігрантських пригод, потрапив до США і, вже «укріпившись» там, через товариша листовно поцікавився долею дівчини, попросив поїхати на Волинь, пересвідчитися… Той поїхав, побачив, написав, у яких страшних злиднях вони живуть. І вуйко Ананій став слати їм посилки. «Не можуть йому передякувати — так змінив їхнє життя… Я йому так казала: «Це ти добре робиш, Ананію». А він: «Вони не йдуть мені з голови…» (З емігрантської одіссеї Ананія. Спершу потрапив до Австралії, працював на металургійному заводі. Але як садівник хотів найнятися до одного торговця фруктами. Той засумнівався: ви ж, мовляв, працюєте на успішному підприємстві, добре заробляєте, нащо вам? Пояснив: у мене батько був садівник, і я садівник, тому я б хотів… «Гаразд, матиму на увазі, але зараз у мене немає місця, вже взяв людину. Як буде, повідомлю, лишіть адресу». Але того ж вечора сам приїхав, подивився, побалакав — і: «Можете завтра виходити на роботу». Ананія вразила цілковита довіра: в його розпорядженні було все, він відбирав, зважував, обраховував — і ніхто його не контролював… Але потім захотілося до своїх — у Канаду або США, де було багато комарнянців).
…1939 рік, осінь. Веселі жінки верталися з гостей у Рузливку, вночі. Якась чудасія — цілу ніч з ями в яму падали, а в ямах повно води: був дощ. Аж під ранок дісталися додому, всі заболочені. І що їх найбільше дивувало: знайоме поле, скільки разів і вдень, і вночі тут проходили. А виявилося: Німеччина напала на Польщу, і поляки встигли нарити траншей…


(Оленка повернулася зі школи й розповідає, що в них проводили репетицію евакуації — на випадок надзвичайних подій. Тоді Ольга Іванівна пригадує, як у Польщі перед нападом Німеччини поляки провадили маневри і як то виглядало смішно… «Хлопці краще бавляться в війну, як та т вся компанія… Яка то була штпка, яка забава… А тільки перший раз збомбували — де то все панство ділося…»).
…В перші ж дні після нападу Німеччини польська влада арештувала в Комарні всю українську інтелігенцію. Хотіли відправити в концтабір. «Але то вже все валилося… Тато пішов до бургомістра: «Для чого в останні дні псувати стосунки?» Арештантів розпустили, але ті ще кілька днів переховувалися хто де міг…
Бургомістр добре зробив… Через кілька днів йому довелося вже самому просити сховку — від німців. «Тато сказав: «Тут я хазяїн», — і дозволив йому переховуватися… Та коли через тиждень-два прийшли червоні, його все одно заарештували…
З’явилися втікачі із Західної Польщі. На станцію Бучали (коло Комарна) прибув ешелон з цивільним людом. Німецькі літаки його розбомбили, а потім ще сікли й сікли з кулеметів. Усе Комарно то бачило. На сонці видно було, як падали, виблискуючи, бомби. Ольгу повітряною хвилею відкинуло до стінки. Сусідка-дивачка бігала по хатах і переконувала всіх, що треба «від газів» позатулювати вікна мокрими ряднами.
Саме перед війною графиня Лянцкоронська збудувала на свої кошти лазарет. На відкриття приїздила сама урочистим поїздом, у чорному фіакрі. Сказала: «Мєньшусьцє народувє не бєньдзє ту працьуваць». Та коли розбомбили ешелон і з’явилася маса скалічених, — звернулася до чоловіка Ольги Іванівни, Володимира Ленця («Влодка»), вже дипломованого лікаря, і просила допомогти. Обіцяла: як скінчиться війна (перемогою поляків, певна річ), то призначить його головним лікарем…
…Племінник Ольги Іванівни Дорко їхав у полі фірою і зустрів дванадцятеро польських офіцерів. Попросили підвезти. Підвіз. Агітували з собою — вірили в перемогу. Сховалися в «божевільні» — притулку для психічно хворих. Може, не вони одні там переховувалися. Одного дня німці оточили «божевільню» і перестріляли всіх, хто там був…
…І як фінал: «Скільки було поляків і євреїв у Комарні… Скільки тих коней і фаєтонів… Як свято, служба Божа — коло церкви повно… А які пани були — Потоцькі, Лянцкоронські… Де то все поділося?.. А Комарно знов повне, життя іде…».
(Але іншим разом: «Як усе підупало, Іване… Яке було Комарно і яке стало… Яка була свмдомість… які люди були… скільки інтелігенції вийшло… як морально стояло…»).

ЕПІЗОДИ ЄВРЕЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

…«Ми з жидами жили добре, — розказує Ольга Іванівна. — Тато торгував яблуками, мав у Бесарабії склад, мав спільні справи з багатим євреєм Луїзером. Якось прийшла від тата з Бесарабії телеграма, щоб позичили в Луїзера велику суму грошей і вислали. Я пішла до Луїзера, він вислухав і дав гроші без жадного папірця, без оформлення — така була довіра… А я ж — дівчисько, що з мене спитаєш…»
…З розповідей про бідного єврея Мошка. «Був у Розливці як свій». Мав багато дітей. «У хаті в Мошка говорили, як усі (тобто по-українському. — Авт.). Як ми будували хату, троє його синів ходили помагати». Одного разу був з Мошком конфлікт. На якесь свято підлітки скинулися, щоб Мошко дістав їм вина й горілки. Хлопчаки спилися й поснули… Потім батьки забирали й на плечах виносили. «А на Мошка були дуже недобрі, що він таке з дітьми зробив».


Запам’яталося весілля в Мошка. Приїхав рабин. Усе село зійшлося дивитися, на подвір’ї — не повернутися. А збудовано тільки півхати, а пів — лише складено з шуварів, туди й завели рабіна. Так люди, щоб бачити, розбирали шувари. Мошко аж плаче: «Люди добрі, не розбирайте мені хати!» — «Як зараз бачу: студент-юрист, — пізніше знаний адвокат, — виліз на яблуню і мене тягнув, упав, ледве в’язи собі не скрутив…»
Було й таке. Голова кагалу домовився з татом, щоб привести дітей на вицєчку (прогулянку) в його дубняк — на якісь фестини (свято). Але діти-українці кидали грудки, довелося татові «асистувати» весь час прогулянки…
Друга Світова війна для Західної України почалася майже на два роки раніше, ніж для всієї України... «Перший раз німці зайняли Комарно в 1939 році. Були два тижні і відійшли (напевне, згідно з пактом Молотова — Ріббентропа. — Авт.)… Тоді вони були ще інакші. Жидів тільки змушували підмітати вулиці, але не масакрували. Коли німці відійшли, в Комарні створилося ніби самоврядування — народна влада з синьожовтою перев’яззю. Через те багато людей постраждало, коли прийшло радянське військо…
Як установилася радянська влада, євреї підняли голови. Єврейські дівчата поприходили в читальню «Просвіти» в своєму національному вбранні, знімали синьожовті прапори, вішали червоні… Тим також собі зашкодили, бо людям то боліло…»


У 1940 році чоловік Ольги Іванівни роздобув документи на право виїзду до окупованої німцями Польщі («фольксдойче»), і вони виїхали до Холма. Розповідь про це буде далі, а тут — епізод на тему становища євреїв у окупованій Польщі в той час. Їх переслідували, але ще не «ліквідували». «Купувала телятину в однієї єврейки. Та мала довіру до мене, і коли я спитала, де дістає, вона розказала. Виявляється, хоч торгувати їм було заборонено, але в них були свої підпільні крамниці, різниці, пекарні, де пекли добрий смачний хліб, — це ще перші місяці, ще гетто не було. Прийшла я туди — руїни, напіврозвалені хатки, а глибоко в дворі — телятка… Євреї злякалися, як мене побачили. Ну, я їх заспокоїла, сказала, від кого я. Але потім я сама зрозуміла, що сюди ходити небезпечно: може бути облава… У них навіть підпільний ресторан був, ми туди ходили. Досить моторошно: навколо руїни, заходиш у зруйновану хату, а там — хід у великий підвал. Порожньо, тільки столи й стільці, але сідаєш і що попросиш — усе дають… Потім зробили гетто. А пізніше їх усіх погнали в Грубешів, і там усе скінчилося…»

Коли німці прийшли вдруге, «жидівський кагал звернувся до тата з проханням узяти на переховання їхні скарби з біжниці (молільні). Тато відмовився: «Це війна. Я не певен, чи збережу і чи зможу вам повернути. Якби був певен, що поверну, — взяв би…» А наш тато все казав: «Діти, одне запам’ятайте: у війну ані дрібки чужої не візьміть. І про одне Бога моліть: щоб війну пережити хоч у одній сорочці». (Коли тато помер, на похороні — Марійка писала, бо я тоді на Сибіру була, — хтось виступив і сказав: «Сьогодні Комарно ховає останнього господаря»)».
«Вони (євреї) були дуже наївні. Вже ж було багато втікачів — з Німеччини, Польщі — розповідали, що твориться. А вони все не вірили… Один інтелігент, адвокат часто бував у нас — грали у преферанс. Коли прийшли німці, син його (був десь у дев’ятому класі) питає: «Тату, чи правда, що німці нас винищать?» А він: «Як Ієгова надумав, так і буде».
В Комарні були багаті євреї — міліонери. Один був визискувач — давав гроші під дуже великі проценти. А як почали німці до них уже добиратися, приходить він до Кугута (селянин, з якого він колись збиткувався), нещасний, з дочкою, такою, як тоді Христя була, — а ми саме посходилися до Кугута, бо він гнав мед, — і: «Пане Кугуте, дайте щось з’їсти». Нам усім, і татові, і Кугутові, так було ніяково. Кугут дав нам, дітям, вощину з медом, то та дівчина так жадібно їла … Потім дав усім із собою…
…Мошко прийшов до тата просити поради: що робити. «Що ж я тобі, Мошко, можу порадити, як такий страшний час настав?»


…Спершу люди не думали, що так буде грізно. Німці як прийшли, то примушували євреїв надівати пов’язки й підмітати вулиці. Люди думали, що цим і обмежиться. Може, не даватимуть роботи, не допустять до торгівлі, а не більше. Навіть коли сказали про «ліквідацію», дехто думав, що це кампанія, тиждень-два переховатися, і все мине. Дехто переховував євреїв: той із співчуття, той знадився на гроші, на коштовності, які йому пообіцяли. А воно і тих усіх розстріляли, хто переховував. У Розливці в сусіда-шевця переховувалася єврейська родина. Спершу думали, що то ненадовго, і сподівалися на щедру винагроду. Але йшли місяці за місяцями, надія на винагороду пропала, але треба було якось людей рятувати. Сусіди здогадувалися, бо все та жінка багато варила. Однак удавали, що нічого не знають…
Інший випадок. Єврейська сім’я ховалася в степу, виривши печеру під купою гною і вивівши крізь гній рурку для повітря. Хтось їм носив їсти. Так прожили два роки. А вже перед приходом радянських військ німецький комендант виїхав на полювання зі своєю командою і побачив дим: видно, вночі готували собі їжу й не загасили як слід… Їх тут же перестріляли… Про цей жахливий фінал розповів німець-лікар (це було вже в Городенці, де в лікарні працював Володимир Ленець, — вони одружилися з Ольгою Пеленською і туди переїхали), — той лікар обурювався жорстокістю своїх одноплемінців і дуже переживав цю тяжку пригоду, мимовільним учасником якої став…
Ще про цього лікаря. Дуже не любив своєї форми — як приходив зі служби, хоча б на півгодини, на обід, зразу ж перевдягався. Казав: «Вона мене давить». Як вели наших полонених, Ольга на тину понатикала хлібин. Конвоїр помітив і забіг до хати з нагаєм і автоматом. Цей лікар, який квартирував у них, урятував. Але попередив: «Так не робіть. Їх ви не врятуєте, а себе погубите». Додому приходила дівчина-єврейка прибирати (ще тоді, як їм дозволялося ходити заробляти). Німець ні словом не спитав про неї, лише інколи дивився на неї сумно-співчутливо.
Які несподівані ситуації виникали за цих обставин! У стайні лікарні в Городенці стояла карета швидкої допомоги — старої, кінної, якою вже ніхто не користувався. Ольга Іванівна, молода мама, часто сиділа коло неї з дітьми — старша, Христя, бавилася, а мала Марта була у візочку… Аж пізніше довідалася, що там, у кареті, жила єврейська сім’я — їх ховав кучер…

«Тепер я часто думаю: як то тим людям було, коли я з дітьми там сиділа…»
…Ще одна історія. «Думаю: як то не раз людині розрахунок боком виходить… Був у Станіславові лікар-гінеколог В-ка, українець, дуже «пристійний», красивий. І в нім закохалася пацієнтка — дочка найбагатшого станіславського єврея. І то так, що цей багач мусив прийти і просити: «Ви можете вилікувати мою дочку, тільки одружившись із нею». За дочкою давав величезний посаг, у тому числі великий дім на перехресті центральних вулиць. Зразу став мільйонером. Був дуже поважний. «Як наші лікарі зберуться в саді (коло лікарні), то він тільки вклонився й пішов, а ніколи не сідав поговорити…» Коли прийшли німці, то він став їм потрібен як лікар-гінеколог (коханки тощо), через те вони і його дружині-єврейці видали документ на недоторканність… Якось вона прогулювалася в саду, де інші євреї, з пов’язками на рукавах, підмітали, — то вони плювали їй услід. Коли фронт покотився назад, а переслідування євреїв стали ще жорстокішими, багато хто радив В-ці втекти заздалегідь. Але той поводився самовпевнено, казав, що «старається о дозвіл на виїзд до Швейцарії», і йому нібито обіцяли. Справді, дали дозвіл, оформили документи. В останній день пішов до лікарні попрощатися, а син — до гімназії попрощатися з товаришами. Ні той, ні той додому не вернулися — їх узяли дорогою. А дружину — вдома. Потім люди бачили, як з будинку виносили позапаковуване майно… А про В-ку та сім’ю більше ніхто нічого не чув… Навіть його брат, що був адвокатом у Кракові.


…В 1939 році такий собі Н. утік до Німеччини. В його будинку поселився єврей-ветеринар. Люди казали йому: не робіть того, бо вернеться Н., буде негаразд. А він: «Ваш Н. тоді прийде, як у мене на долоні волосся виросте». І показав долоню. Але в 1941-му Н. таки вернувся. Прийшов до своєї хати — і: «Ану покажи свою долоню». Той нічого не зрозумів, показує. А він його — щосили по щоці… «Це так було ницо, нелюдсько, щось такого обнижуючого… Мій тато так обурювався…» Якось той єврей урятувався і після війни повернувся до Комарна. Коли постарілий Н. зустрів його на вулиці, — відсахнувся. А той: «Не хвилюйтеся, пане Н., ми не такі, як ви».
…По вулиці гнали колону євреїв. Якийсь чоловік схопив дубинку і, підбігши до колони, бив по спинах. Коновоїр ударив його, а дубинку закинув… «От і розберись, які люди бувають…»
(На цю тему: «От і розберись, які люди бувають», — ще два епізоди-спогади, але вже не від Ольги Іванівни, а від інших комарнян.


Розповідь І.: «Наш дідо дуже не любив жидів. Як у вагон заходить, шукає купе, де є жид, сідає, знімає чоботи, вішає портянки, — жид зразу тікає, а він тоді має вільну полицю і лягає спати. Або, як той не йде, навмисне наступить ногою на ногу — до вікна, наче когось там побачив: «Йосю!» — і так наступить, що той тікає…»
Розповідь Л.: «Спершу тим, що жили по селах, наказали з’їхатися до міст. Ще ніхто в тому загрози не бачив. Потім одного разу наказ: зібратися всім. Хто тікав, хотів сховатися — розстрілювали, решту колоною кудись повели, — вже можна було зрозуміти, що їх жде, і старих, і дітей… Дванадцятеро чоловік сховалися в лісі й дожили до визволення. Селяни їм помагали: ідучи до лісу, брали якийсь харч, залишали їм десь на видних місцях… А як було таке, що довго хтось не міг піти до лісу — чи негода, чи що — й голод їх притискував, то ночами приходили в село… Наша хата була скраю, і все до нас стукали… Я й досі здригаюся від різкого стуку у вікно — це в мене ще з тих часів… Мама надвір не виходила, а трохи відчиняла вікно й кидала щось: «Ой, змилуйтеся — я діти маю». То ж небезпечно було, за це німці розстрілювали… А одного разу їхня дівчинка захворіла — не могла бути в лісі. Заховали її в нас на стриху. В соломі вибрали кубло — не з того боку, де беруть, а з іншого, — і там вона лежала… Я все ходила до неї бавитися, вона мені шила лялечкам «сукні». Я мала суворий наказ: лазити на стрих тільки тоді, коли ніде нікого не було. Потім вона видужала і знову вернулася до лісу…»
Інша історія. Якийсь хлопець був небайдужий чи що до єврейської дівчини — і сховав її в себе. Але хтось доніс, зробили трус, знайшли, і дівчину тут же, на очах у хлопця, розстріляли, а хлопця забрали…)
Все це розповідали люди, далекі від політики, від ідеологій, розповідали не спеціально, а в розмовах про все пережите — без якоїсь настанови. Це я вже об’єднав ці епізоди в одну тему, але так, як вони були колись (переважно в 60-і—70-і роки) записані. Можна по-різному їх сприймати, але, мені здається, вони дають відчути і складність взаємин, і силу упереджень, і людяність, яка їх долала, і головне: що єврейська трагедія залишила немалий слід у пам’яті людей, тривожила і тривожить їхнє сумління, — як і інші трагедії, що випали на долю цих поколінь. І як же дико звучать сьогодні голоси тих, хто каже, що нічого цього не було, — коли є ще стільки людей, які це пережили. Одні кажуть, що не було ніякого голодомору, інші — що не було ніякого голокосту… а що казатимуть далі? І що буде далі?

КІЛЬКА ДНІВ «УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Восени 1939-го, в ті кільканадцять днів, коли німецька армія ще не передала Комарно радянській, молодий лікар Володимир Ленець з дружиною перебралися до Польщі — подалі од біди (ризикуючи потрапити в іншу). Опинилися в Холмі — стародавньому українському місті, вже геть спольщеному. «Місто здалося неприємним… Вітри… Горби… Земля руда, неродюча… Болото, глина… Так я того не любила… Але — Собор Данила… Українців лишилося кілька сімей, а то все поляки або спольщені. Одна проста жінка, свідома українка, багато розповідала про тамтешні відносини… На Холмщині було православ’я. Собор Данила — православний. Але поляки перебрали його собі. Коли ввели службу Божу польською мовою, селяни виходили під час служби, але у дверях стояли переодягнені жандарми й штурханами вертали назад. Ця жінка була здорова, розкидала всіх і видерлася — «не один жандарм зубів недолічився».


Потім, після німецького погрому Польщі, наїхало багато українців-емігрантів. У цей час німці в Польщі загравали з українцями, нацьковували їх на поляків. Усі заклади відбирали в поляків і передавали українцям. Звільнили лікарів-поляків, поставили українців, замість польських збкінниць (черниць) — українські збкінниці. Відкрилася українська гімназія — «велика, забезпечувала терен аж до Грубешова. Директор — Білик, дуже свідома людина». Собор Данила повернули українцям. З цієї нагоди була велика імпреза. Приїхав сам Франк, а з Кракова — Кубійович. Виступав славний хор Володимира Божика — емігранта з Великої України…


«Я той день запам’ятала: 18 травня (1940 року) — бо тоді мої тато й мама приїхали. Ще можна було виїхати, тоді обмін робили, в Перемишлі працювала комісія (радянсько-німецька. — Авт.). І вже якраз останній день, уже закривали кордон. Ми від комарнянців, які раніше приїхали, чули, що тато й мама записалися в черзі, а чи встигнуть — не знали… А був у нас товариш мого брата — ми його звали Пйка — заблукав, чогось потрапив замість собору на вокзал, мабуть, був трохи впилий. Коли поїзд — виходять тато й мама, думали, що він їх зустрічає, а нічого не знали, тільки знали, що ми в Холмі. «А я саме на прийнятті — довгий стіл, весь уряд сидить, німецькі гості… Я молоденька, щупленька, в гарному українському строї, від Союзу українок обслуговую, подаю страви, вони — кожен старається в ручку поцілувати, така комедія, і наші «друзі» (німці) стараються зі мною заговорити… А тут з’являється Пйка й каже, що тато й мама приїхали. В мене — слйзи. Німці захвилювалися: що той пан сказав? Їм пояснили, що то слйзи радості: молода українська жінка радіє, що батьки врятувалися від більшовицьких варварів… Почали ґратулювати, пити за героїчну німецьку армію…
…Як я бігла тоді… А Холм нерівний — як то з Хрещатика на Печерськ… Ледве дух перевожу… Мама й тато розпитують: як у вас? Бо їм там казали, що дуже погано — така пропаганда була; вони навіть харчів із собою привезли… А ввечері до нас стільки людей зійшлося — так багато стало в Холмі українців…
Ми мали дім за Холмом. Двоповерховий: уверху три кімнати, внизу дві. Паркан високий. Польський єпископ собі побудував… На другий день війни німці взяли його як заручника… розстріляли… А дім став державний. Коли ми там поселилися, то поляки дивилися на нас зизом: українці — в домі польського єпископа… По сусідству жив професор — тоді так називали: як у народній школі, то вчитель, а в гімназії — вже професор… Такий з борідкою, в пенсне… Прийшов до нас, відрекомендувався. А йому потрібна була вода: в нас була криниця, ми її часом замикали. Він пояснив, що користувався цією криницею — і чи зможе далі. Ми сказали, що звичайно: як було, так і буде. Дали йому ключа. То він ходив… Такий інтелігентний, і сім’я інтелігентна… Склалися з ними добрі стосунки. Мій чоловік лікував їхню доньку — мала інфаркт з перестраху. А Утька (домашнє прозвисько малої Христі) не любила митися, а ми її страшили: ось помивач прийде, забере… Йому вияснили, то він як приходив, то все: «Оце зараз наберу води та піду дітей мити». А ми вже не мали клопоту: зразу згоджувалася (митися).


…Були в Холмі, коли Німеччина розпочала війну проти СРСР. Уже з другої половини того дня, 22-го червня, почали гнати колони полонених, а потім більше й більше. Коло Холма ще раніше був підготовлений концтабір: «Кавалок поля обгородили сильними дротами». Про полонених: «Думали, що вони будуть якісь висвобождені… а їх за дріт — і голодом морили…» Але родичам віддавали. Був організований Допомоговий комітет. Декого визволили. Пройшла чутка, що в таборі син Шумського, лікар. Допомоговий комітет добився того, що випустили його і ще двох лікарів-українців. Вони стали працювати в лікарні. «Потім усіх обурювало те, що були з нами в добрих взаєминах, але як тільки залишалися самі — переходили на російську мову»… Один старий прийшов аж з «Великої України» — розшукав сина. Йому віддали сина, але той був такий знесилений, що батько мусив нести його на плечах. Недалеко й виніс — скоро так на плечах у батька й помер…


…3-го липня на богослужінні у Соборі Данила повідомлено про те, що у Львові проголошено Українську Державу. «Люди мліли від зворушення…» Але зразу ж почалися чутки: то все обман, німці поводяться на Україні жорстоко… І інші чутки: про виявлені «звірства більшовиків»: газети публікували знімки з місць масових розстрілів, радіо щодня подавало прізвища виявлених жертв… «Всю інтелігенцію винищили…» А чутки про німецьку жорстокість самі поширювалися… «Настрій зразу впав — і від того, і від того…».
Розповідали, що один відомий лікар (Гречило) вийшов з дому, як ішло німецьке військо, сперся на паркан і дивився. А був схожий на єврея. Один із німців вийняв пістолета й застрелив його.


…Розпочалася боротьба між бандерівцями й мельниківцями. Чоловік належав до мельниківців, але коли почалася колотнеча, сказав: «Я лікар, інше мене не обходить». Та одного разу — напад. «Ішли з кінотеатру. Раптом у натовпі замішання, кілька чоловік кинулося, мене збили з ніг, якогось чоловіка схопили... Я знепритомніла, почула тільки, як брат Ананій підняв мене. Думка: чому Ананій, а не чоловік? Питаю: де Влодко? А його вже занесли в кав’ярню, перев’язують… Рана виявилася не важкою — стилет ковзнув по ребру, тільки кровотеча в легенях…» Цією справою зайнялося гестапо: німці пильно стежили за стосунками в українській еміграції, особливо ж за протистоянням бандерівців і мельниківців. «Було слідство, викликали на допит і мене, показували фото якогось молодого хлопця: чи не пізнаю? Я казала, що нічого не бачила… Потім до нас приїхали якихось двоє з Кракова — певно, бандерівці. Здалеку починали розмови. Ми здогадалися: хотіли вивідати, чи я знаю, кого я бачила, що сказала на слідстві… Тато їм сказав: «Залиште нас у спокої»… Потім були навіть якісь листівки, що то помилка…»
«…Чоловік лежав у шпиталі. Іронією долі — поруч полячка, дружина арештованого офіцера, і вона арештантка; чоловіка, мабуть, уже розстріляли, а вона вагітна. Охоронці коло неї — з поляків, такі ж, як вона; сказали їм: як утече, вас розстріляємо… Ніхто й не чув, як вона народила, дитина й не крикнула… Прийшли польські збкінниці й забрали дитину. А її вернули в тюрму. Я повз її ліжко часто проходила і все собі думала: що та бідна жінка переживала… Ну, якщо вона залишилася жива, то дитину потім знайшла…


Коло Холма був великий заклад для божевільних — на всю Польщу. Під час війни божевільні розбіглися, а там ховалися польські офіцери й старшини. Одного дня німці оточили цю місцевість і все знищили…
…Німці були дуже жорстокі до поляків. Але й поляки тихо не сиділи…»

У «ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА»

Замість Української Держави на території Галичини німці створили «дистрикт», що входив до «генерал-губернаторства» з польських та західно-українських земель. І хоч існує думка, що тут гітлерівський режим був не такий жорстокий, як у «рейхскомісаріаті Україна», що охоплював решту українських земель, — насправді навряд чи так було…
У липні 1941-го Пеленські-Ленці повернулися до Комарна. З цього нетривалого періоду Ользі запам’яталися два епізоди. У їхній садибі розташувалася на обід німецька похідна група. Наловили курей, насмажили, але не могли знайти достатньо тарілок і виделок. А тим часом прибіг офіцер: наказ рушати! — Так вони й не з’їли тих курей. Спостерігаючи таку процедуру обідання, старий Пеленський зробив висновок: «Німець війни не виграє». І ще. Німецький комендант захотів мати садженці сортових яблунь. Звернувся до відомого в Галичині садівника Андрія Терпиляка (зять Пеленського, про нього буде далі). Привіз довгий список різних сортів яблук та груш і все вимагав, щоб точно дали йому що треба. «Мій тато каже Андрієві: «Я йому сам підберу». За півгодини приходить: усе! Андрій здивувався: «Ти йому підібрав за списком?» — «Та де! Що він собі думає? Чи він їстиме яблука з того саду? Дав, що трапилося». Посміялися обоє... Мій тато був з гумором...»


У 1942-1943 роках Ленці жили в Городенці на Станіславщині, де чоловік працював у лікарні. Облави й розстріли й тут не були новиною; особливо почастішали вони після того, як бандерівці почали чинити опір німецьким експропріяціям. Одного разу німці прилюдно розстріляли в Станіславові 28 селян-заручників, схоплених під час облави на базарі. До лікарні прийшло розпорядження: виділити лікаря, щоб засвідчив смерть. Усі дуже переживали цю тяжку справу, ніхто не хотів іти. Вирішили тягти жереб. «Був один дуже поганий, його не любили, і якраз йому випав жереб… Усі в душі раділи, що йому, а не комусь… То як він повернувся — кілька день сам не свій ходив… змінений… Розказував, що серед заручників був один старий дід… попросив не зав’язувати йому очей і вигукнув: «Слава Україні!»
Якось в облаву потрапила й Марія Іванівна — сестра Ольги Іванівни, яка регулярно приїздила з Галича, де жив її чоловік — Андрій Терпиляк. Ждали її, а її нема. Стали шукати. Виручив знайомий фольксдойчер («презес суда»).
Навесні 1942-го була велика повінь — розлився Дністер, багато наруйнував. Це до тієї біди, що в Молдавії — голод, і молдавани тікали в Україну. «У Львові менше було, а в Станіславі — тут ближче… Скільки їх померло!.. Сидять купками — на вулицях, на базарі, деякі ще ворушаться, а деякі…» (Ще один голод був у Молдавії 1946 року… Спогад: голодні молдаванки посходилися грітися коло озера, що горіло, — коло Комарна були нафтосховища, нафта вилилася в озеро, і воно горіло, — «полягали, а багато хто й не піднявся…»).
Десь у цей час, 1942-го, до лікарні приїхала якась комісія фольксдойчерів — перевіряти. Головним був син відомого в Галичині діяча української кооперації Б. — батько з добрим іменем, а син — гешефтяр, хабарник. Його вдачу знали і скрізь готували «зустріч». А тут ледве наготували якого могли м’яса, яєць. Він подивився, скривився: «Ви думаєте, я задля цього сюди їхав?» А чоловік не стримався: «Ходімте на вулицю — я вам покажу: у нас у Галичині плоти з ковбас горожені… Що ви собі думаєте: війна, люди голодують, мруть!..» І не дав йому нічого. Думали: біда буде. Але обійшлося…

(…До спогадів у розмові прилучається Олег Терпиляк, син Андрія Терпиляка, племінник Ольги Іванівни, приїхав у відпустку з Тюмені: «Як німець учив мене порядку». На час німецької окупації був хлопчаком. Рибалив — не зі спортивного інтересу, а для наїдку. Поїхав до Станіслава по вудки. Ліз у вагон і зачепив німця вудкою (а на вагоні було написано: «Nur fьr deutshce»). Реакція була миттєвою. «Чую: піднявся я над землею — це він спокійно взяв мене за барки і підняв над землею, не кажучи ні слова… Далі я вже нічого не бачив і не чув… Перше, що почув потім, було: «Це Терпеляків…» Щось люди гомоніли на пероні…» Виявляється, він лежав на пероні непритомний від удару німця… (Тут мені пригадалося, як інший німець у моїх Оленівських кар’єрах «виховував» відвідувачів шевченківського вечора, — про це я писав у першій частині «Спогадів…»).

ВТЕЧА І ПОВЕРНЕННЯ

У 1944-му Володимир Ленець як лікар поступив до медичної обслуги дивізії «Галичина». Після розгрому дивізії під Бродами він з її рештками опинився десь чи не в Італії — більше сім’я його не бачила. («Ленець Володимир, нар. 1909 р., в студентських часах і як лікар був активним громадським і спортовим діячем, член управ громадських установ в Комарні, одним з основників спорт. тов-ва «Хуртовина» в Комарні, хірург у шпиталі в Холмі в 1939—1941 р., пізніше в шпиталі в Городенці. Лікар-психіатр у ЗСА, помер в 1979 р.» — «Комарно і Рудки та околиця», с. 266-267). Через багато років довідалися, що він в Америці, в нього нова сім’я. Ольга ні в чому його не звинувачувала, але простити не могла, нічого не говорила про нього дітям і на його листи, зі спробою виправдатися, не відповідала. Але це було вже набагато пізніше. Тоді ж, у 1944-му, тато, мама й Ольга з двома малими дітьми (Христі — п’ять років, Марті — півтора) подалися тікати від фронту на Захід — склавши якесь майно в підводу й запрягши коня. Мандрівка була довга — через Угорщину, Австрію, десь і в Німеччину потрапляли… Але зрештою зрозуміли марність цієї затії й вирішили вертатися назад — хай буде що буде. І все обійшлося добре: ніхто не заважав їм вернутися, якось і фронт їх оминув.


Про ці мандри Ольга Іванівна не дуже любила згадувати — хіба що захоплювалася віденськими парками й палацами або оповідала якісь кумедні історії. Запам’яталися мені дві, пов’язані з …кавунами.
В Угорщині. Їде селянин, везе фуру кавунів. Зупинився ешелон з радянськими солдатами — наскочили, обступили, всі кавуни забрали. А в цей час далеко згори спускається другий селянин — теж фура кавунів. Бачить, як розбирають кавуни в того, — думає, що то так жваво йде торгівля. Та й собі — жене коня, щоб не спізнитися, поки ешелон не рушив. Жене, жене... Встиг! За хвилину і його кавунів не стало: «Спасибо, отец!»
Друга пригода в Австрії. Як поверталися додому, натрапили на радянську частину. На верху автофургона сидить молодий червоноармієць і кличе її. Злякалася — думала, перевірятиме документи, заарештує. Вдала, що шукає документи, щоб виграти час. А він: «Нет, нет, девушка! На вот, бери!» — і показує на купу кавунів. Дав одного, другого, третього — в пелену. «Бери, бери еще!» І таке ще було. Коло військової машини солдат, у руці тримає якісь золоті ланцюжки: «Девушка, возьми, зачем оно мне!» Злякалася, втекла, а тепер, розказуючи, жартує: «Дурна, треба було взяти!»


…Початок 1945-го. У чеському містечку. Кірха, німкені, тяжка обстановка… «Не плачуть, але раз у раз глибоко зітхають… «Stille Nacht, heilige Nacht», — один із небагатьох їхніх різдвяних співів»…
Родину Пеленських-Ленців якось усі біди блукань обминули, і вони благополучно повернулися до Комарна, в свою хату. Тільки города й саду їм врізали та красені-дуби поспилювали — один лишився…

СИБІРІАДА

З довідки МВС України, Управління внутрішніх справ Львівської області, 21.02.93: «Ленець Ольга Іванівна, 1913 року народження, Ленець-Волошанська Наталія-Христина Володимирівна, 1938 року народження, — 20 травня 1950 року виселені зі Львова на спецпоселення в Томську область, з якого звільнені 29 лютого 1956 року. На підставі ст. 3 Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» реабілітовані з поверненням конфіскованого майна або його вартості».

Приводом для нової хвилі масових виселень «підозрілих» із Західної України стала темна справа з убивством Ярослава Галана. Ольга Іванівна в цей час жила у Львові, з сестрою — Марією Іванівною Терпиляк та старшою дочкою Наталкою-Христиною, яка вчилася тут у школі; молодшу дочку Марту, семи років, залишила в Комарні у діда й бабці (галицьке: дідо, бабця). Спеціально держали дітей окремо, бо здогадувалися, що можуть виселити: тричі викликали до МДБ, схиляли до співпраці. На останній розмові капітан МДБ прямо сказав: «Так ви що, остаточно вирішили угробити і себе, і дитину? Захотіли Сибір подивитися?» — «І там люди живуть». Капітан відпускає, але Ольга Іванівна не йде: час пізній, мусите одвезти мене додому. Хоч як злостився капітан, але замовив машину й одвіз. А на закінчення сказав: «Ну, ви, жінко, — молодець!» А потім, трохи подумавши: «Запам’ятайте: як посилатимуть вас на лісорозробки, ви маєте право відмовитись. Вам повинні дати роботу за спеціальністю. Але якщо хоч раз погодитесь, тоді вже вас судом збов’яжуть». Ця порада Ользі Іванівні дуже пригодилася.


Забирали вночі. Давали годину на збирання. Але далі, на відміну від «кримського» варіанту депортації, не поспішали: тижнів зо два тримали на пересильному пункті (знаходився на вулиці 700-ліття Львова). «В мене, мабуть, був якийсь вигляд — божевільний чи що — як мене туди привезли і я сіла з дитиною на свої вузли, — бо підійшов якийсь чоловік — більше я його ніколи не зустрічала — і силоміць улив мені в горло горілки. Після цього я вже сміялася… Та там уже ніхто не боявся…» Потім ешелони з виселенцями ще простоювали на запасних коліях Львівського вокзалу та, мабуть, і не лише Львівського. Ольга Іванівна пригадує, що десь поруч стояв навіть ешелон з полоненими повстанцями, і звідти линула пісня на бадьорий радянський мотив:

Все вище, і вище, і вище
Несем синьо-жовтий прапур,
І удним ударом ми знищим
Червоний московський терор, —

досить макабричний гротеск.
Везли в товарних вагонах, з двох боків нари, посередині «параша». Їли, що взяли з собою, але жінок, які мали дітей, на великих станціях водили по кип’яток або й давали їм якусь кашу чи «похльобку». Тижнів зо три їхали до Томська, там їх «розсортовували», а потім катерами доправили цю групу до селища Чорний Яр; поселили в дерев’яних бараках. Почали освоюватися.
Комендант у Чорному Яру виявився п’яничкою. Молодий тоді Тарас Мигаль (відомий у Львові письменник, трохи націоналіст, а трохи — потім — борець з націоналізмом) швидко знайшов з ним спільну мову за посередництвом чарки, і це теж стало в пригоді: Мигаль як міг допомагав Ользі Іванівні. (Мигаль не втрачав гумору і все жартував: «Нам добре, ми років через двадцять будемо тут на становиську, ще й командуватимемо американцями, яких пришлють сюди ліс рубати»). Пам’ятаючи пораду львівського капітана МДБ, Ольга Іванівна категорично відмовилася йти на лісорозробки, пославшись на стан здоров’я й дитину, хоч комендант погрожував тюрмою («Ну й що! Я сидітиму в тюрмі, а дитину візьмуть у дитбудинок. А так я вийду в ліс, простуджуся, захворію — і дитина залишиться без матері»). Одного разу приходить комендант, радий: «Є хороша робота для вас — прийшла баржа з пряниками, треба вигрузити». — «Тільки разом з вами!» — Вилаявся й пішов.


Оскільки Ольга Іванівна не працювала на лісорозробках, їй не дали місця в бараку, а дозволили шукати квартиру для себе й дитини. Це було нелегко — потік спецвиселенців створив у цих краях житлову кризу. В одного господаря — Пулькіна — ніхто не наважувався селитися: буйний п’яниця. Ользі Іванівні довелося. А почалося так. Домовилася з хазяйкою. Розмістилися зі своїми клунками. Прийшла ніч. Усі сплять на лежанці, а їм з Христею нема де — постелили на підлозі. Серед ночі прийшов п’яний Пулькін. Боялися — вижене. А він усіх розбудив: «Это кто?» Довідавшись, у чому річ, зігнав жінку й дочку з лежанки, послав на підлозі, а Ольгу з дитиною — туди. А потім: «Так нельзя. Эти люди не привыкли так спать… Я должен сделать им кровать!»


Предметом «культу» в нього була лазня. Як узимку біг голий з лазні додому, то навколо нього стояв стовп пару — димів увесь, а як вбігав у хату, то з бороди й вусів уже звисали бурульки…
Був на селі якийсь дільничий, що не давав проходу жінкам-переселенкам. Якось уночі, п’яний, наспівуючи, йде до хати, питає «Ольгу». А Пулькін якраз був дома. «Это твой хахаль?» Пояснила. «Ну, так сейчас я его проучу!» І провчив — більше той не з’являвся.
Про Пульчиху. Молока не рахувала — «Сколько надо, столько и бери». Коли приходив час розрахунку, на запитання: «Скільки» — відповідала: «Сколько надо, столько и давай». — «А якщо я не так порахую?» — «Я знаю, что ты грамотная, не ошибешься». А більше нікому молока не продавала. Христі Пульчиха давала все, що й своїм дітям, і навіть більше — і з їжі, і з одягу. «Ты вот не разворачиваешь (не розкриваєшся), а я знаю: она у тебя артистка, из тех, что правительству цветы подносят на мавзолее и в кино снимаются… Я ее в кино видела и по радио слышала, ты мне не перечь». І була свято переконана, що це так… «Я так собі думаю, — каже Ольга Іванівна, — …якби жінка в такому становищі, як я, потрапила на наше село, — пропала б… А там…» …Коли приходила посилка з Комарна, Ольга Іванівна ділила порівну серед усіх дітей. Особливо смакували їм яблука. А сама Пульчиха казала: «Если бы я у вас жила, я бы не пахала и не сеяла, мне б ничего не надо было, а выходила бы в сад и ела яблоки».


…Наближалися вибори до Верховної Ради. Пульчиха інструктує Ольгу Іванівну: «Раненько встань, не сри, не сци, иди проголосуй, а потом все остальное. Я тебе хорошо советую». Але порада не пригодилася, радянська влада подбала про комфортніший варіант. До виборчої дільниці кільканадцять кілометрів. Зима, замети. Тож до селища мали привезти саньми представника виборчої комісії з бюлетенями й урною. День — нема, вечір — нема, 10-та година — нема, 11-та — нема. Аж перед 12-ю приїздять сани, а в них від комісії «Ваня», син Пульчихи, який працював у районі. Слова не може сказати й ворухнутися не може — такий п’яний. Кинулися його відливати, а Пульчиха голосить над ним: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал?» Але якось проголосували, одвезли урну. Ніхто не доніс, і все обійшлося… «Все-таки у них ще була солідарність, ніхто не сказав…» (Бо міг би «Ванечка» в тих санях заїхати хтозна куди). «А мене потім такий сміх пустив — не можу стриматися, — вибігла й побігла до своїх у барак. Там уже насміялися всі: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал!»
…Якось мав приїхати до них родич — секретар райкому комсомолу. Ніч була зоряна, тож навмисне погасили світло й полягали — хай думає, що сплять. Довелося йому лягати на підлозі. А дуже «важний». Уранці, прокинувшись, показував невдоволення і давав якісь вказівки… Пульчиха: «Боже, почему дурака сразу видно?»
…Коли помер Сталін і Ольга Іванівна сказала про це, Пульчиха: «У-у, милая, найдется другой, антихристов на свете много».


…Через років два Пулькін загинув у метіль: коні загрузли в снігу, він їх витягував і надірвався… Знайшли по кількох днях…
Про це Ольга Іванівна довідалася вже як опинилася в іншому селищі — Чердатах. Їй нарешті дали роботу в дитячому будинку — вихователькою і вчителькою шиття й вишивання (у цій справі вона була майстринею). Чердати були за кільканадцять кілометрів від Чорного Яру — як на сибірські масштаби, зовсім недалеко. Йшли з дитиною пішки, стомилися, сіли відпочити — й обоє поснули (було літо, спека). Розбудив якийсь дід: «Что вы делаете, тут же змей полно!»
Шукаючи квартиру для поселення, зайшла в якийсь двір, не знаючи, що там лютий собака. Хазяйка обімліла: зразу роздере. Пес підскочив і… зупинився. Відтоді прив’язався до неї. Проводив на роботу і скрізь лісовими стежками, щоб не зблудила. Шукав у неї захисту від хазяйки, коли та карала за те, що «псував повітря» (взимку жив у хаті, хоч у сибірських селищах таке не часто буває).


На цій квартирі — у Рижових — прожили кілька років. Стосунки були дуже приязні, а Христя й трохи старша за неї хазяйська дочка Валя подружилися й потім багато років листувалися.
Ольга Іванівна швидко зжилася з сибіряками. «Я їх розуміла, і тому вони мене шанували… Цих людей треба зрозуміти… Вони п’ють, матом гнуть… але щирі, чесні… Іншій людині все оддадуть…» (Пізніша думка — після прочитання роману В. Распутіна «Прощание с Матерой», який їй дуже сподобався: «Це люди зовсім інакші… Багаті на думку, бо живуть природним життям… Багато хто з наших не міг з ними зжитися — бо їх треба зрозуміти… Треба їх трактувати нарівні з собою, вийти з ними на вулицю, сісти, поговорити... Я з ними жила дуже добре…»)
«На Великдень — христосатися… Іду по вулиці — зустрічає дід з величезною бородою: «Похристосаемся». Похристосалися — бере мене й веде до своєї хати. А там — повно! І всі вчителі зі школи, де Христя вчиться. Виявляється, це батько завуча школи… Так установилися добрі стосунки з учителями… Сиділи, випивали, потім вийшли на вулицю — ходити й співати. І я з ними. А львів’яни повиходили, дивляться, сміються… Потім дехто докоряв: «Як ви можете… зійти до їхньої дикості…» А я відповідаю: «Я б їх образъла, якби не погодълась… Вони радіють — і я вдаю, що й мені то радісно…»


Але й сибірякам були вдивовижу звичаї галичан. Перший святвечір у Сибіру. Хазяйка О.І. дозволила зібратися в неї. А сама говорила по селу: «У Ольги будут гулять». Коли зійшлися українці-поселенці, навколо хати зібралися й сусіди, зазираючи у вікна. Почали співати колядки, а ті дивуються: «Они молятся!» Тоді розчинили двері до другої кімнати — а там повно! — слухають. «Запросили їх до столу, пригостили кутею… Їм дуже сподобалось: «Как хорошо вы гуляете!»


…Перше знайомство з директоркою дитбудинку. Підійшла до Ольги Іванівни й попросила її говорити по-російському. Та відповіла: «Говоритиму, скільки зможу» (але, мовляв, не дуже, бо діти сміятимуться — з вимови). — «Нет, вы должны учиться говорить и для себя, и для своей дочери, чтобы с ней говорить по-русски, иначе ей тяжело будет в школе». «А я їй відповідаю: «Російську мову дочка вивчить — вона скрізь серед російської мови. А якщо я вернуся додому, і дочка не знатиме української мови — як то буде? А з ким вона тут поговорить по-українському, крім своєї мами?» Вона подивилася на мене — і нічого не сказала. А вже пізніше, як ми подружилися, згадувала і признавалася: «Я тогда поняла, что вам можно доверять… Ну и характер…» Потім ми з нею добре жили… Це ще за Сталіна було — говорити виходили в тайгу, щоб ніхто не бачив… І як Христя хворіла, вона від своєї корови молока давала — теж так, щоб ніхто не бачив… Вона мене вчила (це ще зразу!): «Про Запад — никому ни слова. Как вы там жили, почему сюда попали — стакан воды в рот и молчок». На жаль, через деякий час її забрали з Чердат, кудись на інше місце перекинули…


Прислали іншу директорку. «Приїхала звідкись здалеку, гола й боса… Може, прокралася або обікрала якийсь інший дитбудинок і мусила спродатись… А тут зима, морози… Викликала мене: «Ольга, пошей мне штаны ватные». А з чого? На горищі була вата для медпункту. Директорка хотіла послати О.І. взяти цю вату, але вона відмовилась: «Не могла б красти, не спала б…». Тоді директорка пішла сама: обклала ватою груди, зад і виходить — так, щоб діти не помітили. Тепер вата є, матерії немає. Довго шукала. Зрештою приносить червоні прапори, ті, що зі свят: «Только никому не говори». Штани вийшли, як бочка, та ще червоні, здалеку видно на білому снігу. Зате ж теплі.
Відтоді нова директорка незлюбила Ольгу Іванівну — та не давала їй хабарів і не сприяла крадіжкам. Начальниця шукала способів її позбутися. Але врятував старий парторг на селі, який добре ставився до О.І. На 8 березня був святковий вечір у сільському клубі. Парторг запросив і Ольгу Іванівну. Коли вона прийшла, всі місця були зайняті. В перших лавах ще були місця, але «зарезервовані» для своїх. Тоді парторг покликав Ольгу Іванівну і посадовив її на своє місце, а сам пересунувся на сусіднє. Ольга Іванівна зрозуміла: якби вона сіла на чуже місце, її б директорка підняла, а так він посадовив на своє. І директорка зрозуміла «натяк»…
Кілька років роботи в дитячому будинку — не просто роботи, а життя з дітьми — стали для Ольги Іванівни глибокою душевною пам’яттю.


«Я працювала з такими тяжкими дітьми… І зараз у мене тільки добрі спогади… А я ж ні мови не знала, ні хто вони… Я так собі пояснюю: тому, що я їх любила». Стежила за тим, щоб дітей не обкрадали, допомагала їм, одягала, пестила, — і діти це відчували… Ставилася до них, як до дітей, а не як до дитдомівців. Після обіду був сон, і як бачила, що хтось дуже солодко спить, — не будила. Вони й це знали… Якось приїхав інспектор. Бачить, що О.І. погано говорить по-російському, — почав іронізувати, розпитувати про неї в учнів. А така дівчинка Галя на весь клас: «Это не Ольга Ивановна, это мама! Разве вы не знаете! Если бы все были такие, как она! Разве ей здесь работать? Вы ее должны в Москву взять!» Той і замовк… «У них була своя мураль… Як вони когось любили, то ніхто не смів того образиґти… Там був один такий… страшний… Волков… У лісі жив… Усі його боялися… А я — ні… Які там були бандити — і як я з ними ладила… (Марта: «То не такі бандити, як тепер.» — «Ага! А «тьомную» не робили? Могли побити до смерті… А мене не чіпали»)… Йде завуч сходами. А вони з другого поверху — соплями (зима, всі простуджені) — засмаркали його. А мене пропускають… Город — мені вберуть, я не знаю, коли і як. Іншим — знищать. Мені казали: «Вы, Ольга Ивановна, не вмешивайтесь». Якось директор усіх скликав і почав їх «виховувати».

Вони слухали, слухали, а потім: «Отойдите, Ольга Ивановна, сейчас мы ему скажем». І як почали… А їм було що сказати. Їх дуже кривдили, обкрадали, — і вони відчували, що я цього не можу їм робити… Вони були нещасні, їх треба було любити… А я любила… бо в самої дитина лишилась… і думала, що як я їм тут віддаватиму ласку, то хтось і моїй дитині там… А як їх було не любити… Така була дівчинка-калмичка… Брудна, соплива, сяде мені на коліна, я її втру… смокче цукерку, виймає, разом із соплями: «Ольга Ивановна, пососите…» І я візьму: «Ой солодка!» — і віддам знов. Вона рада… Що вона більшого може мені зробити? Я взяла її цукерку й заплакала. «Ольга Ивановна, почему вы плачете?» Я розказала про свою дочку. І вона теж заплакала…
…Коли їм сповнювалося 16 літ, їх забирали з дитбудинку й відправляли на роботу. Вони дуже того боялися. Тікали в ліс і там жили, в тайзі. Менші носили їм їсти, так, що ніхто не знав. І собаки їх боронили — чужих кусали. А тих, хто працював у дитбудинку, не чіпали — може, ми так тими дітьми перепахли… Потім була облава, собак перестріляли…
… В селищі жила сім’я латишів-виселенців: бабця, дідо й двоє онуків (батько й мати сиділи в тюрмі). Бабця взимку пішла по воду до річки й не вернулася. Потім її знайшли нахиленою по пояс і вмерзлою в ополонку: випустила з рук відро, хотіла його дістати, нахилилася за ним, а піднятися не вистачило сили… Дідо віддав онуків до дитбудинку, а скоро й сам помер. І діти лишилися сиротами. По-російському майже не вміли. Добре співали й були першими, хто погодився виступати на сцені (інші діти соромилися, тільки пізніше вже також стали…). І дуже любили коней… Як треба було кудись їхати — вони правили…


Був у дитбудинку «власовець» Коля — його так дражнили, бо батько був власовець. На все літо тікав у тайгу, жив там у землянці. Діти потай носили йому їсти. На зиму вертався, але уроків уникав. «Якось я чергувала в дитбудинку, приходжу — він лежить, ліжко незаслане… Я кажу: «Коля (підійшла, погладила по голові) — та хіба так можна? Нас із тобою сваритимуть — я сьогодні чергова». — «Вы дежурная? Я не знал!» — «А ти черговий по кухні!» — це вже я на ходу придумала. — «Будет полный порядок!»
…Їздили в колгосп на роботу. Беремо по рядку, я попереду, а вони за мною, як гусята, і моя Христя з ними. До обіду все скінчили — норми були невеликі. А інші викладачі скаржаться, що діти не хочуть робити, норми ніколи не виконують. Я питаю: «Діти, чого це так виходить?» — «Потому что вы, Ольга Ивановна, с нами работаете, а они: придёт, сядет, книгу читает…» За виконання норми дітям давали по дві цукерки. Якось роздавали цукерки — і нам з Христею не вистачило. Вони перезирнулися і — мовчки — кожна дитина принесла по цукерці. Я кажу: «Е, ні, так не можна, я візьму дві, а решта — ваше…»


Із спостережень «природничого» й «етнографічного», побутового характеру.
«В Сибіру літо коротке, але тепле, все дуже швидко розвивається… Якось іду в ліс по дрова вранці — черемха набубнявіла. Думаю: дня через три розквітне… Вертаюся ввечері, — а вона вже цвіте… У червні садовити ще не можна, бо розлив. Садять картоплю й городину в кінці червня, як вода спаде. Але земля така вже тепла, що в босі ноги пече… Зймлі там дуже родючі. Корінні сибіряки кажуть, що раніше вони три місяці на рік, улітку, працювали, а всю зиму гуляли та квас пили. Взимку снігу — півтора-два метри, хати зі снігу до половини вікна розгребуть, а нижче — в снігу. І тепло! Здається: як то такі сніги може сонце розтопити? Ніколи! А — розтопить… Риби багато, багато звірини. Але влітку заїдає машкара… Недалеко від селища — річка. А комарі хмара за хмарою. Закутувалися в ковдру, бігли до річки, і, не розбираючись, яка вода, зразу кидалися… Потім так само бігом, закутавшись у ковдру, назад… Найкращий місяць — березень. Мороз градусів п’ятнадцять, повно снігу, на лижі — і в ліс… А дим з димарів — прямо в небо… Димові стовбці над селищем стоять — як підпорки в небо пішли…»
«…Іване, якби люди в Сибіру їли так, як ти (насухо), то подавилися б… Вони коли їдять, то стоїть як не чай, так вода із зіллям. Що вкусить, то зап’є. А як моя хазяйка побачила, як я їм, то злякалася: ти ж подавишся!.. І вони здоровіші на шлунок, ніж ми. А яйця їдять так: розіб’є (сире) на тарілку, посолить, хлібом макає і їсть. Маслом хліба не маже, а холодне масло розріже на кавалочки, бере до рота і їсть… Взагалі харчуються вони краще, ніж наші селяни, галицькі. Завжди до обіду мед, чай з варенням… А в нас — хіба інколи цукерка… Взагалі село на Галичині бідно їло. А на Волині — ще бідніше… І естетика їдження на Сибіру вища: кожному ставлять тарілку, блюдце, — не так, як у нас було: і кожен туди ложкою…»


…Їхали саньми в район. На повороті випали з саней. Злякалися: що робитимуть серед тайги? Але кінь розумний: помітив, що їх немає, і став, почекав, поки наздогнали…
…Свинка Машка. «Біла з чорною спинкою. Там свині не такі, як у нас. Розумні… І живуть у хаті… Кожне заведе свинку… І нам хазяйка принесла… Як викупаємо — біжить спати до Христі в ліжко. Як я мала йти на обідню перерву і її годувати — прибігала назустріч, можна було годинник по ній звіряти. І по селу йшла поруч — з квікотом… Як замуцькається — просить помити… Но фільмуй!.. Як її зарізали — Христя тиждень хвора була. Їсти відмовилася…»
…Була Ольга Іванівна в гостях у сусідки. Збирається йти. А та затримує: «Побудь еще немного, сейчас муж придет пьяный». О.І. тим більше квапиться. Але та пояснює: «При тебе он не станет меня бить, а так будет бить. Побудь». О.І. лишилася. Прийшов той чоловік — страшний. З палкою. Зразу кинувся до жінки, — але побачив чужу людину — відступився… Ще кілька разів кидався, але гостя все тут, і він стримувався. Завалився спати і, поки заснув, — погриз усю подушку, пір’я пожував: щоб угамувати себе — зі злості, що не може жінку вибити. Запихав у рот подушку і гриз… Побачивши, що вже спить, жінка сказала Ользі Іванівні: «Теперь все: проснется — такой добрый будет…»
…У інших сусідів була дівчина Маша. Всіх хлопців била, всюди лазила, де й хлопці боялися. І страшенно «врівноважена» — батьків доведе до несамовитості, а сама спокійна. Якось батько за щось б’є її — шмагає, поклавши на лавку, — а в цей час хтось із хлопців кличе її на вулиці. Вона з-під батькової руки: «Не видишь, что занята!»


…Як один сибіряк справив два весілля на тиждень: одне в четвер, друге в суботу. В четвер — з молодою дівчиною, яка наступного дня втекла від нього, злякавшись. Тоді в суботу він узяв літню вчительку, «стару панну» з інтернату. Їхали урочисто, кіньми, з квітами і приданим, з музикою, через усе село. Тій жінці казали: що ти робиш — він же через день тебе вижене! А вона: «Ну и что! Меня за 28 лет никто не захотел, а он захотел. Разве я могу отказаться?!» На другий день, довідавшись про нове весілля, прибігла перша жінка. І він вигнав цю. Поверталася знов через усе село, але вже без музики, і не кіньми, а волами (хлопець з дитбудинку віз)… Не жалкувала, казала: «А что? Хоть раз за 28 лет». А через дев’ять місяців обидві народили — майже в один і той самий день…
…Молода жінка була 17-ою (!) в здорового мужика. Але знайшла на нього управу й помстилася за всіх. З господарства була в неї одна курка, щодня несла одне яйце. Вона зварить його собі: «Што я буду делить?» Як він вертається з роботи — іде до сусідів. Він жде-жде голодний… А вона прийде: «О, Ванюша, ты уже дома?» Дасть буханку хліба, цибулину, чай… «От пообедал!» — задоволений, лягає спати…

«Мисливець». Приїхав новий учитель. Наслухавшись про багатства сибірської фауни, купив собі рушницю й подався на полювання. Приходить увесь обвішаний качками. Аж виявилося — то свійські, вони там далеко запливають по річці. Довелося півроку сплачувати штраф. І прозвали його: «Охотник».


…Серед людей незвичайної вдачі — сибіряків — запам’яталася лісничиха, яка жила в тайзі і славилася тим, що вбила 44 ведмеді. «Мала свої способи…» Наприклад, надягала кожух навиворіт і йшла назустріч ведмедеві; той хапав її «в обійми», а вона в цей час стромляла йому ніж у серце. Сталося таке, що померла її дочка: мала чотирьох дітей, а п’ятої дитини не захотіла, аборт зробила невдало… Мати приїхала, коли її вже поховали (не встигла: сибірські відстані, зима). Але в Сибіру взимку глибко не ховали, а так: сніг розчистять і трохи в землю вкопають — до весни, а вже весною — глибше. Так що вона пішла на цвинтар, розрила могилу, попрощалася… «Я знала, що приїхала мати, і не хотіла заходити до хати: думаю, розпач… А коли зайшла — бачу: вона сидить за столом, півлітра горілки, сама п’є, спокійно балакає… Зять просив залишитися з ними, коло дітей — дружину любив, дуже красива була й добра, але вона не схотіла, побула кілька днів і вернулася до себе в тайгу…»


…Серед поселенців у Чердатах та поблизу були відомі в Галичині представники львівської інтелігенції. Наприклад, лікар-невропатолог Ярослав Бачинський, про якого Ольга Іванівна оповідала так. Надзвичайно одарована людина. Арештований 1947-го чи 1948-го року нібито за участь, під час німецької окупації, в Українському комітеті (хоч там виступав проти співробітництва з німцями, «бештав» таких, як Кубійович тощо). Був засуджений на 10 років таборів. Там здобув велику популярність як чудовий лікар і прекрасна людина. Говорив, що такої практики, як він у таборах, не мав ніхто ніде й ніколи. Про нього розповідали: надзвичайно правдивий, прямодушний і до всіх ставився однаково, через що завжди потрапляв у клопіт, у тому числі й у таборі. Потім жив на засланні, з поселенцями. А коли дістав звільнення, не захотів повертатися до Львова: «Ті, хто посадовив мене в тюрму, живі, вони не захочуть, щоб я ходив по Львову».


З ним пов’язаний приємний спогад з часів перебування в Томську. Одержали листа, що має бути проїздом Бачинський (він уже був на вільному поселенні). «Одного ранку чуємо — хтось колядує: «Нова радість стала…» А вікна в землянці нарівні з тротуаром — відчиняй вікно і хапай за ноги перехожих… Я зразу здогадалася, хто це й чому заспівав різдвяну колядку: наша землянка нагадала йому Віфлеєм. Вибігла… А ввечері посходилися всі наші, співали, наговорилися досхочу… І якось і розмістилися всі, і закуску поставили… Тепер як буваю у Львові в знайомих і господиня починає: «Ой, як я зроблю те прийняття… а що дати… а на чому дати…», — я кажу: «Дай мені з тим спокій... То все таке дурне…» А вночі: де йому спати? Залишився у нас. Сміялися: будеш, як у гаремі…

Ольга Іванівна добре знала одного із синів Олекси Новаківського — Ждана. У Новаківського було двоє синів, по смерті дружини він виховував їх, каже Ольга Іванівна, «дуже строго». Один став інженером, другий лікарем; до мистецтва відношення не мали. Ждана — лікаря — й зустріла Ольга Іванівна в Сибіру. Знала його й раніше. З виду був дуже негарний і при знайомстві жартував: «Що мій тато тоді думав, яку картину малював?». «Все дивився на мене й казав: «Ви мені нагадуєте мою маму — як у тумані її бачу…» Справді: у Новаківського є портрет дружини (тобто Жданової матері), і коли він уперше був експонований на виставці, то до О.І. підходили й питали, чи то не вона: такою разючою була схожість…


Ждан був дуже «життєво нездалий» (непристосований до життя). Коли вперше вивели його на роботу в ліс («спочатку нам забороняли працювати в медицині»), то побачили, що з нього нічого не буде. Тоді зжалілися: доручили йому палити хмиз, від якого очищають ліс. Показали купки і сказали норму. Він же, ледве-ледве з великим трудом розпаливши одну купу, не здогадався перенести трачі на іншу, а так само мучився біля кожної. Прийшов вечір, а він своєї норми й близько не виконав. Люди розійшлися по бараках, а його немає й немає. Піднялася тривога, сам комендант пішов на розшуки. Знаходять: схилився над купою хмизу й намагається розпалити… Відтоді побачили, що з ним діла не буде, і призначили на роботу до якогось медпункту…
Схожий випадок. Львівська знайома «з вищим образуваннєм» (фармацевт). «Дуже розумна, розвинена, знала мови, але абсолютно не пристосована до життя, нічого не вміла робити, — і їй було дуже тяжко». Поставили працювати свинаркою. Дуже мучилася. Просила: «Олю, навчи мене хоч шити». Серед «уроку» раптом: «Не треба! І в тебе голова болить, і в мене, а я нічого не зрозуміла». Або: «Нащо мені мої мови, коли нема з ким говорити». Ольга Іванівна домовилася, щоб улаштувати її в дитбудинок — в аптеку. А вона через день «з місця втекла»: «злякалася тих дітей». Втекла потай, бо соромно було перед Ольгою Іванівною: «Бачила, скільки я доклала стбрань». Потім у листі вибачалася… Далі знов працювала свинаркою. «З нового місця писала, щоб я заїхала до неї, взяла свиню, заколола, зробила ковбаси — навпіл. Тільки вона могла таке написати. Я їй відписала, що можу свиню продати, а гроші їй вислати. Домовилась з одним сибіряком. Приїхали, зайшли в сарай, а там кури як сиділи на сідалах — так і померзли: як дерево… Свиня — довжелезна, худа, гостра. Я сказала, що мене анатомія не цікавить. Але вона наполягала… Сибіряк пояснив, що у них свиней влітку випускають у тайгу, а потім, перед тим, як колоти, два місяці відгодовують у дворі… Заходилися коло тієї бідолашної свині — вона кілька разів тікала, але сніг був високий, і її ловили…»
«Уявляєш її свинаркою? Вона із священицької родини. Але священики у нас були різні, — а це з панів, з великої інтелігенції, за кордоном бувала, мови знала… Її дуже підвів наречений, багато років вони були заручені. Коли її арештували, він носив передачі і в Сибір спочатку посилки слав. А потім перестав: одружився з «теплою вдовою» — багата, практичніша, жіночніша… Це був для неї тяжкий удар…»

…Новину про смерть Сталіна Ольга Іванівна почула вперше від міліціонера, який жив поруч. А було, власне, так. Поставили Ольгу Іванівну на нову квартиру у великий дім, де хазяї виділили їм з Христею дві кімнати. Тим часом приїхав міліціонер із сім’єю, який також шукав квартиру. Сидить він із господарем, випивають, а потім кличуть Ольгу Іванівну для «секретної» розмови. Міліціонер просить відступити йому одну кімнату. Ольга Іванівна погодилась. Але міліціонер просить тримати це в секреті, бо йому, мовляв, перепаде за те, що «утискує» переселенку («законність» була на висоті!). Вона, звичайно, про все мовчала, за що він був їй вдячний і обіцяв допомагати. Любив випити і кілька разів позичав гроші, вже бувши напідпитку, і дуже боявся, щоб не дізналася жінка. Ще ніхто не знав про смерть Сталіна, йде Ольга Іванівна додому, а він сидить роздягнений (п’яний) серед купи снігу й підкликає її: «Сталин… (рукою показує: загнувся)… Скоро вас отпустят… Увидишь…»
Але не так скоро сталося. Спершу відпустили інших… «Коли Берія випустив бандитів, стало небезпечно… Раніше в них хати не зачинялися, ніхто нічого не крав. А тепер… І в Чердатах з’явився бандит, якого всі боялися — в якоїсь гулящої молодиці поселився. Ну, вона була здорова, більша за нього і якось його не боялася — била його. А всі інші… казали, що для нього вбити людину — що плюнуть. Якось іду вулицею — він назустріч. Ні, думаю, не буду звертати, піду прямо. Доходжу до нього — він подивився трохи здивовано, вклонився, привітався й пішов далі. Через два дні приходить увечері — я сама була в хаті. «Надо похмелиться. У тебя есть пять рублей?» — «Є, кажу, не стану казати, що нема. Але як я їх тобі віддам, дитина залишиться без хліба». Він так подивився на мене: «Спасибо, что правду сказала. Не надо мне денег». Потім: «Можно сесть поговорить с тобой?» І почав розказувати про своє життя… як він став бандитом… Це така історія… якби я була записала… Я потім кажу: «А чого ж ти не вернешся додому, до матері?» — «Никогда!.. Мне стыдно… Пусть и не знают, кем я стал… А тут я снова что-нибудь сделаю, получу своё — и: прощай, жизнь!» Ми весь вечір з ним проговорили… Кругом люди зібралися, думають, що там уже хтозна що — чи заріже мене, чи що… А ми виходимо, прощаємося…»
…Тим часом Ольгу Іванівну перевели до Томська — стараннями інспектора облвно Лідії Муратової. Вийшло так: якась вихователька дитбудинку написала донос — мовляв, як це допустили до роботи з дітьми бандерівку. Перевіряти приїхала Муратова. Зразу зорієнтувалася сама, та й директорка дитбудинку допомогла (донощиці сказала: «Я с Ольгой Ивановной хоть всю жизнь буду работать, а с тобой и ср… на одной доске не сяду», — в туалеті була одна довга дошка над клоакою). Після цього Муратова подружила з Ольгою Іванівною (пізніше, в 60-і роки, вона на запрошення Ольги Іванівни приїздила до Львова, я її бачив: інтелігентна жінка середнього віку, поводилася з достоїнством, дуже подобалися їй галичани). Жили на вулиці Татарській з Христею та з товаришкою — Дизею Ковальською, а в тої також дочка Христя, — всі в одній комірчині. За перетинкою — якісь дівчата з заводу, а ще далі — Богдан Ленець (чоловіків брат) з дружиною і тещею. Господар у якомусь сараї поробив каюти — і винаймав спецпереселенцям. Їхній статус мав уже невдовзі змінитися — це відчувалося.
Серед них був дивакуватий чоловік на прізвище Гойвіц; він займався ворожбитством і непогано жив з того («бо там народ вірив»). «Я не з якихось таких забобонів, але раз він був і: «Давайте я кину вам на карти». Кинув: «Скоро вернетеся додому, і вас ждуть великі подарунки». Я посміялася і в листі до Марійки, яка старалася за мене і скрізь писала листи — і до Сталіна, і до Хрущова, — пишу: «Не треба старатися і нікуди писати, тут мені Гойвіц таке виворожив, що кращого й не треба…» А таки вийшло, як він казав!
Треба було щомісяця відмічатися в комендатурі. Якось прийшла, сидить у приймальні, нікого немає. А чує, що в кабінеті коменданта якісь люди, щось читають, про щось говорять. Прислухається і чує: наче прийшов якийсь наказ, щоб спецпереселенців відпускати додому — спочатку лікарів, педагогів. Вдала, що нічого не чула, відмітилася, пішла додому. І зразу до Муратової: мовляв, таке й таке чула. Та каже: взнаю, прийди через два дні. Прийшла: так, каже, є такий наказ; треба тобі оформитися на педагогічну роботу. «Я викладала на заводі в гуртку шиття і вишивання, але це не вважалося педагогічною роботою. Тоді Муратова організує такі курси в облвно, я перехожу на роботу в облвно, вона мені дає довідку, — і я серед перших одержую дозвіл на повернення…»

На закінчення сибірської теми таке. Ще не всі виселенці повернулися з Сибіру, а вже там з’явилися нові «українські десанти»: ті, хто поїхав освоювати нафтові багатства Сибіру. Серед них був і випускник геофізичного факультету Львівської політехніки Олег Терпиляк — племінник Ольги Іванівни. Коли я 1962 року, бувши у Львові, познайомився з Мартою — а власне, з родинами Ленців і Терпиляків, — Олег саме приїхав у відпустку і одного разу влаштував — був людиною дотепною! — родинний вечір спогадів про Сибір, який назвав: «Сказание о земле сибирской». Дещо мені запам’яталося…
Спершу — виробниче. Коли зі свердловини нарешті забила нафта — відкрутили кран («тепер такого не роблять»), дали повний струмінь. Олег у новому костюмі на радості поліз набирати пляшки — його обдало нафтою… Взяли з собою перші дві пляшки… Назустріч вибігла Галя (дружина) в новому світлому костюмі (свято ж першої нафти!) — він її обняв так, що й вона теж уся в нафті стала…
…Приїхав легендарний Ерве — начальник тресту, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії. Він сам водив машину, а вони його в обличчя не знали і прийняли за шофера. Тицьнули йому в руки червонця й послали по горілку. Він мовчки взяв і пішов, приніс горілки. А потім була розмова…
…По півроку сиділи без транспорту й без усякого зв’язку (за природними умовами), зате потім, одержавши зразу всі гроші, тижнями «шаманили».
…Друг-полтавець одержав від матері медичну посилку — гумові грілки, а всередині самогон. Усім дуже до смаку припало — назвали самогон «стінолазом»…
…Грандіозний нафтобуд остаточно зруйнував життя місцевого люду — хантів. Свердловина — це не просто пробурили землю, поставили вишку й пішли далі. Це велике господарство, поселення коло нього, нафтогони, тягачі, бульдозери, вирубаний ліс, витоптані й порозривані землі, — а таких свердловин спочатку десятки, потім сотні, — отже: докорінно змінений ландшафт, змінена природа. Хантам довелося міняти спосіб життя, їх стали переселяти в селища, в нові будинки, які для них будували. Вони не хотіли в них жити. Були випадки, що селили в них худобу, а самі ставили поруч юрту й жили в ній — вона для них зручніша. Або — пожежа: розпалювали вогонь у хаті на підлозі, як звикли в юрті. Були навіть чутки, що викрили якусь «організацію» шаманів, яка, мовляв, за цим стояла…
Цивілізація прийшла до хантів у формі «пьяной вънки» і «непьяной вънки». Друге — це просте вино, а перше, звичайно, горілка або самогон. Хант усе літо мріє: настане зима, все замерзне, і він поїде в Нижньо-Вартовськ — за «винкой», за «пьяной». Влітку деякі їздять катерами, але річки тут покручені — зигзагами, тому хант, коли поспішає, встає з катера і їде собаками навпрошки: «Мне нада бистро».
У великій шані тут собаки. Без них не обійтися, між ними й людьми велика дружба. Був собака і в експедиції — Шкет, лайка. Хазяїном Шкета був Олегів товариш, який, їдучи у відпустку, доручив його Олегові. Жив на катері («брандвахта»). Одного разу загубився. Катер поплив униз. Олег розпитував хантів. Казали: бачили то тут, то там. Нарешті Олег пообіцяв літр «пьяной винки», і кілька хантів із собаками («щось їм сказали») взялися знайти. Першою вернулася з пошуків собака Хан. Її хазяїн-хант Олегові: «Он мне сказал: нашёл». Справді: знайшли. Але вже здихав, заїдений комарами (і з голоду). Тільки востаннє блимнув очима, коли покликали: «Шкет!». Виявилося, що він біг не вниз, куди попливли, а вгору, де він залишив катер…
«…Перші роки в Сибіру — не те, що тепер. У райцентрі — закусочна: ікра, балики, все на світі… Не вірили своїм очам… У моєму розпорядженні були вертоліт і кінь. Вертольотом літали по сіно й овес коневі…»
…Приїхав Олег у райцентр. У магазині оглядає хутра… Коли чує слабенький голос з акцентом: «А у меня было соболиное манто…» Дивиться — старенька жінка. Зацікавився: працює в готелі. І хоч мав де переночувати, пішов до готелю. Старенька почала розповідати йому про себе, показувати родинні альбоми тощо. Виявляється: була дружиною якогось міністра чи заступника міністра в Естонії. В 1940 році її виселили в Сибір — з усієї сім’ї залишилася одна… Фото: світська дама, на дипломатичних прийомах і т.д.
Другий випадок. Їхали тягачем, щось перевозили. Тягач забуксував коло якогось села. Вирішили переночувати. Зайшли до крайньої хати. Хазяйка мнеться: ніде вас покласти, ні на чому… «Ми полягаємо на підлозі». — «Ну, добре». Коли трохи освоїлися, попросили хазяйку, щоб зварила їм вечерю: добре заплатимо, мовляв. Вона довго відмовлялася: немає з чого, немає на чому… Але зрештою погодилася. Відхиляє запону до другої кімнати (не стіна, а завіса ділила хату), і вони бачать… великий стіл, заставлений кришталем. У бідній сільській хаті! Потім узнали, що це сім’я, виселена з Прибалтики в 1940-му році… Коли їм оголосили, щоб за 24 години зібралися — на виселення, — «в людей руки заніміли»: ніхто нічого не брав, ніхто не став готуватися. А коли вже зайшли за ними, кажуть: та хоч щось у руки візьміть! І вони, виходячи з хати, взяли ящик з кришталем, заготовлений раніше з іншою метою. Так і поїхали: голі, голодні, але з ящиком кришталю…
Третя історія. Розповідає Галя, Олегова дружина. Хата-п’ятистінка (перегороджена на дві частини)… Заходжу, — а двері до другої відчинені, — і мене наче пригломшило: великий, красивий молодий мужчина з чорною курчавою бородою, — наче з кіно чи з казки. Звідки тут міг узятися такий актор?.. Виявилося: тут живуть брат і сестра. Надзвичайно красиві. З Молдавії. Дітьми їх вивезли. Прийшли вночі. Годину на збирання. Мужчин окремо, жінок окремо, дітей окремо. Батька вони більше не побачили. Мати померла. Лишилися самі. Привезли їх пароплавом у групі інших виселенців, висадили на голому місці, потім знову кудись перевозили. Як трохи підросли, працювали в колгоспі. І в хлопця, і в дівчини був музикальний хист. Грали в школі. Приїздив якийсь композитор, послухав їх, сказав дівчині, що їй треба поступати в консерваторію, узявся допомогти… Вона стала готуватися. Перший рік її не відпустили з колгоспу. Другий, на клопотання того композитора, відпустили. Зібралася до пароплава. Та коли побачила пароплав, який мав змінити її долю, — від хвилювання їй зомліли ноги, і вона не змогла дійти до пристані. А наступний пароплав — за тиждень, пізно. Так і залишилася, більше спроб не робила… 1956-го чи 1957-го прийшов дозвіл повертатися додому. Спершу страшенно зраділи — скільки літ про це мріяли. А потім подумали: куди вертатися? До кого? Від одних відбилися, до других не прибилися. Ні інтелігенція, ні селяни… Наче соромно такими з’явитися на рідну землю… Та й залишилися в Сибіру…
…Була дівчина, з якою Олег дружив у дитинстві (точніше, опікувався нею, бо був старший). Вона дуже серйозно бавилася з ним в одруження, казала, що в придане дасть свої ляльки, на ляльках вчилася пеленати, годувати майбутніх нібито дітей. Коли Олег питав: «А де ж будемо жити?», — вона показувала на якийсь кут у соломі на горищі… І ось їх вивозять до Сибіру. Дівчинка там захворіла й померла. Мати поховала її з ляльками, бо та не випускала їх з рук і вмираючи… Лист матері, в якому вона розповідає про смерть донечки і як її ховала… Жалкую, що я не попросив його тоді, щоб зберегти, — такого не придумаєш…
…Олегів товариш розповідав про свою поїздку в Сибір до батька-виселенця. «То якісь для мене були дні… серед цих людей… такі зустрічі… Я трохи уявляв, куди їду, сподівався незвичайного — але такого… Видно, такі нещастя чи випробовування людей облагороджують… Тут люди стали набагато кращі, ніж були… Я там більше почував себе причетним до людського роду…»
І він же, як їздив у Сибір до батька, зустрів німця з Поволжя, який розповів йому… Тричі переселяли їх з місця на місце, навмисне: тільки обживуться — на нове місце… викидають без нічого… Гнали пішки, в морози, в завірюху… У матерів діти замерзали до смерті — на грудях, на плечах, — і вони йшли з мертвими дітьми, не віддавали нікому, не можна було віддерти…
…Ось таке невеличке «Сказание о земле сибирской»… Одне з багатьох можливих…

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ: КОМАРНО, ЛЬВІВ

…Повернувшись додому, Ольга Іванівна жила то в Комарні, у своїй хаті, то у Львові, з сестрою — Марією Іванівною Терпиляк, бо Христя поступала і поступила в медінститут (а Марта й далі жила в Комарні з бабцею). Власне, Христі дозволили вернутися ще раніше, і 10-й клас вона закінчила у Львові. Вчилася в російській школі. «Марійка казала: «Так вона жери ту школу…» (Їй треба було підтягуватися до рівня міської школи, бо в Чердатах жоден з учителів не мав вищої освіти.) «В Сибіру все мала українські книжки, але вчилася в російській школі».
Як по-різному ставилися різні люди до тих, хто повернувся. «Коли Христя ходила у Львові в десятий клас, подружилася з дівчиною на прізвище Перепьолкіна — дочкою полковника. Але гарна сім’я, чесні люди. Коли я повернулася, приходили мене привітати…» Дружина доцента М., товариша мого чоловіка, зустрівши: «Треба дати вам заробити…», — і принесла купу старої білизни: поштопати й попрати… «Я не відмовилася, але так то мене діткнуло…»
Марія Іванівна попросила за Христю у Семена Стефаника (один із синів Василя Стефаника, був головою Львівського облвиконкому). «А який атестат?» — «Якби поганий, я б не просила». Через деякий час О.І. зустріла Стефаниктву. «Чим я можу допомогти?.. Дітьми не журіться…»
«…Христя не мала в чім піти на випускний вечір… Тепер цього не розуміють… Думали, що продамо телятко, як корова отелиться (в Комарні), — і матимем. Але корова чомусь-то на шостому місяці скинула — дохле телятко… Христя пішла в простій білій сукні, ми її втішали: «Нічого, в тебе інше буде…» І справді — добре склала всі екзамени. Останній екзамен з фізики всі називали: «последнєє целованіє» — як при прощанні з покійником: бо екзаменатор В. нібито брав дуже великі гроші. Христя йшла без надії. Повертається — сміється. «Ми ще не знаємо, що то за сміх… Коли показує: «5». Ми очам своїм не віримо. Виявляється, В. кудись відкликали, і екзамен приймала жінка, яка знала О.І. «Вона мене більше про тебе розпитувала».
Життя зводило з багатьма людьми, чия доля виразно свідчила про характер тієї доби…

«ПУСОЛ ТЕРШАКОВЕЦЬ»

«Тершаковець Гринь (1877 — 1958), гром. і політ. сел. діяч, родом з села Якимчиць Руденського пов. (Галичина), організатор укр. життя Комарнянщини і Рудеччини; посол до Галицького сойму (1913 — 1914), чл. Укр. Нац. Ради і Укр. Трудового Конгресу в Києві, 1928—1938 посол до польськ. сойму, чл. ЦК й екзекутиви УНДО, почесний чл. «Просвіти» й Крайового Т-ва «Сільськ. Господар» у Львові. Заарештований 1939 большевиками, пробув 16 рр. у сов. концтаборах» (Енциклопедія українознавства, т. 8, с. 3183).

…Тершаківця на Комарнянщині знали всі й шанували. Знала й Ольга Іванівна, а в кінці його життя випало де в чому прислужитися йому. Ось розповідь Ольги Іванівни, яку я записав хоч і по пам’яті, але майже дослівно.
«Сам навчився грамоти, а політик був такий, що до його слів правдиві (тут: професійні. — Авт.) політики прислухалися… Яке свято було, розказували, коли його вперше обрали, ще за Австрії: це ж був перший від Комарна птсол — український селянин! Батько його, Андрій Тершаковець, був війтом сіл Кліцка та Якимчиць і будівничим — неписьменний, але мудрий від природи; мости будував так, що інженери з ним радилися і вчилися в нього. Одного разу побачив будівництво великого моста (через Дністер), — сказав, що неправильно, що завалиться; перевірили — справді… Зробили так, як він порадив…»
Тершаковець-пусол був гордістю Комарнянщини. Коли видавав заміж дочку, з’їхалася вся інтелігенція, політики, посли. Щоб нікого не образити, зробив два прийняття — одне для села, для всіх. Другого дня — «для птслів… Особливо запам’ятався птсол-гуцул… у гуцульському вбранні…» Ввечері в читальні «Просвіти» — забава для молоді.
«…В 1939 році, перед самою війною, бачила його на цвинтарі в Кліцку (село між Комарном і Якимчицями. — Авт.) — вже старшого, з дружиною Наталією. Дружина щось казала чи нарікала, а він заперечив: «Ти молись, щоб ось на цьому піску хоч наші кості відпочили… Бо таке насувається…» А я молода була, дурна, думаю: «Що він таке каже?.. Де ж вони будуть, як не тут?» А воно так і вийшло: він — тут, а вона — в Казахстані… Тільки землю з її могили привіз… Син — у бункері загинув…»
«Тершаковець Зіновій (1913 — 1948), діяч ОУН і УПА, родом з Комарнянщини (Галичина), за фахом правник, син Гриня Т. Командир УПА-Зах. («Федір»), провідник ОУН Львівського краю, загинув у боротьбі з військом НКВД разом з своєю охороною 4.11.1948 б. Любіня Великого» (Енциклопедія українознавства, т. 8, с. 3183).
…Обставини загибелі Тершаківця-сина в результаті спецоперації НКВД не до кінця з’ясовані, хоч і привертали увагу дослідників (зокрема, Олега Павлишина та Володимира Мороза — див. зб. «Родина Тершаківців», Лвів, 2005).
25 вересня закінчився 8-річний термін першого ув’язнення Григорія Тершаківця в таборах суворого режиму, і 5 жовтня він повернувся на Львівщину. Оскільки його хату і все майно конфіскували, жив у Золочеві у дочки Ольги. Є відомості, що у вересні 1948-го двічі таємно зустрічався з сином. Звичайно ж, за ним пильно стежили, щоб вийти на слід сина. 19 жовтня заарештували. За версією, що розглядається у згаданому вище збірнику документів, старого чоловіка (йому був уже 71 рік) піддавали безперервним виснажливим допитам і тортурам з метою дістати інформацію про місцезнаходження сина. Неясно, чи ці допити допомогли емгебістам зорієнтуватися, але 4 листопада 1948 року бункер Зиновія Тершаківця був оточений спецзагоном, і він загинув разом з чотирма охоронцями.
Григорія Тершаківця 5 лютого 1949 року засудили ще на 10 років таборів суворого режиму — «за потурання антинародній банді українських буржуазних націоналістів». Звільнений він був 29 березня 1956 року. Саме в цей час повернулася додому й Ольга Іванівна. Протягом трьох з лишком років, до смерті Григорія Тершаківця, їй траплялося за різних обставин зустрічатися з ним і навіть виконувати деякі його доручення.
Про першу зустріч після повернення Тершаківця із заслання: «Думали, що зустрінемо хвору, знищену людину. А він прийшов стрункий, у модному випрасуваному костюмі: «Мене ніщо не зламало і не зламає»…
В одній з розмов він оповів свою версію загибелі сина. Добре запам’ятала цю розповідь і Марта, тоді школярка, яка її чула і дуже нею перейнялася. Історія справді моторошна.
Нібито Григорія Тершаківця перевозили з однієї тюрми в другу. Дорогою в лісі на машину напали бандерівці і в результаті короткого бою звільнили в’язня. («Ользю, я бачив кров!» — розпачливо говорив старий). Довідавшись, кого захопили, рятівники дуже зраділи, виявили велику обізнаність у справах батька й сина. Переконали вирушати до сина, бо де ж тепер, після втечі з тюрми, ховатися. Дбайливо запропонували свою охорону. Та коли батько з ескортом «бандерівців» підійшов до бункера, син усе зрозумів і на очах у батька й «бандерівців» підірвав себе гранатою. А охорона загинула в бою… (Повторюю, це версія самого Тершаківця — з його розповіді Ользі Іванівні, яку чула й дослівно пам’ятає і Марта. Можливо, деяким опосередкованим підтвердженням її може бути суворий присуд старому батькові, винесений уже після загибелі сина). Дружину Тасю тримали в Станіславській тюрмі. Ще раніше їй показували фото чоловіка, вона відмовлялася підтвердити, що це він. Аж коли показали труп: «Від мертвого відмовлятися не буду… Так, це мій чоловік. А тепер робіть зі мною що хочете…»
«…Тершаковець помер десь року 60-го (1958-го. — Авт.). Поховали в Комарні — на цвинтарі в Кліцку. Привезли зі Львова. Труну несли на руках від Комарна до Кліцка, процесія розтяглася на всю дорогу. Відчувалося, що когось ховають…» (Власне, в усіх джерелах зазначається, що Григорія Тершаківця поховано в рідному селі Якимчицях. Але річ у тім, що і Якимчиці, й Кліцко — це мовби «продовження» Комарна, а згаданий цвинтар — певно, спільний для Якимчиць і Кліцка). У 60-і роки (й пізніше) я бував на цьому цвинтарі, бачив цю могилу… Намагався уявити життя цієї людини та її трагедію…
P.S. Тершаковець розповідав, що нібито Хрущов наприкінці 50-х років відмовився прийняти делегацію, до якої і він входив і яка мала просити про амністію для тих, хто ще залишався в підпіллі. ЛІКАР БАРВІНСЬКИЙ

Одного разу Тершаковець попросив Ольгу Іванівну сходити з дорученням до лікаря Олександра Барвінського — сина історика Олександра Барвінського, брата композитора Василя Барвінського, який теж повернувся із заслання. Вона пішла — і побачила картину, яка залишилася в очах на все життя. Лікар Барвінський начебто робив якісь досліди з лікування раку й мав, казали, успіхи. Барвінські мешкали в особняку на вулиці Верховинській… Зайшла. Ніде нікого немає. Двері відчинені… іде до однієї кімнати, до другої. І раптом: Барвінський із закоченими рукавами й закаляними руками коло ліжка паралізованого брата, миє його. Побачивши О.І., зі скривленим від болю й гніву обличчям:
— Хто вас пустив?
— А нікого немає.
…Тоді Барвінський напівбожевільним голосом:
— Львів’яни! Ви бачите, що ви зі мною зробили? Ви зрадники! Будьте ви прокляті! За що ви мене мучите?
Клякнув перед розп’яттям, піднявши догори закаляні руки: — О, Ісусе Христе, тебе розп’яли… А за що я розпинаюся? Покарай…
А в цей час паралізований брат видає дикі звуки, реве, а за стіною починає буквально вити божевільна сестра…
Вибігла звідти як не своя... довго сиділа й плакала на лавці в парку… А Тершаківцю нічого не сказала… Потім ходила до Бариляка та інших лікарів: невже не можна допомогти?…
А через деякий час Барвінського знайшли коло братового ліжка мертвого. Нібито помер від розриву серця. А недалеко — таблетки і скалки келишка: чи то сам хотів випити, чи братові ніс, чи, може, отруївся…
Ще один брат (Богдан?) жив поруч з матір’ю. «Рафінована аристократка, все ходила зі псом, хоч була вже в злиднях… Старість мала погану: син-професор одружився з якоюсь молодою продавщицею-полькою («а була ж лікарка Ю., така відповідна йому…»), і та лаяла матір останніми словами, — добре, що та була вже глуха й не чула…» Чи це так було, чи це зі львівських пересудів озвалося — не знаю.
А висновок Ольги Іванівни: «Старі львівські родини вимирають… Не той тепер Львів…»

З РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ І ЛЬВІВСЬКИХ ІСТОРІЙ

«Як то життя не раз людині помститься… Я знала двох славних лікарів… Шекита — то був лікар для народу, бідних лікував задарма. А М-вич — лікар для панів… Той М-вич був такий пан, такий гордий, таким багачем став… Мав виїздтві коні, мав авто — ще ніхто з лікарів не мав, а він мав… Видержавлював дім… А був старим парубком, і все до нас заїздив, але я то всерйоз не брала (вдома жартували: «Будеш їздити автом»). Одного разу — грандбаль, і мене запросили. Він увесь вечір танцював зі мною. Питають мене: «Як?» Кажу: «Та що то за танець, як він увесь час животом штурхає» (мав великого живота). Зрештою одружився з іще молодшою, — але обманом. Якийсь селянин привіз на рентгену 16-річну дочку, дуже гарну. Того дня не було електрики, і М-вич уговорив батька, щоб залишив дівчину до завтра. Той не міг подумати, щоб такий інтелігентний пан… А той уночі згвалтував дівчину — таким чином потім одружився… Незабаром прийшла радянська влада, дім і авто відібрали, дружина втекла, М-вича розбив параліч. Коли дружині докоряли: що ж вона кинула його в такому стані? — та відповідала: «А він чого мені життя зламав?» От так: був пан над панами, а голодовтю смертю загинув…»
…Ольга Іванівна ніколи не моралізувала, але якось Оленка, вже в старших класах, щось розповідала про якихось екстравагантних дівчат зі своєї школи, і бабця висловилася про те, що мають бути смак і гідність у поводженні. Інакше можна послизнутися. Що, мовляв, і бувало з дівчатами, яким світила найкраща доля. Серед її товаришок у Львівській гімназії були такі обраниці долі — «онука прилата Л.» та «дочка нашого славного адвтката Т.» «Які вони були гарні, а як скінчили!» Про першу: «Яка вона раз на бал прийшла — в голубім криноліні, з фіалкою у волоссі — як мрія... А як скінчила... Мала любовну пригоду, хотіла її затушкувати — й померла... А та друга — пішла за німецьким офіцером, і сліду не лишилося...»
А я ж, мовляв, із села приїхала в 4-й клас гімназії — і виявилася не гіршою від них і в науці, і в етикеті, і в поводженні… «Пані Л. так хотіла, щоб я подружилася з її онукою…» — хотіла доброго впливу…

…Був у Львові один відомий кооператор, який тримав у своїх руках всю кооперативну торгівлю у Львові, «але він ніколи й яблучка не взяв, дружина за всім ходила на базар». Якась селянка прийшла дістати позику, принесла гуску і довго тикала ту гуску у віконце каси. Ніяк не міг відбитися від неї — та аж плакала: «Більше нічого не маю»… Потім дві його дочки з подругами розігрували його: запнуться, як селянки, і тицькають у вікно гуску…
Ще одна витівка дівчат. Попросили, щоб на свято він узяв їх на прогулянку до Стрийського парку. Він пішов з ними, виконував усі їхні забаганки («льтди», «карузеля» тощо)… А мав звичку високо задирати голову і дивитися кудись у небо. І от коли так стояв і дивився, дівчата зникли. Приходить додому: «Десь дівчата потікали… Ну, задам їм…», — а дівчата вже сидять у покої: вчать лекції…
…Розповідь про одного комарнянського вчителя. Мав троє чи четверо дочок, жив бідно, «а добряга був»… Якось купив порося. Взимку. Впав сильний мороз. Він прокинувся серед ночі: «Жінко, поросяті, мабуть, холодно. Піду накрию». Взяв свого кожушка й пішов накрив. А до ранку порося йому кожушка подерло… Пригоду все Комарно знало…
…Одна з його дочок стала піаністкою, вийшла заміж за скрипаля Яблонського: «Були у Львові двоє синів генерала Яблонського, емігранта з Великої України, один скрипаль, другий художник… цей художник ще й на мене трохи оком кидав…» (Оленка: «А добрий був художник?» — «Я тоді більше на кавалєра дивилася, а не на його картини… Мабуть, добрий, бо ним Шептицький опікувався… Шептицький всім талановитим юнакам давав стипендію… Він тоді гарно розписав церкву, ту, що коло пошти була, її розбомбили на початку війни...»).
«А найменша дочка… Якась німецька графиня дала оголошення, що хоче найняти не служницю… а так… товаришку для подорожей… дітям… з українук… І от вона поїхала… Була рік, побувала в Італії, Франції, Англії. Заробила грошей, не було їй зле, роботи небагато… Як повернулася, — а ми малі були, діти, збіглися всі — це ж яка подія! — вона показує: строї привезла, та не якісь там, а всі прості, спортові… і показала, які їй дали на дорогу бутерброди: тонесенько-тонесенько хліба… правда, і масло, і шинка… так ми ще той бутерброд на всіх розрізали, щоб усі покуштували…» (А згадала О.І. про це тому, що я врізав «пайду» хліба — на товстий бутерброд… «Як у косаря», — сказала О.І., і звідси й почався далекий спогад: якими химерними дорогами ходить спогад!).
…Одержала листа від Аннунці. В кінці приписка: померла Марія Н. Поховали на комарнянському цвинтарі. Звіддалеким подихом вітру хитнуло гілку перестояних спогадів… «Хата Н. — дворів за п’ять від нас. Землі мало було в них, і тримали одну корівчину… І Марійка — одиначка в них. Бідні були, але Марійку доглядали краще, ніж у багатих сім’ях. Хто мав більше землі — там уся сім’я з ранку до ночі в полі. А Марійка сидить дома, на сонечку, заплітає коси, крутить кучерики… Вбиралася скромно, але дуже гарно…
Раз, пригадую, йшла я з Комарна в Рузливку… А був у Комарні один дуже багатий єврей. Мій тато мав з ним справи, позичав у нього гроші. Така довіра між ними була, що колись тато поїхав у Молдавію по яблука, забракло грошей — і прислав телеграму, щоб я пішла до цього єврея, хай дасть… Про якусь велику дуже суму йшлося… як на теперішні гроші, тисячі дві… Той зразу мені дав — без жодного листа, без розписки… Та я ж була молода дівчина, могла для себе взяти… Так от, іду я під вербами… Коли назустріч їде той єврей, — а в нього був гарний візок на двоє коней, двоє крісел, — і Марійка сидить, вбрана, вквітчана… Нараз він спиняє коней і починає до неї чіплятися, — а мене не бачить… А вона його по щоці і кричить: «Панно Ольго, панно Ольго, на поміч!» Той, як мене побачив, був дуже спешений… А вона ще: «Жид смердючий… що задумав!» — і плюнула йому в обличчя… Каже: я собі йду, доганяє, просить: підвезу, я й сіла… А він…
Потім вона вийшла заміж, чоловік рано помер, син вивчився у Львові на кравця, помагав їй… Усе життя жила бідно, але якось чисто… І дуже не хотіла, щоб її поховали на кліцківському цвинтарі — бо він прямо коло її хати, і то її приґкрило… Зробили, як хотіла: поховали в Комарні…
…Боже, як то все минає…»

«ТШИ» ЧИ «ШЕСЦЬ»?

Жили у Львові дві сестри-полячки, старі діви-дивачки. Коли стали готуватися до смерті, захотілося їм мати свої фотографії в гробу, щоб побачити на власні очі, як то воно виглядатиме. Вирішили запросити фотографа: одна ляже в труну, а друга уряджатиме, а іншим разом буде навпаки. Фотограф зафільмував та й питає: «Тши чи шесць?», — тобто три знімки робити чи шість. Та, що уряджала, каже: «тши». Раптом та, що лежала в труні, кричить: «Шесць! Шесць!» Фотограф з переляку скочив з вікна й зламав ногу. Потім судився…

БАМБЕРКО

«І драб, і злодій, і бандит (на загальну думку, мовляв. — Авт.)… Одного разу я верталася зі Львова останнім автобусом. Ніч, хляпа, нікого ніде… І тут Бамберко… Взяв мене під руку й провів додому… Мама злякалася: «Як ти, Ользю, сама йшла такої ночі?!» А Бамберко стоїть за моєю спиною, — я не сама, кажу. Мама хотіла дати Бамберкові горілки, а він так гордо: «Ні, я не для того тут. Я знаю, що у вас добра горілка, але…»
Згодом Бамберко загинув: хати він не мав, жив по людях — у хлівах, шопах. Одного разу, видно, п'яний курив у шопі — і згорів. Спершу й не зрозуміли, чому шопа згоріла, аж потім знайшли труп…

ЗВІДКИ В КОМАРНІ САДИ… (Запис 21.05.82)

…Нібито якийсь польський дідич ще за часів кріпаччини заклав яблуневу плантацію. А щоб селяни не крали в нього яблук, звелів усім посадовити коло своїх хат сади, певну кількість яблунь (хоч селяни не хотіли — землі немає, та й грошей платити за саджанці). Вимагав догляду, суворо карав, як у когось якесь деревце пропадало… Так сади прижилися, і селяни самі до них приохотились…
…Батько О.І. не тільки мав свій сад, а й орендував один із панських садів у селі Гушани, а разом із племінником Ананієм — ще десь на Волині. Згадується дитинство: восени скрізь було повно яблук… купами — різних сортів. У повітрі — пахощі яблук… Їх звозили фурами у двір, засипали в ями, а потім звідти — фурами до Львова… Яблука чисті, нічим їх не посипали й не поливали сади, але було повно птахів, особливо ластівок — усі хати й стайні обліплені гніздами, як орнаментом… Цікаво було спостерігати, як їжачки крали яблука: нашпилить — і до гнізда, повертається — і знову, багато разів…
Навесні й улітку мама, їдучи до саду в Гушани, часто брала із собою дітвору. Харчу набирали на тиждень. На диму готували такі смачні кулеші, що господиня-полька з дітьми приходила їсти: ми, мовляв, такого смачного не вміємо… («А ми, діти, все підглядали, як пани прогулюються садами — в сюртуках, пані — в довгих кринолінах: як не зашпортаються?!»). Восени, коли возили яблука, за фурою бігли діти (бо в інших селах яблуневих садів не було): «Вуйко, киньте яблука!» — кидали їм…
Старшим сторожем і садівником у Гушанах був наймит Гарасим, на прізвище Слободняк (на польський манір — Свободєк)... Нічого не мав, дуже любив сад, жив там у курені з весни до зими, а взимку — в сараї у Пеленських. Мав дивний голос — як співав, то всі («й пани») сходилися слухати. А як колядував, то шибки дрижали від його басу. На святвечір ставили йому спеціальну вечерю, він приходив і співав: «Чи дома, дома, господар дому…» — чути було на сусідні села, — і хлопчаки знали, що вже час починати колядувати… (О.І. заговорила про нього, читаючи листи Катерини Білокур, — з думкою про загублені таланти українських селян). Високий, дебелий, з пишною бородою… Коли померли старі хазяї, молодий пан швидко пропив маєток і сад. Гарасим з горя занедужав. Узяли його Пеленські, жив у стайні — там була «руська піч», де пекли хліб і варили свиням. Перейшов на стрих — сказав, що завелися воші. «Я носила йому їсти…» Невдовзі він помер…
Пізніше його онука німці вивезли на роботу до Німеччини, він опинився на Заході й нібито співав у Паризькій опері («одідичив голос»)…

З РОЗПОВІДЕЙ ПРО АНДРІЯ ТЕРПИЛЯКА…

(Андрій Терпиляк — чоловік старшої сестри О.І. — Марії Іванівни)
«Надзвичайна людина — з сільського хлопця став великим садівником, створив найбільше в Польщі садівництво: і теплярні (оранжереї), і шкілки (розплідники), — і неабияким вченим був…» Його помітив Шептицький, допоміг податися в науку до Австрії — вчився у самого Менделя. Шептицький хотів зробити з нього українського вченого, підтримував, допоміг купити землю в Крилосі й Залукві… «Його заклад був найкращий у всій Польщі, зі всієї Польщі до нього приїздили по саджанці, слали замовлення на щепи… Довгі, великі шкілки овочеві (фруктові), ряди зі щепами різних сортів… яблука карлтві — ще їх ніде не було… Ніде не бачила таких руж: уранці вийдеш, подивишся, як вони, ще в росі, під сонечком грають… Їх зрізали і птспішним поїздом відправляли до Варшави… Полякъ йому йшли на руку, бо в Польщі другого такого не було…
Які там були фольварки (тут: сади)! І все пропало… Може б , і не пропало, якби він жив, — його вже й радянська влада визнала, закликали, запрошували до Москви, хотіли зробити великий радгосп…
…А які в Залукві люди цікаві збиралися! Емігрант з Великої України… його як тільки прийшли, в 39-му, розстріляли: петлюрівець був; і ще один — він уже вмер, в Америці, і Дудар — вони всі були емігранти з Великої України, Андрій їм допомагав… І Короленко — відомий килимар, — коли полякъ заборонили йому жити в Косові, коло кордону, — приїхав сюди. Андрій усім давав притулок… Як зберуться за обідом… А які цікаві історії розказували — особливо той, якого розстріляли… Андрій не був такий, як ото у книжках малюють: поміщик… Ніжнтї вдачі людина, чесної… Любив усе живе… «Кінь уміє рахувати». — казав про коня, який проходив, до обіду й по обіді, певну кількість рядків — норму, а як погонич вимагав більше, — ставав дибки і ні в яку! «Він чесний, треба це шанувати», — жартував Андрій. Був пес Вовцю — дуже розумний. Любив Андрія і всюди йшов за ним. Але варто було Андрієві сказати: «Вовцю, це далеко» (або ще щось), як він сумно голову опустить і піде додому… Андрій сам був селянська дитина і сам людям усе робив… Хлоп серед ночі міг прийти, постукати: корова тяжко телиться. І він вставав і йшов, бо розумівся на тому… Працював такий лікар — Шекета, батько того, що тепер у Києві, — так він мусів усіх селян приймати, а платив не раз Андрій… Широкої вдачі людина…
У Андрія в Залукві переховувався од німців Михайло Рудницький… Якось зібралися всі восени (1943-го)… А то вже був час, коли Ковпак скрізь був… Уже інтелігенція тікала до Станіслава, до Коломиї… Зібралися всі: що робити, які плани… Таке сумне було зібрання… А Андрій був оптиміст: не треба нікуди рухатись… Послав підводи через ліс — такий хурман був, Харон, і погоничі. Повертаються пішки, з запискою від Ковпака, з печаткою: коні й підводу забрав Ковпак, за конфіскацію буде заплачено… Може, в Андрія була домовленість, і він навмисне вислав обоз через ліс? У всякому разі, ця довідка від Ковпака потім йому дуже допомогла…»
Радянська влада зацікавилася його працями, його називали «західноукраїнським Мічуріним» і викликали до Москви. Але дорогою (було дуже тісно) його десь штовхнули, він упав, ударився головою об цементну підлогу, а потім у нього розвинувся параліч — сім літ, до смерті, пролежав нерухомий…

З РОЗПОВІДЕЙ ПРО ПАЛЮШКА…

«…Зараз має 82 роки (запис 70-х років. — Авт.). А на весіллі танцював дві ночі з молодими… А ще яку він силу має, як лазить по деревах, як за роботу хапається…» (Палюшок — садівник-самоук, на своєму садові заробив «маєток», тобто певний достаток). «І то всьо — праця його рук… не щось… Всьо-всьо… тяжка праця… Є — здобувають багатство якимсь шахруванням чи ще якось… а тут… усьо своїми руками… Як заклав сад, як ходив коло нього — всі сміялися… Коло різниці поставив діжки і все, що залишалося, збирав у них, — сморід стояв страшний, — і вивозив у сад як добриво. Гілки бандажував (перев’язував) — щоб менше в’язі було, а кращий плід, стягував навесні гілки, щоб менше соку йшло. Знав, яке дерево коли родило, а коли дати відпочити… Навколо хати — 24 дерева зимових груш: три груші на кіло не йде, більше кіля заважують… Він їх тримає до середини зими, а потім везе до Ленінграду, Москви й далі… Питають у нього, скільки має з саду. «Та так… Як не дуже вродило, то тисяч 6-8, а як вродило, то й 15». А люди кажуть: тисяч 20. Минулої зими закупив вагон, послав дочку до Ленінграду, а сам поїхав до Москви. Там йому повелося: прямо на вокзалі продав грузинам за 4 тисячі й поїхав до Ленінграду помагати дочці. Там теж заробив 4 тисячі. І таких виїздів за зиму зробить зо три… Побудував хати синові й дочкам…
…Син Івасьо. Питають у нього: «Як живеш?» — «Та нічого, але…» — «Що «але»? Здоров’я погане?» — «Та ні…але…» — «Що, жінка погана?» — «Та ні… але…» — «Що, з дітьми негаразд?» — «Та ні, але…» — «Грошей мало?» — «Та ні… але…» (Нахилившись, на вухо: «Свободи нема!»)… (Коментар оповідача: «А був у школі останній ледар, жадної книжки не прочитав»).
…Походеньки старого Палюшка в Ленінграді. Знаючі люди спровадили його до «дівчат», і там йому вкрали кілька свіжих тисяч, які вторгував за яблука. Вдома сказав, що його пограбували на вокзалі. А поза домом хвалився: ввели його в якийсь будинок, і вийшла шикарна «кобіта», і кинулася його обіймати, так що він зразу «розім’єк»… «Ви б самі розум сі стратили, якби вас така кобіта злапала…»
Одна з родичок вийшла заміж за «ксьондза» (греко-католицького священика). Палюшок розповідає: «Та вони там так живуть…На сніданок кури, на обід кури, на вечерю кури… Скоро самі запіють».
…Був на селі один драб — пан не пан, працювати не хотів, усе якісь авантури… Після Першої світової війни зник, опинився десь у Росії. Об’явився аж у 1956-му році. Нічого немає, ніде прихилитися. А в Палюшкової сестри, старої, — садок, хата, господарство. Надумав: «брати шлюб». Вона: «Йой, та доки я буду старою дівою. Піду за нього». (А їй уже за 70, та й йому). «Ми ще замолоду любилися».

З РОЗПОВІДЕЙ ПРО КРУКА Й КРУЧИХУ…

…Крук — горбатий, обличчя руде й довгі тонкі вуса. Простий, бідний, запрацьований, напівкаліка, але з великою гідністю й внутрішньою культурою. Відвідував читальню, церкву. До церкви (в неділю) — в білій сорочці, чорний капот довгий (тоді була така мода в чоловіків), оксамитка, чоботи… («Гарно одягалися наші міщани»). З церкви вертається — під пахвою газети, горб відстовбурчує капот… Приходить додому, сідає посеред двору й до півдня читає газети…
Любив варити бульбу — у казані на триніжку, на шишках і риззі — для особливого смаку. Дмухає — роздуває вогонь, — а вузькі довгі вуса піднімаються й опускаються, як крила. А під сподом, під золою, в нього завжди кілька печених картоплин — для дітвори. І та дітвора сусідська вже товчеться коло двору — жде…
Він перший розвів садові трускавки (полуниці), яких тоді в Комарні ще не було. І коли дозрівали перші — як червоні яєчка на сонці, — він зривав кілька, чомусь клав під пахву, на свої волохаті груди, і вже звідти діставав, кличучи: «Ользюню, йди-но, я тобі щось дам таке файне!» Як я його любила в ті хвилини!
Знаючи Крукову пристрасть до «екзотики», хлопці вирішили розіграти жарт. Їздили в господарство Андрія Терпиляка по саджанці, той дав усім і Крукові як сусідові. А хлопці дорогою вирили якогось куща і сказали, що це Крукові від Терпиляка бананове дерево — треба посадовити і на зорі поливати щодня. Крук так і зробив, був дуже гордий, усім хвалився. Було питають у нього: «Як бананове дерево?» — розказує… Весна вже в розпалі, обман мав стати очевидним, — і тоді хлопці мусили вночі викопати і вкрасти кущ. Крук дуже переживав, аж поки йому не сказали правду…
Ще як дід Круків жив, у них була одна-єдина грушка, але дуже гарна. Тоді ніхто не огороджувався, меж між подвір’ями не було — просто знали, де чиє. Якщо корова чужа чи гуси зайшли — вигнали, та й усе, без сварок і трагедій. Але груші діти крали, бо таких смачних більше не було. То дід поставив під грушею куреня й «сторожував». А що був підсліпуватий уже й приглухуватий, то діти заходили з протилежного від куреня боку і рвали, скільки хотіли. А дід, бувало, побачить дітей і, певно, нічого не підозрюючи, кличе: «А йдіть-но, я файну грушку дам!»
Круки мали дві корови, курей, ще щось. Їжа в них була проста, але здорова: молоко, сир, житній хліб, яйця, всю зиму горіхи та яблука. Ніколи не хворіли, не знали лікарів, зуби в усіх були перламутрові… (Але все-таки в Крука була одна пристрасть у їжі — до яєць. Вона відіграла свою не то фатальну, не то кумедну роль у його долі. Коли почалася Перша світова війна і оголосили мобілізацію, чоловіки поховалися в лісі. А Крукові шкода було залишити яйця, які тільки-но назбирав. Вирішив спочатку з’їсти всі (бо в лісі яєшні не засмажиш). Заходився смажити яєшню — із сорока яєць. Поки готував і їв, — по нього прийшли… На фронт не взяли — горбатий; поставили «форшманом» (фірманом) на підводі в тилу, в «інтендантських частинах». Тоді й сталася найбільша пригода в його житті — поїздка в Мукачеве, про яку любив розповідати — треба було тільки вміти його підбити…)
У Кручихи було три полички: на верхній — миски, на другій — горнята, яйця в блюдечках, на нижній — сірники, мило. Такий порядок був тільки в неї, і цим вона славилася… Якось пішла на лан, — а дітвора сусідська вже пильнує: як дістати мило, щоб пускати бульбашки (бо ж чим іще можна було тоді бавитися?)… Зайшли, а полички високо, — то одне другому на плечі вилізло: дістають! А як усе зірвалося: бух! Побилося! Дітвора в кущі. А Кручиха ще встигла почути грюк, вернулася — боже!
Дочку Наталку на Рузливці вважали дивачкою. Добре знала математику. А хатнім господарством не переймалася. Казала Ользі Іванівні: «От ви все працюєте, миєте, виварюєте… А я нічого не роблю… А однаково вмремо…» (Галя, яка чула цю розмову, пригадала, як стара гуцулка на Карпатах казала їй: «Відпочиваєте? Вишиваєте? Я теж, як молодша була, по дві роботи робила, а нічого великого з того не вийшло…»). Дуже любила читати. Жнива, робота, — а вона сховається у сусідів: читає! Регоче! І по тому сміху її часто знаходили. А взагалі була працьовита, гарно вишивала і пізніше тим собі заробляла. Часом їздила з яблуками на базар, возила і від Пеленських сир та масло. Раз поїхала — з величезною корзиною. Увечері вертається — все назад привезла. Що таке? Виявляється: купила книжку, щоб був папір загортати яблука. Стала читати — про Лялю Убийвовк (певно, Олеся Гончара?). І так зачиталася, що коли підходили питати про яблука, злостилася: «Не продаю». Потім розповідала: «Так мені ті москальки докучали: «Пацьом яблоки? Пацьом яблоки?» Та не продаю, кажу, хіба людської мови не розумієте?» Цю історію все Комарно знало і сміялося…
…В перші роки радянської влади відібрали землю і в Круків. Але після того, як викопали картоплю для держави, Наталка ще щось собі назбирала (зі свого ж поля!). Її зловили. Заарештували, одвезли в Самбір. Але судді трапилися розумні, відпустили (хоч свідок казав: «Тли кілоглами калтоплі… і буляки…»).
…Без коня хазяїн вважався бідняком, а не господарем. І ось нарешті Крук стягнувся на коня, став господарем. Та недовго радів: корова рогом розпорола шию коневі, і той здох. Бідний Крук не зміг на це дивитися, пішов з дому; сусіди вже самі витягали коня… Жалуба була на всій Рузливці… Діти мали ввечері піти на якусь забаву — не пішли: бо «в Крука кінь пропав».
(О.І.: «От як люди тоді жили дружно… Зійдуться, поговорять, — а то все тихо, мирно… Якось приїздила до нас зі Львова пані Чумува, то здивувалася: чи у вас люди є, чи розмовляють між собою? А тепер… Стефан тільки й думає, що злого зробити Крукові, а Крук — що злого Стефантві (це вже молодші покоління. — Авт.)… Якось я приїжджаю, дивлюся: що то Круки на городі роблять? А вони бігають по картоплі з патиками: «Андрію, ти звідти заходь!», «Євцю, він там, бий!» Виявляється, Стефанів кріль до них забіг, то треба його вбити… Я так підійшла до тину, подивилася, кажу: «Добрий день вам, Андрію й Євцю!» Вони розгубилися, соромно стало… Іншим разом — молодший Крук насипав під тином зі свого боку жорстви, і тин трохи перехилився. А Стефан на другий день встав і зі свого боку викопав ров — і жорства туди осіла. І сміється, радий, хвалиться… Я кажу: «Стефане, Стефане! Якби зараз устав твій дідо і встав старий Крук — вибили б вони вас, навчили б, як жити по-людському, по-сусідському!»

З РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ ІСТОРІЙ…

Після 1963 року, коли ми з Мартою одружилися, я часто й подовгу бував у її рідному Комарні, яке й для мене стало немовби рідним. Почувався там як удома: великі родини Пеленських — Ленців раділи нашим з Мартою приїздам, навперебій гостили нас. Мені цікавий був цей світ, я розумів цих людей: вони були такі ж, як моя мама, як мої родичі й сусіди в Оленівських кар’єрах, — хіба що «підавстрійське» й «підпольське» минуле цих земель наклало свій відбиток на стиль мислення, звичаї, мову; за всім відчувалася якась глибша історична традиція, якої не було в моїх земляків, щось від громадянських понять, які ще не зовсім притлумив радянський побут, — не кажучи про живу національну свідомість. Кожен мій приїзд до Комарна був сповнений розмов з цими людьми…
Про деякі з почутих історій я вже розповідав вище, деякі з епізодів додам тут…

«ТЕТА ГАНДЗЯ»

Вона була першою, кого я зустрів у Комарні, — випадкова й дивовижна історія. Це було невдовзі після нашого з Мартою одруження. Марта повернулася до Львова, а я й далі лежав у Тубінституті на Байковій горі — довго, з півроку, хоч завдяки опікунству директора Інституту Олександра Самійловича Мамолата мав порівняно вільний режим і кілька разів відлучався. Отож, скучивши за Мартою і вирішивши її здивувати, я без попередження прилетів до Львова, а вона саме була в Комарні, так що я взяв таксі (тоді воно обходилося дешево, не так, як тепер) і через годину був уже в Комарні — в центрі міста. Але як їхати далі, на Ртзливку, я не знав, а водій — тим більше. Вийшов я з авто, щоб когось спитати. Вулицею жваво біжить якась старенька жінка. Я її зупиняю: як проїхати на Ртзливку. Вона подивилася: «Івасю!» А ніколи мене не бачила! Сіли ми в таксі, й вона допровадила мене до Мартиної хати. Звичайно, був великий переполох… А тета Гандзя аж наче горда була з того, що вона перша мене зустріла, пізнала й привезла до «Мартусі». Її вона дуже любила, зворушено розповідала різні епізоди з її дитинства. «Мартуся ходила в однім плащику п’ять літ»; «наколядувала грошей, купила нитки» (вчилася вишивати)… (Так само любила її маму, свою сестру Ольгу — Ольгу Іванівну, дуже переживала і її заслання, і її смерть. Часто повторювала — в своєму екзальтованому стилі — слова з якоїсь епітафії на надгробку: «Життя — то є короткий страшний сон, то є спомин одного невеселого дня, прожитого гостею на землі», — і додавала: «Це наче про Ольдзюню сказано». І: «Якби Ольдзя бачила, як Оленка йшла!» — до могили…)
…Відтоді кожен приїзд до Комарна означав і гостини в «тети Гандзі». Мушу зізнатися, що спілкування з нею не було дуже комфортним. Під тим оглядом, що вона була не тільки надто екзальтованою (і патріотично екзальтованою), але гостро напруженою і знервованою: втратила двох чоловіків (померли один за одним від туберкульозу — тоді ця хвороба багатьох тут погубила), а потім і двох синів. Один, Ромко, 1944 року потрапив по мобілізації до радянської армії, а 1945 року загинув. Був дуже здібний, писав вірші й малював. Митрополит Шептицький, побачивши його малюнки, замовив йому образ святого, дав стипендію для навчання в Кракові. Але війна все урвала. Тета Гандзя жила спогадами про нього, цитувала нібито його вірші: «Княжий Галич, наша слава, Осмомислова держава…» (може, це з якоїсь хрестоматії). Другого сина, Богдана, арештували разом з друзями-школярами в 1947 році — розкрили підпільну організацію юнаків, — засудили на 25 років. Повернувся з тюрми через десять років, одружився, мав двох синів, а помер від розриву серця — зовсім молодим…
Дуже опікувалася внуками, інколи й викликаючи їхній спротив, хоч до неї всі ставилися з розумінням — навіть до її екзальтованого патріотизму. Навіть коли іронізували або жартували, то шанобливо, доброзичливо.
Тета Гандзя багато читала, дбайливо зберігала старі книжечки й журнали, мала чудову пам’ять і могла без кінця цитувати різні патріотичні віршики (переважно наївні або дитячі), згадувати різні історійки. Це з її слів я записав епізод з виборами до польського сойму та про «Голодного правди». Або той місцевий фольклор (тодішній передвиборний піар!) про депутата Евклінського…
…До сестри Марійки залицявся пан Яринкевич зі Львова. Приїхав з товаришем фіакром, а вона саме доїла корів. Гандзя: «Марійко, два паничі приїхали, йди, бійся бога!» А та: «Най видять, що я корів дою». У Марійки було багато кавалерів. «На неї писали вірші», — каже тета Гандзя і цитує один:

Тебе, красотко чепурненька,
Покарать би, й то гарненько.
Легкодушна ти, небого,
Любиш хлопців щось замного…
Любиш працю по любові,
Ганишся з ідеї, —

це, певно, якийсь невдалий залицяльник переводив рахунок у «політичну» площину, натякаючи на те, що вона покинула вчителювати в школі… (Пізніше Марія Іванівна вийшла заміж за Андрія Терпиляка, про якого вже йшлося; це було гідне подружжя. В літах зберегла красу й набула спокійної поважності; в обличчі, манерах, рухах відчувалося природне благородство. Коли в 60-х роках Сергій Параджанов побував у Львові в пошуках «шашелю» — так він називав старі меблі, які одвозив продавати в Грузію, — і гостив у Терпиляків, він про Марію Іванівну захоплено сказав: «Вот это… помещица!» В його устах це була найвища оцінка: він мав слабкість до різних виявів аристократизму, його приваблювала людська гідність…)
Свою екзальтовану любов до рідні тета Гандзя перенесла й на нашу Оленку. Коли та була вже студенткою і ми приїздили до Комарна, вона дуже бідкалася, щоб порадити їй «гарного хлопця». Особливо одного хвалила. Але як приїхали наступного разу, мусила попередити: «Оленко, той хлопець, що я казала, — недобрий хлопець. Одружив сі — і за два місяці дитина вродилася. Недобрий хлопець». Ми сміялися, а Ромко (її внук) пояснив їй: «То, бабо, тепер так діти родяться».
«…Якби Ользюня бачила, як Оленка йшла до неї!» (на могилу).

«БАБА ЛЕНЧИХА»

…Мала восьмеро (!) синів. Коли її питали: «Як ви їх виховали?» (стільки дітей!), баба Марія пояснювала просто: «Як? Бавили одне одного…»
Доля синів складалася по-різному. Двоє побували в Сибіру, один — у тюрмі (як «бандерівець»), але зрештою всі повернулися додому, за винятком Володимира, Мартиного батька, який опинився за кордоном: про нього пам’ятали, але вголос не дуже говорили (довший час це взагалі доводилося приховувати, навіть від дітей з тим крилися). Комарнянські Ленці були дуже родинні, допомагали одні одним. І такі ж добрі стосунки були з усіма родичами. А до Марти ставлення було особливо тепле, хоч і без сентиментів.
Коли ми приїздили до Комарна, неодмінним був і візит до «баби Ленчихи». Не було випадку, щоб вона в цей час не працювала на городі. Лишала роботу, спокійно, не кваплячись, запрошувала до світлиці, чимось пригощала. Була рада, але так якось, наче бачила нас щодня. По короткій розмові знову поверталася до роботи.
«І вмру на городі»… — «Це краща смерть, ніж у ліжку»…
«Ви й не старієте… Як були десять літ тому…» — «Але руки, ноги старіють…»
Сусідка про неї: «Баба Ленчиха працює за всіх… Каже: сліпа. Та де! Колись-то сонце таке пекло — ніхто не вибирав (порічки) — вона одна вибирала…»

«ТЕТА ЗОСЯ»

Сестра Ольги Іванівни, теж старша за неї. (Це та, чоловіка якої, робітника-комуніста, вбили «хлопці з лісу», — про що було раніше). Я застав її вже хворою, прикутою до ліжка. Але була дуже оптимістично настроєною і цікавою до життя. Запоєм читала, хоч на одне око не бачила (власне, осліпла була на обидва, але одне їй урятували), а коли їй радили поберегтися, виправдовувалася: «Мушу вичитати око — що буду із здоровим помирати?» До своєї недуги ставилася досить спокійно (може, й тому, що була добре доглянута: діти, онуки…): «Сьогодні вранці я сі мацю, — а серця нема» (не чути); «Та я вже, як та верба спорохнявіла… Та вже мені треба відпочити… Та вже я стільки набачилася й пережила… досить уже того життя на землі…» Дочці, коли та дуже бідкалася коло неї: «Ти дурніша, як Соломійка (мала правнучка)… Соломійка розуміє, що кожна людина має померти, а ти не розумієш…»
…Про хазяйновитість Ліди, невістки, на якій — і хата, і кухня, і корова, і свині, і кури, і все, все: «То є Ліди фронт роботи… Таких Лідів небагато…»

МИРОСЬКО, СИН ЗОСІ

Маленький, щупленький, не дуже здоровий (хворі легені), але на його плечах — уся робота в саду й на городі. Дуже випрацюваний, швидко стомлюється, але знову й знову стає до роботи. «Питають, чого так багато курю. Бо робота тяжка, а сили не маю. Поробив трохи — сів відпочити. І що? Закурив…» І так — «поки людина вся зійде». Коли ми бували влітку в Комарні (а жили в хаті тети Зосі), мені було соромно, що ми гостюємо, а він гарує, і я намагався йому трохи допомагати — то трави підкосити, то картоплі викопати або кукурудзяних качанів наламати, то яблук назбирати, — але що з тої «допомоги»! Але скривдженим Миросько себе не відчував, усе вважалося природним…
У 1944-му Мироська, як і всіх молодих, хто не подався «до лісу», мобілізували в радянську армію. Розповідав про те, як формували й навчали їхню дивізію в Брянських лісах (на диво, тут не було того, що в нас на Донеччині восени 1943-го, коли тих, хто «був на окупованій території», мобілізували й зразу необмундированими й фактично неозброєними кинули в бій — «искупать вину перед родиной», — і більшість із них загинула. Тут був уже якийсь інший розрахунок). З того найбільше запам’яталися йому «американські трактори з кабінами — тягли важкі канони» (гармати — калібру 162 мм, як пояснив). А ще запам’яталося, як купався в Ельбі. «Крізь Магдебург Ельба тече двома коритами… Течія швидка: попід пахви зайшов би — вхопила б і понесла…» То трималися за руки… Про тисячні колони танків та хмари літаків щось нічого не казав і про бої не згадував, а більше про те, як сунула Німеччиною піхота. «Єнций (один, той) усе хапає, а єнций (інший) каже: ніц… трохи з’їв, а далі ще буде… І добре робив. Бо — травень, тепло, йдемо по шосе, ноги спухли, єнций слабує, єнций зліг…»
Картина Німеччини: «Старі німкені з дітьми вертаються — а все валиться…»
…Запрошуємо Мироська до Києва. Він: «Корову візьму за налигача і приїду…»

ДОРКО…

Його німці вивезли на роботи до Німеччини… Коли цих «остарбайтерів» визволили, то виряджали на Батьківщину урочисто, на кордоні зустрічали з квітами, а тільки переїхали кордон — почалося… «Вы должны искупить свою вину… Вы работали на гирмана, а теперь должны поработать на нас… Страна разрушена…»
Довго возили то по Молдавії, то ще десь… Потім голодних і виснажених фотографували: до чого гирман довів наших людей…
…Як солдати гвалтували дівчат… «Ти звідки?» — «Вінничанка». — «О, землячка!» …Обступили чоловік двадцять «земляків»…

СТЕФАН

…Жив у родинній хаті Пеленських, формальними власниками якої залишалися Ольга Іванівна та її дві дочки — Христя й Марта. Мав її купити, але через хворобу та справа перестала бути актуальною. А хвороба така: допивався до білої гарячки — або ж йому чулися «голоси». Сидить, задумався, нікого не помічає, нічого не чує.
— Стефане, що з тобою? — гукають до нього.
— Почекай, я поговорю з ними, тоді з тобою…
Як приїжджала Ольга Іванівна, веселішав: «Приїхала Ольга з Києва і зняла мені голоси…»
У перші приїзди до Комарна ми поселялися в цій хаті, але це не було уже приємно; до того ж, немовби нагадувало про справжніх власників, усі почувалися трохи ніяково; Стефан, як бував у нормальному стані, починав розмову про те, що він хату купить, а Ольга Іванівна відповідала: «Облиш… Аби здоровий був…»
Його побоювалися: не знати, коли що йому на думку спаде. Але Ольга Іванівна казала: «Я є до нього прихильна. Хоч у якому стані — дитини ніколи не рушив».

«ЖОРА»

…Молодий солдат з Росії, служив коло Комарна, закохався в учительку й одружився, хоч та мала чотирьох дітей від різних батьків. Усі діти гарненькі, Жора всіх їх любив. Перейшов цілком на «комарнянську» мову й звичаї. Бабці про нього казали: «Такий той москаль файний: «Слава Йсу» каже!» Але жінку то не дуже зворушувало. В неї були свої критерії. Поїхала відпочивати до Криму, пробула довше строку, а коли Жора намагався щось з’ясувати, обурилася: «Скажи ще слово — я знов поїду!» І замріяно: «Мені там так файно було!» Зрештою Жора запив. Хоч і намагався триматися, але зривався. Поїхав у відпустку до себе в Новосибірськ, звідти віз подарунок — набір баняків. Так хотів порадувати сім’ю. Щасливо провіз через усю країну, але вже на останній станції перед Комарном, у Бучалах, не витримав — і пропив. Зрештою, жінка його вигнала. Тепер живе в сусідньому селі…

РІЗНІ ДРІБКИ

…Коли оголосили про арешт Берія, бабуся Юлія відшукала в Мартиному підручнику Конституції портрет — і: «Зразу видно, що добра людина, хотіла добро людям зробити — то комуністи мусять знищити!»
…Вона ж, коли по радіо починаються «бурхливі оплески» на честь Сталіна: «О, знов покришками брязкають! Де вони тих покришок беруть?»
…Марта розповідає про бабцю Юлію. Сусідська жінка часто приходила — нарікала на чоловіка. Бабця: «Ой, доню, життя таке коротке, що можна прожити із самим чортом!»
…Н. пояснює, чому поспішали з весіллям: «Пацє (порося) тлусте, на ногах не стоїть…» Виявилося — треба було поспішати, бо молода в тяжі. Молодий не бентежився і не втрачав гумору, — коли Марта вибачалася, що не зможемо бути на весіллі, «заспокоїв»: «Нічого, скоро хрестини будуть». А з Н. довго глузували (але доброзичливо): «Пацє тлусте, на ногах не стоїть»…
…З розповідей про Єнтошку і Єнтощиху. Синові, який хотів одружитися з бідною дівчиною (самі бідаки): «Сам дід (старець) і до діда ходить… Он хата о двох коминах — туди ходи!» (це в Комарні оповідали як примовку, анекдот).
О.І. — про Поліну, товаришку тети Аннунці. «Питаю: чому ви так сваритесь? Ви ж самі вдвох, вам на ній залежить, а їй на вас… — І вона мені то так добре вияснила: була «незаконна» — «кропивниця»; мама стидалася, в селі дражнили, обзивали; ночувала попідтинню, жити могла хіба в діда, та й той посилав на ніч коней пасти — хоч дівчат на це не посилали, а в них не було хлопців; хлопці на пасовищі глузували з неї, ляже спати під кущ — грудки кидають… «А в мене що? Тільки язиком могла боронитися… От через це…»
«…Той, що двох татів має», — так сказали Ользі Іванівні, коли вона повернулася з Сибіру, про якогось хлопчину, що зустрівся на вулиці. Виявилося — справді. Один був тато, другий — «пан» (так називала його жінка) — квартирант. Вона дуже любила дітей, але од чоловіка не мала… «Ніхто її в Комарні за зле не взяв…» — так і жили втрьох. Як «пан» помер, на похорон не пішла, але все спорядила як годиться… «з великим тактом… по-людському…»

ПРО ЗИЧЛИВИХ…

…Марта розповідає про сусідку («Наталюсю Крукову»), яка більше часу проводила на їхньому подвір’ї, була «дуже добра й помічна». Якось — уже студентками — їхали до Львова, пішки йшли до станції, вона проводжала. На станції виявилося, що забули гроші на квитки. Вона: «Зараз я принесу!» Метнулася — і принесла! (А до станції 5 км, туди й назад — 10).
О.І. : «Як я була мала, вуйна все приносила мені десяток-два яєць. Назбирає по всьому городові, що кури нанесли, — і мені. Я то все віддавала братовмй (так, щоб вуйна не знала)… Зберемося, посміємося: «О, знов вуйна яєць принесла!» Дуже любила дітей. Все мала в одній кишені кістки цукру, в другій — горіхи… А вже як ми студентками приїздили зі Львова на канікули і вечорами санкувалися від корчми, — брала хворостину і йшла за нами: боялася, щоб під коні не попали…»

ПРО СКУПИХ...

…Вчителька — «стара скнара». Племінник — в Америці, слав посилки. Потім написав листа, що буде менше слати: одружився, сім’я, видатки. Та відписала: «Ти мені такого не пиши, бо як то читаю, мені голова болить». Коментар оповідачки: «Все Комарно сміялося». У старої ніяких витрат, гроші десь ховала. «Їсти не варила, а ходила по сусідах — коли ті, вдень, на роботі: де що побачить, особливо м’ясиво, так руками загребе і з’їсть… — мала старечий несит…» Мала золото й гроші, але «десь сі бідне закопало в городі», переховувала з місця на місце й забувала… Вже як була хвора, не могла вийти з хати, стукала у вікно, коли треба було допомоги, а не хотіла взяти за гроші людину, яка б її доглядала…
…Сусідка вирощує полуниці. Добрі — тільки на базар. «А їдять лише ті, що або курка клюнула, або жабка вкусила, або зелені». Як Соломійка пішла купити полуниць, мала 2 карбованці. Вона їй відважила рівно на 2 карбованці. «А самі щоразу до Галі — і заштрики (уколи) зробити, і ліки дістати…»
Сусід: мав заплатити за вантажівку 9 карбованців, а в нього була десятка, то оббігав усю вулицю, поки розміняв…

«— Ось вам, бабцю, три карбованці — купіть кавунів, винограду, м’яса… (жартома).
— Я зроблю так, як пані Байрактва зробила… знаєш?.. Чоловік у неї був льттар… до нервового розладу довів своєю скупістю… Одного разу запросив гостей і дав їй два злотих… А що то — два злотих на десять чоловік?! Вона нічого не сказала, застелила стіл, поставила сервіз — усе як годиться… Сідають гості, а вона кожному дає тарілочку і 20 грошів на тарілочці — це як 20 копійок…»

ДІТИ СІЛЬСЬКІ Й МІСЬКІ

Соломійка: «Чого та оса коло мене товче сі?» (Міська дитина сказала б: літає).
Соломійка: «Стала взуватися, а там миш…» — І що ти зробила? — «Вона така тепленька… Але я її погано тримала, вона втекла в другий чобіт...» — А тоді що? — «А тоді я вже дужче тримала… Винесла надвір і викинула». Помітивши подив київських гостей і намагаючись його зрозуміти: «Вона така тепленька…»
…Малій Оленці, як і всім дітям, Стефан «виділив» по кролю; були в них і «свої» кошенята. Як доїли корову, всі гуртом приходили з кружечками. Оленка не захотіла молока з-під великої корови, а попросила з-під маленького телятка: в нього є маленькі дієчки, і хай їй вдоїть трохи молока. Сільські діти сміються, а Оленка не розуміє, чого…
…Діти пекли картоплю в лісі. Коли це Андрій біжить чимдуж із лісу додому. Бабця злякалася: що таке? — «В туалет хочу!» Теж сміху було. Що то міська дитина!
Ромко (київський), побувавши на селі, захоплено: «Мама, я видел, как огурец растет!.. Я лошадку погладил… понимаешь: погладил!»
Івасьо на свою тету Олю: «Тету Олю… ви… ото порося як упріє, то в болото лізе (схолонути)… А від вас би болото закипіло…» (така розгарячіла).
…Галя, як була малою, дуже любила телятко, а його зарізали. Казала: «Я як їстиму (м’ясо), дуже легенько кусатиму».
…Хлопець і дівчина — такі дружні були… Коли одне плакало, друге казало: «Не плач, бо я заплачу». Уявляю, як би це інтерпретували ті літературні «психоаналітики», які за «прихованим лібідо» світу божого не бачать…
Тета Гандзя про Оленку — малу: «Самий розум — аби здоров’я…»
«Тими оченятами но гонить…»
У школі один учень 8 класу був закоханий в Оленку і називав її на «ви». Тут О.І. пригадує: як молоденькою верталася з танців або вечірки, то все собі наспівувала: «Панно Олю, панно Олю…», — хотілося, щоб так її називали… А як уперше сама вшила собі сукню і йшла по Комарну, то здавалося, що «всі верби мені вклоняються».
…Бабця думала, що загубила гроші, переживала. Потім вони знайшлися. Андрій: «Бабцю, ти вже ті гроші злодієві віджалкувала — дай їх мені!»

З МОВИ ОЛЬГИ ІВАНІВНИ

Вміла точно висловити думку, враження, дати образну характеристику явищу чи людині. Лексика типова для галицької інтелігенції, а водночас пересякнута барвами народної мови. Окремі характерні, часто вживані слова: «рефлектую»; «евентуально»; «провізорично»; «речово» (посутньо, по-діловому); «резолютно» — «остро» (категорично); «виїмково» (винятково); «на становиську» (має посаду); «зусман» (сильний мороз); «цілушка» (хліба), «валігрох» (особливий рід бобів); «мимо того» (не зважаючи на те…) та ін.
«Всього світу не захопить, а половину мало» (про дуже незадоволеного життям).

«Смерть — то єдина справедливість: ніхто не вимкнеться».
«Великоманія» — манія величі.
«Зложили кондуенцію Олені Станіславівні» (висловили співчуття Олені Станіславівні Компан, відвідали — як помер Іван Юхимович Сенченко).
«Як її перекинути через пліт?» (як Оленці поступити в інститут; до цього Ольга Іванівна не дожила; останній її день збігся з останнім Оленчиним екзаменом у школі: Ольга Іванівна вже не мала сили говорити, але все сприймала, і Оленка показала їй п’ять пальців…).
«Якісь люди ці нерозвинені…Ставлять пластинки — дві-три, одні й ті ж щодня — і таке щось… Як то окреслити під оглядом музики?»
«Вона мене похвилювала…»
«Він є страшенно зажерливий… Не може дивитися, як хтось їсть — що то йде не в него, а в іншого…»
«У цьому гастрономі любить бути сир після обіду».
«Коли жито достигає, любить град виложитися…»
«А як вигачкувати?» (вив’язати).
«Виґходив» (капці до дірок).
«Щось він линдає, линдає» (тиняється без діла).
«Багато плину» (рідини).
«Муха пхалася» (в тарілку).
«Те м’ясо, з машинки витиснене, — воно вже як катрашка…»
(Під час хвороби): «Живіт якийсь такий уболений — прямо його не руш»; «Мене пре відходтва кишка».
«Очі ломить… Якщо ще в далеч або сіре — можу дивитися, а барвисте — ні…».
«Щось довго та слабкість (після грипу) відчувається… Немає права сі з неї витягнути…»
«Тільки вийду на балкон — він валкує» (трактор укладає асфальт).
«Три ночі неспані були…»
«Відрадилася» (передумала).
«Так сі гроші котяться, що ну…»
«Град пооббивав зубер на деревах» (бруньки?).
«Як дерева зубруються…»
«Вона має дрик до писання» (про Оленку).
«Така Аня є ніжнб дівчина, уложлива».
«Має болюче серце» (про Соломійку: вразлива на Слово).
«Чи віддамо, поки малий, чи будемо з ним долю ділити?» (про Джерьку, собача).
«Наївся, як стручок» (про Джерьку). «Пажерливий…»
«Ходиш за мною, як та поника» (до собаки).
«Між ноги пльончиться, не дає нічого зробить» (пес).
«Куди ти так минжаєш, взад і вперед?» (про нього ж).
«Спав увесь день невисипально».
«Джерька б її прикатрубив… ту болонку» (прибив).
«Розбутівся…»; «Що ти такий розвойований?» (на Джерьку).
«Треба Джерьку відблтшити…»
«Щось він дуже криґває» (шкутильгає).
«Таке потульне сиротя» (про приблудну собачку).
«В пєгах» (плямах).
«Не сколючися» (не лоскочи).
«Чи правда, що експльозія в школі була?» (вибух).
«Такий недорода, такий засніта» (про маленького, хирлявого мужчину)…
«Баляталася в зимній воді»
«Така курилюха знялася» (завірюха).
«Мені від твого холенхое так горло перекусило…»
«Хотіла медом його забрати…» (біль у горлі).
«Так доїхала своїм очам…»
«Не треба серце перекурсовувати» (перевантажувати).
«То є дзьобанина то робити» (дрібна робота).
«Їжак хоркає…»
«Винюхує, наче дойда чи шпик який…»
«Старий заломився» (зовсім підупав).
«Все змервив» (зжужмав).
«Таку пайду одпайдував» (велику скибку кавуна одрізав).
«Такий кустермище схопив» (великий шмат хліба; в Оленівських Кар’єрах казали: «такий кусмелок, кусмелище…»).
«Сміх їх огорнув дикий…».
«Як був молодий, за мною наскакував…» (активно залицявся).
«Не буду все контра їй давати» (постійно суперечити).
«Думай, Балембо, — поляки в таких ревіях казали…» (мовляв, добре, що так думаєш, дуришся…).
«Про таких жінок поляки казали: «Ні до танца, ні до рожанца».
«Кольори кусаються» (несмак у вишивці).
«Гуцульське полотно від прання курчиться…»
«Видно, з села, і ще не розпаношена».
«Була змістовна дівчина, всім цікавилася, а тепер зайнята тільки модами і в інший світ не перекидається…»
«Дуже рано вона почала дівочитися…»
«Двадцять шість років, а ще не мала хлопця… Наче й непогана, а не має того, що притягує, як ото німці кажуть: «Kom mir» (іди до мене).
«Андрій уже кукурічиться…» (готується парубкувати).
«Так, як матерії стає, так і край… а поза те ніколи не виходь…» (з приводу В., яка напозичалася грошей).
«До Святого Духа не знімай кожуха, по Святому Дусі тримайся в кожусі…»
«Нині в Комарні велике весілля… Розумна дуже дівчина виходить заміж… Ніжнб, очитана… змістовна… Не так гарна, як змістовна… Моя родина на обидва боки…»
«Світ до нього належить» (такий гордий, самовпевнений).
«Життя обкантувало її…» (про Ір.В.).
«Викинула пташкам їсти… Тебе нема, а я сі обсервую. Прилитів голуб, великий, гладкий. І прилетіла пара ніжніша. Він їх одігнав. А горобців прямо в политі збиває… Всіх клює, нікого не підпустив — аж поки сам воло не набив, що аж відставало… От закон: сила…»
На 9 травня: «Мужчини, як ялинки, — в орденах, бряжчать…»
«Дуже жорстока тінь» (від яскравого сонця).
«Кінець місяця… Все викинули… Але всі черги не заловиш…»
«Він простуджується, бо його перетеплюють…»
«Вона за літо так вирухалася…» (про Оленку — купалася, грала у волейбол).
(Беручи читати Стельмаха): «Подивлюся, що то сі він висилює».
«Був принципієнтом (помічником) у дуже вмдомого адвтката…»
«Він мені вклонився, я йому відклонилася…»
«Утька стояла на точці, що треба покарати…» (Андрія за непослух).
«Сніг чорний вже, собаками збацьканий».
«Діти лід порайбали» (на ковзанці — потовкли, пошкрябали).
«Учинна дуже» (зобов’язлива, послужлива).
«Це дві родини з К-в… У тих син уже професор, а в цих ще ні… Між ними така ревалізація…»
«Там такий був, що не знати, на якій козі до нього під’їжджати…» (а тепер опинився під судом за хабарі).
«Де кум, де каравай, а де солоні груші» (іронічно про Параджанові пошуки «шашеля» — старих меблів — у Львові: для продажу в Грузії).
«Голову закрутив, заграв, заспівав, — а через місяць розвелися».
Про Оленку: «Розгорілася в неї амбіція на оцінки… і бути першою».
«Якби їй надібрати трохи енергії…»
«Такий уложений…» (вихований, «пристійний»); «діти такі уложені, спокійні».
Про Льоньчика: «Гроші є, обов’язку нема… Треба йому жінки, він би тоді інакше… Бо гарної засади хлопець… Я йому казала — чи є у вас такий вираз: нема гірше, як хлопець піде в цибух» (цибуля, що ішла в дудку).
«В мене голова розболілася від того її шарґання в телефон» (багато й непотрібно балакає по телефону).
«Не вимудрюйся» (Оленці: не говори дурниць, не виламуйся).
«Ти направду не маєш ніякого здиржання…»
«Як їх спокійно зчеше…» (поставить на місце).
«Пішла на підвищення — то робить рубрику в грошах» (З преходом на іншу посаду збільшилася зарплата).
«Мед однаковий — що в магазині, що в циган: одну шахрайську рецепту мають».
«Держава скоро сама себе вкраде».
Про сучасний «обслуговуючий персонал»: «…І то потрапить таким ароганським тоном відповісти… Мені то робить колізію з моєю вдачею…»
«…Думаю, як би її уникнути… Коли вбігає, на пиґски цілується…»
«Дама, що мала щось перевернене в голові (хотіла дістати звання народної майстрині, але подала хтозна-що. — Авт.). Збештали її страшно… Але вона не мала встиду, но мала злість».
«Я їй тепер під лице не стану» (не повернувши борг).
Про І.В., яка стратила пам’ять (склероз). «Вона все казала: «Ще будете видіти, як бозя мене покарає… Бог на світі є, і він мене покарає…» Вона найбільше цього боялася… «Боже, боже, як то старість тобі не вдалася… Все в тебе чудове — лиш старість…»

З МОВИ ІНШИХ КОМАРНЯНЦІВ

У багатьох «наддніпрянців» є упередженість до мови галичан: своєрідний київсько-полтавський мовний шовінізм. А що вже казати про тих, хто взагалі не любить української мови й не хоче її знати: улюблене їхнє заняття — дешевеньке глузування з галицького «діалекту». Це йде від глухоти до слова, до магії його звучання, до його виражальної енергії. А діалекти — це реальна мова мільйонів людей, це ті ручаї, що виповнюють живлющою водою ріки літературних мов. Діалекти — це багатство національного духу, це дорогоцінна індивідуальність етнічних груп кожного народу і людських особистостей. Не розумію тих (а серед них, на жаль, є і дуже вчені, з апломбом інтелігентності), які обурюються з кожного незнаного чи незрозумілого їм слова, замість того, щоб радіти: ще одну мовну барву вловив, ще одне слово збагнув, знатиму! А річ же не в самих лиш словах, а й у конструкції фраз, у образних виразах, в експресії мовлення…


Я скрізь і всюди вловлював живу мову людей, а коли дозволяли обставини — записував. Таких записів у мене — десятки зошитів. Тут, відповідно до «теми», подаю лише дещо із записаного в Комарні…


Окремі слова:
Гара — тачка на одному колесі.
Сверболоз — трава (кропива?).
…Ліда: «То є невитримана година!» (Івась, зять, збирається на полювання — годі його втримати, його година).
Дорко: «Якісь думки непотрібні… Все на голову б’є».
Миросько: «Реве, як на суд божий» (теля).
«Люди помирають, і ми там будемо».
«Що сі стало, то сі не відстане»
«Щось долєгає…» (турбує, мучить — здоров’я).
«Ця слива хотіла ще постояти» (рано зірвали).
«Ця яблуня на весь світ образиґлася» (не родить).
«Вітер набив яблук…»
«То так… усякий птзбир, а не яблука».
«Абрикоси зогният»…
«Ця корова такого шпрунга дасть… відколи її виженеш — цілий день тебе мотає…»
«Пам’ять силу дає».
«Єнций то, єнций друге» (Один те, другий інше).
«Він у нас до роботи м’єккий» (не дуже береться до роботи).
(Баба Гелемейка): «Сі цукру нассала, сі нассала…» (Дасть дитині цукру — і пішла на весь день працювати…).
«Поїдеш… (як) у Гонолюлю», — так у Комарні говорили про химерне, нездійсненне… Та ось війна розкидала людей, і вже в 60-і роки приходить лист від однієї родички-комарнянки: не думайте, що «Гонолюлю» — вигадка, Гонолюлю є, і я там була!
Ще один комарнянський вираз: «Пасти кози в Бердичів» (піти хтозна-куди й хтозна-чого).
«Лізе, як свиня до парламенту».
«Йди до Юльці, в неї пироги зі сметаною…» — «Я волію в тебе пісної бульби».
«Тето, він з’їв п’ятнадцять пирогів» (дівчина про нареченого — зі слізьми).
«Повні очі сліз накрутилися»…
«Такі зелені макогони» (качани кукурудзи).
«Пішов на здибанку» (на зустріч, на побачення).
«Мамо, вважайте на себе.» — «Та я до річки не хожу, не втоплюся».
«Як мама?» — «Дякую, ще ходить, але пам’яті не має» (розмова в автобусі).
«Великі боки має» — так кажуть у Комарні про тих, хто має великі побічні прибутки, «калим», блат…
Марійка: «Я прийшла з вінком вражень»…
«Треба то йому відслужить» (віддячитись).
«Якось відпам’ятали» (привели до пам’яті).
«Батьки завихрили» (настроїли хлопця проти дівчини).
«…І якось ті екзамени пхає».
«У своїм вікті» ( на своїх харчах).
«Мав криві ноги, але виходився…».
«Як борсучок» (надувся — про дитину).
«Ти не придзєкуй» (не підтакуй).
Х. посварилася з сусідкою, бо та сказала їй: «Що в тебе в городі — лобода як хлопи стоять…».
На весіллі: «Свіжий гість — свіжа чарка».
Імітує п’яничку: «Рятуйте, тверезію!»
«Як ми вісімкували!» (вертаючись додому напідпитку)…
«Всього було — видимо-невидимо… Більше невидимо…»
«Як не полюбить набрудно, то начисто трудно»…
«Мій гегало…» (про чоловіка, який щось невдало зробив).
«Не чіпай владщ, не матимеш біди».
«Кинувся… як дурний воду міряти».
З листа: «Та що ти таке питаєш: як ся виглядаю? Як те старе, збабчене яблуко» (все зморщене).
В автобусі: «Ви тут стоїте, як той чиряк…» (ні зайти, ні вийти).
«У нас так люди мруть… А у вас?»
— Тут сі розводять (розлучаються), — а у вас? — Розводять, бо не хочуть щось робити… Аби легше прожити… То не є люди до життя…
«Тепер як сі не злапа (дівчина хлопця), то (хлопець) сі не оженить…»
— Роботи багато… — Мій батько казав: «Ми роботу застали і ми роботу залишимо…»
«Роботи стільки, що аж на голову валиться».
«Так сі наробила, що плечі сі отворают».
Про начальство: «Ходять хлопи, як коні, і ніц не роблять».
Про одного із сусідів — чому його так люди не люблять: «Можна партійним бути, як треба, але не таким дурним…»
«Кажуть, Америка сі оружить. Та всі сі оружать. Ми найліпше…»
«Світ і без війни загине…»
«Де той час дівся?» (так швидко життя минуло).
«А він не хворів. Він узяв і вмер».
«Хлопець був як свічка… Приїхав батько, цілий день ходив по берегу: «Ой сину, синочку, куди ж ти поїхав?» (син утопився).
«Людина як той камінь: усе переживе, все перенесе…»
«Вже сонце в зуби світить, а вона спить…»
«Прийшла біла — все з’їла» (зима).
«— Але живіт маєш! — Не залишу ж я живіт дома!»
«— Що ж вас чоловік так масакрує? — Від мого пана мила мені й моя рана»
«У нас у Комарні кажуть: вибирається, як за море ср…»
«У нас кажуть: чіпився, як гівно чобота…»
«Один водлі одного».
«Горілі ошкурки з масла».
«Пошпуруй ту рибу…»
«Ґордзявка», «ґирдзявка» — ямка на потилиці…
«Йой, Ользюню, як так хочу свого Мироська вженити до Галі… Як ти думаєш, вона за нього піде? Ми б їм зразу й машину купили…»
«— Мені на сон дають люмінал… — А він вас спати кладе?»
«Черевики малі й заґирджені» (або «заґирдзявлені»).
«Вже дух з нього вступився…»
«Трумта-бумта».
«Там така… баба Цапа» (про бабу хитру й надто «поважну», недоторканну, що дуже про себе дбає).
«Тіло без душі» (про жінку, таку віддану чоловікові, що не має нічого власного).
«Івасю-підмети-хату-сядь сі» (так прозвали за млявість у роботі).

ДЕЩО з МартиноЇ мови

Загалом у Марти, як і в її ровесниць та ровесників, — уже «сучасна» літературна мова. Але на побутовому рівні в ній живуть барви «комарнянські»; до того ж вона ще й гостра на слово — часом я й на собі це відчував: вміє схарактеризувати…
«Оленко, ти всіх розумів не з’їла» (тобто не є найрозумніша, чого так уперлася на своєму?).
Малій Оленці: «Не видурюйся» (не вдавай дурнішої, ніж є).
«Їй ще то в руках не складається» (робота коло дитини — про знайому «нездалу» маму)…
«Якісь ті діти небавлені, заненьцяні»…
«Як виросте, буде ґандрабата» (висока й не дуже зґрабна)…
«Не вбирайся, як кучопуд» (надягаючи на себе всього побільше).
«Ходяча сафандула» (про незґрабного й нечемного: після шкільного вечора полінувався провести дівчат додому).
«Не їж, бо скоро обід…Чимось затули голод…»
«Не можна так пересадно їсти…захланно…»
«Дуже на ніч не вилюфтуйся» (не відчиняй вікна)…
«Убрався, як стрик на Великдень» (ір.).
«Покидуються тою дитиною…» (передають з одних рук до других — немає батьків…).
«Зустріли Толю — п’ятьма дорогами йшов» (п’яний).
«Така пократа» (ніщо, поганий, нікчемний).
«Мокро, зателепано кругом…»
«Такий дощ увесь день цяпотітиме».
«Як тільки вихрапаюся з хвороби…»
«Ти відгрожував, що…»
«Як той… немова» (німий; слова не скаже, мовчить)
Про своє в’язання: «Я не маю руки, наложеної на шапки… Я маю руку, наложену на светри…»
«Замерзло на кість» (білизна на балконі).
«Який ти… встібський…» (докучливий, причепливий).
«…Тобою ні виручитися, ні послужитися…» («нездалий» — з приводу невдалого походу на базар: купив нікудишні помідори).
«Новий костюм — вициглював…»
«Намолотний дощ».
«Там раніше така бідося була…» (на Карпатах).
«Чого ти знов той подертюх надів?» (подертий піджак).
«Ще твої фантолапи нема де розвішати» (випрану білизну).
«Роблю, роблю — і ні за мною, ні переді мною».
(На городі): «Отут-о щось росте, і я не знаю, чи то хабаз, чи то зілля».
«Тепер вони (ніжки стола) не повинні підлогу рейбувати» (дерти).
«Ликувата курка» (м’ясо тягнеться, як лико).
«Спекла таке, що через хату можна кидати» (важке, тверде).

…Диво-дивне, але «галицький слід» є і в мові дочки Олени, і в мові внучки Олі. Завдяки, звичайно, мамі й бабці та поїздкам до Комарна... І мене це тішить! Але про це — іншим разом…

Альманах «Егупец» № 16


© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2006

Матеріал надав  Олексій Мисаковець

IP Address