Іван Великий
 Галицькі натуралісти

     Так історично склалося, що у Львові, з початку його заснування, ніколи не було пристойного звіринця (або, висловлюючись по сучасному – зоопарку) – обов’язкового атрибуту визнаних европейських центрів. У всякому випадку, історичні документи з цього приводу не дають жодної інформації. Цей феномен важко пояснити. Можливо, нашому місту не пощастило з ентузіястами, які б мали бажання вкласти душу, важку працю, і що головне, великі кошти в справу, яка наперед була приречена на збитковість. 

     Однак, хоча Львів у період середньовіччя залишився осторонь тодішньої моди европейської аристократії на заснування звіринців, вона таки знайшла палких послідовників на периферійних теренах Галичини. Більше того – власники деяких галицьких звіринців з часом стали активними дослідниками-натуралістами, написали велику кількість наукових праць, чим зробили вагомий внесок у розвиток різних галузей біології. 

     Перший звіринець на території Львівщини, згідно з історичними даними, був закладений в околицях містечка Комарно, що в Городоцькому районі на межі XVI-XVII ст.ст. Яном Остроругом (1565-1622 рр.) – тодішнім власником Комарна і всієї комарненщини. Він, як людина освічена, залишив багато записів, пов’язаних із функціонуванням свого звіринця. Дещо пізніше ці нотатки були зведені в монографію «Zwierzyniec Komarzenski», в якій автор ділиться своїм досвідом розведення диких тварин у неволі. Практичні поради, що містяться в цій праці, є актуальними та корисними й для сучасного покоління зоологів. 

     Насамперед автор наголошує, що розводить і утримує звірів передовсім для задоволення утилітарних гастрономічних потреб своєї челяді та гостей і під цим кутом веде подальший виклад. Зрозуміло, що тодішній підхід до створення звіринця зараз може викликати обурення не лише у прихильників вегетаріанства, «зелених», борців за права тварин, але й у пересічних людей. Але маймо на увазі, що йдеться про середні віки, коли моральні засади були дещо иншими. Отже, виходячи із вищезазначених потреб, підбирався відповідний видовий склад тварин, що утримувались у звіринці – козулі, сарни, лані, олені (двох видів), лосі. Автор дає пояснення, чому немає зубрів, турів та диких кабанів – вони агресивні щодо инших тварин і можуть бути небезпечними для людей. А дикі кабани, крім цього, дуже псують трав’яний покрив. 

     Загальна площа звіринця становила 328 га і була розбита на окремі вольєри окружністю 1 миля (приблизно 1,6 км). Одночасно в звіринці утримувалось до 500 (!) тварин. В одному вольєрі тварини перебували 5 років, потім їх переганяли в инший, а використаний – ремонтували і залишали порожнім, щоб повною мірою відновилася трава і чагарники. Вольєри, які влаштовували на місці свіжої вирубки лісу, залишали незаселеними упродовж кількох років – щоб сформувався стійкий трав’яний покрив. 

     Хоч Ян Остроруг пише, що дика звірина потребує набагато менше фуражу, ніж свійська, взимку її посилено підгодовували сіном, кормовою ріпою, овочами, вівсом та спеціальними кормовими віниками. Крім того, всі вольєри по периметру були обсаджені плодовими деревами з таким розрахунком, щоб їх стиглі плоди падали всередину і цим самим забезпечували тваринам додаткове живлення. Наприкінці зими самців оленів віком півтора року відлучали від стада, кастрували і переводили на утримання у спеціяльних закритих стайнях для відгодівлі на забій. Для поновлення поголів’я в стаді залишали найбільших самців із розрахунку 1 шт. на 10 самок. Судячи з того, що, за словами автора, кожної весни тварини давали приплід, для них було створено сприятливі умови. 

     Комарнівський звіринець був великим господарством, яке потребувало відповідного догляду та обслуговування. Розташовувався він у безлюдному місці, на значній відстані від населених пунктів, під лісом. Місце було вибране не випадково: по-перше, це давало змогу постійно мати «під рукою» матеріал для ремонту і будівництва вольєрів, по-друге, щоб (цитую автора) «челядь свавольна і п’яна без потреби туди не ходила, та звірину не тривожила і не лякала». 

     Звіринець пильнували сторожі, в обов’язки яких входило доглядати звірів (періодично їх перераховувати), годувати, охороняти від злодіїв та хижаків, зокрема вовків. Біля звіринця Ян Остроруг мав невеличкий будинок, де міг відпочивати від буденних турбот, милуючись навколишньою природою, гуляючи поміж вольєрами. Всі сторожі звіринця мешкали неподалік і підпорядковувались сторожові панського будинку. Йому ж підпорядковувались і чотири «загородники», що жили на хуторі Грабино. 

     Згодом (очевидно, по смерті Яна Остроруга) звіринець почав занепадати і врешті-решт припинив своє існування, а поселення сторожів звіринця переросло в село, назва якого говорить сама за себе – Підзвіринець. 

     Инший з відомих звіринців знаходився у місті Жовква Львівської области. Не дивлячись на те, що Жовква у середні віки була важливим політичним і адміністративним центром тодішньої польської держави, жовківський звіринець в історичних документах згадується дуже скупо і то лише в контексті тих чи инших історичних подій. Засновано його у 1688 р., коли власниками Жовкви були Радзівіли. Яка була його площа, які тварини там утримувались і в якій кількості – достеменно не відомо. Про це є лише опосередковані дані. Ф. Прокопович – визначний релігійний і політичний діяч, українець за походженням, радник і біограф російського імператора Пєтра I, у своїй фундаментальній історичній праці «История Петра Великого», описуючи перебування царя у Жовкві (1706-1707 рр.) так висловлює свої враження від відвідин цього звіринця (мовою оригіналу): «Немало живет здесь и плодится зверя утешного – лосей, еленей, ланей и прочих». Відомо також, що на території звіринця була оранжерея і зимовий сад із тропічними рослинами та екзотичними птахами, за якими доглядав спеціально запрошений з Італії фахівець. Одна з міських брам міста, через яку проходила дорога до звіринця, відтоді називається «звіринецькою». Від жовківського звіринця до сьогодні частково зберігся лише парк у південній частині міста. 

     Та, без сумніву, найгучнішу славу здобув свого часу звіринець у с. Підгородці Сколівського району, заснований Костянтином-Станіславом Петруським (1811-1866 рр.). Він народився, жив і працював у Підгородцях, зробивши це село відомим у цілій Европі. Родина Петруських володіла маєтком на сколівщині, до складу якого, крім Підгородців, входили Ямельниця, Сопіт та Урич. Батько Костянтина Петруського збудував у Підгородцях гуту, вапнярку і цегельню, а також запровадив чотири ярмарки в рік, чого не було навіть у містечку Сколе. Ним же був закладений невеличкий звіринець в селі Ямельня, опис якого не зберігся. То ж не дивно, що Костянтин ще змалку захопився природознавством. З 19-річного віку він розпочав переписку з найвідомішими зоологами Европи, зокрема з Альфредом Бремом, яка тривала до 1848 р. і нараховувала 3 томи по 600 сторінок кожен. Після закінчення Болонського університету, Костянтин Петруський разом із ботаніком Олександром Завадським представляли Галичину на европейському з’їзді натуралістів у Відні (1832 р.). Саме після з’їзду у Петруського зародилася ідея створити свій знаменитий звіринець у Підгородцях, який згодом став найбільшим центром зоологічних досліджень у всій Австро-Угорщині. 

     Площа звіринця становила близько 11 га, розкинувся він біля лісового урочища «Соколе». Тут упродовж 16 років утримувалось 500 тварин і птахів різних видів, зокрема рідкісні екзотичні папуги з Африки та Амазонії, багато з яких могли розмовляти. Сучасники згадують про пару журавлів, які були настільки прирученими, що вільно гуляли по парку, а куниці та борсуки бігали за господарем, як собаки. У звіринці Петруського вперше у неволі (1843 р.) розмножилися карпатські бурі ведмеді, а дещо раніше – у 1838 р., дикі голуби-гривачі. Цей факт був зафіксований Альфредом Бремом у одній з його праць, оскільки розмноження у неволі цих птахів не могли добитися кращі зоологи Берліна і Парижа. Серед мешканців звіринця згадуються також антилопи, бобри, сарни, їжаки, рисі, дикі коти, лисиці (7 видів), вовки, видри, білки, ховрахи, дикі свині і навіть кроти. Але найбільшою атракцією звіринця був 24-річний крук, що розмовляв кумедним польсько-українським суржиком. Він вважав себе головним з поміж инших птахів, давав їм різні розпорядження, замовляв собі каву, фамільярно кликав господаря по імені, а коли мав поганий настрій, то називав його занудою. 

     Підгорецький звіринець припинив своє існування 6 січня 1848 р., внаслідок провокації (скоріш за все, свідомої) управителя маєтку, який примушував місцевих селян перед Святвечором та на православне Різдво чистити клітки і вольєри у звіринці. Виник стихійний бунт. Обурені таким приниженням і неповагою, люди підпалили звіринець та деякі инші будівлі, що належали Петруському. З усієї звірини врятувати вдалось лише пару голубів-гривачів. Уціліла також частина наукової бібліотеки із 800 книг, ентомологічна колекція з 6 тис. комах, а також декілька опудал карпатських ведмедів (все це стало власністю варшавського Оссолінеуму). 

     Петруський був у розпачі, він навіть хотів продати маєток і еміґрувати до Бразилії, однак знайшов у собі сили і упродовж десяти наступних років писав наукові праці за результатами багаторічних досліджень. Найвизначніша з них – «Historia naturalna zwierzat ssacyh dzikih galicyjskih», написана у 1852 р., у якій міститься детальний опис понад 60-ти видів тварин Східних Карпат. З 50-х років XIX ст. новим захопленням вченого стало садівництво та розведення різних порід курей. Він також вивчає географічні умови Сколівщини, цікавиться етнографією і народознавством, веде метеорологічні спостереження. Але це вже инша тема. 

     Костянтин-Станіслав Петруський був удостоєний безлічі почесних звань. Ось перелік лише деяких з них: член Академії дослідників природи у Йєні, Наукового товариства у Кракові, Природознавчого товариства «Лотос» у Празі, Товариства вивчення природи в Альтенбурзі, Товариства природничих наук у Швейцарії, Товариства садівників у Баварії, Цісарської академії дослідників природи. 

     Як не дивно, але ні за життя, ні після смерти Костянтин Петруський не здобув належного визнання ні у Польщі, ні в Україні. Його ім’я довгий час замовчувалось в обох країнах. Польська наукова еліта не могла йому вибачити лібералізму та прихильного ставлення до «русинів», а в Україні до нього ставились з підозрою через «шляхетське» походження. Зрештою, перебування на марґінесі – доля багатьох неординарних особистостей.

 

Незалежний культурологічний часопис «Ї»

 Число 36. 2004р. 

 

Матеріал надав  Олексій Мисаковець

IP Address